Основні тенденції культурогенезу.

Історичний процес визначають закономірності розвитку культур та етносів, а також зв’язків між ними. Торкнемося деяких аспектів цієї проблеми, передусім тих, що стосуються України.

Нові культури породжувала насамперед нова епоха. її поча­ток знаменувався появою найдавніших пам'яток цієї епохи (піс­ля чого синхронні пам’ятки з ознаками більш ранніх епох става­ли пережитковими), а початок нового періоду епохи — появою найдавніших пам'яток з ознаками цього періоду. Наприклад, епоха бронзи почалася з перших пам’яток епохи бронзи (а не зникнення останніх, вже пережиткових, пам’яток неолітичного вигляду). Пізній період епохи бронзи почався з появи зрубних, а не зникнення пізньоямних чи катакомбних пам’яток. Отже, па­м’ятки з ознаками як нової, так і старої (пережиткові пам’ят­ки) епох можуть співіснувати на сусідніх територіях, а пам’ятки нового періоду та пережиткові пам’ятки старого періоду однієї й тієї ж епохи (як діти і батьки) обов’язково співіснують деякий час на одній і тій же території.

У багатьох випадках кидається у вічі, що період епохи поді­ляється на два рівні етапи, яким (якщо культура існує протягом усього періоду епохи) відповідають два послідовні етапи культу­ри. Так, на нашу думку, протягом двох, очевидно, однакових за тривалістю етапів (раннього та пізнього), що охоплювали весь періо'д мідного віку (останньої третини епохи неоліту), існувала трипільська культура мідного віку (пам’ятки Трипілля A-CI); двох етапів пізнього періоду епохи бронзи — зрубна, тшинецька, комарівська культури; двох етапів раннього періоду епохи ран­нього заліза — білозерська — кіммерійська, білогрудівська — чорноліська культури; два однакові за тривалістю етапи серед­нього періоду епохи раннього заліза являють собою два етапи скіфського та грецького' періодів у Північному Причорномор’ї тощо. Якщо ж існування культури обмежується лише частиною періоду епохи, то така культура відповідає, очевидно, або тільки ранньому, або тільки пізньому етапові періоду.

З іншого боку, одна й та ж культура, очевидно, не може існу­вати протягом двох епох. Зокрема, можна погодитися з тими ар­хеологами, які вважають, що трипільська область існувала лише у мідному віці, а починаючи з Трипілля CII «трипільські» пам’ят­ки трансформувалися вже в нові, післятрипільські культури. Якщо ж археологічна культура існувала протягом менш корот­кого періоду, ніж тривав етап епохи, й не мала, таким чином, ча­су для свого якісного розвитку, правомірність виділення такої культури викликає сумнів. Таку культуру логічно вважати хро­нологічним або перехідним горизонтом пережиткових пам'яток. Зокрема, це стосується культури багатопружкової кераміки, до якої відносять різні за походженням пережиткові пам’ятки се­реднього періоду епохи бронзи, що зустрічаються між пам’ятка­ми її пізнього періоду.

Безперечно, 266-річні етапи мають для України величезне значення й у сучасну епоху (що почалася, як ми вважаємо, з 419 р. н. е.): на зламі раннього та середнього етапів раннього пе­ріоду (близько 685 р.) почався новий етап розвитку слов’янських культур; злам раннього та пізнього етапів середнього періоду епохи (близько 1217 р.) супроводжувався утвердженням фео­дальної роздробленості та монголо-татарською навалою, а злам раннього та пізнього етапів останнього періоду епохи (близько 1749 р.) — посиленням російської експансії на Україну, вклю­ченням до Росії основної частини України, ліквідацією автоно­мії останньої. Неважко помітити, що схожі за масштабами зміни відбувалися в зазначені часи також у близьких та далеких сусі­дів України.

Звичайним явищем є неодночасне зникнення на різних тери­торіях пам'яток раннього етапу культури та поява пам'яток її наступного етапу. Однак пам'ятки нового етапу є не просто по­дальшим розвитком пам'яток попереднього етапу: вони виника­ють внаслідок генетичних змін культури (а, можливо, й на іншій генетичній основі), коли культура начебто утворюється вдруге. Тому пам’ятки раннього етапу культури слід розглядати, можли­во, як пам’ятки «раннього утворення», а пам’ятки пізнього ета­пу— як пам’ятки «пізнього утворення» культури. Саме при та­кому розумінні механізму розвитку культур видається цілком закономірним співіснування на одній і тій же території (іноді протягом усього пізнього етапу) пам'яток «раннього» та «пізньо­го» утворення культури, що набувають вигляду не етапів, а вже варіантів культури. Отже, перше зникнення великої частини ран­ніх пам'яток є не що інше, як зникнення частини (або всіх) па­м'яток «раннього утворення». Водночас остаточне зникнення культури при наявності двох етапів її розвитку може розгляда­тися як зникнення пам'яток «пізнього утворення», а також ще існуючої частини пам'яток «раннього утворення».

Зазначені закономірності стосуються не лише вітчизняних ар­хеологічних культур, але й культур Близького Сходу.

Раннє царство. До Раннього царства належать царі додина- стичного періоду (останні століття IV тис. до н. е.— 3000 р. до н. е.) та І—II династій (3000—2778 рр. до н. е.). За іншою пері­одизацією до Раннього царства відносять лише І—II династії. Існування Раннього царства часів додинастичного періоду та I—II династій відповідає мідному вікові (3306—2774 рр. до н. е.).

Давнє (Старе) царство. До Давнього царства, як правило, відносять III—IX династії (2778—2200 рр. до н. е.). Ряд дослід­ників вважає VIII династію (2778—2263 рр. до н. е.) так званим І перехідним періодом. Давнє царство часів III—VIII династій відповідає ранньому періодові епохи бронзи (2774—2242 рр. до н. е.).

Середнє царство. До нього відносять IX—XVII династії (2200—1580 рр. до н. е.), іноді XI (часом починаючи з Ментухо- тепа І) та XII династії (у цілому, 2160—1785 рр. до н. е.), чи

XI— XIII династії. XIII—XVI династії часом відносять до II пе­рехідного періоду. XIII династія існувала з 1785 р. до н. е. до кінця XVIII ст. до н. e., a XVI — до кінця XVII ст. до н. е.Гік- соси, які завоювали Єгипет, заснували XV, а можливо, й XVI ди­настії і панували не менше 108 років, до XVII династії (закін­чилася у 1580 р. до н. е.), тобто їх напад відбувся наприкінці XVIII ст. до н. е. Гіксоська навала завдала нищівного удару по Єгипту, a TdMy саме її можна вважати кінцем Середнього цар­ства. Не випадково у деяких періодизаціях II перехідний період обмежують лише XVII династією. Таким чином, якщо Середнім царством вважати час від І перехідного періоду до приходу гік- сосів, це відповідатиме середньому періоду епохи бронзи (2242—

. 1710 рр. до н. е.).

Нове царство. Це останнє царство прийнято датувати часом XVIII—XX династій (1580—1085 рр. до н. е.). Але початком цар­ства, очевидно, слід вважати навалу гіксосів (кінець XVIII ст.

XII— XI ст. до н. е. належало вже до початку епохи раннього за­ліза.

Таким чином, навіть при різних підходах до датування історії Давнього Єгипту, існує досить реальна її відповідність періодам епохи бронзи. А значить, Україна та Близький Схід мають, оче­видно, спільні епохи, періоди та етапи історії як прояв спільного механізму культурогенезу. Відбиваючись не лише в археологіч­них культурах, але й у культурі взагалі (як формі суспільної ді­яльності та свідомості), цей механізм у цілому може «претен­дувати» на універсальність.