Передмова до першого тому

Праісторія — колиска людства. Можна без перебіль­шення твердити, що майже всі надбання сучасної цивілізації в тій чи іншій (навіть у зародковій) формі було закладено у глибині віків.

У першому томі “Давньої історії України” ви­світлюється історичний процес від початку заселення людиною теренів сучасної України до кінця бронзо­вого віку. Цей період налічує близько 1 млн років і завершується рубежем II—І тисячоліть до н. е.

Незважаючи на кліматичні катаклізми упродовж первісної епохи, на значній території України завж­ди існували умови, придатні для проживання люди­ни. Ліси і степи, розгалужена гідрологічна система з багатими сировинними ресурсами приваблювали пер­вісних мисливців, рибалок та збирачів.

Сприятливі природні умови стимулювали досить раннє виникнення на цих землях скотарства та зем­леробства, формування відносно усталених господар­ських систем. Практично з часів Трипілля (IV тис. до н. е.) тут склалася розвинута система землеробства. Ще раніше на південних степових просторах зарод­жуються й розвиваються різні форми скотарства. Са­ме ці пріоритетні напрями життєдіяльності давнього населення українських земель справили визначаль­ний вплив на його світоглядні уявлення, стали базою ідеології та міфотворчості.

По-різному складалася доля племен, що в най­давнішу добу мешкали на сучасних теренах України. Одні з них лише блискавично промайнули ними, лишивши по собі нечіткі сліди в окремих регіонах. Перебування інших послідовно простежується впро­довж кількох тисячоліть. Проте жодне з них не по­лишило нам ні своєї етнічної назви, ні беззаперечних доказів етнічної незалежності. Наявна джерельна ба­за практично не дає можливості довести з достатньою мірою певності етногенетичний зв’язок первісних куль­турно-генетичних спільностей з сучасними народами. Здебільшого такі спро­би поки що лишаються на рівні цікавих і приваблюючих, але досить ризико­ваних гіпотез.

У І томі коротко розглянуто й деякі загальні проблеми історії ро­звитку людства: поява й перші етапи еволюції фізичного типу людини; формування і розвиток прагромади як першої організованої форми сус­пільства та народження перших ідеологічних засад і міфологічних уяв­лень; розселення людини на земній кулі та імовірні шляхи проникнення й поширення Гї на територію сучасної України; становлення людини су­часного типу (Homo sapiens) та формування первісної громади, роду, сім’ї, а водночас і егалітарних структур управління та влади; зародження та поширення відтворюючих форм господарства, їхні соціально-еконо­мічні, а згодом і політичні структури.

Відтворюючи історію первісного суспільства на теренах України, ав­торський колектив намагався поєднати історико-соціологічні та гума­ністичні характеристики суспільного розвитку, раціонально використати ту багату джерельну базу, що існує сьогодні в історичній науці, зокрема в первісній археології.

У своїй основі виклад базується на сучасних досягненнях археології із залученням здобутків етнології, мистецтвознавства, мовознавства, гео­логії, палеогеографії, палеоботаніки, палеозоології, хімії, фізики, антро­пології. Такий підхід зумовлений передусім особливостями археологічних джерел, що хронологічно охоплюють увесь період первісної історії і мають більш-менш вірогідне датування.

Проте археологічні джерела головним чином репрезентують мате­ріальну культуру стародавнього суспільства і меншою мірою — мате­ріальні прояви духовної культури, що ускладнює всебічне осягнення і висвітлення життя людей та історичних процесів за первісної доби. До того ж сама природа нагромадження археологічних решток значно обме­жує з цілого ряду причин їхню інформативність.

По-перше, археологічні знахідки є лише невеликими вибірками з ба­гатого арсеналу матеріальної культури стародавніх суспільств, за якими археолог повинен розгледіти значно ширший і яскравіший спектр куль­турних надбань.

По-друге, в процесі дослідження археолог, як правило, має справу з понівеченими пам’ятками, що на совісті не стільки стародавніх меш­канців, скільки наступних поколінь, включаючи, на жаль, і нас.

По-третє, історична інформація, що міститься в археологічних рештках, буває іноді суперечливою і не завжди піддається однозначному тлумаченню.

Подолати ці труднощі значною мірою допомагають сучасні ком­плексні методики дослідження, а також дані інших наук, насамперед ет­нографії з її візуальними спостереженнями за побутом і культурою су­часних первісних народів. Але й тут виникають проблеми, пов’язані як із визначенням часу появи етнографічно засвідчених явищ, так і з пра­вомірністю прямого історичного зіставлення стародавніх (апополітейних) та етнографічно спостережуваних (сінполітейних) суспільств.

В основу викладу історії первісного суспільства на теренах України покладено усталену століттями археологічну періодизацію, що будується на визначенні хронології пам’яток з урахуванням змін у довколишньому середовищі та матеріальній культурі. З часом підхід до цих компонентів, як і вони самі, зазнав радикальних змін: з’явилися більш точні методи абсолютного датування (радіовуглецевий, калійаргоновий, геомагнітний, термолюмінесцентний, дендрохронологічний тощо), традиційної геології, палеоботаніки, палеонтології, палеогеографії; суттєво змінився основний метод археології — типологічний і, нарешті, останнім часом постали зовсім нові — мікростратиграфічний, планіграфічний, експерименталь­ний, трасологічний тощо. Все це спричинило необхідність уточнення тра­диційних схем періодизації й підходу до розробки нових. Однак навіть серед фахівців поки що немає єдиної думки щодо визначення головних етапів (стадій) розвитку первісного суспільства.

Окрім того, навіть вищезгадані досягнення у визначенні хронології пам’яток не завжди дають можливість простежити етапи еволюції матері­альної культури, а тим більше виявити окремі хронологічні стадії в розвитку економічних та соціальних структур. Адже динаміка різних форм жит­тєдіяльності не є ідентичною: одні з них украй консервативні і змінюються за своїми, лише їм притаманними законами; інші більш підвладні новаціям; треті взагалі виникають спонтанно й мають лише регіональний характер.

Усі ці обставини зумовили гнучке використання в І томі традиційної ар­хеологічної схеми періодизації первісної історії України. У тих випадках, коли автори не виробили єдиної думки щодо визначення хронології окремих етапів (як із хронологічною межею між раннім та пізнім палеолітом), це обумовлюється в тексті з посиланням на конкретні археологічні матеріали.

Не менш складними є визначення і характеристика етнічного проце­су в первісному суспільстві. На сьогодні стосовно соціальних структур первісності ще немає навіть зваженого визначення поняття “етнос”, тому дослідниками по-різному визначаються не лише етнічні структури дале­кого минулого, а й сам час їхнього виникнення. Немає в сучасній науці і єдиної думки щодо рівня відтворення у матеріальній культурі етнічних проявів. Здебільшого дослідники вважають, що комплекс матеріальної культури на споріднених пам’ятках первісного суспільства проявляється специфічними рисами господарської діяльності за певних екологічних умов, хоча визнають також і те, що матеріальна культура не є інертною і до виявів етнічного характеру.

Виходячи з цих загальних міркувань, автори розділів з палеоліту, мезоліту, неоліту та енеоліту при висвітленні історії перших етапів ро­звитку людського суспільства в Україні обмежилися визначенням куль­турно-історичних спільностей та археологічних культур, не ототожнюючи їх ні з протоетносом, ні, тим більше, з окремим етносом. Витримано та­кий підхід і щодо загальновідомої кукутенсько-трипільської культурно- історичної спільності (трипільської культури), оскільки реальних підстав для конкретизації етнічної належності її носіїв немає.

Принципово інша ситуація має місце за доби бронзи, коли писемні джерела засвідчують появу індоєвропейських народів на арені світової історії, зокрема у циркумпонтійській (причорноморській) зоні. Застосу­вавши ретроспективний метод і виходячи з характеру історичних подій II тис. до н. е., автори VI розділу спробували вийти на етнічну історію населення України брднзової доби, зіставивши археологічні спільноти та культури з певними етносами чи праетносами.

Отже, в окремих випадках локальні “археологічні культури” як ком­плекс споріднених проявів матеріальної культури пам’яток на конкретній території могли бути пов’язані і з певними етнічними утвореннями. Але перманентна трансформація матеріальної культури, зумовлена як зміною навколишнього середовища, так і закономірностями внутрішнього розвитку самої матеріальної культури, а також значні міграційні процеси, що відбува- лися протягом усього висвітлюваного періоду, ускладнюють остаточне визна­чення етнічних виявів щодо археологічних комплексів. Це певною мірою збіднює мозаїку етнічних процесів, особливо у кам’яну добу.

Відтворюючи історію населення наступних періодів, автори намагались якомога детальніше простежити етнічні аспекти розвитку, виділяючи для до­би бронзи балто-слов’янську, індоіранську, фракійську та фінно-угорську ет­нічні спільності. Подальші розробки цих складних питань — за майбутнім.

Сучасна наука має відносно досконалі методи реконструкції еконо­міки та соціального устрою первісного суспільства, загальні принципи якої на базі археологічних джерел передбачають діалектичну взаємодію двох чинників — природи і суспільства. Реалізація такого постулату на практиці потребує, як мінімум, комплексного дослідження як архео­логічних пам’яток, так і природного середовища часу їхнього існування, що не завжди можливо. І все ж таки ще з 30-х років у практику архео­логічних досліджень була впроваджена методика розкопок пам’яток ши­рокими площами, яка дала змогу зібрати значну кількість археологічних та інших матеріалів, на базі яких, використовуючи сучасні комплексні методики суспільних та природничих наук, виконано цікаві палеоеко- номічні, палеодемографічні та палеосоціологічні реконструкції.

На жаль, значна їхня частина залишилася невикористаною у цьому томі з огляду на незавершений і почасти суперечливий характер окремих з них, а інколи й сумнівність інформативної бази інших. Слід зауважити, що навіть за всієї об’єктивності джерельної бази відтворення історії насе­лення первісної доби має свої особливості, не характерні для інших епох.

Історія найдавнішого населення території України — це безіменна, неве­лемовна історія, яка з глибини тисячоліть промовляє до нащадків лише без­словесними предметами, знаками-символами тих подій і процесів, що нурту­вали в ’и надрах. Вона не зберегла нам жодної назви племені чи народу, що жив у прадавні часи на нашій землі, жодного імені вождя чи героя, які, на­певне, були у цих народів і племен, не розповідає детально про жодну кон­кретну подію того періоду. Все це робить и дещо “сухішою” і, на перший по­гляд, менш привабливою для читача, ніж історії пізніших епох.

Проте й ці неговіркі часи нерідко озиваються до нас промовистими подробицями, з яких дослідник здатний скомпонувати яскраві й захо­плюючі картини тогочасної дійсності, пізнати цікаві явища, що мали місце на нашій землі багато тисяч років тому і з якими читач зустрінеть­ся на сторінках цієї книги.

Дослідження пам’яток первісної доби на теренах України здійсню­ються вже майже 150 років, упродовж яких не раз виникали й зникали найрізноманітніші теорії, концепції та гіпотези, але постійно накопичу­валися археологічний матеріал і досвід його опрацювання.

Археологічна наука з повним правом може пишатися видатними дослідниками первісної доби в Україні, серед яких назвемо В. В. Хвойка, П. П. Єфименка, Д. І. Яворницького, В. О. Городцова, Г. А. Бонч-Осмо- ловського, М. О. Макаренка, C. C. Marypy, М. О. Міллера, А. М. Талгре- на, М. Я. Рудинського, О. О. Кандибу, П. П. Курінного, С. М. Бібікова, П. Й. Борисковського, Т. С. Пассек, А. В. Добровольського, О. Ф. Лаго- довську, В. М. Даниленка, О. І. Тереножкіна, І. І. Артеменка, Т. Сули- мирського, О. П. Черниша, М. Гімбутас та інших, чиї дослідження здо­були визнання й належну оцінку в світі археології.

Вагомий внесок у вивчення первісного суспільства на території України роблять сучасні дослідники, з іменами яких читач зустрінеться на сторінках цієї книги.

Характер досліджень з первісної історії та їхній науковий рівень виз­начаються здебільшого якістю джерельної бази, що невпинно зростає. Своєрідний джерельний “вибух” за останні кілька десятиліть, як і в ЗО-ті роки, пов’язаний з новобудовними експедиціями. Це, з одного боку, сут­тєво поповнило джерельний арсенал, а з іншого — тримаючи археологів- первісників у постійній напрузі, не дало можливості достатньо опрацюва­ти необхідні джерела та належним чином окреслити коло нагальних про­блем первісної історії України, пов’язаних з новими знахідками. Процес накопичення джерел триває й нині. Водночас множаться проблеми та за­гадки, які прадавня історія ставить перед дослідниками.

Автори книги намагалися висвітлити чи бодай окреслити в ній до­сягнення сучасної науки, насамперед ті, що дістали підтримку більшості працюючих дослідників. Поряд з цим висловлені також оригінальні спо­стереження самих авторів, гіпотези й припущення, що змінюють окремі усталені погляди і мають принципове значення.

І все ж таки немає сумніву, що в майбутньому нова джерельна база і висновки, зроблені в процесі її опрацювання, змусять дослідників внести певні уточнення, а можливо, навіть і переглянути деякі засадничі поло­ження цієї книги. Адже археологія — це захоплюючий і нескінченний шлях пізнання.

Перший том “Давньої історії України” підготовлений до друку авторським колективом у складі П. П. Толочка (передмова),

B. Н. Станка (передмова до першого тому, глави 5, 6 розділу І, роз­діл II — у співавторстві з М. І. Гладких, розділ III, крім глави 6, вступ до розділу IV частини першої), В. М. Гладиліна (вступ та глави 1—4 розділу І частини першої), М. І. Гладких (розділ II частини першої — у співавторстві з В. Н. Станком), H. С. Котової (глави 1—5 розділу IV час­тини першої), С. І. Круц (глава 7 у розділі І, глава 6 у розділі III, глава 5 у розділі IV частини першої; глава 5 у розділі І та глава 6 у розділі II частини другої), В. О. Круца (вступ та підрозділи, присвячені землеробам у главах 1—4 розділу І частини другої), Ю. Я. Рассамакіна (підрозділи, присвячені скотарям та індоєвропейській проблемі, у розділі І частини другої), С. С. Березанської та В. В. Отрощенка (вступ та глави 1—5 розділу II частини другої).

Бібліографія складена авторами і упорядкована Б. В. Овчинниковим. Укладач покажчиків імен та місцезнаходження археологічних пам’я­ток — Е. В. Овчинников.

Ілюстрації й макети карт підібрані авторами і виконані Е. В. Овчин­никовим, О. В. Тубольцевим та М. М. Ієвлєвим.

Авторський колектив і редколегія першого тому висловлюють щиру подяку всім колегам, які взяли участь в обговоренні книги та її рецензу­ванні у відділі первісної археології Інституту археології HAH України:

C. В. Смирнову, Л. Л. Залізняку, В. І. Клочку, А. Л. Нечитайло, Д. Я. Te- легіну, С. Н. Братченку, Т. Г. Мовші, І. М. Шарафутдіновій, А. В. Ніко- ловій; у відділенні археології Інституту українознавства ім. І. Крип’я- кевича:[О. П. ЧернишуІ, О. С. Ситнику, Л. Г. Мацкевому, М. А. Пелещи- шину, 11. К. Свєшнікову], В. М. Цигилику; на історичному факультеті Харківського держуніверситету — В. К. Міхеєву; всім, хто люб’язно на­дав матеріали та іншу допомогу для підготовки цієї праці до друку.