Передньоазійський осередок виникнення землеробства та скотарства
Нині для території Старого Світу виділено п’ять первинних (Сахаро-Суданський та Гвінейсько-Камерунський в Африці, Передньоазійський, Південносхідноазійський і Східноазійський) та декілька вторинних осередків виникнення відтворювального господарства.
Це означає, що в п’яти регіонах світу стався той збіг обставин — соціальних і природних, що викликав незалежний та самостійний шлях виникнення відтворювального господарства. Вторинні ж осередки утворилися внаслідок поширення відтворювального господарства з цих центрів на інші території та набуття ними своєрідних рис, які відрізняли їх від первинних осередків.IeiuiHllilCbIIl ICI∣U∣I IlIHieiIl IiuiIIIiCTIl Tl CIIT1∣CTI1
Територія України, як і Європи загалом, не входила до первинних осередків. Тут відтворювальне господарство постало внаслідок його поширення з Передньої Азії. У Передній Азії був наявний найповніший комплекс чинників, необхідних для виникнення відтворювального господарства, причому в найпрогресивнішій його формі — комплексного господарства (землеробство й скотарство), де в землеробстві переважали зернові культури. Це відіграло важливу роль у подальшому розвитку названого та сусідніх регіонів.
Цьому, безумовно, окрім соціальних чинників, сприяли й природні умови. До цього або до недавнього часу тут існували пращури зернових (пшениці, ячменю, жита) й бобових культур (сочевиці, гороху, боба, вики, нуту) та пращури свійських тварин (кіз, овець, корів та свиней).
Передньоазійський центр охоплював територію від Малої Азії (давня назва — Анатолія) на заході до гір Загросу на сході та від Палестини на півдні до Закавказзя на півночі. Перехід до відтворювального господарства тут відбувався протягом IX-VIII тис. до н. е., і його перші кроки фіксуються в декількох мікроосередках, активний обмін між якими й привів до складання єдиного Передньо- азійського осередку.
Ще раз науважимо, що прискорений розвиток Перед- ньоазійського регіону визначався й природними умовами. За вюрмського зледеніння суворий клімат панував і в Європі, і в Передній Азії. Але після вюрмського максимуму він у Передній Азії почав мінятися на краще: спочатку в Сирійсько-Палестинському регіоні, а дещо пізніше — в гірських районах нинішніх Туреччини, Ірану та Іраку. Підвищення температури супроводжувалося появою лісів і гаїв та, що особливо важливо, появою й поширенням злакових та бобових: рослин. У цей час тут мешкали й різноманітні тварини, зокрема безоарові кози та азійські муфлони, від яких і походять свійські кози й вівці.
Таким чином, хоча всі коливання клімату пізнього вюр- му доходили й до Передньої Азії, її віддаленість від льодовиків наклала специфіку на рослинний і тваринний світ. У Передній Азії раніше почала складатися та різнобарвність природних умов, яка разом із кризою мисливства
сприяла освоєнню різноманітних ресурсів. Навіть ураховуючи недоліки європейської хронологічної шкали (а її не узгоджено з передньоазійською), епоха мезоліту настала в Передній Азії десь на тисячу років раніше. За таких умов тут починає формуватися господарська система, в якій суттєву роль відіграє сезонне збирання їстівних рослин, виникає сезонна осілість, що фіксується за поселеннями зі стаціонарними житлами.
У Сирійсько-Палестинському регіоні цей процес розпочався дуже рано, ще за Кебаранської культури (XVII— XI тис. до н. е.), та особливо яскраво проступає у носіїв Натуфійської культури (XI—IX тис. до н. е.), які, так би мовити, завершують тут мезолітичний період. Натуфійці мешкали в печерах, а також у великих, як на той час, поселеннях (0,5 га), в заглиблених, а пізніше й наземних житлах. Більша частина общин, певно, цілорічно проживала у таких поселеннях. Однак околиці поселень не могли цілком забезпечити людей продуктами харчування, тому натуфійці здійснювали експедиції, про що свідчать залишки мисливських таборів. Активно збираючи зернові та бобові, вони на пізньому етапі, можливо, перейшли й до їх вирощування.
Виходячи з основного об’єкта мисливства (а ним була газель) та ареалу поширення пращурів свійських тварин (гірські райони Малої Азії та Загрос) сирійсько-палестинське населення, певно, не брало участі в доместикації тварин.Незаперечні свідчення початку землеробства у цьому регіоні маємо для другої половини IX та особливо для VIII тис. до н. е. Такими доказами є залишки культурних рослин, виявлені в Ієрихоні, Телль Асваді, Мурейбіті та інших поселеннях раннього неоліту. Причому частина рослин потрапила сюди з інших районів у вже окультуреному вигляді. В VII тис. до н. е. тут з’явилися й свійські тварини — кози й вівці, яких було доместиковано в горах Загросу та Південно-Східній Туреччині.
Наслідки нового способу господарювання не забарилися. Про це красномовно свідчить поселення Ієрихон в долині Іордану на північ від Мертвого моря. Це той Ієрихон, який, за біблійним переказом, впав від звуків труб ворожого війська. Утім вказане повідомлення стосується пізнішого часу. Afre і в VIII-VII тис. до н. е. Ієрихон мав
могутні укріплення та — найдавніші у світі — фортифікаційні споруди. Його кам’яні мури сягали товщини 1,7 м, а монументальна сторожова башта заввишки 8 м давала змогу стежити за околицею. Житла зведено з цегли-сирцю. Спочатку вони мали вигляд округлих напівземлянок, у VII тис. до н. е. з’являються прямокутні оселі з глинобитною долівкою. Стіни та підлогу фарбували у червоний та кремовий колір, інколи наносили й візерунки. Однак побут і технологічна оснащеність мешканців Ієрихону були дуже скромними. Тому немає ніяких підстав вважати його містом.
Дещо інакше перехід до відтворювального господарства здійснювався у горах Загросу. Широке освоєння цього регіону розпочалося за пізнього плейстоцену (синхронна Кебаранській культура Зарзі) мисливцями на копитних, зокрема безоарових кіз та азійських муфлонів, яких пізніше й було одомашнено. Активне збиральництво тут фіксується пізніше, ніж у Сирійсько-Палестинському регіоні, що, певно, пов’язано з тим, що пом’якшення клімату тут сталося теж пізніше (а разом з цим і поява гаїв та злакових рослин).
Регулярна збиральницька діяльність тут розпочалася з X-IX тис. до н. е., а в IX-VIII тис. до н. е. з’являються довготривалі, як у натуфійців, поселення (Алі Кош, Джармо, Гандж Даре, Асіаб тощо). І хоча для цього регіону не виявлено залишків культурних рослин, весь комплекс матеріальної культури (а він значно багатший, ніж у Сирійсько-Палестинському регіоні), а також величезні розміри поселень (Заві-чемі-Шані-дар — 6 га) свідчать, що й тут перехід до відтворювального господарства проходив у IX-VIII тис. до н. е. Причому процеси культивування рослин та доместикації тварин проходили паралельно, і для VII тис. до н. е. зафіксовано свійських кіз та овець не лише тут, а й у Сирійсько-Палестинському регіоні.Для VIII тис. до н. е. сліди відтворювального господарства наявні й на інших територіях Передньої Азії, зокрема в Східній Анатолії (поселення Чайоню Teneci), а для VII тис. до н. е. — і в Південній Анатолії (Хаджи- лар, Суберде). Залишки деяких видів рослин, які відбивають досить тривале культивування, свідчать, що цей процес розпочався тут раніше. Що ж до скотарства, то тут немає прямих свідчень його наявності навіть для
VI тис. до н. е. Але виходячи з того, що на рубежі VII-VI тис. до н. е. в Південній Європі з’явилися свійські кози та вівці, а вони могли потрапити сюди лише з Анатолії, свійську худобу тут розводили принаймні з
VII тис. до н. е. Такий стан свідчить про неповноту археологічних джерел. Це почасти пов’язане з тим, що початкові стадії доместикації не знаходять чіткого відображення в будові скелета та зміні кісток, що утруднює розмежування диких і свійських тварин. У Центральній Анатолії сліди доместикації фіксуються за матеріалами Чатал-Хююка з VII тис. до н. е.
Настання нової доби з новим способом життя, новим побутом, новими віруваннями та естетичними уподобаннями яскраво відбито і в цьому регіоні Передньої Азії? Своєрідною духовною столицею ранніх землеробів Центральноанатолійського району було поселення Чатал-Хююк площею 12 га.
Його щільно забудовано невеликими спорудами з цегли-сирцю, серед яких є і святилища, оздоблені мальованими сценами та глиняними рельєфами. Тут неначе зійшлися дві ідеології: давня, мисливська, яку передають мальовані сцени полювання, та нова, землеробсько-скотарська, яку втілено у рельєфах, орнаментах та статуетках. Зі стін таких святилищ виступають черепи биків та овець, обмазані глиною, рельєфні зображення жінок (деякі народжують тварин). Символом родючості, певно, є глиняні та кам’яні статуетки пишнотілих жінок, яких часто зображували сидячи та інколи — з тваринами.Приблизно у другій половині VIII— VII тис. до н. е. процес формування відтворювального господарства в Передній Азії завершився. Практика утримування тварин та культивування рослин поширилася далеко за межі своїх вузьких прабатьківщин (мікроосередків), перетворивши Передню Азію на єдиний осередок відтворювального господарства. З’явилися нові злаки, яких не було в природі (тверда, карликова та інша пшениця, голозерний ячмінь), були окультурені бобові, жито, льон, можливо, виноград, значного розмаху набуло скотарство. З VII тис. до н. е. відтворювальне господарство починає поширюватися на інші території, зокрема
в Європу. Поштовхом до того був швидкий приріст населення. Можливо, цьому сприяло й посилення посушливості на рубежі VII-VI тис. до н. е.