Сучасна наука про етногенез.

Закономірності й особ­ливості загальноісторичного процесу виявляються в умовах роз­витку певних народів або етнічних груп. В оболонці етносів міс­тяться різні соціальні групи. Твердження, що історія людства — це історія класової боротьби, є, безумовно, перебільшенням, оскільки не лише виникнення класів, а й навіть виокремлення соціальних груп було досить пізнім явищем, не притаманним стародавньому людству від самого початку його існування.

Етногенез (від «етнос» — як правило, народ і «генезис» — походження) є сукупністю історичних явищ і процесів, що при­водять до складання етносу, а отже, є реальністю, яка може бути спеціально досліджена. Поняття «етнос» у різні часи розу­міли по-різному. Нині, на думку Ю. В. Бромлея, етнос можна визначити як спільність людей, котра історично склалася й має самоназву, спільні, відносно стабільні особливості культури (в тому числі й мови) та психіки, а також усвідомлення своєї єдності й відмінності від інших подібних утворень.

Серед рис, якими характеризується етнос, переважна частина дослідників сьогодні вважає першорядною спільну (етнічну) са­мосвідомість. Навіть у багатонаціональних розвинутих країнах відомі лише поодинокі випадки, коли та чи інша людина вияв­ляє байдужість до своєї національної ознаки.

Вияв самосвідомості часто супроводжується існуванням або появою самоназви етносу, котра має глибоке історичне коріння й може досить чітко визначати спорідненість її носіїв з іншими етносами. З одного боку, самоназва може змінюватися, а з іншо­го— через те, що її виникнення звичайно пов’язане з дуже важ­ливими причинами, навіть після зникнення народу його етнонім нерідко залишається в назві території, її окремих частин, річок та ін. Тому деякі давні самоназви допомагають в етногенетичних дослідженнях. Так, скіфи, ім’я котрих повідомив Геродот, щезли з історичної арени ще до складання Київської Русі, проте під час існування останньої візантійці називали «Скіфією» терито­рію, яка практично збігається з територією сучасної України. Безумовно, до самоназв зниклих народів, котрі містяться в древ­ніх джерелах, треба підходити з обережністю, бо інформатори внаслідок різних причин могли перекрутити їх.

Існування самосвідомості та самоназви етносів відповідає їхньому специфічному історико-культурному комплексу (рисам житлобудівництва, поховального обряду, орнаментації посуду тощо), тобто тим рисам культури, які для найдавніших часів досліджує археологія, а для ближчих — етнографія.

Серед найважливіших ознак етносу вчені звертають особливу увагу на його мовну своєрідність. Однак у наукових працях ос­танніх років мова не завжди розглядається як домінуюча риса при вивченні етногенезу.

Етнічні (національні) явища відбиваються у всіх важливих аспектах життя людей, тому вони стали предметом дослідження багатьох наукових дисциплін.

Результати дослідження етногенезу значною мірою хибують на суб’єктивність, оскільки залежать від тих принципів, за яки­ми класифіковано етноси. Принципи ж ці розробляються пред­ставниками різних напрямів науки, котрі свідомо чи підсвідомо обирають за основу класифікації, як правило, таку рису етносу, яка відповідає завданню саме їхнього дослідження. Звичайно використовується мовний принцип. За ним визначають спорідне­ність мов різних народів, реконструюють мовне дерево, яке від­биває розвиток мов у часі та просторі, а отже, на думку при­хильників цього принципу — й етногенез носіїв цих мов. Розроб­лені навіть цілі системи, котрі об’єднують багато мовних сімей. Дві з цих систем безпосередньо стосуються теми даної лекції. Зупинимося на їх характеристиці.

Ностратична теорія (від латинського ≪πostratis>> — місцевий) має багато прихильників і вважається досить глибоко аргументованою.

Однак ностратична теорія має й деякі істотні недоліки. На трьох із них особливо наголошує В. П. Алексеев: на сьогодні не може бути дове­дено перебування в цій групі уральських, алтайських і палеоазіатських мов; до ностратичної групи включені представники різних расових груп; окремі народи ностратичної групи мають очевидні відмінності у своїх господарсько- культурних типах, які ставлять під сумнів думку про їхню колишню єдність.

Подібною до ностратичної за своєю популярністю стала теорія палео- євразійської суперсім’ї, до якої дослідники долучають також кілька груп мовних сімей, в тому числі й індоєвропейську. Основні недоліки цієї гіпоте­зи, на наш погляд, такі ж, як і в ностратичної.

Близькою до теорії палеоєвразійської суперсім’ї є точка.зору М. Д. Андреева, котрий уважає, що наприкінці пізнього палеоліту сформува­лася бореальна прамова — спільна основа трьох окремих гілок: ранньоіндо- європейської (від Дніпра до Рейну; з півдня та півночі вона охоплювала Карпати), уральської (від Уралу до Дніпра) та алтайської (від Алтаю до Уралу).

Значну проблему становить і питання зв’язку й поширення мови разом з її носіями.

Основним джерелом у дослідженні етногенезу часто вважа­ють археологічний матеріал, розглядаючи кожну археологічну культуру як відображення життєдіяльності певного етносу, а ет- ногенетичну лінію намагаються відтворити, простежуючи пере­ростання однієї культури в іншу. Насправді все це не так про­сто. По-перше, окремі точки зору на визначення, появу, зникнен­ня та датування тих або інших культур далеко не завжди збігаються. По-друге, кожна культура існує лише в межах си­стеми культур, котрі взаємодіють між собою, з’являються й зни­кають синхронно на зламах епох або їхніх періодів, що зумовле­но закономірностями розвитку цілих регіонів. По-третє, кожна нова культура виникає не з однієї, а з кількох культур-поперед- ниць. По-четверте, чимало археологів твердить: культура є ви­явом такого соціально-історичного організму, який може бути як етносом, так і його окремою соціальною групою. Все це озна­чає, що навіть об'єктивно визначена еволюція археологічних культур є не етно-, а культурогенезом, етногенетична ж лінія реалізується в межах саме системи споріднених культур.

Останнім часом звернуто увагу, по-перше, на те,, що формування етно­сів пов’язане із впливами на людські спільності природних та соціальних чинників, які зумовлюють істотні зміни поведінки людей ба навіть зміни генотипів, а по-друге, на зв’язок у тій чи іншій мірі етнічних рис із певним генотипом. За допомогою такого підходу, наприклад, визначені кілька хвиль заселень Америки, обгрунтована належність угорців до тюркської, а не угро- фінської етнічної спільності. До таких ідей починають схилятися представ­ники різних напрямів науки,— з одного боку, наприклад, Л. М. Гумильов, а з іншого — В. П. Алексеев. Останній визначає етногенез насамперед за територією поширення етносу, його мовою, історико-культурним комплексом та антропологічним типом, а у своїх працях з расогенезу доводить безпо­середній зв’язок расового, антропологічного типу з генотипом.

Таким чином, на сьогодні стало зрозумілим, що дослідження етногенезу потребує комплексного аналізу різних джерел і за­стосування цілого ряду методик, у тому числі й новітніх.

Походження індоєвропейців. Значне місце у стародавній істо­рії України належить інтенсивним етнічним процесам, що відбу­валися на її території. Традиційно основну частину древнього

Індоєвропейці та їхні сусіди в середині III — першій половині II тис. до н. е. (за В. М. Даниленком):

1 — зона контактів палеоевропейців, протоугро-фіннів, давніх індоєвропейців; H — палеокапсійці (палеохаміто-семіти — давні єгиптяни — палеокавказці); UI — палео- угро-фінни; III₅ — азово-дніпровські племена; IV — давні індоєвропейці; IV↑ —- па- леотохари; IV₂ — палеофракійці; /V₇ — хетти; /V_ln — палеобалто-слов’яни

населення наших земель, починаючи з неоліту, вважають індо­європейською. З нашою територією пов'язують і походження слов'ян. Розглянемо основні точки зору на індоєвропейську проб­лему, висловлені протягом двох останніх десятиліть.

Північнопричорноморська гіпотеза. Повтори­мо насамперед головні положення гіпотези В. М. Даниленка. За ним, індоєвропейська спільність сформувалася в архаїчному (до- керамічному) неоліті (X—VII тис. до н. е.) на степовому кордо­ні Європи та Азії, а у наступні періоди неоліту (VII—V тис. до н. е.) зсунулася на захід. Від цього часу й надалі вона являла собою вже кілька окремих груп. Найдавніша з них — прототохар (тваринницько-мисливська євразійська, або перша степова лінія розвитку) репрезентована в неоліті пам’ятками Степу на захід від туркменського Джебелу (на території України — приазов- ською, сурсько-дніпровською, кримською, найбільш ранньою буго-дністровською культурами, в Прибалтиці — культурою Ep- тебелле), в мідному віці — ямною культурно-історичною облас­тю, а в бронзовому — сер.едньодніпровською культурою. В зоні контактів представників цієї лінії розвитку й давньоземлероб- ського населення Північно-Західного Причорномор’я та Західної Анатолії вже в неоліті виникли не лише буго-дністровська куль­тура, а й ранній неоліт балкано-дунайського й західноанатолій- ського ареалів, який одержав свій подальший розвиток у культу­рі Караново І і найдавнішого Чатал-Гуюка. Все це й було по­чатком формування індоєвропейської спільності.

В межах другої степової — тваринницької — лінії розвитку в мідному — бронзовому віках на території від Каспію до Дунаю, на Кавказі, в Закавказзі та на периферії Переднього Сходу про- тоіндоіранці залишили по собі майкопські, нижньомихайлівські, ^кемі-обинські, усатівські пам'ятки та архаїчне катакомбне кал- мико-маницьке ядро. Протолувійцями (або протохеттами) та протогреками було землеробське населення неолітичних й енеолі- тичних культур Південно-Східної Європи: ранньомінойської, ди- мінійської, Кукутені А, Петрешть, Аріудж, західноанатолійської культури Гаджилар. Пеласгам, протодакомізійцям і протофра- кійцям належали пам’ятки землеробських культур Західного, Північного Причорномор’я та Центральної Європи: в неоліті — лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровської культури, а в енеоліті — пам'ятки типу Веселіново, Дудешть, Караново III, Ведастра, Тордош, Боян, Трипілля, Гумельниця, органічно пов’я­зані своїм походженням із пам’ятками Стародавнього Сходу типу передньоазіатського Гіссара II та особливо халколітичного шару малоазійського Алішара. Протокельто-германці були ре­презентовані в Центральній Європі (часу неоліту та енеоліту) пам’ятками культур лінійно-наколчастої кераміки, лійчастого по­суду та кулястих амфор. Найдавніших реальних пращурів сло­в'ян можна ототожнювати з носіями тшинецької культури брон­зового віку, поширеної на території Лісостепу та Полісся Украї­ни й сусідніх районів Бєларусі й Польщі.

, Неіндоєвропейська палеоевропейська гілка в неоліті, що сформувалася в контактах із протодако-мізійським (буго-дніст- ровська й трипільська культури), прототохарським (ямна спіль­ність) і протосамодійським (кельтемінарська та споріднені з нею культури) масивами, відповідала лісовим мисливсько-рибальсь­ким культурам — неоліту ямково-гребінцевої кераміки, дніпро- донецької та азово-дніпровської культур.

У цілому, за висновками В. М. Даниленка, вже в неоліті діа­лектні групи індоєвропейців займали великі обшири Середньої та Східної Європи, при цьому індоєвропейською була практично вся територія Півдня Східної Європи. Багато в чому з цими вис­новками збігається точка зору американської дослідниці М. Гім- бутас. На її думку, центром формування індоєвропейців було межиріччя Волги й Уралу: в неолітичну епоху (не пізніше VII тис. до н. е.) тут виникла основа майбутніх індоєвропейців. Протоіндоєвропейські землеробсько-тваринницькі курганні куль­тури протягом V—IV тис. до н. е. просунулися на захід від Вол­ги (нагадаємо: ці культури ототожнюються передусім із пам’ят­ками ямної й середньостогівської культур та областей). Поши­рившись на територію дніпро-донецької культури, курганна культура формує середньостогівську, а на території Молдови та Нижнього Подунав’я — групу Суворове (близько 4500—4200 рр. до н. е. за каліброваними датами). Надалі, маючи вози, приру­ченого коня, оволодівши бронзою, курганні культури кількома хвилями досягають території Центральної та Південно-Східної Європи. Там у другій половині IV тис. до н. е. індоєвропейськи­ми стають уже культури Чернавода — Баден — Коцофені та ку­лястих амфор. їх впливи простежуються і в ряді інших культур, зокрема тисаполгарській. Разом з індоєвропейцями з’являються кургани, скорчене тілопокладення, культ коня. Близькою до цих висновків можна вважати точку зору Дж. Меллори.

На думку В. Ф. Генінга, індоєвропейська спільність існува­ла з неоліту, охоплюючи Північне Причорномор'я, Подунав'я, Балкани (практично до Адріатики). Цю спільність репрезенту­вали приазовська, буго-дністровська, дніпро-донецька (у своїй ранній фазі), а далі на захід — фактично всі давньоземлеробські культури VI—III тис. до н. е. До вказаного ареалу, очевидно, проникли з кола Кавказу «малоазійські протоетноси», які при­несли з собою землеробство та фарбування посуду. Поширюю­чись із зростанням ролі землеробства, індоєвропейці асимілюва­ли на Півночі — в Прикарпатті, на Волині, в Прибалтиці — но­сіїв уральського етносу. Уральським протоетносам у неоліті належали дніпро-донецька, наколчасто-гребінцева культури Польщі та Прибалтики. Загалом уральці формувалися на Уралі, в Західному Сибіру, Казахстані, Середній Азії.

З формуванням ямної спільності, починаючи з неоліту, похо­дження індоєвропейців пов'язує М. Я. Мерперт. Крім того, на його думку, в неоліті індоєвропейськими могли бути деякі групи Балкан та Анатолії (наприклад, спільність сіро-чорної керамі­ки). Все інше населення Балкано-Дунайського району (насампе­ред культур Караново VI — Гумельниця, Салькуца, Вінча — Плочник, Бубані-Хум І, Петреіиті, Лендель, Бодрогкерестур, Ky- кутені— Трипілля) було неіндоєвропейським протягом і неоліту, й мідного віку. В мідному — бронзовому віках напевне індоєвро­пейськими можна вважати такі центрально-східноєвропейські спільності, як культури кулястих амфор, шнурової кераміки, ранні тваринницькі культури степів Причорномор’я та Прикас- пію (наприклад, ямну область). Лише у другій половині IV тис. до н. е. у зв’язку з посиленням впливу індоєвропейців (культурні контакти, дифузія та інфільтрація окремих груп, великі вторг­нення тощо) відбулася індоєвропеїзація сусідніх із цими культу­рами територій, унаслідок чого мідний вік змінюється бронзо­вим. Новими індоєвропейськими культурами в цей час стають: у Центральній Європі — насамперед Рживнаць і культура раді­альної кераміки, в Середньому Подунав’ї — культури баденська, Болераз, Костолац, Вучедол, на Нижньому Дунаї — культури Чернавода III, Челей, Коцофені, Фолтешті, групи «скорчених та фарбованих кістяків», на території Югославії та Північної Гре­ції— Бубані-Хум II, Критсани II, Ситагрой IV—V, Дикілі Таш (ранній бронзовий вік І—II), на території Болгарії — Главчов- ска могила, Юнаците, Дирило-Мефодієво, Дараново VII, Езеро, Веселіново II, Езерово, в Егейському басейні — Поліохні, Термі, Bta Півдні Греції — ранньоелладська культура, на Північному Заході Анатолії — Думтепе, Троя І—II, Бейджесултан. Елемен­ти нової системи простежені й у Південному Причорномор’ї аж до Кавказу та Прикаспію. В результаті цього створилася так звана «циркумпонтійська зона» центральноєвропейських, степо­вих, балкано-дунайських й анатолійських культурних спільностей, які були виразом конкретних культурних груп індоєвропейців. У межах цієї зони культури шнурової кераміки належали май­бутнім балтам і слов'янам, степові культури Причорномор'я та Прикаспію — індоіранцям, культури Середнього, Нижнього По- дунав'я та Півночі Балканського півострова — фракійцям, ана- толійські культури — лувійцям, палайцям, хеттам, ранньоеллад­ська культура — одному з догрецьких індоєвропейських етносів Греції. Є. М. Черних припускає, що протоіндоєвропейським було докурганне «енеолітичне» населення степів Причорномор'я.

За іншою точкою зору, індоєвропейці з'явилися в Центральній та на Півдні Східної Європи. У зв’язку з цим особливо важливе, на наш погляд, значення має гіпотеза Б. В. Горнунга, за якою індоєвропейська спільність ви­никла з двох основних вогнищ: західного, котре склалося 'на основі культур Старчево-Кереш і розвивалося далі в культурах Вінча—Тордош і Тиса, та східного, основою якого стала буго- дністровська, а потім і трипільська культури. В результаті схре­щування впливів цих двох індоєвропейських зон склалася тре­тя — перехідна зона, репрезентована передусім пам'ятками куль­тури раннього Бояну. Всі три зони явили собою сформовану індоєвропейську спільність. Вірогідно, разом із тим існувало й ще кілька індоєвропейських зон. Такою, здається, була зона на території Добруджі, пов’язана спочатку з пам’ятками Карано- во І і, можливо, з культурою Гумельниця.

Інші дослідники, особливо ті, які працюють у країнах Цент­ральної Європи, головну увагу приділяють ролі культури ліній­но-стрічкової кераміки. Так, німецький учений О. Гойслер твер­дить: індоєвропейська мовна безперервність простягалася не піз­ніше мезоліту від Рейну до Уралу, а в неоліті її основним цент­ром стала культура лінійно-стрічкової кераміки. Угорський археолог Я. Маккай пропонує вважати цю культуру автохтонно індоєвропейською, а не пізніше неоліту — індоєвропейцями на­селення від Луари до Дніпра або Волги.

Останнім часом поширилася анатолійсько-балкан- с ь к а гіпотеза. За І. М. Дьяконовим, первісною батьківщи­ною індоєвропейців могла бути Мала Азія (область культури Чатал-Гуюк), але поширення історичних індоєвропейців у вигля­ді носіїв індоєвропейських мов унаслідок «розтікання» народів ішло вже з Балкано-Карпатського басейну. Саме тут у V— IV тис. до н. е. існувала індоєвропейська прабатьківщина, центр якої розташовувався біля Дунайських Залізних Воріт. Звідси у V—IV тис. до н. е. розселилися племена лінійно-стрічкової ке­раміки (і близьких їм культур) до Південного Бугу, Вісли та Рейну, прототохарів — до Дніпра, хетто-лувійців — до Малої Азії, а в III тис. до н. е.— індоіранців до Дніпра, балто-слов’- ян — до Південного Бугу, германців — до Ютландії, кельтів — до Західної Європи, італіків — до Апеннін, ілірійців — до Адріа­тики, греків—до Греції та Егеїди, а з кінця II тис. до н. е.— протовірменів, фрігійців і східних фракійців — до Малої Азії.

Думки, подібні до викладеної, містяться і в концепції англій­ського дослідника К. Ренфр’ю. Згідно з нею, найдавнішою бать­ківщиною протоіндоєвропейських землеробів та їхніх мезолітич­них попередників була Центральна та Східна Анатолія (не піз­ніше ~VI І тис. до н. е.). Звідси близько 6500 р. до н. е. почалося їх розселення до Егеїди та узбережжя Греції (так звана транс­формація № 1), а потім — на Подунав’я (трансформація № 2). Із Подунав’я вони пішли в Центральну Європу, зокрема в Цент­ральну Німеччину (трансформація № 3), а вже звідти — в Лісо­степ Правобережжя України. Так виникла зона Кукутені — Три­пілля (трансформація № 4). Надалі відбулося заселення індо­європейцями із Середньої Європи території Польщі, Данії, Пів­нічно-Східної Німеччини (трансформація № 5). У результаті розселення з території Північно-Східної Греції індоєвропейці прийшли до Італії, Сицилії, Корсики, на південне узбережжя Франції та південно-східне узбережжя Іспанії (трансформація №6), а пізніше — й на всю територію Іспанії та Португалії (крім гірської зони між Іспанією та Францією). З узбережжя Півдня Франції індоєвропеїзація поширилася практично на всю Східну й Північну Францію, Англію, Ірландію (трансформації № 7—9). Лише після цього із зони Трипілля почалася індоєвро­пеїзація Степової та Лівобережної України шляхом утверджен­ня тут курганних культур (трансформація № 10). Кожна із зга-

Поширення індоєвропейців із Малої Азії (за К. Ренфр’ю). Цифрами по­значена послідовність індоєвропеїзації окремих територій

даних трансформацій пов'язана з окремими етнічними групами індоєвропейців. Зокрема, очевидними індоєвропейцями Анатолії можна вважати хеттів (II тис. до н. е.); курганні культури брон­зового віку України належать індо-аріям; кельти в Європі з’яви­лися у вигляді культур полів з урновими похованнями (напри­кінці бронзового віку або з раннього залізного віку); індоєвро­пейці потрапили до Індії наприкінці існування цивілізації Інда.

Маловідомою сьогодні (а тому переловімо її докладніше) є схема, запропонована В. О. Сафроновим. Він уважає, що індо­європейська спільність розвивалася протягом чотирьох основних етапів, кожен з яких названий цим науковцем індоєвропейською прабатьківщиною: ранньоіндоєвропейська (РІЄП; середина VII — середина VI тис. до н. е.); середньоіндоєвропейська (СІЄП; її фінальна частина датована серединою V—IV тис. до н. е.); пізньоіндоєвропейська в п’яти фазах (ПІЄП І—V; кінець V тис.— XXIX/XXVIII ст. до н. е.) та давньоіндоєвропейська у фазах ПІЄП VI-VIL

РІЄП відповідає лише культура малоазійського Чатал-Гуюка, а потім при зміні клімату внаслідок міграції предки індоєвропейців переселяються на захід та південний захід — спочатку на території Малої Азії, а далі — на північ (на Балкани).

Археологічний еквівалент СІЄП не виявлено; очевидно, він розташову­вався в Малій Азії. З фінальною частиною СІЄП можна ототожнити культу­ру Вінча, яка займала територію Подунав’я. Вона належить до балкано- анатолійського комплексу молодшого неоліту. Пам’ятки, адекватні Вінчі, на території Малої Азії невідомі; можливо, вони будуть виявлені на поки що недостатньо дослідженому крайньому заході Малої Азії. В усякому разі, між Чатал-Гуюком і Вінчею існує явний хронологічний розрив. На відміну від Чатал-Гуюка, Вінча може вважатися вже цивілізацією, яка існувала в середині V — до рубежу IV/III тис. до н. е. (у деяких районах, можливо, до XXVIII ст. до н. е.) й передувала або була частково синхронною пізньо- індоєвропейському стану праіндоєвропейської спільності. Культура Вінча зникла з початком бронзового віку.

ПІЄП І репрезентована культурою Лендель (групою Лужанки в Пів­денно-Західній Словаччині), датованою приблизно з 4900 р. до н. е. до кінця V тис. до н. е. ПІЄП II утворена остаточно сформованою культурою Лен­дель (пам’ятками з червоним розписом посуду), датованою приблизно з рубежу V/IV — першою половиною IV тис. до н. е. й поширеною на те­риторії Словаччини, Угорщини, Моравії (культура моравської мальованої кераміки). Процес формування культури Лендель, починаючи з групи Лу­жанки, означав утворення пізньоіндоєвропейської спільності. ПІЄП III була вже двокультурною: вона складалася з культур Лендель і лійчастого посуду (остання відгалужилася від лендельської). Лендельська культура в той час поширювалася на Словаччину, Чехію, Силезію, Малопольщу, Угорщину, Нижню Австрію, Північні Карпати та Волинь, а культура лійчастого посуду (етапи І—II) — на Моравію та Чехію. Дата ПІЄП III проблематична; мож­ливо, вона існувала з кінця IV тис. до н. е. по кінець цього тисячоліття. Культуру лійчастого посуду можна вважати носієм найдавнішого індоєвро­пейського (західного, або північно-західного) діалекту праіндоєвропейської мови, з якого виникли германські, кельтські, ілірійські, оксько-умбрські, ла­тинська, венетська, балтські та, ймовірно, слов’янські мови. Лендельська культура стала східним (південно-східним) ядром носіїв праіндоєвропейської мови (майбутніх греко-індоіранців). Разом із тим культури Лендель і лій­частого посуду являли собою ще й єдину пракультуру індоєвропейців. ПІЄП IV у вигляді культур Лендель і лійчастого посуду була поширена на території від угорського Задунав’я до Південної Скандинавії, від Альп до Малопольщі та Західної України. Нижня дата її існування проблема­тична, а верхня — близько XXX—XXIX ст. до н. е. ПІЄП V відповідали лен­дельська культура в її максимальному поширенні (Угорщина, Західна Сло­ваччина, Моравія, Чехія, Центральна Німеччина, Західна Україна) та куль­тура лійчастого посуду (до Голландії, польського Помор’я й Вісли, а також в Чехії й Моравії). ПІЄП V датована початком III тис. до н. е. (до XXIX/XXVIII ст. до н. е.). Сюди ж відноситься й давньоямна культура з території Молдови, яка виникла з культур лендельської та лійчастого посуду. Припускається, таким чином, що єдність пізньоіндоєвропейської спільності зберігалася до ПІЄП VI, а на Півдні вона зникла з ПІЄП V: тут у цент­ральній і східній частинах південного ареалу на базі лендельської культури почалося відокремлення болеразької культури.

Нагадаємо, що фази ПІЄП VI і VII вважаються вже давньоіндоевропей- ською стадією. Під час існування ПІЄП VI північна частина її зони була зайнята культурою лійчастого посуду, а південна — болеразькою групою та культурою поховань із вохрою (виникла в Потиссі на основі давньоямних пам’яток Північної Молдови). Стадія датована XXIX—XXVII (початком XXVI) ст. до н. е. Наприкінці ПІЄП VI із культури лійчастого посуду на її західній частині з’явилися культура кулястих амфор (на рубежі XXVIII/ XXVII ст. до н. е.), а потім у північно-західній частині — й культури шнуро­вої кераміки (на рубежі XXVII/XXVI ст. до н. е.). Це свідчило про розпад давньоіндоєвропейського діалекту індоєвропейської прамови. Тобто початок болеразької групи — це кінець спільноіндоєвропейського стану й початок поділу давньоіндоевропейської спільності. Цей процес було викликано зро­стаючою аридизацією, зміною господарсько-культурного типу.

ПІЄП VII була утворена на Півночі культурою лійчастого посуду та її похідними — культурами кулястих амфор і шнурової кераміки, а на Пів­дні — баденською культурою, яка виросла в основному з болеразької групи. В цей час культура кулястих амфор досягла Рейну, верхів’я Дунаю, Схід­ної Чехії, Північної Моравії, Середнього Подніпров’я, Західного Кавказу. Баденська культура поширилася в Моравії, Словаччині, Угорщині, Нижній Австрії, зайшла до Югославії; споріднені з нею культури виявлені в Ру­мунії, Болгарії; у степах Угорщини та Румунії вона співіснувала з рештками спорідненої з нею давньоямної культури. При цьому «нашаровувалася» в Подунав’ї на праіндоєвропейські культури (Лендель і лійчастого посуду), а на Півдні — на похідні від Вінчі культури Гумельниця й Селькупа. Ба­денська культура засвідчила кінець загальноіндоевропейського стану в пів­денній частині ПІЄП. Близькими до південного Бадена є пам’ятки ранньої бронзи Фесалії, тож, оскільки пам’ятки Фесалії кінця III тис. до н. е. з так званою «мінійською керамікою» близькі до памяток Ранньоеладського періоду середини III тис. до н. е., південний Баден є протогрецькими пам’ятками. Південно-східні баденські елементи з’явилися в Анатолії, що визначає їхню хеттську належність. Давньоямні пам’ятки Причорномор’я належали індо- іранцям. Близькими до Болераз — Бадена є дольмени Новосвободної, належ­ність яких до протохеттів очевидна. У свою чергу близькою до Новосвобод­ної є створена індоарійським етносом кубано-дніпровська культура (поши­рена в Причорномор’ї до Кубані). Культури шнурової кераміки цього часу, що склалися на основі культури лійчастого посуду й поширилися в Пів­денно-Східній Прибалтиці, належали, очевидно, майбутнім балтам.

Анатолійсько-північнопередньоазіатську гіпотезу розробили Т. В. Гамкрелідзе та Вяч. Bc. Іванов. За їхніми висновками, найдавнішим шаром індоєвропейського етносу можна вважати культуру західноанатолійського Чатал-Гуюка (VI—V тис. до н. е.)> однак лише після просування його представників на схід на території між Закавказзям і Верхньою Месопотамією сфор­мувався праіндоєвропейський ареал. Його риси простежені в пів- нічно’месопотамській галафській (V—IV тис. до н. е.), а потім — і закавказькій куро-аракській (шенгавитській) культурах (кінець IV—III тис. до н. е.).

З бронзового віку індоєвропейська спільність розпадається. Із праіндоевропейської мови раніше за всіх відокремилися носії анатолійської мовної діалектної групи (хеттська, палайська, лу- війська мови), які почали просуватися на Захід Анатолії, а за ними — й представники греко-вірмено-арійської діалектної спіль­ності, яка у свою чергу поділилася на індоіранський та греко- вірменський ареали. Останній спочатку існував у межах індоєв­ропейської прабатьківщини, але вже у другій половині III тис. до н. е. під тиском анатолійських племен представники грецьких діалектів — протоелліни та пеласги — з’явилися на Північному Заході Анатолії (культура Бейджесултан), у материковій Гре­ції, на Балканах. Протовірмени, ймовірно, лишилися на Північ­ному Сході Малої Азії.

Історичним ареалом індоіранців стала північ Іранського пло­скогір’я, де вони існували з IV тис. до н. е., а в першій половині III тис. до н. е. створили культуру Гіссар II. Звідси з другої по­ловини IV тис. до н. е. почалося розселення арійських племен — через Афганістан до історичної Індії, на захід — на територію Мітанні, на південь — до Сірії та Палестини, на північ — через Закавказзя на Північний Кавказ. Останньому просуванню відпо­відає майкопська культура. У свою чергу східні іранці вирушили через Центральну Азію й північні прикаспійські степи до Північ­ного Кавказу та Криму.

В межах праіндоєвропейського ареалу дуже рано відокреми­лися й тохарські діалекти, носії котрих ще до індоіранської хви­лі емігрували на схід разом із носіями «давньоіндоєвропейсь- ких» діалектів (кельто-італійських, ілірійських, германських, балтських, слов’янських). Тохари дісталися Східного Туркеста­ну, після чого вирушили на Схід Центральної Азії, а «давньоєв- ропейці» одразу попрямували на захід, де в поволзьких і при­чорноморських степах від Аральського моря до Дунаю разом з арійцями створили «вторинну» прабатьківщину, що мала вигляд ямної культурно-історичної області III тис. до н. е. Від кінця цього тисячоліття з території «вторинної» прабатьківщини у ви­гляді культур шнурової кераміки відбувся процес дальшої індо- європеїзації Європи: пракельти сформувалися на Верхньому Рейні, праіталіки — навколо Альп, ілірійці — в Південно-Східній Європі й на Сході Європи до Польщі, прагерманці — в Цент­ральній Європі, балти та слов’яни — на схід від германців і на північ від ілірійців.

* * *

Таким чином, незважаючи на істотну різницю в точках зору на походження давніх індоєвропейців, усі дослідники визнають, що: 1) найдавніші індоєвропейці існують уже в неоліті; 2) фор­мування індоєвропейців і різних індоєвропейських груп відбу­вається протягом неоліту — бронзового віку на територіях Ма­лої Азії, Південно-Східної, Центральної Європи і Північного Причорномор'я; 3) індоєвропейське населення з'являється на території України не пізніше початку бронзового віку (ямної області). Враховуючи місцеве коріння формування ямних пам'я­ток, індоєвропейськими логічно вважати й деякі з більш ран­ніх — неолітичних — пам'яток. Разом із тим кожна з розгляну­тих гіпотез має певні, іноді значні недоліки. Зокрема, у зв'язку з істотними змінами, які внесені та вносяться останнім часом в археологічне датування, можна дійти висновку: велика частина пам'яток, ьцо їх запропоновано вважати основою індоєвропейців, такими не була,— і середньостогівська, і ямна, і куро-арак- ська спільності з'явилися лише на початку III ст. до н. е., на­віть Чатал-Гуюк належить до розвинутого керамічного, а не до докерамічного чи безкерамічного, неоліту тощо. ^Архаїчна, з нео­літичними рисами посуду ямна спільність навряд чи могла бути основою могутніх індоєвропейців. Не завжди відповідають за­пропонованим гіпотезам і відомі на сьогодні дані щодо процесу культурогенезу та соціального й господарського рівня тих куль­тур, У яких шукають індоєвропейців. Значна частина висновків береться під сумнів і лінгвістами. Отже, в цілому питання похо­дження індоєвропейців нині залишається проблемою, остаточно­го розв'язання котрої науковці ще не досягла.

Рекомендована література

Алексеев В. П. Этногенез. M., 1986.

Андреев Н. Д. Раннеиндоевропейский праязык. Л., 1986.

Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. M., 1983.

Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язык и индоевро­пейцы: В 2 т. Тбилиси, 1984.

Генине В. Ф. Проблема происхождения и древнейших этапов развития этносов//Труды V Международного конгресса археологов-славистов, Киев, 18—25 сент. 1985 г.: В 4 т. К., 1988. Т. 4.

Горну не Б. В. Из предыстории образования общеславянского языкового единства. M., 1963.

Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. Л., 1989.

Даниленко В. Н. Неолит Украины. К., 1969.

Даниленко В. Н. Энеолит Украины. К., 1974.

Дьяконов И. М. О прародине носителей индоевропейских языков//Вести, древ, истории. 1982. № 3—4.

Леман В. П. Новое в индоевропеистических исследованиях // Bonp. язы­кознания. 1991. № 4—5.

Сафронов В. А. Индоевропейские прародины. Горький, 1989.