Основні аспекти духовної культури епохи бронзи.
Населення епохи бронзи значною мірою зберегло духовні традиції попередньої епохи. Як і раніше, святилищем залишався пагорб Кам’яної Могили. Бронзовим віком датуються її найпізніші зображення лінійно-геометричного типу.
В числі головних сюжетів — коні, людські ступні, а також стилізовані гарби (волокуші?) із запряженими до них биками.Ще більшого поширення набула астральна, зокрема зодіакальна, символіка. Одним із проявів нового в духовній культурі стало зміцнення позицій уявлень про незалежну від тіла душу. На цьому грунтувався справжній поховальний обряд.
Можна припустити, що навіть у мідному віці розвинутий поховальний обряд, пов’язаний із культом предків і вірою у відхід душ померлих на небо, ще не склався. Нечисленні поховання па територіях поселень, зокрема під житлами, доцільно розглядати як жертвоприношення, що були подальшим розвитком найдавніших— ще неандертальських — поховань, а не «справжніми» похованнями. Всіх інших небіжчиків виряджали в потойбічний
Утілення міфів про богів-биків і про шлюб Зевса та Європи:
1, 3—4 — трипільська культура; 2 — культура Вінча; 4 —■ ямна культура
світ, очевидно, в інакший спосіб, (пускали за течією річки?). Тільки з кінця мідного — початку бронзового віку за межами поселень почали масово з'являтися спеціальні, нерідко складні за своєю конструкцією поховальні споруди. Це — багаті гробниці Месопотамії та Малої Азії, кургани Малої Азії, Північного Причорномор’я та Центральної Європи, піраміди Єгипту. Всі вони існували синхронно. Цікаво, що найдавнішими катакомбами (оригінальними підземними поховальними камерами) можна вважати галафські катакомби кінця мідного віку, «впущені» в насип, утворений більш раннім гассунським поселенням Ярим- тепе І (який виконував, таким чином, роль насипу кургану) в Північній Месопотамії.
Варіантом катакомби були підземні частини багатьох єгипетських мастаб і пірамід, у тому числі й найдавнішої — Джосерової, а також гробниці із впускними шахтами в усатівських курганах. Але мастаби стали кам’яною стилізацією земляного могильного насипу, подібного до насипу кургану, а піраміди — багатократним повтором мастаби. Отже, мастаби, піраміди та кургани (навіть із катакомбами) споріднені між собою. Найдавніші мастаби й кургани з’явилися одночасно— в мідному віці, яким у Єгипті був час Раннього царства.Піраміда вважалася, окрім усього іншого, символом мулистого родючого первісного пагорба, який відроджувався з богом-творцем. Ієрогліф, котрий водночас означав первісний «пагорб творення» та «з’являтися в славі», зображували дугою пагорба, оточеною двома спрямованими вгору променями. Це відповідало й зовнішньому виглядові дуги кургану. З часу появи пірамід (у Давньому царстві, тобто з епохи бронзи) поховання фараона, народженого — за тогочасними уявленнями — з тіла бога Сонця, передбачало його зворотне злиття із Сонцем, інакше кажучи — перетворення в бога. Деякі дослідники тлумачать піраміду як символ Сонця, що сходить. Відродитися напівбогами для служби царю-Сонцю повинні були й вельможі (їх ховали в мастабах, тож останні також є символом Сонця).
Таким же первісним пагорбом (спорудженим, як правило, з родючого чорнозему) і водночас символом частини диску Сонця під час його сходу е й курган, форма котрого при спорудженні за допомогою різних досипок часто ставала східчастою (подібно до ранньої єгипетської піраміди) й мала іноді в плані вигляд складного символу Сонця. На верхівці кургану нерідко встановлювали статую бога-творця. Все це відповідало утвердженню в багатьох народів — саме при переході до рівня мислення епохи бронзи — уявлень щодо призначення поховального обряду як умови перенесення душ померлих на небо. В Давньому царстві (Єгипет) уважали, що після смерті фараон і вельможі завдяки своєму священному знанню назавжди ставали безсмертними небожителями, а народ, очевидно, перевтілювався для нового життя.
У цей час, який відповідає епосі ранньої бронзи України, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у мастабах, простолюд — у скромних гробницях на кладовищах. У Середньому царстві (епоха середньої бронзи України), як і раніше, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у мастабах, інших — на кладовищах, але тепер проста людина могла за рішенням посмертного суду богів досягти вічного блаженства, якщо в земному житті вона дотримувалася законів, творила добро, а на час смерті мала царські пірамідальні заклинання. В Новому царстві (епоха пізньої бронзи та початок раннього залізного віку України) всіх вільних, у тому числі й фараонів,
Порівняння структури й символіки мастаби, кургану та піраміди:
/ — розріз мастаби іа катакомбного кургану; 2—3 — послідовність будівництва піраміди; 4— пірамідки сановників і ремісників Нового царства (Єгипет); 5 — реконструкція кургану біля с. Варна
Подібність символіки Близького Сходу та України:
1 — ієрогліф «первісний пагорб творення», він же — «з’являтися у славі»; 2—4 — різні типи пірамід; 5 — вавилонська модель Всесвіту; 6 — ямний курган біля с. Вербівка; 7 — курган з Усатового ховали в гробницях, причому деякі гробниці навіть простого люду імітували піраміди; всі померлі повинні були виправдовуватися за свої гріхи перед посмертним судом богів і мати із собою священні заклинання поховального культу простих смертних, а не фараонів.
Індоєвропейці належали до числа народів, котрі зводили найдавніші кургани. Отже, їхнім уявленням притаманна еволюція смислу поховального обряду, подібна до єгипетської (ці уявлення найкраще зафіксовані в давніх індійців і греків). Беззастережним правом на вічне блаженство, зумовлене соціальним походженням і володінням особливим знанням, спочатку користувалася індоєвропейська знать, інші ж члени суспільства поверталися після смерті до нових земних перевтілень.
Надалі право на безсмертя можна було заслужити й відповідною поведінкою, а ще пізніше — приносячи божествам спеціальні, часто багаті жертви. Таким чином, у трансформації ідеї поховального обряду в індоєвропейців, так само як і в єгиптян, можна виділити три стадії. До першої відносилися нечисленні кургани епохи ранньої бронзи, споруджувані, очевидно, лише для знаті, до другої — кургани епохи середньої бронзи, поховання знаті в яких відзначалися особливими космічними символами (возами, зброєю, амулетами, посудом, стелами, різними ритуаль- йими предметами), що сприяли перенесенню їхніх душ в область вічного блаженства — на відміну від душ простих смертних, які, піднявшись на небо, потім знову поверталися на землю; третій стадії відповідали уніфікація поховального обряду епохи пізньої бронзи та поява в умовах нового витка соціального розшарування бідних безкурганних та пишних поховань кінця бронзового — початку ранньозалізного віків.У бронзовому віці потойбічна частина життя, очевидно, вважалася для людей основною. В той час і на Близькому Сході, й на території нинішньої України поховальні споруди з очевидністю домінували над спорудами, призначеними для життя на землі. Тому поховальний обряд зберіг і складну систему уявлень про універсальну істоту патріархального суспільства,'найкраще відому за джерелами індійців, в яких ця істота мала назву «пу- руша» («чоловік», «людина»). Пуруша, що стосувався людини, існував у трьох видах: зовнішній Атман (ототожнений із тілом, яке народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (що виявлявся в діяльності органів чуття) та вищий Атман (вища загальна сутність). Саме внутрішній пуруша вельможної людини йшов у вищі світи до безсмертя, перетворюючись там на вищого пуру- шу. За іншим варіантом, представник знаті міг знайти шлях до безсмертя лише в супроводі спеціального пуруші «нелюдської природи». Всі ці та інші риси пуруші, багато в чому тотожні з рисами єгипетського «ка» (а частково — й «ба»), дають підстави припускати, що основними образами пуруші в обрядності стародавнього населення України були кам'яні скульптури, найчастіше антропоморфні.
їх знаходять покладеними в поховальних камерах, ямах або серед каменів перекриття могил, укопаними в кромлехи чи насипи курганів. Імовірно, ці скульптури виконували функції двійників померлих, вік саркофагів, ідолів божеств.Пуруша в давньоіндійських священних книгах описується так.
Універсальною формою існування пуруші названо тіло. Пуруша був персонажем переважно чоловічим, хоча іноді й «безстатевим». Причому, якщо
Епоха бронзи. Антропоморфні кам’яні стели («пуруші»); 1—2 — Північне Причорномор’я; 3—6 — Болгарія та Румунія
зовнішній пуруша людини міг бути чоловічим або жіночим, то внутрішні пуруші людей, предметів та явищ і сам вищий пуруша — неодмінно чоловічими. В тілі пуруші виділено кілька основних частин. В одному варіанті воно налічувало дві частини «того, що вище пупа», дві частини «нижче пупа», один і другий «боки» й «опору» (очевидно, ноги). В іншому варіанті за вертикальним поділом названі чотири частини: нижня (одна чверть) і верхні (три чверті тіла). Нижня асоціювалася з ногами, верхня — зі стегнами, руками, вустами (іноді — грудьми, шиєю, головою). Кожен із способів поділу тіла пуруші пов’язувався з різними актами його творення й перетворення, де окремі його частини мали особливе призначення. Пуруша міг ділитися на кілька пуруш.
Пуруша вважався представником вищих верств суспільства. Він або його аналог був брахманом як серед людей, так і серед богів, що цілком відповідало уявленням про перетворення на пурушу в першу чергу наймуд- ріших жерців — риши. Пурушу характеризують і як загального володаря. Отже, в його образі можна вбачати представника не лише духовної, а й світської влади, тобто особи, яка поєднує в собі риси брахмана та кшатрія. Пурушу ототожнювали з найважливішими божествами: Варуною, Індрою, Агні, Праджапаті, Шивою, Вишну, Сур’єю, Пушаном, Брахмою, Ямою, іноді — з богинями Адіті та Вирадж/ На наш погляд, названі риси пуруші реалізовані в головних особливостях зовнішнього вигляду скульптур бронзового та ранньозалізного віків.
Як і пуруша, ці скульптури уособлюють тіло людини, насамперед чоловіка (деякі з них, подібно до «безстатевого» пуруші, не мають ознак статі, а можливо, вони зображають жінок). Тіло пуруші та стели розчленовані на одні й ті ж самі частини. Як і пуруша-Брахман, статуї мають виразну горизонтальну чотиристоронність, котра в Брахмана відповідала чотирьом сторонам світу. Відповідністю поділу пуруші на кілька пуруш можна вважати супроводження окремих похованих не однією, а двома-трьома стелами. Пурушу згадують, як правило, у зв'язку з представниками знаті, він же супроводжує їх після їхньої смерті у світ богів. Антропоморфні ж стели належать похованим, яких за особливостями обряду можна віднести саме до представників знаті (думка про порушення цього принципу для пізнього бронзового віку є, очевидно, помилковою, бо в цей час обряд уніфікується. До того ж на окремих стелах вирізьблені атрибути жерців або царів, у тому числі й «чакри», та символи творчих сил пуруші — ступні, зображення слідів ніг тощо).Одним із найдосконаліших образів пуруші вважався вогонь. Всі найважливіші творіння пуруші супроводжуються його спаленням, зумовлюються силою космічного жару, що міститься в його тілі. Тож образ пуруші або його аналогів, пов’язаних із культом земного та небесного вогню, розкривається, зокрема, у звичаї фарбувати вохрою чи обпалювати стели.
Символіка всеосяжних пуруші-Брахмана, Варуни, «золоторукого», «простягаючого всім руки», «обіймаючого все» Савітара вбачається в зображеннях на стелах рук, котрі ніби охоплюють все перед собою; символіці пуруші- Брахмана, одним з образів якого був «великий палець», близька іконографія стел із зімкнутими спереду руками й повернутими вгору великими пальцями. Атрибути Варуни та Митри як «пастухів Всесвіту» втілені в зображенні гирлиг. Будь-яку поховальну скульптуру можна розглядати і як символ бога смерті Ями. Образи Рудри та Індри, напевне, відтворюють стели із вирізьбленими на них стрілами, луками, намистами, бойовими палицями, поясами.
Богів, з якими ототожнювали пурушу, часто уявляли в подобі бика та корови,, тому з пурушами слід пов'язувати скульптури бика й інші символи цієї тварини (починаючи від бичачих кісток і закінчуючи бикоподібними посудом чи прикрасами), знайдені в кромлехах і похованнях.
Пуруша увійшов у всі тіла у вигляді птаха, й місцем його перебування в тілі нерідко було серце. Це відповідає, з одного боку, пташиним рисам ряду скульптур, а з іншого — їхній підтрикутній «серцеподібній» формі. Місцем перебування пуруші вважали й Сонце, з огляду на що викликає інтерес не лише поширення символіки цього світила чи вогню на предметах із поховань (посуді, прикрасах, стелах), а й оформлення курганних насипів у вигляді символів Сонця.
Пуруша уособлював матеріальну й духовну першооснову Всесвіту, а також сам Всесвіт, структура якого виникла з пуруші. Пуруша створив також різні грунти, землі, каміння, метали. Він був першопращуром людей усіх варн, із нього виникли тварини й птахи. Пуруша увійшов у всі тіла й істоти, але заразом і заповнив собою увесь світ, став над ним, обіцняв усю землю, простягся над нею. Він створив найважливіші божества. Наявність його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, як кургани (що часто використовувалися й як святилища) відповідає і загальнокосміч- ній функції пуруші. Різні його прояви збереглися навіть у скульптурах раннього залізного віку (в тому числі у скіфських) та середньовіччя. Значну частину рис пуруші містить і культ богів слов’ян-язичників.
Яскравою сторінкою духовної культури пізнього бронзового — початку залізного віків є зольники — своєрідні жертовники, на яких виконувалися основні — очевидно, новорічні — обряди, пов'язані з найважливішими богами. їхні аналогії добре відомі в античній культурі. Поширення зольників пояснюється зростанням культу вогню, зокрема небесного, та землеробства.
* * н«
Підсумовуючи все сказане, можемо зробити такий висновок: світогляд індоєвропейців, і в тому числі предків українців, на території нашої країни змінювався відповідно до історичних епох. У цілому це уявляється так.
Епоха мезоліту: витоки світогляду сучасного людства (докосмічна стадія); культи привласнення; народження й смерть як вихід зародка з центру зародження та повернення до нього; єдність тіла й душі (чуринга як тіло-душа людини й тотема); історія та Всесвіт як тотем і продукт його діяльності.
Епоха протонеоліту: найдавніша система світогляду нинішнього людства (космічна стадія); перші культи творення; все живе породжує собі подібних; образи богів; світ живих і світ мертвих; визначення родичами померлого одного з двох його потойбічних шляхів за його моральними якостями; два світи мертвих: на краю землі («Острови блаженних») і під землею («Тартар»); тіло як керівник душі, пов'язаної з ним, поховання окремих померлих у межах жител і поселень як вид жертвоприношень; поховання в могильниках поза межами поселень як відображення екстремальних ситуацій; початок історії суспільства; перші уявлення про «закон»; «закон» як гармонія рівності (за існування знаті) та організованого Всесвіту; зодіак; перехід від першого до другого етапу зодіаку.
Епоха неоліту: поглиблення рис світогляду протонеоліту; другий етап зодіаку.
Мідний вік (остання третина епохи неоліту): перемога світогляду відтворення та закріплення її в культах; душа, незалежна від тіла; незалежний від людей спеціальний суд над душами померлих як відображення надзвичайно високого піднесення над громадою жер ця-старійшини (вождя); можливість посмертного виправлення деяких душ у Тартарі; перші ознаки особливого культу мертвих (перші кургани); проникнення уявлень про «закон» у повсякденний побут; «закон» як гармонія нерівноправних між собою, спеціалізованих у межах громади соціальних груп і різних за рівнем розвитку громад.
Епоха бронзи: кульмінація світогляду, грунтована на обожненні природного циклу; обожнення душі, що керує тілом; культ мертвих і масові могильники; кургани — могильники, пов'язані із зміцненням сімейної власності, зростанням ролі чоловіка в ранньокласовому суспільстві, ідеї центру та впливу з суспільстві центрального похованого в кургані; курган як символ Всесвіту та «закону»; різна доля душ померлих після суду богів: одні деякий час живуть на небі, інші — одержують на небі довічне блаженство, треті — після виправлення в Тартарі перевтілюються на землі, четверті — як невиправні назавжди лишаються в Тартарі; «закон» — гармонія нерівності перших держав; обожнення в ранньому бронзовому віці душ людей, які знають «закон», є знатними за походженням і монополістами знання; постійний захист такою душею-богом своїх живих родичів, попередження їх за допомогою особливих знаків про наближення катаклізмів; спорудження курганів лише для знаті як гарантія їхнього довічного блаженства; одержання в середньому бронзовому віці вічного блаженства душею будь-якого члена суспільства, хто заслуговує на це за свої земні справи (визнанням таких заслуг у поховальному обряді є символи знатності або корисності померлого суспільству); обожнення в пізньому бронзовому віці душ усіх померлих, уніфікація поховального обряду і зростання ролі іншого способу одержання безсмертя — через умилостивления богів жертвами з метою спокутування своїх недобрих вчинків на землі.
Епоха раннього заліза: перенесення центру ваги в світогляді на соціальні сили, поступовий відхід від узгодження своєї діяльності циклу природи і як наслідок — утрата багатьох знань, часткове переосмислення символіки, занепад ролі зодіаку; «закон» — гармонія розвинутої структури держави.
Рекомендована література
Даниленко В. М. Кам’яна Могила. K., 1986.
Рыбаков Б. А. Язычество древних славян. M., 1981.
Чмихов М. О., Шилов Ю. O., Корнієнко П. Л. Археологічні дослідження курганів. K., 1989.
Чмыхов Н. А. Истоки язычества Руси. K∙, 1990.
Gimbutas М. The language of the Goddess. San Francisco, 1991.