Довге відлуння «кельтського ренесансу»
У І ст. н. е. давні кельти, за винятком тих, які населяли Британію, стають історією. Галльські племена ще пробували кілька разів повставати, а одного разу навіть об’єднатися із зарейнськи- ми германцями, однак ці спроби виявилися марними: Римська імперія тоді ще міцно тримала свої надбання.
Кельтські народи зазнали асиміляційної політики романізації, вищий прошарок суспільства прийняв римське громадянство, а у своїх соціо- культурних уподобаннях цілком переорієнтувався на більш престижну культуру Риму. Мову давніх кельтів, принаймні у міському середовищі, дуже швидко витіснила латина. Духовна культура та соціальні інститути були зруйновані, а своєрідність матеріальної культури давніх кельтів майже повністю розчинилася у так званій провінційно-римській культурі, в середовищі якої змішувалися традиції багатьох народів.Водночас, ми не маємо підстав говорити, що на рубежі нашої ери культура кельтів, яка існувала ще «вчора», раптом припинила своє існування. Навпаки, «довге відлуння» кельтських традицій Європа переживатиме ще упродовж кількох наступних століть. Культурні елементи кельтського походження найдовше трималися у Північно-Західній Галлії, в областях уздовж Рейну та Верхнього Дунаю. У цій «прифронтовій зоні», де кордони імперії часто піддавалися набігам з боку сусідніх варварських племен, романізація важко торувала собі шлях, адже розвиток міст був досить слабким, а населення виявляло меншу готовність до засвоєння римської культури. Тут іще принаймні у IV ст. н. е. галльська мова не вийшла з побутового вжитку, а у гірських районах Альп вона була живою ще за часів раннього середньовіччя. Продовжували вшановуватися й давні священні місця, пов’язані з кельтськими божествами. У сфері матеріальної культури кельтські традиції продовжували розвиватися у металообробці. У виготовленні ювелірних виробів і коштовного бронзового посуду спостерігається переосмислення традицій латенського мистецтва, прикладом чого можуть бути виготовлені у римських провінціях бронзова брошка й курильниця І ст.
н. е., які було знайдено у Пантикапеї (нині ці предмети зберігаються у Британському музеї).[268] Схожа ситуація спостерігається й у гончарному виробництві: найпоширеніший тип провінційної римської кераміки terra Sigillata у Галлії, а значною мірою й у придунайських провінціях за формою та способом виготовлення продовжує традиції кельтського гончарства.[269]За межами Римської імперії, на землях, де кельтське населення було підкорене германцями й даками, також продовжують зберігатися закладені давніми кельтами традиції металургії та ковальського ремесла. Форми багатьох прикрас — шийних гривень, браслетів, підвісок тощо — нерідко повторюють предмети латен-
ГЕННАДІЙ КАЗАКЕВИЧ. КЕЛЬТИ НА ЗЕМЛЯХ УКРАЇНИ ///////////////////////////////////////////////////////////////////////////////////^
ської доби. Більше того, чимало представників германської знаті мають кельтські імена, як, наприклад, Маробод (від кельт, таго «великий» та boduo «перемога») — ватажок потужного племені маркоманнів у І ст. Переосмислення кельтських традицій спостерігається й у Північному Причорномор’ї, де у багатих сарматських похованнях перших століть нашої ери знаходять прикраси у синкретичному стилі, що увібрав у себе латенські, елліністичні та провінційно-римські елементи.[270] Характерний латенський декор у вигляді людських голівок, розміщених по периметру, можна помітити навіть на круглій аланській фібулі V — VI ст.[271] Хоча не виключено, що цей мотив до аланського стилю потрапив за римським посередництвом.
Упродовж І — першої половини III ст. спостерігається поступове згасання кельтських традицій, витіснення їх римськими. Але згодом, з середині III ст., вони знову оживають, причому настільки яскраво, що деякі дослідники вбачають у цьому явищі справжній «кельтський ренессанс».[272] Його поява співпала з кульмінацією політичної та економічної кризи Римської імперії, так званої «кризи III століття». Імперія у цей час жила в умовах перманентної війни: легітимні імператори боролися з узурпаторами, яких висували легіони у провінціях, узурпатори — один з одним, урядові війська — з повсталим населенням, що потерпало від податкових поборів та постійних набігів варварів, а також із самими варварами, які здійснювали нечуваний раніше тиск на кордони імперії.
Ми не будемо розбирати тут причини й перебіг кризи Римської імперії, зазначимо лише, що населення провінцій в атмосфері загального політичного, економічного та культурного занепаду почало звертатися до призабутої давнини, шукати у ній порятунку від гнітючої сучасності.«Кельтський ренесанс» найбільш яскраво проявив себе в образотворчому та декоративно-прикладному мистецтві західних провінцій Римської імперії. Знову з’являється образ відділеної від тіла голови, фігури богів зі схрещений ногами, своєрідні зображення тварин тощо. На керамічних посудинах відроджується латенський орнамент або його окремі елементи, які зовсім не використовувалися впродовж кількох століть. Сама гончарна майстерня у цей час починає називатися кельтським словом avotis. До кельтських зразків звертається будівельна техніка римської Галлії.[273] Характерний кельтський стиль відроджується у ювелірному мистецтві, способах орнаментації, художньої обробки, навіть у самих формах прикрас. Латенський орнамент у вигляді людських голівок і літер S зустрічається навіть наприкінці IV ст. н. е. на золотому медальоні імператора Валента у складі скарбу, знайденому в румунському Сільдашомйо.[274]
Відродження кельтських традицій спостерігається й у сфері духовної культури. У другій половині III ст. на місці храмів римських та східних божеств будуються галльські святилища. Тоді ж частішають згадки про друїдів — після трьохсотлітньої офіційної заборони вони знову з’являються у Галлії. Навіть деякі освічені мешканці галльських міст, викладачі латинських шкіл, поети, починають з гордістю повідомляти про своє походження від друїдів, яких іще нещодавно вважали носіями дикунських звичаїв. У міському середовищі, як про це свідчать епіграфічні пам’ятки, упродовж III ст. у кілька разів зростає число носіїв суто кельтських імен, або подвійних, кельто-римських.[275]
У західних провінціях Римської імперії «кельтський ренесанс» був підкріплений і відповідними політичними змінами.
У 260 році у Галлії проголосив себе імператором Марк Кассіан Латіній Постум — римський воєначальник, який починав свою кар’єру як простий легіонер, а згодом дослужився до намісника галльських провінцій. Постум не намагався захопити владу в Римі, бажаючи закріпитися у Галлії, а також в Іспанії та Британії, які теж визнали його владу. Він відкинув германців за Рейн, укріпив кордони, забезпечив фактичну незалежність західних провінцій від Риму й створив так звану «Галльську імперію», яка понад десять років видавалася оазою процвітання на тлі загальної кризи. Хоча державний устрій «Галльської імперії» повністю копіював римський, і про відкритий розрив із серцем імперії чи проголошення формальної незалежності не йшлося, Постум намагався використати «кельтський ренесанс» з метою укріплення своєї влади, всіляко підтримуючи місцеві традиції та навіть заохочуючи до них населення. Це добре видно з його мо-
Monemu «галльського імператора» Постума
нетного карбування, яке демонструє яскраві прояви кельтських традицій. Політику Постума після його смерті у 268 р. продовжу
носив уже суто кельтське ім’я). Проте у 274 р. розстановка сил
ний зректися влади й приєднатися до Римської імперії, яка на
вали його наступники — Марій, Вікторій, Езувій Тетрік (останній змінилася, й останній «галльський імператор» Тетрік був змушетой час поступово відновлювала свою потужність.
Хоча усі ці процеси відбувалися далеко від території сучасної України, її землі до певної міри теж не лишалися осторонь явища «кельтського ренесансу». Річ у тім, що повернення до елементів матеріального виробництва латенської доби простежується не тільки у провінціях Римської імперії, але й у суміжних регіонах варварської Європи. У IlI ст. в середовищі германських племен спостерігається певне повернення до звичаїв і традицій, характерних для латенської культури та культур «кельтської вуалі».
Зокрема, у поховальному обряді германців з’являється звичай ті- лопокладення, який раніше був поширений у центральноєвропейських кельтів, але зовсім не був притаманний германцям. Відроджуються типи латенської зброї — довгий меч, масивний наконечник списа, щит зі сферичним умбоном тощо. Повернення до латенських форм і технологічних прийомів спостерігається у прикрасах, зокрема, фібулах.[276]З опосередкованим кельтським впливом пов’язують і так звані «князівські» поховання германців пізньоримського часу. Ці поховання здійснені згідно обряду тілопокладення у просторих дерев’яних камерах, іноді під земляним насипом. Вони зазвичай дещо відділені від основного кремаційного кладовища й містять дуже багатий інвентар: бронзовий та скляний посуд, виготовлену на гончарному колі кераміку, прикраси, монети тощо. Походить цей інвентар переважно з римських провінцій. Подібні поховання виявлені на території Данії, Німеччини, Польщі. До них з певними застереженнями відносять і поховання вельбаркської культури, виявлене у Рудках на Волині.[277] Висловлювалися різні здогади щодо походження та приналежності цих поховань. Оскільки вони не містять зброї, припускали, що вони належали впливовим жерцям.[278] Однак більш правдоподібною видається думка М. Щу- кіна, згідно якої «князівські» поховання належали германським офіцерам римської армії, точніше — легіонів «Галльської імперії», які були переформовані після її ліквідації. Справді, у цих похованнях наявна чимала кількість предметів римської амуніції кінця III ст., а також військових відзнак вищих офіцерських чинів імперської армії. Правдоподібно, що після 274 р. частина офіцерів «Галльської імперії», найнятих серед варварів, була змушена повернутися до себе на батьківщину.
М. Щукін звертає увагу на те, що серед інвентаря «князівських» поховань трапляються золоті прикраси у поліхромному стилі, який не був притаманний західним римським провінціям. Натомість цей стиль був досить міцно вкорінений у Східному Середземномор’ї, а також у пов’язаних із цим регіоном землях Північного Причорномор’я.
Саме звідти, на його думку, й могли потрапити до поховань римських офіцерів германського походження такі прикраси.[279] Водночас до самого Причорномор’я, зокрема, до Криму, потрапляють монети галльських імператорів. До десятка таких монет знайдено у Херсонесі, на мисі Ай-Тодор та у Партеніті. Вони репрезентують карбування усіх галльських імператорів — Постума, Леліана, Марія, Вікторіна й Тетрика. Принаймні частина з цих монет могла потрапити до Північного Причорномор’я разом із вихідцями з «Галльської імперії».Явище «кельтського ренесансу» розглядають також у контексті черняхівської археологічної культури, що була поширена на теренах Правобережної України, Молдови та, частково, Румунії у III — ΓV ст. Її виникнення пов’язують із приходом у Північне Причорномор’я германських племен готів, які упродовж двох століть відігравали у цьому регіоні роль провідної військово- політичної сили. На схід від Дністра мешкали грейтунги (остро- готи), на захід — тервінги (везеготи). До них долучилися сармато- аланські племена та пізньоскіфське населення степової зони, слов’яни, з якими пов’язують окрему групу пам’яток типу Черепин-Теремці, фракійці Молдови, Мунтенії та Трансильванії, а також вихідці з римських провінцій. Останні були представлені полоненими, захопленими готами під час їхніх походів на імперію
у 238, 248 та 250 — 251 рр., а також греко-римлянами, або, точніше, носіями провінційно-римської культури, які потрапляли до сфери впливу готів цілком добровільно. Це були ремісники, торгівці, втікачі від соціально-економічного та релігійного гніту, колишні солдати тощо. Значною мірою саме вони сформували обличчя матеріального комплексу поліетнічної черняхівської культури.
Вплив провінцій пізньої Римської імперії виявився насамперед у керамічному виробництві. Виготовлена на гончарному крузі кераміка, широко представлена у черняхівському речовому комплексі, наслідує римську провінційну terra sigillata, яка, у свою чергу, сформувалася під впливом кельтської ремісничої традиції. Більше того, як зазначає М. Щукін, ціла низка типів черняхівських посудин «на диво нагадує кельтську сіру лощену кераміку».[280] Кельтське походження, на його думку, має !двоярусний черняхівський горн для випалювання кераміки, який складався з топки та верхньої камери для завантаження посуду. Горни такої конструкції почали застосовуватися кельтами ще у III ст. до н. е., а на рубежі нашої ери вони поширилися у римських провінціях від Британії до Румунії. Таким чином, гончарні традиції черняхівської культури пов’язують саме з вихідцями з римських провінцій, конкретно — з романізованим населенням при- дунайських регіонів, у складі якого вагомий компонент складали й асимільовані нащадки кельтів.
Є підстави вважати, що разом із готами на українські землі проникла й певна кількість нащадків давніх кельтів, котрі опинилися поза межами імперії. Принаймні саме про це свідчать результати антропологічного дослідження могильника черняхівської культури Чернелів-Руський на Тернопільщині. Вони виявили, що домінуючий морфотип похованих на цьому могильнику чоловіків характерний також для тілопокладень латенської культури Австрії, Чехії, Словаччини, Угорщини й навіть Великої Британії.[281] Xa- рактерно, що від нього значно відрізняється жіночий тип цього та інших західноукраїнських могильників черняхівської культури, з яким генетично пов’язане середньовічне населення києво- руської доби.[282] Той факт, що під час варварських міграцій жінки частіше лишалися на місці, схиляє до версії Т. Рудич, яка пов’язує чоловічий морфотип могильника Чернелів-Руський з нащадками центральноєвропейських кельтів, які, ймовірно, з’явилися тут у період переселення готів на південь. Саме з ними до черняхів- ського середовища міг потрапити звичай тілопокладення, характерний для «класичної» латенської культури Центральної Європи. З іншого боку ми не можемо стверджувати напевне, що цей антропологічний тип не існував раніше на українських землях, адже немає жодних відомостей про антропологічний склад попереднього населення — носіїв пшеворської, зарубинецької та інших культур «кельтської вуалі», які через обряд кремації фактично позбавили сучасних антропологів матеріалу для дослідження.
Припущення щодо проникнення на землі України певних нащадків кельтомовного населення у пізньоримський час добре узгоджується з лінгвістичними даними про існування у Північному Причорномор’ї напередодні гунської навали племен з кель- томовними етнонімами Boisci та Itimari.[283] Тоді ж, у ΓV ст., на території Центральної Європи згадується одне з готських племен, назва якого (Victohali) також може мати кельтське походження (Amm. Marc. XVII. 12. 19). Яким би не було пояснення раптового виникнення кельтизмів в ономастиці пізньоримського часу, саме по собі це явище слід розглядати у контексті загальноєвропейського процесу тимчасового відродження деяких кельтських культурних традицій.
розділ vι. від темнихвіків до епохи модерних надій