Озброєння кіммерійської доби Чорногорівський комплекс озброєння

До комплексу озброєння Чорногорівської культури я відношу такі знахідки:

Лук і стріли. Складний лук, склеєний з двох шматків дерева і обклеєний бере­стою, знайдено в чорногорівському похованні біля Зимогір'я Слов'яносербського району Луганської області.

1. Кістяні вістря стріл. Основним типом кістяних наконечників стріл у чорно- горівських комплексах є двогранні, ромбічні у перетині, з гострими виступаючи­ми кінцями граней — вістря типу “Висока Могила”. Як приклади таких наконеч­ників, можна навести набори стріл з курганів Мала Цимбалка поблизу с. Велика Білозерка Запорізької області [ОАК, 1868] та Висока Могила біля с. Балки Василівського району Запорізької області [Бидзиля, Яковенко, 1974] (рис. 106: 2; рис. 107, карта 7: 18, 19), кургану 6.9 біля с. Олександрівка Дніпропетровської об­ласті [Ромашко, 1978, табл.

Найстаріші кістяні черешкові вістря з ромбічною у перетині голівкою відомі у пам'ятках Абашевської культури Поволжя та Приуралля — Царів курган на Вол­зі, поселення Урнак [Сальников, 1967] (рис. 107, карта 7: 1, 2), вони з'явилися ще в часи Покровської експансії на Україну і були кістяними модифікаціями креме­невих наконечників сейминського типу.

Втулкові кістяні вістря з ромбічною голівкою вперше з'явилися у найдавні­ших пам'ятках Зрубної культури Поволжя — у комплексах з абашевськими еле­ментами Покровських курганів [Качалова, 1976, рис. 1: 4, 7, 8], у часи тієї ж По­кровської експансії (рис. 107; карта 7: 3). Подальший свій розвиток вони отрима­ли у Андронівській культурно-історичній області, що займала величезні простори степу та лісостепу Південного Уралу, Середньої Азії, Казахстану та Сибіру, — по­селення Садчіково [Кривцова-Гракова, 1951, рис. 14: 8- 16] та Кіпєль [Сальников, 1951, рис. 15: 1] (рис. 107, карта 7: 4, 5). На схід від Волги ці стріли набувають досить широкого ужитку, доживаючи до найпізнішого, саргаринського (перед- скіфського) етапу, розповсюдившись на схід аж до Байкалу, де стають основним типом стріл у пам'ятках аржанського типу [Грязнов, 1980]. У пам'ятках України сабатинівського часу такі вістря невідомі. Увесь цей час, поряд з втулковими фо­рмами продовжують існувати і черешкові. Вони мають досить тонкий, круглий, загострений черешок, який призначався для стріл з очерету. Епізодично вони зустрічаються на Лівобережній Україні, куди попали з Поволжя під час зрубної “Покровської” експансії на захід (Отрощенко, 1994), наприклад, Ільїчівське посе­лення у Донбасі (рис. 107, карта 7: 6). Пізніше — це стріли з андронівського посе­лення Тасти-Бутак на Півдні Уралу та вістря “кіммерійського” часу з Новопетрі- вки Миколаївської області і могильника Зондак у Дагестані, де вони були знай­дені разом з втулковими вістрями типу “Висока Могила” [Марковин, 1964, 81—89] (рис.

У Східну Європу кістяні вістря типу “Висока Могила” потрапляють на почат­ку “кіммерійського” періоду. В цей час вони з'явилися не тільки в степових кур­ганах, у похованнях Чорногорівської культури, але й на поселеннях та городищах прикордонних із степом регіонів. На Північному Кавказі — це поселення Сер- жень-Юрт [Козенкова, Крупнов, 1965, рис. 21: 5] (рис. 106: 4; рис. 107, карта 7: 12), на Нижньому Дону — Кобяківське городище [Шарафутдинова, 1973, рис. 12: 3] (рис. 107, карта 7: 11), у Криму — це поселення Кизил-Кобінської культури в урочищі Уч-Баш поблизу Сімферополя [Тереножкин, 1976, рис. 65: 4, 5] (рис. 107; карта 7: 8), у Лісостеповій Україні — це городища Чорноліської культури Субо- тівське та Колонтаївське [Тереножкин, 1976, рис. 37: 6; 38: 1-12] (рис. 106: 1; 107, карта 7: 16, 17). Далі на захід знахідки кістяних наконечників типу “Висока Мо­гила” відомі у Молдові — поселення Царьовка та Цахнауци [Тереножкин, 1976, рис. 63: 2; 64: 3] (рис. 107, карта 7: 14, 15), поховання Красне 5.3 у Григоріополь- ському районі [Серова, Яровой, 1987, рис. 14: 4], а найзахідніша точка — це зна­хідка поблизу м. Брно (Brno-Obrany) в Словаччині [Bukowski, 1976] (рис. 106: 5; рис. 107, карта 7: 13). Поява кістяних наконечників стріл типу “Висока Могила” на прикордонних зі степом поселеннях та городищах співпадає з припиненням життя на Кобяківському, Колонтаївському та Суботівському городищах і на більшості згаданих вище поселень. В шарах цього часу простежені сліди пожежі на Сержень-Юртовському поселенні в Чечні. Все це дозволяє розглядати знахідки цих стріл у Східній Європі як ознаки військової експансії східних кочовиків — “протоскіфів”.

Наприкінці ІХ — початку VIII ст. до Р.Х. кістяні, ромбічні у перетині вістря стріл типу “Висока Могила” на території України зникають. У наборах стріл но­вочеркаської групи пам'яток їх немає. Лише на Північному Кавказі вони продов­жують існувати і зустрічаються в похованнях ранньоскіфського часу у могильни­ках місцевого населення — біля с.

На сході євразійського степу цей тип кістяних наконечників існує до V ст. до Р.Х. включно, наприклад, курган в Актюбінському районі [Смирнов, 1961, рис. 39: А7] та курган на річці Ізикгуль у Красноярському краї [Членова, 1964] (рис. 107, карта 7: 22, 23). Довге існування цього типу стріл на сході Євразії додатково підтверджує їх східне походження.

У передскіфський час з’являються вістря цього типу, виготовлені з бронзи. Це вістря з курганів Аржан у Туві [Грязнов, 1980, рис.11, 12] та кургану Єнджа у Болгарії [Тереножкин, 1976, рис. 16: 2] (рис. 107, карта 7: 24, 25). Аналогічні віст­ря подекуди зустрічаються і в пам’ятках ранньоскіфського часу: у Келермеських курганах на Північному Кавказі, у Ахалцихському районі Грузії [Іллінська, 1973, рис. 4: 1а] (рис. 107, карта 7: 26, 27), у Каман-Калехуйюкі, Анатолія [Yukishima, 1992, fig. 1: 2, 4, 5] — ці знахідки пов’язані з рейдами історичних кіммерійців та скіфів у VII ст. до Р.Х. Знайдені вони також і в пам’ятках ранньоскіфського часу Середньої Азії — у курганах 39 та 55 поблизу Тагіскена [Толстов, Итина, 1966, рис. 9] та в кургані 4 могильника Айдін-Куль на Памірі [Литвинский, 1972, рис. 34: 7] (рис. 107, карта 7: 28, 29). Як бачимо, і металеві варіації стріл типу “Висока Могила” більше тяжіють на схід, до регіонів їх винайдення та найбільш довгого ужитку. Проте у металі ця форма, мабуть, виявилася не раціональною і широкого розповсюдження у європейських скіфів такі вістря не набули. До VI ст. до Р.Х. відносяться лише два комплекси: курган Старша Могила у Посуллі [Ильинская, 1968, табл. 2: 19—21] та знахідка поблизу с. Лихачівка на р. Ворсклі [Ковпаненко, 1967, рис. 26: 22, 23] (рис. 107, карта 7: 30, 31). Найбільш пізні поодинокі компле­кси з бронзовими стрілами типу “Висока Могила” відносяться до V ст.

У чорногорівських сагайдачних наборах також часто зустрічаються кулепо­дібні, чотиригранні у перетині втулкові кістяні вістря, як приклад, поховання Зимогір’я на Луганщині [Дубовская, 1985] та Олександрівка 6.9. на Дніпропетро­вщині [Ромашко, 1978, табл. 2] (рис. 106: 7) — вони є подальшим розвитком куле­подібних наконечників Бережнівсько-Маївської культури. Епізодично такі вістря зустрічаються і в сагайдачних наборах скіфського часу, проте частіше в них мож­на побачити кулеподібні, круглі в перетині кістяні вістря. Ці стріли були пода­льшим розвитком тих же пізньозрубних традицій і, вірогідніше за все, признача­лись для полювання.

2. Бронзові вістря стріл. Найпоширеніші бронзові вістря стріл у чорногорівсь- ких комплексах — стріли типу “Мала Цимбалка” [Клочко, 1979]. Це коротковтул- кові дволопатеві листоподібні вістря, часто з шипом в нижній частині втулки або ж з гострими кінцями лопатей, які утворюють шипи. Представлені у курганах Мала Цимбалка, Висока Могила та Зимогір’я [Дубовская, 1985] (рис. 108: 1-10; рис. 109, 10-15; 26-29).

До складу сагайдачного набору з поховання 5 кургану Висока Могила входи­ло 24 бронзових вістря [Бидзиля, Яковенко, 1974], з яких 12— двохлопатеві з гострими краями лопатей та виступаючою втулкою. Усі вони були виготовлені в одній ливарний формі (рис. 108: 1), ще одне вістря аналогічної форми, прикра­шене литим орнаментом у вигляді “решітки” (рис. 108: 2), було виготовлене в ін­шій ливарний формі.

Поховання у кургані Мала Цимбалка біля с. Велика Білозерка Кам'янка- Дніпровського району Запорізької області було пограбоване в давнину, тож в ньому збереглось лише п'ять бронзових наконечників стріл [Тереножкин, 1976, 51]: велике вістря з ромбічною голівкою та короткою втулкою, прикрашеною ва­ликом (рис. 108: 6); з листоподібною голівкою та валиком на втулці (рис. 108: 7); з ромбічною голівкою і шипом на втулці, прикрашене валиками впоперек нервюри (рис. 108: 8); двохлопатеве з гострими кінцями лопатей, прикрашене трьома ва­ликами впоперек нервюри (рис. 108: 9); маленьке вістря з листоподібною голів­кою шипом та валиком на втулці (рис. 108: 10).

Бронзові вістря стріл із курганів Мала Цимбалка та Висока Могила предста­вляють нову для Північного Причорномор'я традицію виготовлення наконечни­ків стріл, яка має ряд ознак, характерних для найбільш давніх скіфських стріл: листоподібні голівки, короткі втулки, шипи. Усі ці ознаки сформувались на стрі­лах Андронівської та ряду інших культур сходу Євразійського степу протягом усього періоду пізньої бронзи [Клочко, 1979]. Так, найбільш давнє вістря з шипом походить із Зевакінського могильника, огорожа 4, датується XIV-ХП ст. до Р.Х. [Аванесова, 1991, рис. 39: XV] (рис. 109: 1). Вістря з могильника Бегази Данди- бай-бегазинської культури за формою та пропорціями є вже прямим прототипом давніх скіфо-савромато-сакських наконечників стріл з шипом і, в першу чергу, наконечників малоцимбальського типу (рис. 109: 2). Прототипи стріл з гострими кінцями лопатей ще більш давні. Перші металеві андронівські вістря з гострими кінцями граней датуються Н.А. Аванесовою XVI — XIV ст. до Р.Х. Це черешкові вістря з кургану біля аулу Канай, могильника Жаман-Узен II та могильника Увак (рис. 109: 3—5), фактично, це бронзові модифікації кременевих наконечників сейминського типу. Пізніше вони стають втулковими: стріла з Мінусинського краю та вістря з поселення Малокрасноярка (рис. 109: 6-8), а вістря з поселення Кайрак-Куми (рис. 109: 9) вже є прямим прототипом наконечників малоцимбаль- ського типу. У Північному Причорномор'ї, крім Малої Цимбалки і Високої Моги­ли, два таких вістря знайдені у шарі “доби пізньої бронзи” городища Скелька в усті Дніпра [Klocko, 1995, abb. 37, 6-7] (рис. 106: 9-10), куди вони потрапили, ско­ріше за все, під час “Чорногорівської” навали.

У давньоскіфський час двохлопатеві стріли з гострими кінцями лопатей у Північному Причорномор'ї широкого розповсюдження не набули. На сході ж у савромато-сакських пам'ятких зустрічаються лише окремі екземпляри: стріли з музею м. Енгельс, з с. Михайлівка на р. Ахтубі, з с. Домбаровка, з групи Мечет- Сай курган 2 поховання 2, дві стріли з Памірської 1, курган 10 [Литвинский, 1972] (рис. 109: 16-21).

Характерною ознакою наконечників малоцимбальського типу є огранена, ромбічна у перетині нервюра, що отримала таку форму ще у литті, яке потім було доповнене заточкою. Така форма нервюри переважає у наконечників Жаботинсь- кого, Келермеського та деяких більш пізніх типів давньоскіфських стріл. З’явила­ся ж вона у середовищі Федорівської культури Андронівської культурно-історич­ної області у XIV — XIII ст. до Р.Х. [Аванесова, 1991] (рис. 109: 22, 23). Наприкінці доби пізньої бронзи на просторах Євразійського степу стріли з ромбічною в пере­тині нервюрою набувають розповсюдження на пам’ятках “валикової спільноти” Сибіру та Казахстану — стріли типу XII за Н.А. Аванесовою [1991] (рис. 109: 24), наприклад: з Брічмуллінського скарбу поблизу Ташкенту [Тереножкин, 1961а, рис. 2: 1-4] (рис. 108: 11; рис. 109, 25) та з поселення Саргаринської культури Са- ргари у Північному Казахстані (рис. 108: 12). Стріли типу “Брічмулла” на Україні знайдені у кургані 15 Стеблівського могильника під Корсунем Черкаської області [Клочко, Скорий, 1993, рис. 3: 9-13] (рис. 108: 13), та в Каховці і в с. Діброва на Дніпропетровщині [Klocko, 1995, abb. 37, 5, 8] (рис. 106: 11, 12). Вірогідніше за все, стріли брічмуллінського типу були занесені на Україну в той же час, що і стріли типів “Висока Могила” та “Мала Цимбалка”.

Тож, малоцимбальські стріли є подальшим продовженням лінії розвитку ан- дронівських наконечників доби пізньої бронзи [Клочко, 1979]. Бронзові вістря стріл типу “Мала Цимбалка” та “Брічмулла”, як і кістяні вістря стріл типу “Висо­ка Могила” є поєднуючим ланцюгом між вістрями Андронівської культурно- історичної області доби пізньої бронзи та давньоскіфськими формами доби ран­нього заліза. Поява їх у Північному Причорномор’ї була пов’язана з початком військової експансії найдавніших кочовиків зі Сходу Євразійських степів у S ст. до Р.Х. Подальшим розвитком цієї традиції є ранньоскіфські стріли з листоподіб­ною голівкою, часто з шипами на втулці.

Вістря списів. Досить своєрідні прорізні вістря легких списів або дротиків з короткою воронкоподібною втулкою походять із сіл Леополь, Мішурин Ріг, Оде­ського археологічного музею, Дніпропетровського історичного музею, архіву І.В. Фабріциус [Klocko, 1995, abb.15, 4; 16: 3, 4, 6, 7] (рис. 110: 6-10). Це найпіз­ніші варіанти наконечників списів типу “Златополь” [Klochko, 1993, 31: 61; Klocko, 1995, 100-105] Бережнівсько-Маївської культури (див. розділ 7). Такі списи характерні для пам’яток “валикової спільноти” (пізньозрубна та пізньо- андронівська культури) Нижнього Поволжя та Зауралля [Аванесова, 1991, 48­49], наприклад — скарб Передгірне з Середньої Азії, поселення Шагалали (Чаглинка) у Казахстані, знахідка на правому березі озера Іссик-Куль, городище Старий Термез на березі р. Амудар’я — тип “Шагалали” (рис. 110: 1­5). Вони відрізняються від українських пізніх варіантів наконечників злато- польського типу — наконечників типу “Завадовка” [Klochko, 1993, 47: 69; Klocko, 1995, 105] — більш короткою воронкоподібною втулкою та більш широ­ким пером. “Златопольська” традиція виготовлення прорізних наконечників списів потрапила у Нижнє Поволжя та на Урал разом з іншими технологіями, характерними для Лобойківської металургії Лівобережної України XVI — XIII ст. до Р.Х. під час міграції на схід Бережнівсько-Маївської зрубної культури у XIII — XII ст. до Р.Х. [Klochko, 1998] і там продовжувала розвиватись аж до кінця “передскіфського” періоду. Списи типу “Шагалали”, знайдені на Україні, теж можна вважати “східними імпортами” і пов’язувати їх появу у Північному Причорномор’ї з першою хвилею східних кочовиків — “протоскіфів”. Подальшо­го розвитку у ранньоскіфський час такі вістря дротиків не набули і були замінені залізними вістрями з довгою втулкою та маленькими вістрями з шипа- ними вістрями з довгою втулкою та маленькими вістрями з шипами. Цей тип дротиків був новим типом зброї у євразійському степу. Походження його, на мою думку, пов'язане з втіленням у залізі і в іншому виді метальної зброї ідеї, за­кладеної у вістрях стріл з шипами. Ця “ідея вістря гарпуна” — ідея вістря, яке важко було видалити з рани, яке застрявало у тілі, захисному обладунку, щитах противників, набула широкого розповсюдження практично на всіх просторах великого євразійського степу у скіфський час.

Фото, 19. Лубенський скарб. Списи.

Бронзові списи з Лубенського скарбу [Клочко, 2004], тип “Лубни”. З них два наконечники з довгим гостролистим пером, круглою в перетині нервюрою. Два наконечника з довгим гостролистим пером, широкою сплощеною в перетині не­рвюрою. П'ять наконечників з довгим гостролистим пером і ребристою втулкою (фото, 19). Аналоги для таких наконечників не відомі. Від місцевих списів доби пізньої бронзи вони відрізняються значно більшою довжиною, довшою втулкою та отворами на низу пера. Вірогідно, ці списи мають східне походження і пов'язані з “Чорногорівською” експансією. Ці важкі списи, вірогідніше за все, були винайдені “карасукцями” під час зіткнень з китайською важко озброєною піхотою. Перенесені на захід, в українські степи, списи типу “Лубни” значно вплинули на розвиток озброєння місцевого населення. Саме цим впливом я пропоную пояснювати незрозуміле раніше різке збільшення розмірів вістер міс­цевих форм кіммерійського часу, видовження довжини втулок, появу отворів на низу пера (ці отвори, скоріше за все, призначалися для кріплення прикрас, що теж є східною традицією). Ці списи наслідують великі залізні вістря пізнього етапу Чорноліської культури та культур фракійського гальштату. Такі ж залізні “наслідування” знайдені і в степових пам'ятках чорногорівського типу. З мета­лургією заліза східні кочовики, скоріше за все, познайомилися лише на терито­рії України у ході експансії. Зіткнувшись на сході України з “білозерцями” та “чотнолісцями”, які вже володіли металургією заліза, східні кочовики і самі швидко почали переозброюватись залізною зброєю, втілюючи у залізі звичні для них бронзові форми озброєння. На Сході ж Євразії металургія заліза почала широко застосовуватись лише з V ст. до Р.Х.

Залізне вістря списа з коротким вузьким пером та довгою конічною втулкою походить із “чорногорівського” поховання 10 кургану 58.26 біля Саркелу на Ниж­ньому Дону [Тереножкин, 1976, рис. 25: 3] (рис. 115: 8), воно дуже близьке до віс­тря з Медвіну, віднесеного мною до Чорноліської культури (див. нижче). Уламок залізного вістря списа знайдено в похованні біля с. Цілинне Джанкойського ра­йону в Криму [Корпусова, Белозор, 1980, рис. 3: 3]. У кургані Стеблів 15 під Кор- сунем-Шевченковським Черкаської області, разом з бронзовими стрілами типу “Брічмулла”, залізним бойовим молотком і уламками залізного лускоподібного панцира було знайдене залізне вістря списа, подібне до меншого вістря з чорно- ліського поховання в с. Квітки [Клочко, Скорий, 1993, рис. 4: 1].

Бойові молоти. Чорногорівські кам'яні циліндричні бойові молоти знайдені у кургані Зелений Яр 5.1 Джанкойського району Криму, у кургані на Дніпрострої, на хуторі Мєшков, у Петровському Харківської області, у могилі з міста Ставро­поль [Тереножкин, 1976, рис. 14: 5; 20: 9; 24: 15; 25: 13] (рис. 111: 6, 7). Походжен­ня їх неясне — в морфологічному відношенні вони продовжують традиції пізньо- енеолітичних молотів типу “Софіївка”, але для побудови такої лінії розвитку бра­кує проміжних ланок часів бронзової доби.

рий, 1993, рис. 4: 3]. Молоток має широкий круглий отвір для кріплення ру­ків'я, та два конусоподібних бойка. Найближча аналогія йому — це бронзовий молоток із кургану 18 могильника Уйгарак, Середня Азія [Вишневская, 1973,

Залізний бойовий молоток знайдено в похованні Стеблів 15 [Клочко, Ско- табл. 21: 7].

Сокири-молоти. Сокира-молот з трапецієподібним у перетині лезом та грибоподібною “шляпкою” з Лубенсь­кого скарбу [Клочко, 2004]. Втулка трубчаста, виступає в обидва боки (фото 20). Аналогії не відомі. Деякі паралелі — чекан з грибоподібним навершям із Тесі (Китай) [Членова, 1967, с. 28, табл. 9: 4].

Фото 20. Лубенський скарб. Клювці та сокира-молот.

Клювці. З Лубенського скарбу по­ходить три бронзові клювці [Клочко, 2004]. Серед них — клювець з оваль­ною в перетині прямою втулкою та ли­стоподібним бойком, посиленим трапе­цієподібною у перетині нервюрою. На втулці — петелька з овальним отвором (фото 20). Подібний клювець знайдено у 1900 році біля с. Любино-Москальсь- ке Тюкалинського уїзда Тобольської губернії [Членова, 1967, с. 28, табл. 10: 10]. Другий клювець з овальною в пе­ретині трохи прогнутою втулкою та товстим листоподібним ромбічним у перетині бойком. Передній отвір втул­ки посилений валиком. Зверху на вту­лці — фігурка стилізованого звіра. По боках втулки кружечки — імітації ока пта­ха. Під втулкою, біля бойка — петелька (фото 20). Подібні клювці знайдені біля с. Усинське у передгір'ях Західних Саянів та в Сибіру (точне місце знахідки не ві­доме) [Членова, 1967, с. 28, табл. 10: 8].

Третій клювець з овальною в перетині трохи прогнутою втулкою та товстим листоподібним овальним у перетині бойком. Низ бойка прокований двома “лож­ками” і має ромбічний перетин. На горі втулки — стилізована фігурка ведмедя. Під втулкою, біля бойка — петелька (фото 20).

Такі клювці відносяться до Карасукської культури Мінусинської котлини (Красноярський край Сибіру). На відміну від мечів “карасукського” типу, знахідок карасукських клювців так далеко на заході досі ще не було. Від карасукських бро­нзових клювців походять усі типи клювців степових народів Євразії доби раннього заліза, в тому числі і ранньоскіфські клювці і чекани (клювці-молоти). Цей тип бронебійної зброї, хоча і був відомий у Європі ще з неолітичних часів, до раньос- кіфського часу не мав широкого використання і був досить рідкісним. Зі скіфського ж часу клювці стають досить звичним озброєнням еліти степових вершників.

Секири. Секира північно-східного типу (тип “Іссик-Куль”) з циліндроподіб­ною втулкою та вузьким симетричним лезом, прикрашена гравірованим трикут­ним орнаментом, була знайдена на річці Жеребець біля с. Розовки (Стельмахов- ка) Сватівського району Луганської області [Klocko, 1995, abb. 39, 2, 3] (рис. 111: 4). Подібна ж секира походить із “Західного Казахстану” (рис. 111: 2). Секира із скарбу біля с. Колонтаїво Богодухівського району Харківської області [Tallgren, 1926, fig. 85] відрізняється конічною втулкою та закругленим носком леза (рис. 111: 3). Подібна до колонтаївської секира знайдена у скарбі біля озера Іссик-Куль у Киргизії [Тихонов, 1960, табл. XVII: 6], цей скарб відноситься до пізнього етапу культур “валикової кераміки” (рис. 111: 1). Появу цих двох східних секир на сході України можна цілком надійно пов’язувати зі східною міграційною хвилею, що призвела до створення Чорногорівської культури. Такі секіри, які були більш звичними в озброєнні важкої китайської піхоти та колісничників, у степових вершників визнання не набули і в подальшому не використовувались.

Сокири-кельти. До Чорногорівської культури я відношу великі двовушкові кельти з Харківського музею (рис. 111: 8—10). Такий же кельт знайдено у с. Модлнічка, гміна Велка Вісь біля Кракова у Польщі [Dryja, Kieferling, 1993] (рис. 111: 5), відносно недалеко від знахідок мечів типу “Перемишль”. Аналогічні кельти були знайдені у Красноярському окрузі на Єнисєї і помилково віднесені до скіфського часу [Завитухина, 1983, № 233, 234]. В цілому ж цей тип можна розглядати серед найпізніших східних варіантів кельтів кабаковського типу Бе- режнівсько-Маївської культури, які потрапили далеко на схід у процесі міграції представників цієї культури (дивись розділ 7).

Сокири-кельти, які були, перш за все, деревообробними знаряддями, у війсь­ковій справі використовувалися тільки землеробськими народами. До того ж пере­хід до металургії заліза призвів взагалі майже до повного зникнення кельтів і за­міни їх провушними сокирами. Але і провушні залізні сокири використовувалися для бою степовиками лише епізодично, і в пізніші часи ці знаряддя були більш типовими для озброєння лісових та лісостепових землеробів та мисливців.

Мечі. До Чорногорівської культури я умовно відношу мечі з прорізним (“рам­ковим”) руків’ям типу “Перемишль”, знайдені на території України та Сході Польщі. Усі ці знахідки були випадковими, не мають комплексів, тож і точне культурне визначення їх утруднене. Це такі знахідки:

Меч з вузьким листоподібним клинком, посиленим товстою, ромбічною у пе­ретині нервюрою, широким сплощеним упором та прорізною ручкою з овальним прорізом і невеликим грибоподібним навершям з “Подніпров’я”, зберігається у Національному музеї історії України [Klocko, 1995, abb. 35, 3] (рис. 112: 10).

Інші мечі цього своєрідного типу, незвичного для Центральної Європи, знай­дені на Верхньому Дністрі, у Перемишльському воєводстві Польщі [Bukowski, 1976, tabl. I: 1, 2; II: 1, 2]. Це меч з Ярослава, що має прямий двосічний клинок, нижня частина якого зламана. Клинок посилений круглою у перетині централь­ною нервюрою та двома короткими нервюрами біля руків'я. Рукоятка має спло­щений упор та великий овальний проріз (рис. 112: 11). Другий меч з-під Пере­мишля з прямим двосічним клинком, посиленим потрійною нервюрою, сплоще­ним упором та прорізним ромбоподібним руків'ям, прикрашеним гравірованим орнаментом (рис. 112: 8). Меч з вузьким листоподібним лезом, лінзоподібним у перетині, посиленим ромбічною у перетині нервюрою та прорізним руків'ям по­ходить із “Розубовиць” (можливо, з Хмельницької області України) (рис. 112: 9). З. Буковський датував ці мечі ХШ — ХП ст. до н.е. на підставі широких східноєв­ропейських аналогій, пов'язавши їх з мечами красномаяцького типу Північного Причорномор'я та сосновомазинського типу Нижнього Поволжя та Західного Ка­захстану. Він розглядав мечі з прорізними руків'ями як свідчення контактів з культурами Північного Причорномор'я доби пізньої бронзи.

Розглянемо ці проблеми більш ретельно, виходячи з сучасного рівня знань. Мечі красномаяцького типу — це мечі Сабатинівської культури Північного При­чорномор'я, датуються 16—13 ст. до Р.Х. Мають короткі листоподібні леза з однією- двома чи трьома нервюрами та черешкові стрижнеподібні руків'я, на які надіва­лись відлиті окремо навершя з грибоподібною “шляпкою”. Деякі навершя мають чотири прорізи. За формою упора на руків'ї виділяються два варіанти — а) з про­стим упором; б) з волютоподібним упором (волюти на такому упорі проковувались і закручувались ковальським способом) [Klochko, 1993, 35-36, 56-57, fig. 24; Klocko, 1995, 130-134] (рис. 112: 1-3). Технологія виготовлення таких мечів скла­далась з трьох операцій — а) відливка леза; б) відливка навершя; в) закріплення навершя на черешку меча. Отже, мечі типу “Красний Маяк” значно відрізняють­ся від мечів типу “Перемишль” і формою ручок, і формою лез.

Мечі сосновомазинського типу мають короткі листоподібні леза з однією- трьома нервюрами та прорізне (“рамкове”) руків'я з грибоподібним навершям, відлите разом з лезом (одночасно в одній ливарній формі). Вирізняється два типи упорів на руків'ї — а) простий; б) волютоподібний (волюти відлиті одночасно з усім мечем), обидва вони представлені у скарбі Соснова Маза на Волзі (рис. 112: 4). Технологія виготовлення таких мечів складалась з однієї операції — відливки [Черных, 1966, рис. 47: 10-14]. Отже, мечі сосновомазинського типу за розмірами, формою леза та упора на руків'ї подібні до красномаяцьких, але відрізняються прорізним руків'ям та спрощеною технологією і можуть розглядатись як типоло­гічно більш пізні, ніж красномаяцькі. Ареал розповсюдження мечів типу “Сосно­ва Маза” знаходиться у Нижньому Поволжі та Західному Казахстані, на пам'ят­ках “спільноти валикової кераміки”. В Заураллі їх місцеве виробництво фіксуєть­ся знахідкою ливарної форми на поселенні Саргаринської культури Петрівка II на Півночі Казахстану [Черных, 1983, рис. 9: 45] (рис. 112: 5). Такі мечі знайдені на “Верхньому Уралі”, в Єлабузі Свердловської області та на Воронцовському приску в Оренбурзькій області [Аванесова, 1991, 24-25] (рис. 112: 6, 7). Пам'ятки саргаринського типу (одна з культурних груп пізнього етапу Андронівської куль­турно-історичної спільноти) існували в межах 1200-800 років до Р.Х. [Аванесова, 1991], тож цілком можливо, що пізні варіанти мечів сосновомазинського типу відносяться до ХХ ст. до Р.Х. М.Я. Мерперт, вказавши на близькість сосновома- зинських мечів до красномаяцьких, пов'язав походження цих двох типів мечів із Близьким Сходом — Лурістаном та Талишем [Мерперт, 1966] і датував їх на під­ставі лурістанської хронології XIII — XI ст. до н.е. У Південній Туркменії та Лурі- стані дійсно відомі знахідки мечів, подібних до сосновомазинських, але вони ти­пологічно більш пізні, ніж північні. Їх поява на Близькому Сході, на мою думку, пов'язана з експансією північноіранських племен і відноситься до часу “завою­вання батьківщини” іранцями, до X — IX ст. до Р.Х. (часу могильника Марлік на Півночі Ірану). Ці мечі, на мою думку, вказують на участь у тих подіях пізньоан- дронівських культурних елементів, вихідців з Нижнього Поволжя та Західного Казахстану, але аж ніяк не на походження цього типу мечів (карта 8).

Тож, як і коли ідея короткого меча з Причорномор'я (де він був винайдений сабатинівськими майстрами — фактично, це збільшений удвічі кинджал сабати- нівського (красномаяцького) типу) могла потрапити на схід Євразії? Скоріше за все, це відбулось під час експансії на схід західного варіанта зрубної культури (Бережнівсько-Маївська культура за В.В. Отрощенком). Ця культурна група, но­сій Лобойківської металургійної традиції, у Подніпров'ї тісно контактувала з Са- батинівської культурою, від якої, можливо, запозичила таку ідею. Прорізна тех­ніка відома у Лобойківській металургійній традиції (вістря списів типу “Злато- поль”), але в ній досі не відомі комплексні знахідки мечів та кинджалів з проріз­ними руків'ями сосновомазинського типу [Klochko, 1998].

Мечі типу “Перемишль” за формою руків'я близькі до сосновомазинських, але відрізняються від них формами упорів на руків'ї, формами лез, які у двох випадках листоподібні і лише дещо більш вузькі та довгі, ніж сосновомазинські, а у двох випадках (Ярослав та Перемишль) зовсім інші, а саме — вузькі двосічні з паралельними лезами, такі леза є характерними для європейських мечів того часу і зовсім не відомі на сході. Ці обставини дозволила мені у свій час виступи­ти з такою гіпотезою: “це є західний варіант мечів сосновомазинського типу, ха­рактерний для лісостепової зони України, і в ньому можна вбачати злиття цен­тральноєвропейських та східноєвропейських зброярських та культурних тради­цій у зоні, розташованій на схід від Карпат” [Klochko, 1993]. Ясна річ, що це припущення вийшло досить розпливчастим щодо визначення часу, місця та культурних характеристик цих постульованих “контактів”. Для підтвердження тези про ці “контакти” я вказав меч зі скарбу Деге в Угорщині [Kemenczei, 1984, 172, taf. CIXXIX: 1] з лезом та упором на руків'ї, ідентичним аналогічним час­тинам мечів типу Reutlingen (Bz D — Ha A1), але з прорізом на руків'ї у вигляді витягнутого овалу. На жаль, навершя у цього меча було втрачено, через що ви­значити точну форму цього руків'я неможливо. Те ж саме стосується і меча зі скарбу Завадка Воловецького району Закарпатської області [Бандрівський, Ко- баль, Крушельницька, 1993, 124-125]. Й. Кобаль датує цей скарб кінцем пері­оду Bz D, кінцем XIII — початком XII ст. до н.е. і пов'язує його з культурами Ноа-Сабатинівка. Від ручки цього меча збереглася лише нижня частина з упо­ром та уламок однієї з гілок прорізного руків'я, прикрашеного ялинковим орна­ментом, за формою воно близьке до сосновомазинських (але ж немає навершя — найбільш характерної частини), а за способом кріплення його до леза (надкле­пування) подібно до європейських мечів, тоді як, у, власне, сосновомазинських мечів (і у мечів типу “Перемишль”) руків'я відливалися разом із лезом в одній ливарній формі. Лезо цього меча є точною копією лез мечів з язичковим ру­ків'ям (Griffzungenschwerter), які є типовими для Центральної Європи періодів Bz D — Ha B [Cowen, 1956; Muller-Karpe, 1961; Schauer, 1971]. Звужене до низу лезо більш характерне для найпізніших європейських бронзових мечів. Перелік мечів та кинджалів з прорізною рукояткою з південної та західної частин Кар­патського регіону можна було б значно розширити, але в цьому немає потреби. Ясно, що у Карпатському регіоні, починаючи з періоду Bz A1, існувала своя тра­диція виготовлення прорізних металевих рукояток на різних знаряддях — но­жах, бритвах, інколи — на кинджалах та мечах. Цей технологічний прийом (а прорізи не тільки дозволяли заощаджувати метал, але й підвищували міцність виробу) на схід Європи потрапляє разом з сейминською металургійною традиці­єю і надалі там розвивається самостійно, найчастіше його використовували ме­талурги Зауралля. Цей прийом був відомий і на Лівобережній Україні у XVI — XIII ст. до Р.Х. кинджали з поховання Кветунь на Брянщині і Харківського му­зею та “шабля” зі станиці Нагавської на Нижньому Дону [Klocko, 1995, abb. 22: 2; 31: 2; 35: 4] (рис. 92: 4, 7). Тож, виходить, що сама наявність прорізу на руків'ї меча чи кинджала ще не є “сосновомазинською” ознакою. Треба брати до уваги інші ознаки, що характеризують форми та конструкції рукояток, а головне, фо­рму навершя, що є найбільш стійкою ознакою. Отже, не всі, відомі на сьогодні мечі з прорізними руків'ями Східної Європи та Карпатського регіону є “сосново- мазинськими”, і скоріше за все їх слід вважати місцевими автентичними виро­бами, які до “зв'язків зі сходом” ніякого відношення не мають. Таким виробом є прорізна рукоятка меча (?, чи якогось іншого великого виробу) зі скарбу Ардуд, Трансильванія, серія скарбів Уріу-Доманешті, культура Ноа, 13 ст. до Р.Х. [Petrescu-Dimbovita, 1977, pl. 22, 4], яка дуже близька до сосновомазинських (якщо тільки це дійсно єдиний комплекс ?). Прорізне руків'я має і меч пізнього варіанта красномаяцького типу з Вінниччини (колекція “ПЛАТАР”), якій, ско­ріше за все, пов'язується з пізньою Сабатинівською культурою (див. Розділ 6, фото 18). Остання знахідка свідчить про те, що сабатинівським майстрам була вже відома “прорізна” техніка.

Так от, за формою руків'їв мечі типу “Перемишль” є дуже близькими до “сос- новомазинських”. Виходячи з позакомплексного характеру усіх цих знахідок нам залишається лише припустити, що їх більш довгі, ніж у класичних сосновомазин- ських виробів леза є хронологічною ознакою і що це є більш пізні варіанти. Що ж стосується “контактів центральноєвропейських та східноєвропейських металур­гійних та збройних традицій”, то їх зовсім не обов'язково локалізувати лише” на сході від Карпат” — починаючи з бєлозерського періоду такі контакти фіксують­ся і далі на схід від Дніпра [Клочко, 1992]. На мій погляд, мечі типу “Пере­мишль” є пізніми варіантами мечів сосновомазинського типу кінця доби пізньої бронзи Поволжя і Зауралля. Тож, появу їх у Подніпров'ї та Подністров'ї слід розглядати, на мій погляд, разом з іншим озброєнням, у рамках доказів східної експансії кочовиків-протоскіфів. Знахідки цих мечів у верхів'ях Дністра, разом з кельтом пізньолобойківського типу з Модлнічки та кістяними вістрями стріл з Брно, вказують на те, що набіги чорногорівців сягали Західних Карпат. Пізні­ше, у залізі ця форма мечів не була втілена і вони на рубежі 9—8 ст. до Р.Х. зни­кають майже на всьому просторі Євразійського степу за винятком Алтаю, де ки­нджали з прорізними ручками у Пазирикській культурі доживають до IV — III ст. до Р.Х. [Кубарев, 1987].

Східне походження мають також і мечі карасукського типу — інший тип ме­чів, поява яких на Україні співпадає з появою Чорногорівської культури. На від­міну від сосновомазинських, ці мечі на заході Євразійського степу — на території України вперше були втілені у залізі, а на сході еволюція цієї форми у бронзі простежується аж до V ст. до Р.Х. Класичний бронзовий меч карасукського типу знайдений біля с. Гербіно Балтського району Одеської області [Тереножкин, 1976, рис. 12: 5] (рис. 113: 1). Ще один бронзовий меч карасукського типу нещодавно був знайдений у складі Лубенського скарбу [Клочко, 2004]. Це прямий двосічний меч довжиною 49 см, з грибоподібним навершям та невеликим прямим перехрес­тям (фото 21). Цей тип мечів та кинджалів характерний для Карасукської куль­тури Мінусинської котлини (Красноярський край Сибіру) [Членова, 1976].

Біметалеві мечі з вузькими залізними лезами, бронзовими руків'ями з гри­боподібним навершям і перехрестям-упором знайдені у Суботівському скарбі, 1971 року та у “Середньому Подніпров’ї” [Тереножкин, 1976, рис. 47: 3; 49: 1] (рис. 113: 3). О.І. Тереножкін вважав такі мечі за подальше продовження у Східній Європі лінії розвитку карасукських мечів і кинджалів.

Фото 21. Лубенський скарб. Меч.

Кинджали. До Чорногорівської культури також віднесено бронзові кинджали карасукського типу (тип “Карасук”) з околиць с. Суботів Чигиринського району Черкаської області (рис. 113: 2) та з Київщини [Тереножкин, 1976, рис. 41: 1]. Цей тип кинджалів є характерним для найдавніших пам’яток Карасукської культури Мінусинської котловини та прилеглих регіонів Східного Казахстану і Туви [Чле­нова, 1976], поява ж їх на території України пов’язана з першою хвилею східних кочовиків [Тереножкин, 1975]. Біметалеві варіанти кинджалів карасукського ти­пу, з бронзовими руків’ями та залізними клинками, знайдені в с. Голов’ятино Смілянського району Черкаської області [Тереножкин, 1976, рис. 37: 7], та в кур­гані 5.2 біля с. Суворово Ізмаїльського району Одеської області, а також біля с. Дьомкіно Саратовської області [Тереножкин, 1976, рис. 33: 5; 12: 4] (рис. 114: 6, 7). Впадає в очі велика кількість знахідок мечів та кинджалів карасукського типу на Правобережжі Середнього Подніпров’я — в регіоні найбільшої концентрації пам’яток Чорноліської культури. На мою думку, вони пов’язані з рейдами кочо­виків — чорногорівців на землі “чорнолісців”.

Бронзовий черешковий кинджал-стілет з вузьким, ромбічним у перетині ле­зом походить із чорногорівського поховання 5 кургану Висока Могила (рис. 114: 1). Ця річ аналогічна кинджалу зі скарбу Пірішее культури Гава у Північно- східній Угорщині періоду Ha B1 [Kemenczei, 1984, taf. CLXXXV, 1], відрізняється дещо розширеним на кінці лезом. Залізний кинджал такого ж типу походить із “кіммерійського” поховання у кургані біля с. Єнджа у Болгарії [Тереножкин, 1976, рис. 16: 11] (рис. 114: 5). Відносно вузьке та товсте у перетині лезо дозволяє вбачати у цих кинджалах вузькоспеціалізовані знаряддя для пробивання броні. Подальшим розвитком цього типу зброї є, на мою думку, залізні кинджали типу “Білоградець”, знайдені у похованні 2 кургану Висока Могила, в с. Березки Ново- аненського району Молдови та в похованні біля с. Білоградець Варненського округу в Болгарії [Тереножкин, 1976, рис. 9: 1; 3: 7] (рис. 114: 2-4).

Захисний обладунок. У похованні Стеблів 15 на Черкащині знайдено уламки залізного лускоподібного панцира (на жаль, він був зруйнований грабіжниками) [Клочко, Скорий, 1993, рис. 3: 1-5]. Зберігся у вигляді блока прямокутної форми (розміром 70?40 см) із скипілих пластин поганої збереженості. Точну кількість пластин набору виявити не вдалося, але, безперечно, їх було кілька сот. Більша частина панцира набрана з малих пластин, але одна зі сторін була оформлена вузькими, досить довгими пластинами. Складається враження, що фрагмент об- ладунку являє собою центральну та нижню (поділ) частини панцира. Тип панци­ра визначити не вдалося. Це найдавніший залізний панцир у Східній Європі.

Таким чином, чорногорівський комплекс озброєння складався з короткого складного вершницького лука скіфського типу, стріл з кістяними вістрями типу “Висока Могила” та бронзовими вістрями типів “Мала Цимбалка” і “Брічмулла”; списів-дротиків з бронзовими прорізними вістрями типу “Шагалали”; великих бронзових (тип “Лубни”) та залізних вістер списів з довгою втулкою, бронзових клювців карасукського типу, бронзових секир типу “Іссик-Куль” і бронзових кель­тів пізньолобойківського типу; бронзових мечів типів “Перемишль” та “Карасук” і біметалевих мечів (подальше наслідування карасукського типу), бронзових і за­лізних стилетів типу “Білоградець” та бронзових і біметалевих кинджалів кара­сукського типу. Це був комплекс озброєння легко- та важкоозброєної кінноти.

Новочеркаський комплекс озброєння

Озброєння Новочеркаської групи пов’язується мною з Чорноліською культу­рою та найпізнішими пам’ятками Білозерської культури. Ці культурні угрупо­вання за матеріальною культурою були дуже близькими і, вірогідніше за все, ет­нічно спорідненими. Власне в цю групу я включив усі типи озброєння кіммерій­ського часу на Україні (крім Подністров’я), які не мають аналогів на сході. Чор- ноліська культура займала практично ті ж самі терени, що і Білогрудівська культура, з якою вона була генетично пов’язана. До “білогрудівських земель” Правобережжя “чорнолісці” додали басейн ріки Ворскла на Дніпровському Ліво­бережжі, що були приєднані в результаті експансії. Датується Чорноліська куль­тура ХІ — VIII ст. до н.е. [Археологія УССР, 1986, 29-30], проте, на мою думку, цим часом повинні датуватись пам’ятки пізнього етапу цієї культури. Ранній же етап Чорноліської культури, спираючись на радіовуглецеві дати, отримані під час розкопок Суботівського городища [Клочко, Ковалюх, Мотзенбеккер, 1998; Kloch- ko, Kovaliukh, Skripkin, Motzenbecker, 1998], датується XII — XI ст. до Р.Х. Біло- зерська культура на той час розповсюдилась практично на всі степові простори сучасної України, на сході сягнувши до Дону та Кубані. Датується XII — ІХ ст. до Р.Х. [Otroshchenko, 2003].

У цей же час на Лівобережній Україні, в Приазов’ї та на Донбасі зберігають­ся поселення пізньозрубної культури, проте озброєння цього населення кіммерій­ського часу практично не відоме. Вірогідніше за все, воно перебувало під “чорно- ліською” та “білозерською” гегемонією.

Лук і стріли. Знахідок луків у новочеркаських комплексах поки що нема. У новочеркаських сагайдачних наборах було 33 (Зольне) або більше 42 (Квітки) стріл. Довжина древків, яка була простежена у Зольному, складала 55-60 см.

Вістря стріл. Новочеркаські сагайдачні набори представлені кістяними, бро­нзовими та залізними вістрями.

Кістяні стріли — втулкові кулеподібні, круглі та чотиригранні у перетині, що знайдені у кургані біля с. Зольне біля Сімферополя [Тереножкин, 1976, рис. 17: 13, 14] (рис. 115: 3). Ці вістря наслідують традиції кістяних наконечників Береж- нівсько-Маївської і Білозерської культур. У скіфські часи такі вістря зберігаються у сагайдачних наборах степових вершників. Використовувались вони, вірогідні­ше за все, на полюванні.

Бронзові вістря стріл новочеркаського типу — двохлопатеві з довгою втул­кою та ромбічною або трапецієподібною голівкою. Представлені у курганах біля с. Зольне (рис. 115: 2), хутора Обривського, в похованні біля с. Бутенки на Пол­тавщині, у Носачівському кургані [Тереножкин, 1976], у кургані біля с. Квітки під Корсунем-Шевченковським [Ковпаненко, Гупало, 1984] (рис. 115: 4), на бро­нзовій ливарній формі (кокілі) з Новочеркаського скарбу (рис. 115: 1). Ці стріли є місцевим типом, подальшим продовженням лінії розвитку стріл лобойківсько- го типу, які у рамках Лобойківської металургійної традиції починають свій розвиток від стріл Лобойківського скарбу (рис. 109). У Білозерський час втулки у лобойківських стріл на Україні стають більш довгими, а вістря тоншають, вони більше проковуються, на них з’являється нервюра. Проковка наконечників зберігається і у кіммерійський час, на стрілах новочеркаського типу [Клочко, 1979] довжина втулок ще збільшується. У ранньоскіфський час новочеркаська традиція злилася з ранньоскіфською, що позначилося на довжині втулок стріл ція злилася з ранньоскіфською, що позначилося на довжині втулок стріл жаботинського типу [Іллінська, 1973].

Залізні вістря стріл, що знайдені у новочеркаських комплексах здебільшого імітують бронзові вістря новочеркаського типу — вони такі ж довговтулкові та двохлопатеві з трапецієподібними голівками (рис. 115: 2). Мабуть, це була перша спроба виготовлення залізних наконечників стріл у Північному Причорномор’ї, проте широкого розповсюдження вони не отримали, що було, на мою думку, пов’язане з тим, що виготовлення бронзових стріл у кокілях (мідних ливарних фо­рмах) набагато технологічніше, ніж кування заліза. Що ж стосується бойових якос­тей бронзових та залізних стріл, то вони були на той час майже однаковими.

Вістря списів. Бронзове вістря списа центральноєвропейського типу з гостро­листим пером, трійною нервюрою та довгою втулкою з кургану поблизу с. Радіо- нівка Кіровоградської області (рис. 96: 16) було знайдене в комплексі з найдав­нішими кінськими вудилами новочеркаського типу. Як вже відмічалось, вістря цього типу на Україні з’явились ще наприкінці Сабатинівського періоду, а у Білозерський час вони виготовлялися у Північному Причорномор’ї. “Радіонів- ський” варіант наконечників представлений у дунайських скарбах Галошпетрі, Уіоара-де-Сус та Шушені, віднесених М. Петреску-Димбовицею до періоду Ha A1, та у скарбі Корнешті періоду HaA2 [Petrescu-Dimbovita, 1977, pl. 190, 4, 5; 146, 4; 251, 1; 306, 19]. В Угорщині такі списи знайдені у скарбах Кек та Тісадоб, відне­сених Т. Кеменцеі до культури Гава періодів Ha A1-A2 [Kemenczei, 1984, taff. CIXXXI: 13-15; CIXXXIX: 4]. Найпізніші знахідки наконечників цього типу дату­ються періодом Ha B1. Ця обставина, а також те, що вістря з Радіонівки було знайдене разом із бронзовими двокільчастими вудилами новочеркаського типу, дозволили нам датувати його 9 ст. до Р.Х. [Клочко, Мурзин, 1989].

Два бронзові наконечники списів з довгим гостролистим пером, круглою в перетині нервюрою та короткою втулкою входили до складу Лубенського скарбу. На втулці — товстий валик (фото 26). Це списи пізнього варіанта “дремайлівсь- кого” типу. Відносяться до Білозерської та Чорноліської культур доби пізньої бро­нзи — початку раннього заліза на території України [Клочко, 2004] і були наслідуванням давніх сабатинівських традицій понтійського озброєння.

Найдавнішим залізним наконечником списа у Чорноліській культурі є вістря з довгою конічною втулкою та маленьким пером з кургану 3 групи II у Горчаковому лісі біля с. Медвін Богуславського району Київської області, знайдене разом з кре­меневим серпом “білогрудівського” типу (рис. 115: 7). Це поховання помилково було віднесено Г.Т. Ковпаненко до ранньоскіфського часу [Ковпаненко, 1981, рис. 32], але ж серп не дозволяє датувати його пізніше, ніж ранньочорноліській час. Пізніше “новочеркаські” залізні вістря списів мають більш довгі пір’я та, часто, по два отво­ри на низу пера списа (на мою думку, це наслідування великих бронзових чорно- горівських вістер типу “Лубни”). Такими є вістря з поховань біля с. Бутенки Кобе­ляцького району Полтавської області, с. Носачів Смілянського району Черкаської області, вістря з “Київської чи Полтавської губернії” та з Резинського району Мол­дови [Тереножкин, 1976, рис. 38: 26, 27; 45: 24; 42: 11; 61: 1-3] (рис. 115: 5, 9). У кур­гані в с. Квітки Корсунь-Шевченківського району Черкаської області знайдено два вістря списів, одне вістря важкого списа довжиною 40 см, друге — легкого списа довжиною 31 см [Ковпаненко, Гупало, 1984, рис. 9: 1, 2]. Судячи з усього, в кімме­рійський період носії Білозерської та Чорноліської культур почали відмовлятись від бронзових наконечників списів та переходити на залізні.

Бойові сокири. Бронзові кельти Чорноліської культури — одні з найпізні­ших бронзових сокир-кельтів на Україні. Вони представлені знахідками: у Су- ботівському скарбі, 1955 року; с. Хмільна Києво-Святошинського району; при­стані Юшки у Ржищівському районі Київської області; с. Кип’ячка Миронівсь- кого району Київської області; Підгірцівського поселення (рис. 116: 1—2, 4—8). Уламки глиняних ливарних форм для виготовлення таких кельтів походять із Підгірцівського поселення та Суботівського городища (рис. 116: 3). Кельти Чо- рноліської культури є подальшим продовженням лінії розвитку лужицьких кельтів у Середньому Подніпров’ї [Тереножкин, 1961, 126—130]. На генетичний зв'язок чорноліських кельтів з лужицькими (називаючи їх “лужицько-укра­їнськими” свого часу вказав Т. Сулімирський [Sulimirski, 1936, 184]. Чорнолі- ські сокирки практично не відрізняються від лужицьких ані формою, ані роз­мірами, деяка різниця помітна лише в орнаментації. Чорноліські кельти ор­наментовані не тільки канелюрами (які типові і для лужицьких кельтів), але й “ялинковим” орнаментом. Характерні ознаки чорноліських кельтів: круглий або квадратний перетин втулки (на відміну від видовженого овалу у карда- шинських кельтів) та використання глиняних ливарних форм для їх виготов­лення (всі ливарні форми для місцевих кельтів доби пізньої бронзи — карда- шинських, красномаяцьких та лобойківських — виготовлені з талькових слан­ців). Усе це дозволяє стверджувати, що традиція виготовлення чорноліських кельтів не місцева, а привнесена у Середнє Подніпров'я з районів розповсю­дження лужицької культури [Клочко, 1992].

Залізні одновушкові кельти знайдені в Зарубинцях на Київщині [Теренож­кин, 1976, рис. 55: 9] та на багатошаровому поселенні Троянів під Житомиром [Шмаглий, 1960, рис. 3]. Останній кельт був знайдений разом з кременевими серпами білогрудівського типу, що дозволяє (як і знайдена з ним кераміка) відно­сити його до чорноліського часу. Такі кельти жодного разу не були знайдені у похованнях воїнів разом з іншою зброєю. Тож віднесення їх до зброї є досить дис­кусійним. На мою думку, ці деревообробні знаряддя могли використовуватись як зброя рядовим землеробським населенням.

Пласкі залізні сокири знайдені у Суботівському скарбі, 1955 року [Теренож­кин, 1976, рис. 55: 1] та в кургані Квітки на Черкащині [Ковпаненко, Гупало, 1984], в цьому ж кургані знайдено уламки обушкової залізної сокири і залізна па­лиця [Ковпаненко, Гупало, 1984, рис. 9: 3, 4, 5]. Знахідки пласких залізних сокир (які, перш за все, поряд з бронзовими кельтами були деревообробними знаряддя­ми) у військових похованнях вказують на те, що ці робочі знаряддя могли вико­ристовуватись в якості бронебійної зброї.

Мечі. Найдавнішим у цій групі є меч з кургану біля Слободзєї у Подністров’ї [Яровой, Кашуба, Махортых, 2002] — залізний меч з язичковим руків’ям, довжи­ною 65,7 см. Цей меч є одним із відомих втілень у залізі форм найпізніших типів бронзових мечів з язичковим руків’ям (Griffzungenschwerter), типових для Центральної Європи доби Урненфельд [Kilian-Dirlmeier, 1993]. Під час публікації пам’ятки дослідники (а серед них був і відомий “кіммеролог” С.В. Махортих) не змогли точно визначити культурну належність пам’ятки і віднесли її до абстрак­тних “кіммерійських”. Через це і датування цього поховання вийшло дуже роз­пливчастим. Поховання, яке є типовим пізньобілозерським і за поховальним об­рядом і за основним супроводжувальним інвентарем, не було співставлено з ві­домими до того у регіоні пам’ятками. А воно дійсно є дуже важливим для харак­теристики пізнього етапу Білозерсько-Тудоровських пам’яток Подністров’я. За поховальним обрядом це поховання близьке до поховань пізнього етапу Гордіїв- ського могильника (Горд. IV) [Klocko, 1998, 348] і може бути датоване в межах 10— 9 ст. до Р.Х. Не помітили дослідники і важливої речі для визначення датування поховання і етнічної належності небіжчика — золотого спіралеподібного скроне­вого кільця у 5.5 оборотів (нині зберігається у колекції “ПЛАТАР”), подібного до скроневого кільця з кургану 27 Гордіївського могильника [Berezanskaja, Klocko, 1998]. Дійсно, чим менше знаєш, тим легше будувати теорії.

Слободзейське поховання цікаве ще й тим, що в ньому було знайдено чотири архаїчних однокільчастих бронзових кінських вудила з сімома (вірогідно, їх було вісім) кістяними тридирчастими псаліями Чорногорівського типу [Яровой, Кашу­ба, Махортых, 2002]. Такі бронзові псалії (один із основних типів псаліїв з курга­ну Аржан в Туві) [Грязнов, 1980] є одними з найхарактерніших східних речей Чорногорівського культурного комплексу. Знахідки з Слободзеї таких виробів, виготовлених із кісток фаланг стопи людини (?) пояснюють походження форми і особливості конструкції псаліїв Чорногорівського типу, які були обумовлені фор­мою і розмірами кісток — первинної “сировини”. Одночасно виготовлялися і бро­нзові вироби такого ж типу, які повністю наслідували кістяні зразки.

Поєднання у Слободзейському комплексі гордіївських та чорногорівських ре­чей дозволяє відносити цей комплекс до часу появи у Північному Причорномор’ї східних кочовиків — протоскифів і датувати його в межах останнього десятиріччя IX — першого десятиріччя VIII ст. до Р.Х.

Ще один залізний меч цього часу походить із грабіжницьких розкопок чи то з Миколаївщини, чи то зі сходу Одещини. Він був знайдений разом із великими бронзовими бляхами — час­тинами комбінованого бронзово-шкіря­ного панциру та невеликого дерев’я­ного щита, оббитого бронзовою бляхою (див. далі). Усі ці речі зберігаються у колекції “ПЛАТАР”. Меч з вузьким довгим двосічним лезом, що трохи роз­ширюється до ручки. Пласке руків’я має невеличкий широкий упор, утво­рений розклепаними краями леза. Зверху воно теж розклепане і має сліди де­рев’яного чи кістяного навершя, яке, скоріше за все, було антеноподібним (фото 22). Цей меч є втіленням у залізі форм бронзових мечів з антеноподібними наве- ршями культур фракійського гальштата доби фінальної бронзи Подністров’я [Klochko, 1993]. Точне датування цього меча через некомплексний, грабіжниць­кий характер знахідки є неможливим. Скоріше за все, він відноситься до часу, близького комплексу з Слободзеї.

Фото 22. Меч. Колекція ПЛАТАР.

Залізні мечі з досить невиразними руків’ями, без перехресть та упорів, знай­дені у похованні біля с. Зольне та в Носачівському кургані (уламки) [Тереножкин, 1976, 45: 25] (рис. 115: 5, 6).

Захисний обладунок. У білозерско-тудоровському похованні з Слободзеї були знайдені залишки невеликого прямокутного щита [Яровой, Кашуба, Махортых, 2002].

У згаданому вище комплексі з колекції “ПЛАТАР” є невеликий прямокутний, зверху закруглений дерев’яний щит, обтягнутий шкірою і оббитий бронзовою бля­хою (фото 23). Невеликі розміри вказують на те, що він належав вершнику.

Разом зі щитом були знайдені великі бронзові бляхи — деталі панцира. П’ять з них — прямокутні, одна — місяцеподібна (пектораль) і одна кругла (дзерцало). На мою думку, це частини комбінованого панцира, який складався з шкіряної основи, на якій були закріплені бронзові деталі. Дві бронзові прямокутні бляхи кріпилися на опліччях за допомогою вузької тасьми, вирізаної з бронзового листа. Третя така бляха закріплена таким же чином знизу до невеликої бронзової пек- торалі. Велика кругла бляха — дзерцало кріпилося на основі за допомогою шкі-

ряної тасьми (на ній, по краях зроблені відповідні широкі прорізи). Дві довгі прямокутні бляхи (одна збереглась тільки частково), скоріше за все, кріпилися на поясі за допомогою тієї ж бронзової тасьми (фото 24). Кріплення бронзових блях до основи за допомогою тасьми виглядає досить незвичним, воно було б більш звичним на шкіряних речах. Скоріше за все, ці бронзові бляхи наслідували бляхи з товстої шкіри. Для того, щоб повністю закрити торс людини, цих бронзових пла­стин не вистачає. Вірогідно, цей панцир був комбінованим і складався як з брон­зових, так і шкіряних пластин, вирізаних із товстої твердої шкіри (останні не збе­реглися). З бронзи у цьому панцирі були виготовлені тільки ті деталі, які закри­вали найбільш вразливі частини тіла. Значення цієї знахідки для вивчення за­хисного обладунку бронзової доби важко переоцінити. Те, що переважна біль­шість цього обладунку виготовлялася із шкіри теоретично було відомо і раніше. Платарівський же панцир дозволяє більш конкретно уявити конструкцію і техно­логічні прийоми давніх зброярів — він вказує на те, що для виготовлення панци­рів використовувались окремі спеціально викроєні деталі з товстої твердої шкіри (вірогідніше за все, спеціально обробленої і добре задубленої).

Фото 23. Щит. Колекція ПЛАТАР.

Фото 24. Панцир. Колекція ПЛАТАР.

Отже, новочеркаська група озброєння складається з лука (стріли з кістяни­ми, бронзовими (тип “Новочеркаськ”) та залізними вістрями), списів з бронзовими та залізними вістрями, обушкових та пласких залізних сокир і бронзових сокир- кельтів чорноліського типу, залізних двосічних мечів, шкіряних панцирів з брон­зовими платівками, невеликих прямокутних та закруглених щитів. Це комплекс озброєння колісничників та важко озброєної кінноти.

Озброєння “Дністровської” групи

Озброєння пізнього етапу Гава-Голіградської культури (докладно розглянуто у розділі 7.2.1.). До цієї групи увійшли пізні варіанти списів з потрійною нервю­рою, мечі з антеноподібними навершями та кельти типу “Руда”.

Історичні процеси кіммерійської доби

Кінець доби пізньої бронзи знаменує собою початок доби раннього заліза, поча­ток нової “кіммерійської” доби історії України. Це була доба переселення історичних кіммерійців до Малої Азії. А що ж змусило їх залишити рідні степи? — З цими поді­ями було пов'язане розповсюдження речей “чорногорівських” типів зі сходу Євразії на територію України [Клочко, Мурзин, 1987], утворення місцевого “новочеркасько­го” комплексу озброєння вершника [Klochko, 2001], розповсюдження голіградських типів (перш за все, озброєння та кінської узди) з України у Центральну Європу [Chochorowski, 1995]. Яким же чином могло відбутись злиття таких різних (а за де­якими поглядами, і різночасових) культурних традицій? Аналіз озброєння кіммерій­ської доби дозволяє мені запропонувати наступну модель [Клочко, 2005].

Наприкінці 10 — початку 9 ст. до Р.Х. на Сході Євразії, в степах, прилеглих до Алтайських гір, утворився чи то союз племен, чи то централізована ранньокочова держава. На таке політичне утворення вказує “царський” курган Аржан в Туві на Алтаї. Цей курган, розташований на землях Карасукської культури, містив у собі матеріальний комплекс західного “чорногорівсько-камишевахського” типу [Гряз­нов, 1980]. “Карасукці” вели війни з Китаєм доби раннього Чжоу, на що вказують чисельні знахідки карасукської зброї та кінського спорядження на півночі Китаю.

Але ж яким чином речі, аналогічні знайденим в курганах сходу України, мо­гли потрапити так далеко на схід Євразії? А може все було навпаки — це східні речі були знайдені в курганах Камишеваха та Чорногорівка на Україні?

Аналіз зброї показує, що чорногорівський комплекс озброєння складався са­ме на Сході Євразії в середовищі пізньоандронівських племен. Після підкорення Карасукської культури “аржанці” створили своєрідну коаліцію різних народів, представлених археологічними культурами, які займали територію на схід від Уралу аж до Байкалу. Десь наприкінці IX ст. до Р.Х. внаслідок внутрішніх про­тиріч ця держава розкололась і якась частина племен, що входили до її складу, відкололися і змушені були шукати порятунку на заході Євразійських степів. На своєму шляху вони залучили до свого війська представників інших народів При­уралля та Поволжя. Під час їхньої навали на територію України були “занесені” цілий ряд типів та форм східної зброї і кінської упряжі. Деякі з народів, що брали участь у цій навалі, були споріднені з бережнівсько-маївським (пізньозрубним) населенням Лівобережної України доби пізньої бронзи. На сході України прибу­льці утворили Чорногорівську культуру, а набіги цих кочовиків сягали сходу Польщі та Середнього Дунаю.

Таблиця 1.

Час цієї експансії за відомими на сьогодні матеріалами можна визначити до­сить точно. З кургану Аржан у Туві була отримана велика серія радіокарбонних дат, які дозволяють датувати його 960-850 cal. ВС (табл. 1), не пізніше 810 cal. BC [Марсадолов, Зайцева, Семенцов, Лебедєва, 1996]. Ці дати були отримані з стов­бурів великих дерев, з яких був споруджений цей курган. А так як нас цікавить час спорудження кургану, а не час “життя” тих дерев, то і вибирати треба найпіз­ніші дати. Виходячи з цього, час спорудження кургану Аржан визначається мною в межах кінця 9 ст. до Р.Х.

Матеріали з землянки N 5 на поселенні Саргари у Західному Казахстані, де були знайдень вістря стріл типу “Брічмулла”, подають дату: 900-808 cal. ВС. (табл. 1), не пізніше 808 р. до Р.Х.

З центральноєвропейських городищ Гомолава і Штільфрід, загибель яких пов’язуються з “кіммерійською навалою”, були отримані дати 880, 870 і 805 (960­770) cal. ВС (табл. 1) [Pazdur, 1995]. На підставі цих дат Я. Хохоровський чомусь визначив час появи чорногорівських культурних елементів у Центральній Європі 950-880 рр. до Р.Х. [Chochorowski, 1995], насправді ж ці дати дають проміжок 960-770 до Р.Х., тобто охоплюють і кінець дев’ятого століття до Р.Х.

З чорногорівського поховання Стеблів 15 на Черкащині маємо дату 802±32 cal. ВС (табл. 1) — біля 800 р. до Р.Х. [Клочко, Ковалюх, 2002].

Під час наших досліджень на чорноліському городищі в селі Суботів на Черкащині у 1994 році було зроблене таке спостереження: найбільш пізнім об’єктом був вал на Малому Городку, споруджений з культурного шару та зруйнованих будівель навколишнього поселення. Під валом знайдені залишки “будівельної жертви” — кістяк підлітка 10-12 років. Обробка результатів з да­тувань дев’яти зразків цього кістяка подає середньостатистичну дату — 825­801 cal. ВС, а дата, одержана завдяки аналізу трьох проб деревини з валу — 906-808 cal. ВС (табл. 1). Отже, спорудження валу відбулось не пізніше 801 р. до Р.Х. [Клочко, Ковалюх, Мотзенбеккер, 1998; Klochko, Kovaliukh, Skripkin, Motzenbecker, 1998]. Після спорудження валу на Малому Городку життя на Суботівському городищі припинилося.

З матеріалів більш давніх розкопок О.І. Тереножкіна на тому ж Суботівсько- му городищі походить велика кількість кістяних стріл типу “Висока Могила” (рис. 106: 1). Тоді ж на самому городищі був знайдений біметалевий меч карасукського типу, а неподалік від городища — бронзовий кинджал карасукського типу (рис. 113: 2, 3). Тож, цілком логічно пов’язати припинення життя на цьому городищі зі знахідками зброї східних типів і пояснити припинення існування Суботівського городища Чорногорівською навалою, яка відбулась десь у 825-801 рр. до Р.Х.

Отже виходить, що дати “чорногорівських” комплексів на сході Євразії є дещо більш давніми (860-808), ніж на заході (825-801), що підтверджує східне похо­дження чорногорівського культурного комплексу. А час Чорногорівської навали на територію України можна визначати в межах 820-800 рр. до Р.Х. [Клочко, Ко­валюх, Мотзенбеккер, 1998], тобто наприкінці 9 ст. до Р.Х. Додатковим доказом міграційного, східного походження Чорногорівської культури є однолезові брон­зові ножі, серія яких знайдена у похованнях цієї культури на Нижньому Дону [Отрощенко, 1994]. Такі ножі типові для пам’яток пізнього етапу Андронівської культурно-історичної спільності Середньої Азії, Казахстану, Сибіру та Уралу [Аванесова, 1993, 27-28].

Ця теорія, яка вперше була викладена у 2001 році [Klochko, 2001], в останній час отримала нові підтвердження. У 2002 році біля м. Лубни на Полтавщині було знайдено великий скарб бронзових речей. Після кількох перепродажів, більша частина речей з цього скарбу потрапила до колекції “ПЛАТАР” [Клочко, 2004]. Аналіз предметів у процесі атрибутації показав, що їх можна розподілити за ви­робничими базами на три групи: місцеві; центральноєвропейські та південно- сибірські речі. Східна та місцева зброя з Лубенського скарбу докладно була опи­сана вище, тут я подаю повний опис скарбу та його інтерпретацію.

1. “Місцева” група. Казан на коніч­ному піддоні, висотою 34 см. Склепа­ний із пластин. Вінце невелике, віді­гнуте. На ньому — дві ручки з кругли­ми отворами (фото 25). Бронзовий клепаний казан “кіммерійського” типу, найкращий (за станом збереженості) серед усіх відомих казанів перед- скіфського часу [Тереножкин, 1982].

Два наконечники списів пізнього ва­ріанта “дремайлівського” типу (фото 26). Відносяться до Білозерської та Чорнолі­ської культур. Дві великі шпильки з гри­боподібним навершям, перевитою “руч­кою”, “упором” із трьох грибоподібних ви­ступів і перевитою у верхній частині гол­кою (фото 27). Належить до Чорноліської культури. Уламки ливарних форм для виготовлення таких шпильок знайдені в, 1994 95 роках на Суботівському городищі Чорноліської культури [Клочко, у друці].

Фото 25. Лубенський скарб. Казан.

2. “Центральноєвропейська” група. Казанок з округлим наклепаним дном і простим геометричним орнаментом на вінці. На боках — залишки приклепаних ручок (фото 28). Такі казанки були характерними для населення Центральної Європи періоду НаВ [Thrane, 1975]. Більш точне типологічне визначення їх не­можливе через відсутність ручок

Фото 26. Лубенський скарб. Списи.

Фото 27. Лубенський скарб. Шпильки.

Фото 28. Лубенський скарб. Казанок.

Фото 29. Лубенський скарб. Кухлики.

Шість кухликів з приклепаними ручками. Вкриті пуансонним орнаментом. Ручки прикрашені гравірованими лініями. Один із них має закруглене денце (фото 29). Це бронзові кухлики типу “Єнсовіце”. Форма характерна для Центра­льної Європи періоду НаВ. Як приклад, наводиться сам скарб Єнсовіце, Чехія [Thrane, 1975].

Пара кованих поножів, прикра­шених пуансонними “перлинами” та гравірованими “смугами”. Мають по чотири литих кільця по боках (два з них — відірвані) для кріплення на нозі (фото 30). Це поножі “гальштат- ського” типу. Належать до культурно­го кола урнових полів поховань Цент­ральної Європи періоду НаВ. Аналогі­чні поножі знайдені в селищі Курім біля міста Брунн, Австрія [Gamber, 1978, abb. 235].

Два наконечники списів з “полу­м’яноподібним” пером, круглою в пере­тині нервюрою та короткою лійчастою втулкою. Перо прикрашене прокова-

ними лініями (фото 31). Тип характерний для культурного кола урнових полів поховань Центральної Європи періодів НаА-В [Klochko, 2001].

Діадема у вигляді пластини зі звуженими кінцями, згорнута в коло. На кінцях по одному отвору для шнурка. Прикрашена простим геометричним пуансонним ор­наментом (фото 32). Аналоги не відомі. Пластинчасті діадеми знайдені в пам'ятках культурного кола урнових полів поховань Центральної Європи періодів НаА-В, про­те усі європейські знахідки відрізняються від лубенської орнаментацією.

Кухлик із залишками обламаної приклепаної ручки. Дно округле. На ден­ці — вдавлення (фото 33). Подібні кухлики знайдено у Румунії, у скарбі Фінешу Герлії періоду НаВ2, віднесеному до культур “фракійського гальштату” [Petrescu- БошЬоуііа, 1977, tabl. 352].

Фото 31. Лубенський скарб. Списи.

Фото 32. Лубенський скарб. Діадема.

Фото 33. Лубенський скарб. Кухлик.

Бронзовий кухлик з носиком (гутус) і з приклепаною ручкою. Дно округле. На денці — вдавлення. В носик вставлене ситечко — пластина з отворами (фото 34). Така форма посудин більш характерна для Малої Азії періодів енеоліту — бронзи. Цей же кухлик більше нагадує керамічні гутуси, які зрідка зустрічаються у культурах “фракійського гальштату” Карпатського регіону. Проте металевих гутусів там ще досі не було знайдено. Отже, ця знахідка є унікальною не тільки для території України, але і для усього Західного Причорномор'я.

3. “Південно-сибірська” група. Списи. Знайдено було 12, до колекції надійш­ло 9 шт. Вірогідно, ці списи мають східне походження і пов'язані з “Чорногорівсь- кою” експансією (див. попереду) (фото, 19).

Меч “карасукського” типу. Цей тип мечів та кинджалів характерний для Карасукської культури Мінусинської котлини (Красноярський край Сибіру) [Членова, 1976] (фото 21).

Клювці — знайдено було 5 шт., до колекції надійшло 3 шт. Усі вони ана­логічні знахідкам на сході Євразії. Такі клювці відносяться до Карасукської культури Мінусинської котлини (Крас­ноярський край Сибіру) (фото 20). На відміну від мечів “карасукського” типу, знахідок карасукських клювців так далеко на заході досі ще не було.

Сокира-молот із трапецієподібним у перетині лезом та грибоподібною

Фото 34. Лубенський скарб. Гутус.

'шляпкою”, деякі паралелі до якої відомі лише на сході Китаю (фото 20).

Бронзові спіралі та обойми — прикраси держаків клювців. Такі металеві

прикраси держаків зброї зрідка зустрічаються у культурах доби пізньої бронзи — початку раннього заліза сходу Євразії.

Фото 35. Крим. Спис.

Отже, у Лубенському скарбі були заховані речі, які похо­дять з півдня Сибіру (Карасукська культура), з території України (Білозерська та Чорноліська культури) та з Карпат­ського регіону (культури пізнього етапу кола урнових полів поховань). Для датування скарбу важливими є речі чорноліс­ної культури, які подібні до знахідок на Суботівському горо­дищі. Ця подібність дозволяє переносити дати кінця існуван­ня городища на час утворення Лубенського скарбу і датувати останній рубежем IX/VIII ст. до Р.Х.

Яким же чином південносибірські та центральноєвропейсь­кі речі потрапили на територію України і опинилися у складі одного скарбу? На мою думку, скарб закопав один із “протоскі- фів” (тобто, завойовників). “Східні” речі були або його власністю, або ж то були речі, що дісталися йому у спадок від загиблих товаришів. Те, що скарб так і залишився в землі, свідчить, що сам хазяїн теж десь поклав свою голову у наступному поході.

Походження центральноєвропейських речей Лубенського скарбу не менш цікаве. Польський дослідник Ян Хохоровсь- кий дійшов висновку, що городища Гомолава (Сербія) і Шті- льфрід (Нижня Австрія) були зруйновані у 900-800 рр. до Р.Х. завойовниками — “кіммерійцями” [Chochorowski, 1995]. Пев­но, що лубенські речі є військовою здобиччю тих завойовни­ків, захопленою під час їхніх рейдів на захід. Судячи з дослі­джень Я. Хохоровського, вони доходили за Карпати аж до Ду­наю [Chochorowski, 1993].

“Білозерські” та “чорноліські” речі теж потрапили як вій­ськова здобич завойовників і були захоплені, скоріше за все, на найближчих городищах Чорноліської культури, які концент-

руються на півдні Черкащини та півночі Кіровоградщини.

У 2003 році до колекції “ПЛАТАР” надійшли речі з грабіжницьких розкопок

десь з Криму” — наконечник списа і два бронзових меча.

Наконечник списа з широкою сплощеною трапецієподібною нервюрою та пря-

мокутною втулкою, виготовлений (як показав спектральний аналіз) з цинку. Прикрашений на втулці рельєфними зображеннями ящірки та гравірованими ієрогліфами на пері (фото 35). Ієрогліфи не залишають жодних сумнівів щодо китайського походження цього списа. Петрографічний аналіз піску, що заповню-

вав втулку списа, який був проведений в Інституті геохімії, мінералогії та рудо­утворення Академії наук України, показав, що цей пісок є характерним для гір­ського Криму (можливо, район Білогірська), тобто показав місце знахідки речі.

Бронзовий меч із скульптурною ручкою, лезо прикрашене гравірованими зо­браженнями демонів (?) (фото 36). Східне походження цього меча не викликає сумнівів, проте точні аналоги йому мені не відомі.

Другий бронзовий меч з довгою круглою ручкою з великим раструбним наве- ршям, із залишками кістяної прикраси. Лезо прикрашене меандровим орнамен­том на ієрогліфічними написами (фото 37). Має аналогії серед мечів Північного Китаю епохи Чжоу [Комиссаров, 1988]. Радіовуглецевий аналіз кістки з навершя дав дату 872±81 cal. BC (Ki-10998).

Безумовно, ці сенсаційні знахідки ще потребують ретельного аналізу з учас­тю фахівців-китаєзнавців, але вже зараз можна зробити висновок, що ці речі мог­ли потрапити так далеко на захід від Китаю тільки за посередництвом якихось “подорожуючих”. Єдиною “подорожжю” з Далекого Сходу до Східної Європи на той час була “Чорногорівська експансія”. А витоки цієї експансії знаходяться в межах Карасукської культури, яка в той час мала тісні контакти з північним Ки­таєм. Отже, ця кримська знахідка китайської зброї доби Чжоу може бути додат­ковим доказом міграції кочовиків-протоскіфів зі сходу Євразії.

“Чорногорівці” утворили на Лівобережній Україні нове політичне об'єднан­ня, у яке увійшло місцеве пізньозрубне населення, а з часом і місцеве пізньобіло- зерське та пізньочорноліське населення. Озброєння на кінська узда місцевого населення досить швидко витіснили східні чорногорівські типи у війську цього об'єднання, чільне місце в якому посів так званий новочеркаський комплекс озброєння.

Фото 36. Крим. Меч.

Фото 37. Крим. Меч.

Це об'єднання, яке я пропоную співвідносити з раннім (докелермеським) пе­ріодом історії скіфів (вірогідно, за своєю структурою це була ранньокочівницька держава), здійснюючи набіги на Правобережну Україну поступово розширило свої кордони аж до Подунав'я, що викликало велику міграцію пізньо-голіградсь- кого населення на південь, за Карпати (“кіммерійська навала на Центральну Європу” за Я. Хохоровським). Ранньоскіфське об'єднання включило в себе терени Північного Кавказу та Поволжя (територія розповсюдження новочеркаського культурного комплексу — культурний внесок підкореного місцевого населення), а після того розпочало експансію на південь, у Малу Азію.

Під час цієї навали частина місцевого населення, що не підкорилась завойо­вникам, змушена була залишити українські степи і мігрувати на південь, у Малу Азію, де утворила державу історичних кіммерійців. Завоювання території Украї­ни продовжувалось довго — від появи “чорногорівців” на сході України (820— 800 рр. до Р.Х.) до появи історичних кіммерійців у Малій Азії (720—714 рр. до Р.Х.) пройшло близько ста років.

З ІХ ст. до Р.Х. територія України була інтегрована в велике євразійське коло скіфо-сибірських культур, що на декілька століть визначило напрями і характер культурного розвитку місцевого населення. Європейська Скіфія була найбільш розвинутою частиною цього великого етнокультурного масиву і її культурні впливи на східні споріднені регіони ще потребують подальшого вивчення. З ча­сом завойовники розчинилися в місцевому протослов’янському та фракійському населенні, а після втрати ними політичної гегемонії і зовсім зникли як народ.

Проблема походження скіфів хвилює істориків вже дві с половиною тисячі років. Давньогрецький історик Геродот у своїй IV книзі “Історій” — Мельпоме­на — приводить дві записані ним місцеві автохтонічні легенди (скіфську і грець­ку) [Геродот, IV, 5—10]. Але слід за ними приводить третю версію: “Є ще і третій переказ, якому я найбільш довіряю, а саме такий. Згідно з ним із кочовиками- скіфами, що мешкали в Азії, воювали і завдали їм чимало прикростей массагети і через це скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію (бо країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською). Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм роби­ти. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона наполягала на своїй думці. І найдостойнішою була думка царів, а думка більшості зводилася до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж наражати на небезпеку тих, хто залишився і чинити опір численним ворогам. Але думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатися ца­рів, ні царі більшості. Отже, перші вирішили без бою покинути країну загарбни­кам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на бать­ківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спі­ткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рі­шення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони поча­ли битися між собою. І всіх, що в битві було вбито, кіммерійці поховали поблизу ріки Тірасу (їхні могили і тепер ще можна там побачити). Там їх поховали і після того вони покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдне- ною і зайняли її” [Геродот, IV, 11].

С самого початку археологічних досліджень пам’яток скіфів почалися розроб­ки теорій їх походження. І якщо для перших дослідників — М.І. Ростовцева [Рос­товцев, 1918, 34-35], В.О. Городцова [Городцов, 1928] а за ними і для Б.І. Гракова [Граков, 1947] східне походження скіфів великих сумнівів не викликало (тут вони цілком покладалися на Геродота), то пізніше, з усе більшим накопиченням архео­логічних джерел, все більшою поставала відмінність культури європейських скі­фів від їх азійських родичів. Природно, що цю відмінність почали пояснювати вкладом автохтонного населення. Для цього намагалися пристосувати відомі на той час культури бронзової доби — катакомбну і зрубну [Кривцова-Гракова, 1955; Артамонов, 1950, 1970, 1973, 1974; Граков, 1971]. З часом виявилось, що ці куль­тури були набагато старіші від скіфів, до того ж були виділені безпосередньо пе- редскіфські культури фінального періоду бронзової доби Північного Причорно­мор’я — Чорноліську [Тереножкин, 1961] та Білозерську [Отрощенко, 1986] та пам’ятки найпізнішого передскіфського періоду — Чорногорівська [Тереножкин, 1952] та Новочеркаська групи [Иессен, 1953].

Пошуки витоків скіфської культури досить довго стримував слабкий розвиток археології доби пізньої бронзи сходу Євразії, абсолютної хронології пам’яток пізнього періоду доби бронзи та пам’яток І тисячоліття до Р.Х. в регіонах, далеко розташова­них від центрів цивілізації того часу, тих, які не були описані в давніх письмових джерелах. Ця лакуна в знаннях почала заповнюватись лише у останньому десяти­річчі після широкого застосування методу радіовуглецевого датування.

Автохтоністичні концепції Б.М. Гракова та М.І. Артамонова отримали продовження у працях прихильників “традиційних” поглядів. Як не дивно, але для них надходження нових фактів, винайдення нових пам'яток і матеріалів не мають великого значення, головне зберегти від перегляду концепції “основоположніков”. Так, М.П. Грязнов, відкривши курган Аржан в Туві, так і не зміг переконливо пояснити, чому матеріальний комплекс цього кургану такий “чорногорівський”, який зв'язок міг бути між Тувою і Україною, які процеси утворили таку спорідненість. Натомість він винайшов теорію “поліцентризму” [Грязнов, 1975, 1978, 1980], абсолютно безпорадну теорію про незалежний і самостійний розвиток усіх споріднених культур передскіфського часу Євразії. Але тоді яким же чином могла утворитись спорідненість на такій величезній території? Якщо за аналогічністю речей нічого не стоїть, тоді на чому ж тримається археологія? Що вище в науці факт чи теорія?

Вихід за рамки застарілих теорій виявився неможливим і для деяких сучас­них дослідників, так О.Р. Дубовська, виділивши пам'ятки “чорногорівського” ти­пу в окрему Чорногорівську культуру, так і не змогла переконливо пояснити бли­зькість матеріального комплексу цієї культури аржанському комплексу [Дубовс- кая, 1993]. “Апофеозом поліцентризму” можна назвати останню працю Н.Л. Чле- нової [Членова, 1997].

Натомість запропонована, у загальних рисах, нами з В.Ю. Мурзіним концеп­ція про першу східну хвилю кочовиків-протоскіфів, яку ми датували IX ст. до Р.Х. [Клочко, Мурзин, 1987] — нова міграційна концепція походження скіфів — ще й досі не отримала у “автохтоністів” жодної відповіді. А нові матеріали все більше і більше підтверджують її правомірність.