Передмова

“Давня історія України” у трьох томах є результатом багаторічної праці колективу науковців Інституту археології HAH України. В її основі — величезна джерельна база, нагромаджена і опрацьована кілько­ма поколіннями археологів.

Це завдання складне й неординарне і крім ґрун­товної розробки джерел вимагає дослідження про­блем етнокультурного, соціально-економічного й сус­пільно-політичного розвитку стародавніх суспільств. Довелося долати стійкі методологічні упередження, зокрема “речознавчу” компетенцію археології, яка нібито не може і не повинна займатися відтворенням історичних процесів. Об’єктом пізнання археології, згідно з думкою прибічників такого підходу, є не са­ме суспільство як суб’єкт історичної діяльності, а лише “сліди його діяльності”, тобто археологічні ар­тефакти.

Усвідомлення історичної сутності археології — одне з найважливіших її досягнень останнього часу. Стало ясно, що ніхто, крім археологів, які володіють специфічною джерельною базою, не в змозі побачити за речами людей і відтворити далеке історичне мину­ле в усій його повноті.

Відтак значно розширюються і горизонти історії. Сьогодні ми не можемо прийняти тезу, за якою історія почалася з часу переходу суспільства від вар­варства до цивілізації або від появи писемності. Об’єктом історичного дослідження мусить бути не лише Homo politicus, на чому й досі наполягають окремі історики, а й усі інші види Homo erectus і Homo sapiens.

Очевидною стала також необхідність суттєвих коректив теоретико- методологічних підходів. Йдеться насамперед про нове осмислення вчен­ня про формаційний еволюціонізм, суть якого донині зводилася до конструювання різноманітних історико-соціологічних схем, розробки пи­тань способів виробництва, соціально-класової боротьби, взаємозв’язку базису і надбудови.

Широке історичне узагальнення, яким є “Давня історія України”, зумовлює постановку багатьох конкретно-історичних проблем. Серед них — початкове заселення території України, індоєвропейська спіль­ність, скіфська державність і антична цивілізація, етногенез слов’ян, Київська Русь, кочові народи Півдня України та ін. Жодна з цих про­блем не має усталених загальноприйнятих вирішень, хоча нагромаджена джерельна база і рівень її історичного осмислення дають сьогодні мож­ливість їх ґрунтовнішого висвітлення.

Закономірним є питання, чию давню історію ми маємо відтворити? Населення, що впродовж тисячоліть жило на території України, не маю­чи прямого відношення до власне українського історичного процесу? Чи населення, історія якого, так чи інакше, становить собою підмурки історії України й українців?

Свого часу Ф. Геґель у лекціях про “Філософію історії” поділив наро­ди світу на “історичні” й “неісторичні”. Серед останніх опинилися слов’яни. К. Маркс і Ф. Енгельс перейняли цю концепцію, зробивши ви­няток для поляків. Пізніше до категорії “історичних” “пробилися” інші слов’янські народи, і лише для українців там не знайшлося місця. У структурі світової історії Україна як окрема етнополітична одиниця по суті не представлена й досі.

Основна причина цьоґо не в німецькому романтизмі і навіть не у ве­ликодержавному русофільстві, на чому ми охоче наголошуємо, а в нашо­му українському “самонеусвідомленні”.

Тим часом проста сума “горизонтальних” історичних явищ не могла замінити собою “вертикальності” історичного процесу, для відтворення якої потрібне застосування генетичного методу пізнання. Він передбачає насамперед виявлення внутрішніх закономірностей розвитку, за якими кожне наступне історико-культурне явище є результатом попереднього.

Іноді археологія має справу з явищами ренесансу, коли ті чи інші традиції культури відроджуються на тій самій території через історичні епохи.

Тривалий час серед археологів точиться дискусія з приводу типо­логічної і технологічної близькості керамік черняхівської культури (II— V ст.) і києворуської. Аргументом проти такого зближення є насамперед відсутність хронологічної спадковості між двома епохами. Культури чер- няхівського гончарного виробництва і києворуського справді відділені кількома століттями побутування в східнослов’янському суспільстві ліп­ного посуду. Ще більший хронологічний розрив між черняхівським періодом і українським середньовіччям, а тим часом кераміки обох епох справді близькі між собою.

Аналогічною є ситуація з давньоруськими камерними могилами IX— X ст. На території України обряд поховання в дерев’яних камерах і зру­бах відомий з бронзового і ранньозалізного віків. Безпосередній зв’язок між цими віддаленими епохами встановити важко, але типологічна близькість різночасових підкурганних споруд на тій самій території дає для цього певні підстави.

Отже, з’ясування глибини історичної пам’яті, що закладена у па­м’ятках матеріальної культури, виявлення механізму її передачі наступ­ним епохам є одним з фундаментальних завдань історико-археологічних досліджень.

Тепер уже не підлягає сумніву, що органічною основою середньо­вічної української, точніше — русько-української, була культура Київсь­кої Русі. Проте у спробах простежити її глибші витоки ми натрапляємо на великі труднощі. Долаються вони по-різному: одні дослідники стверд­жують генетичну спадковість історико-культурного розвитку населення України, починаючи зі скіфських часів або з епохи енеоліту; інші не по­глиблюють цю спадковість далі перших століть нової ери і вважають, що в більш ранні епохи історичний процес тут визначався постійними міг­раціями населення.

Археологічні й писемні джерела свідчать, що стародавнє населення території України впродовж тисячоліть справді не було етнічно і куль­турно однорідним. Міграції тут були звичайними явищами. Проте вони ніколи не призводили до повної зміни населення. Певна його частина завжди продовжувала жити на своїх споконвічних землях. Особливо це стосується хліборобів лісостепової смуги України.

Тим самим забезпечувалися безперервність історичної пам’яті, ор­ганічне передання у спадок новому населенню культурно-світоглядного і життєдіяльного генофонду попередників. Так упродовж тисячоліть різноетнічні народи поступово формували на території України певні ге­нетично споріднені традиції способу життя, матеріального виробництва, культури, мислення, які врешті-решт склали матеріальні й духовні заса­ди культури українців.

Характерним прикладом цього може бути феномен трипільської культури, яка побутувала в лісостеповій зоні Правобережної України у V—III тис. до н. е. Свого часу її першовідкривач В. В. Хвойка провів пряму етногенетичну лінію від трипільців до сучасних українців. Пізніше дослідники з’ясували, що населення території України, яке змінило трипільців, за антропологічним типом не було тотожним своїм попередникам. Ми не знаємо навіть, якою була питома вага трипільців в етногенезі населення бронзового віку. Тим часом є підстави стверджува­ти, що цілий ряд елементів трипільської культури — хліборобство, деко­ративний розпис кераміки і будинків, характер орнаментальних мотивів тощо — стали органічною частиною етнографічної культури українців.

Важливим елементом суспільного життя будь-якого народу є дер­жавність. Вона виступає рушієм етнічної, культурної й економічної інте­грації населення. Однак саме ця проблема в українській історичній науці виявилася найменш розробленою. У вітчизняній історіографії не без впливу істориків Заходу тривалий час домінувала думка про нездатність східних слов’ян до державно-політичного саморозвитку. Подекуди вона простежується і сьогодні, хоча не має під собою жодних підстав.

Як відомо, першою державою східних слов’ян була Київська Русь. Вона сформувалась у IX ст. на базі союзів племен. На ранній стадії і в процесі подальшого розвитку Русь зазнавала впливу з боку своїх сусідів: Хазарського каганату, Візантії, скандинавських країн. Не визнавати цьо­го не можна, але не слід і переоцінювати їхній внесок у державотворчі процеси на Русі. Необхідно пам’ятати, що в Україні мали місце власні глибинні традиції політичного розвитку, що сягають VI—IV ст. до н. е. Це грецькі міста-держави Північного Причорномор’я і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі, а також пізньоскіфська держава з цен­тром у Криму — Неаполем Скіфським.

Звичайно, було б невиправданим спрощенням встановлювати між двома різночасовими політичними структурами прямий генетичний зв’я­зок, як це іноді робиться у вітчизняних і зарубіжних історико-публі­цистичних виданнях українських авторів. Але рівною мірою є помилко­вим і заперечення будь-якого зв’язку між ними. Незважаючи на те що скіфські і античні державності становили стосовно корінного населення території України явища зовнішні, в своєму розвитку вони органічно входили в його життя. У наступні історичні епохи політичні традиції тут періодично відроджувалися сарматами, готами, Гунами, до складу об’єд­нань яких входили і слов’яни.

Аналогічна спадковість простежується у сфері духовної культури, окремі традиції якої сягають епохи землеробського енеоліту, коли предки іранців, слов’ян, греків, фракійців створювали образи патріархальних божеств. Скіфська епоха з притаманними їй тісними контактами пра- слов’ян та іранців закріпила в слов’янському пантеоні форми божеств, близькі до іранських.

Глибинна закоріненість традицій простежується в матеріальній куль­турі, зокрема в спорудженні жител і укріплень, у поховальній обрядо­вості, прикладному мистецтві. Знаменитий скіфський звіриний стиль, який розвинувся під впливом культури Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в східнослов’янських зооморфних фібулах, київських змійовиках, браслетах-наручах, колтах, у галицьких керамічних плит­ках, чернігівській та володимиро-суздальській різьбі по каменю.

Підсумовуючи усе сказане, ще раз наголосимо: давня історія України становить не суму окремих подій і процесів, фактів матеріального життя, а органічне самостійне явище світової історії. Звичайно, на кожному його хронологічному зрізі діяли загальностадіальні закономірності, але водно­час постійними були й генетичні процеси автохтонного розвитку.

При цьому треба мати на увазі, що культуро- й етногенез стародав­нього населення України відзначався складністю і багатогранністю. Схід­ний слов’янин, а відтак і українець — не одвічна біологічна й етноісто- рична данність, а результат тривалої еволюції людського життя на зем­лях України, спадкоємець багатьох попередніх народів.

Викладена вище концепція перегукується з ідеями відомого дослід­ника слов’янського та українського етногенезу В. П. Петрова. Він спра­ведливо вважав, що історичний процес не завжди є простим, нічим нео- посередкованим розвитком або незмінним, завжди тотожним собі біо­логічним відтворенням поколінь. «Коли ми кажемо, — наголошував він у праці «Походження українського народу», — що є автохтонами на на­шій землі, що живемо на ній не від VI ст. по Різдву, а ще від III тис. пе­ред Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали одне одного... В громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український на­род, що став таким, яким ми його знаємо нині».

Пропоноване видання складається з трьох томів, на сторінках яких відтворюється історичний розвиток стародавніх суспільств від найдав­ніших епох до часів Київської Русі включно.

У першому томі висвітлюється історія населення сучасної території України від появи тут близько 1 млн років тому первісної людини до кінця бронзового віку (початок І тис. до н. е.). Другий том присвячений історії кіммерійців, скіфів, сарматів та інших племен, що населяли Україну в І тис. до н. е., а також античним містам-державам Північного Причорномор’я, які впродовж VII ст. до н. е. — перших століть н. е. жи­ли і розвивалися у тісній взаємодії з корінним населенням території України. Третій том тематично охоплює історію слов’ян і Київської Русі, обіймаючи хронологічно період від рубежу н. е. до середини XIII ст.

П. П. Толочко