Пеньківська культура антів
Поруч із празько-корчацькими старожитностями, на схід і південь від них, розташована Пеньківська культура, що займає широку смугу з північного сходу на південний захід від Сівер- ського Дінця через Середнє Подніпров’я до Попруття (табл.
9). Далі на південь у Нижньому Подунав’ї на території Румунії схрещуються потоки празько-корчацьких та пеньківських пам’яток.Дослідження Пеньківської культури почалося лише в 50-х рр. XX ст. розкопками Д.Т. Березовцем кількох поселень біля села Пеньківка на Тясмині, що дало назву культурі.
Нині відомо понад 350 пам’яток Пеньківської культури. Топографія поселень подібна або аналогічна до поселень Празько- Корчацької культури. Вони розташовані переважно групами на нижніх ділянках перших надзаплавних терас на відстані 3-5 км одне від одного. Відстань між групами значно більша, ніж всередині групи. Площа поселень - 0,5-3 га, кількість жител в них, за сучасними даними, не перевищує ЗО. Однак, враховуючи, що жодне з пеньківських поселень не розкопане повністю, цю цифру не можна вважати остаточною. Одночасних жител на поселеннях було ще менше - у середньому до 15. Господарські приміщення використовувались спільно кількома сім’ями.
На поселеннях Пеньківської культури відкрито понад 150 на- півземлянкових чотирикутних жител. Вони за формою, розміром та характером побудови стін не відрізняються від жител Празько-Корчацької культури. Але на відміну від празько-корчацьких жител, які мали печі-кам’янки, завжди розташовані в одному з кутів, на ранньому етапі Пеньківської культури майже в усіх житлах були вогнища, розташовані в будь-якій частині напівземлянки, переважно ближче до центру (мал. 16:1-3). Лише на другому етапі Пеньківської культури у другій половині УІ-УІІ ст., спочатку на правому березі Дніпра, а згодом і на Лівобережжі з’являються печі-кам’янки.
! їх поява вказує на поступове поширення склавинських впливів і на антські території.
На деяких селищах Пеньківської культури на пограниччі Лісостепу і Степу зафіксовані овальні юрто- подібні житла, характерні для кочовиків Степу, що приживалися у слов’янських общинах. Господарські ями на пеньківських поселеннях за формою, глибиною, різноманітністю профілів не відрізняються від празько-корчацьких.З 5-309 6 5
Мал. 16. Житла Колочинської та Пеньківської культур (1-5); Празь ко-Корчацької культури (6-8): 1 - Левкин Бугор; 2 - Целиків Бугор З - Гута Михайлівська; 4 - Будище; 5 - Роїще; 6 - Рашків III; 7 - РіпнівІ: 8 - Зелений Гай. І - попіл; II - черені; III - каміння; IV - ями від стовпів
Серед пеньківських пам’яток були і поодинокі городища, їх зазвичай будували на високих горбах, зручних для оборони. У с. Гайвороні на Південному Бузі знайдені виразні сліди залізо- плавного виробництва, що мало 21 залізоплавильний горн.
Могильники у складі пам’яток Пеньківської культури становлять скромну частку. Поховання являють собою спалення на стороні з наступним захороненням решток спалених кісток у ямках завглибшки 0,3-0,5 м. їхній діаметр здебільшого дорівнював їхній глибині. Урнові поховання одиничні. Інвентар - намистини, підвіски, фібули, сережки, кераміка.
За складом кераміки Пеньківська культура близька до Празько-Корчацької. Тут на поселеннях V ст. поряд із ліпним посудом, що є основним, трапляється незначна кількість гончарної сіроглиняної кераміки, характерної для попередньої Черняхівської культури. Ліпні форми представлені горщиками та незначною кількістю мисок і сковорідок (мал. 17).
Пеньківська культура характеризується наявністю значної кількості металевих виробів із кольорових металів. Це фібули, переважно пальчасті, пряжки, браслети, підвіски, сережки, поясні накладки та ін. Відомі залізні наральники, мотики, серпи, ножі тощо. Землеробські знаряддя праці тут представлені краще, ніж у Празько-Корчацькій культурі.
Датується Пеньківська культура У-УІІ ст.
н. е. До раннього етапу належать пам’ятки, в яких ліпний посуд супроводжується незначною кількістю гончарної сіроглиняної кераміки, зустрічаються фібули, пряжки та інші предмети, датовані не пізніше V ст. н. е.Територія, де розташовані пам’ятки Пеньківської культури, співпадає з даними писемних джерел, які визначають місця проживання антів.
Події, пов’язані з анто-готськими війнами та поразкою антського князя Божа, за Йорданом, переносять хронологічний рубіж виділення антського племінного об’єднання на кінець IV - початок V ст. В археологічному відношенні - це період згасання Черняхівської та зародження Празько-Корчацької та Пеньківської культур.
Дослідження останніх десятиліть доводять, що анти, крім лісостепового Лівобережжя, займали південну частину Поділля на відтинку нижньої частини Нижнього Дністра. Уся Волинь до Дніпра та Києва, Верхнє Подністров’я належали склавинам - носіям Празько-Корчацької культури (табл. 9).
Самй ім’я «анти», зафіксоване у візантійських хроніках, має іраномовне походження. Так називало подніпровську групу слов’ян скіфо-сарматське іраномовне населення Степу. Са-
Мал. 17. Ліпна (1-17; 19-22) та гончарна (18) кераміка Пеньківської культури
шо-сармати причетні до назви «анти», яка у смисловому нні означає «кінець», «край», «окраїну». Ці землі для саоматів були «окраїнними». Етнонім «анти» заро- ся на споконвічній межі між землеробським і кочовим ^лов’яни-землероби були для іраномовних скіфів та -і окоаїнним народом - антами по відношенню до ан- ■оичорноморських цивілізацій.
зчти являли собою південно-східну частину 'их племен. Склавинів у світлі археологічних дже- -"жати північно-західною частиною східних і ’ою частиною західних слов’ян (табл. 9).
тиною Пеньківської культури У~УП ст. і, ' олочинської є багаті скарби цього ж часу, ■’к старожитності антів. Із згаданими куль- •ч частина скарбів типу Мартинівки - джерелами відомі імена слов’янської племінної верхівки (Бож, Мусокій, Ардагаст, Пірогаст, Межамир та ін.).
Усі знахідки мартинівсько- трубчівського типу - це скарби, закопані (заховані) від загрози пограбування, яку становив для слов’янського землеробського населення номадський Степ. Це також один із показників, який лежить в основі поділу скарбів на дві групи. Скарби мартинівсько-трубчівського типу, які разом становлять 24 місцезнаходження (табл. 11), не тільки включають приблизно один і той самий набір речей, але, що є особливо показовим, наявні в них речі знаходять собі аналогії серед металевих виробів слов’янських ремісників і нерідко відповідають кам’яним відливним формам із ремісничих майстерень, відкритих на слов’янських поселеннях.Тепер зупинимося на питанні про визначення скарбів як старожитностей русів, що обстоював Б.О. Рибаков.
Безперечно, привабливо пов’язати археологічний пласт, представлений красивими дорогоцінними предметами-скарба- ми, з племенем, ім’я якого пізніше дає назву великій європейській державі - Київській Русі. Багатство скарбів могло б свідчити і про могутність войовничих русів, за Б.О. Рибаковим, - племені УІ-УИ ст., яке «... почало поглинати інші племінні союзи, а в результаті утворився сильний союз східнослов’янських племен, що, за головним племенем, отримав назву Русі». У У-УІ ст. роси або руси, за Б.О. Рибаковим, витісняють давні імена слов’янських (антських) племен - полян, древлян, полочан, сіверян та інших. В основу своїх доказів Б. Рибаков поклав літописні відомості XII ст. про область «Руської землі» (у вузькому розумінні), яка, на його думку, дивовижно збігається з ареалом скарбів «багатої дружинної культури» VI-VII ст. Ядром Руської землі XII ст. Б.О. Рибаков вважає «Середнє Подніпров’я від басейну Росі до Тясмину на правому березі Дніпра і частину Лівобережжя з Переяславом Руським і нижніми течіями Сули, Псла, Ворскли» (Рыбаков, 1982, с. 85).
Багато уваги присвятив згаданий автор питанням, коли і як утворилися терміни «рос», «русь» і яку етнічну групу вони визначали. На його думку, ім’я народу «рос» уперше з’являється у зв’язку з подіями IV ст.
Опис цих подій він подає за Йорданом у довільній формі й неточно: «Готський історик Йордан передає оповідання про смерть готського короля Гер- манаріха: з готами було в союзі віроломне плем’я росомонів. Один з росомонів зрадив Германаріха, і той скарав на смерть його дружину Сунільду. Брати Сунільди, помстившись за сестру, вбили Германаріха» (Рыбаков, 1982, с. 86).У перекладі «Гетики» Йордана Є. Скржинської цей 129-й параграф передається дещо інакше: «Зрадливому племені росомонів, яке в ті часи служило йому (Германаріху) в числі інших племен, підвернулася нагода нашкодити йому. Одну жінку з вищеназваного племені (росомонів) на ім’я Сунільда за зрадливу втечу (від короля), її чоловіка, король Германаріх, в пориві гніву, наказав розірвати на частини, прив’язавши її до диких коней, пустивши їх в галоп. Брати її Сар та Аммій, в помсту за смерть сестри, поранили його в бік мечем. Германаріх престарілий та спорохнілий, страждав від рани і, не перенісши гунських набігів, помер на сто десятому році життя» (Йордан. О происхождении и деяниях гетов. «Оеґіса», 1960, с. 91-92).
Ще інше звучання має переклад 129-го параграфа «Гетики», здійснений О. Анфертьєвим: «... невірний рід росомонів, котрий тоді разом з іншими виказував покірність йому (Германаріху), скористався наступною зручною нагодою обдурити його. Адже після того, як король в пориві гніву наказав жінку на ім’я Суніхільда із названого роду за зрадливу втечу від чоловіка розірвати, прив’язавши до збуджених коней, примусивши їх (коней) бігти в різні боки, її брати Сар та Аммій в помсту за смерть сестри вдарили мечем в бік Германаріха. Отримавши цю рану, він продовжив нещасливе життя, у зв’язку зі слабкістю тіла» (Свод древнейших письменных известий о славянах, т. I.).
Ми навели два дослівні переклади латинського тексту 129-го параграфа «Гетики» двох різних авторів і вільне трактування його третім. При їхньому порівнянні впадає у вічі суб’єктивне розуміння оригіналу кожним із них. У цьому ми вбачаємо невиразність тексту оригіналу, але не тільки.
Очевидно, кожен із авторів підходив до перекладу тексту оригіналу з позицій свого розуміння його історичної суті.За Б.О. Рибаковим, для якого важливою була лише сама згадка Йорданом імені росомонів та Сунільди, остання була дружиною чоловіка одного із племені росомонів, який зрадив короля Германаріха. У перекладі Є. Скржинської Сунільда - дружина короля, зрадила його самого і пішла від нього; в перекладі О. Анфертьєва, Суніхільда (а не Сунільда) із роду (не із племені) росомонів підступно втекла від чоловіка (не сказано, від якого) і за це була розірвана кіньми. В обох перекладах і у Б.О. Рибакова брати мстять Германаріху за смерть сестри. У перекладах - ранять його в бік, у Б.О. Рибакова - вбивають. Переклади наводять імена братів (Сар та Аммій), Б.О. Рибаков їх опускає. Це звільняє його від пошуків для них слов’янських відповідників, що здійснити неможливо, бо росомони - це сар- мати, а не слов’яни.
У пошуках місцевого слов’янського племені русів - стрижня майбутньої давньоруської народності - Б.О. Рибаков інтерпретує етнонім «росомони» як «русские люди». Перша частина слова рос має означати назву племені, друга частина - мони (осетинське - «мойне») - мужчину, людину. Очевидно, інтерпретація терміну «росомони» як імені слов’янського племені «русів» (?) і вплинула на тлумачення змісту 129-го параграфа. Смертельна розправа готського короля над дружиною непокірного руса, а потім смерть короля від рук її братів підкреслює вороже ставлення слов’янського населення до готів, що відповідає суті концепції дослідника.
Висновок Б.О. Рибакова, що випливає з цих подій, сформульований ним лише у вигляді припущення: «Наведені дані не суперечать припущенню, що в складі лісостепових слов’янських племен окреслилось близько IV ст. плем’я «росів», які жили, очевидно, в південній частині слов’янського світу, найближчій до готів, на р. Росі». Більше того, якщо з контексту 129-го параграфа «Гетики» випливає, що термін «gens», вжитий тут Йорданом не в значенні племені, а в значенні роду, як його тлумачить О. Анфертьєв (не плем’я, а рід росомонів, як «ingente Ашаіа» - рід Амалів), то і для припущення підстав бракує. Тому поняття «Русь», «Руська земля», що нібито означає майже споконвічну етнографічну, мовну, політичну єдність і свідчить про існування східнослов’янської, а пізніше - давньоруської народності на величезному просторі від Карпат до Волги, надумане і нереальне. Писемні джерела кінця IV - початку VII ст. засвідчують слов’янських антів, а не русів, які нібито мали становити ядро майбутньої літописної Руської землі у Середньому Подніпров’ї.
Росомони - це сарматське родове ім’я.
Таким чином, у У-УІІ ст. слов’янських русів не існувало, як і не існувало в цей час назви «Руська земля». Отже, анти У-УІІ ст. - не руси.