НЕБЕЗПЕЧНІ СУСІДИ. НАПАДИ ГОТІВ НД ПРОВІНЦІЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Військова підготовка готів і тактика ведення бою

Вже на етапі переселення з берегів Балтійського моря готи відрізнялися високим рівнем мобі­лізації суспільства. Це пояснювалося необхідністю виживати на чужих, дуже часто ворожих територіях, якими вони просувалися на південь.

Основною військовою одиницею готів була дру­жина, яка формувалася не за родовою ознакою, а до­бровільно, через особисту відданість дружинників вождю. Ця відданість і цілковита покора правителю були тим основним підґрунтям, на якому формува­лася дружинна організація. Вважалося ганебним ви­жити в бою, в якому загинув ватажок. На чолі цього формування міг стати будь-хто. Необхідно було тіль­ки володіти здібностями до військової справи, своє­рідним військовим хистом: мати вольовий характер, харизму, схильність до авантюр і ризику.

Перші дружини формувалися з метою розбійних нападів і збройних набігів на сусідні землі. Найчасті­ше дружинниками ставали молоді й амбіційні вихід­ці з заможних родів, котрі прагнули слави й визнання за рахунок військових подвигів. Іншою категорією дружинників були, як правило, незаможні чоловіки, без сім’ї, яким нічого було втрачати. Такі воїни були більш мобільними, на відміну від сімейних громадян, легко йшли у бій, корилися наказам полководця без вагань.

Для готів-піхотинців основною формою військово­го строю був клин (клиноподібний бойовий порядок).

«Клин — це велика кількість піхотинців, які рухаються вперед щільними рядами — спереду вужчими, а ззаду ширшими — і проривають ряди противника» (Вегецій, III, 19).

«Варвари нападали строєм, схожим за своєю зовнішньою формою на голову кабана...», тоб­то «строєм, який закінчувався вузьким рядом» (AmmianMarcellin, 17,13).

Отже, ми уявляємо собі клин таким чином: спере­ду стояв один воїн, потім — троє, за ними — п’ятеро і далі за таким самим принципом.

Каре — глибока колона, подібна до римської фа­ланги.

Особливістю готського війська було недоскона­ле озброєння, що зумовлювалося відсутністю у го­тів організації видобутку металів. Однак зброя була невід’ємною «часткою» готського воїна, тоді як для римлянина вона була предметом ремесла і торгівлі. Разом з померлим готом ховали і його зброю. Осно­ву озброєння гота становили бойова сокира і щит, також використовували невеликі дротики, а з III ст. н. е. — лук і стріли.

Саме через недостатньо потужне озброєння в не­великій першій шерензі зазвичай стояли воїни, озброєні значно краще за інших. Основним при­йомом ведення бою була масована атака з глибини загону, де наявність нормальної зброї була зовсім необов’язковою. Істотною перевагою клина перед римськими фалангами та іншими формами строю було те, що він міг досить швидко пересуватися на будь-якій місцевості, при цьому внутрішній порядок розташування не порушувався.

Тактику ведення кінних боїв, а також елементи озброєння вершників готи запозичили у сарматів.

Знатний германець

H Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 21

Важкоозброєний остготський

вершник V-Vl ст. н. е.

Автор Шаменков С. І.

Відмінність полягала лише в тому, що германці не користувалися довгим списом, який був у сарматів основною одиницею озброєння. Цікавим і досить красномовним є той факт, що елементи одягу воїна- кавалериста також мали ознаки сарматського стилю.

Вершник під копитом

// Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London-

New-York, 2004. — C. 137

47

хто за своїм походженням належав до вищих про­шарків.

Єдність тактичної частини у готів зберігалася за­вдяки внутрішній дисципліні, взаємній довірі, орга­нізованим одночасним зупинкам. Характерною ри­сою воїнів була також пристосованість до ведення

48

«партизанської війни»: здатність діяти поодинці, здійснювати напади у важкодоступних місцевостях, влаштовувати засідки тощо.

Готи у боях мали досить своєрідний вигляд. їхні за­гони були радше подібні до кочових племен, які йшли воювати з усім своїм майном, дітьми, жінками та старими людьми, аніж до організованої армії північ­ного войовничого народу. Вони воювали будь-якою зброєю, яку були здатні захопити, та приймали до лав своєї армії будь-кого, хто бажав боротися проти Риму.

Більшу частину готського війська становили важко озброєні вершники з мечами і списами. Противники не так легко могли влучити стрілою з лука у воїна, то­му цілили по конях, щоб перетворити гота-вершника на гота-піхотинця.

Військо готів в одній з найяскравіших битв з рим­лянами — битві при Саліції 377 р. — налічувало при­близно 12 тисяч воїнів, римська армія була набага­то меншою. Ворогуючі сторони прагнули швидшого розв’язання конфлікту у відкритому бою.

Амміан Марцеллін пише:

«10. Ледве почало світати, на одному та ін­шому боці пролунав трубний сигнал до початку бою, і варвари, принісши за своїм звичаєм клятву, здійснили спробу захопити пагорби, щоб звідти по схилах налітати, немов колесо, з великим на­пором на противника. Побачивши це, наші сол­дати поспішили кожен до свого маніпула, стали в стрій, і жоден не залишався осторонь, не ви­сувався вперед, кидаючи своє місце в строю. 11. І ось, коли бойові лінії на тому і на іншому боці, обережно виступаючи вперед, встали нерухомо на місці, бійці оглядали один одного злими і жор­стокими поглядами.

величезні обпалені палиці, вражали в груди кин­джалами тих, хто чинив опір найбільш вперто, і прорвали ліве крило. Сильний загін резерву, який хоробро рушив з близького місця, надав підтрим­ку в той момент, коли смерть вже висіла над спи­нами людей. 13. Битва ставала більш кровопро­литною. Сміливіші кидались на згуртованих, їх зустрічали мечі і звідусіль летіли градом стріли; тут і там переслідували тих, хто тікав, вра­жаючи потужними ударами в потилиці і спини, точно так само в інших місцях розсікали жижки тим, хто впав і був охоплений страхом. 14. Все поле битви вкрилося тілами вбитих; серед них лежали напівживі і марно хапалися за надію збе­регти життя, одні — пронизані свинцем із пра­щі, інші — окутою залізом стрілою, у деяких були розсічені голови навпіл і дві половини звішувались на обидва плеча, являючи собою жахливе видови­ще. 15. Невтомні в завзятому бою, обидві сто­рони взаємно напирали один на одного з рівними шансами; тіло не спорювалось, доки збудження бадьорило сили духа. День, що добігав кінця, при­пинив смертовбивчу бійню: не дотримуючись жодного порядку, усі розходилися куди хто міг, і вцілілі зневірені повернулися до своїх наметів» (Атт., XXXI, 7,10-15).

49

Наведений вище опис битви цікавий для нас вели­кою кількістю деталей, за якими можна реконстру­ювати особливості військової організації готів. Так, з опису видно, що піхотинці ворогуючих армій мали дуже подібне озброєння: щити, мечі та древкову ме­тальну зброю.

«...!тому вони воюють проти нас рівним стро­єм, оскільки вірять в одну релігію» (Hieronym. Epist., 107, 2, 3).

Тактика ведення бою багато в чому теж була поді­бною. Готи, як і римляни, не вели бойових дій у тем­ряві. Варвари розпочинали битву завжди на світанку (Procop. Bel. Goth., 1,18, 29; III, 36,18; IV, 35, 22; 32).

50

Германські воїни, реконструкція з рельефа колони Марка Аврелія в Римі // Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan's Column to Icelandic sagas»/ — London- New-York, 2004. — C. 21

Причиною таких уподобань були не якісь ритуаль­ні чи містичні мотиви, а радше здоровий глузд, адже вести бій в темноті набагато складніше, аніж при світлі дня (Procop. Bel. Goth., III, 26, 20).

Присягнувши на вірність своєму вождю, за сигна­лом горна готи розпочинали бій, відразу намагаю­чись захопити панівні висоти, з яких вони могли за­вдавати неочікуваних потужних ударів; до того ж так було значно легше тримати оборону від атак ворога (ford. Get., 197; 201). За пагорбами завжди можна бу­ло сховатися та перечекати небезпеку.

Сильною рисою військової тактики германців, зо­крема й готів, був перший удар — потужний, сповне­ний люті і жаги до перемоги. Усі подальші атаки були не такими яскравими і результативними. Дуже швид­ко запал воїнів-готів слабшав, тож вони поступово втрачали свої позиції і навіть могли почати відступа­ти. Це, очевидно, було спричинено природним мента­літетом усіх германців, які жадали швидкої перемоги у блискавичній війні, коли вони могли прийти і зни­щити супротивника, не зустрівши опору. На маневри у них просто не вистачало терпіння і витримки.

Бойовий клич баррит

И Буданова В. П. Варварский мир эпохи Великого переселения народов. — Москва, 2000. — С. 99

51

Очевидно, що під час блискавичного натиску готам було дуже важко зберегти бойовий стрій. Однак для германців це було менш важливо, ніж, наприклад, для римлян. Окрім іншого, це було пов’язано також з осо­бливостями менталітету: готи мали набагато вищий рівень самоорганізації, ніж їхні суперники. Тож зо­внішня неорганізованість готського війська особливо не позначалася на подальшому характері битви.

Римське військо, на противагу готам, не могло іс­нувати без чіткої дисципліни. Солдати вишиковува­лись у стрій, що надавало їм згуртованості і впевне­ності у своїх силах.

Після наближення ворогуючих армій впритул од­на до одної воїни вигукували бойовий клич — бар­рит. Спочатку це була виключно германська бойова пісня, яку згодом перейняли й римляни. Важливо було кричати саме під час кидання дротиків, адже це підсилювало грізний ефект початку бою і надавало впевненості воякам:

«...Цей крик в самому розпалі боротьби, який з'являється від слабкого шелестіння і поступо­во, за звичаєм, наростає, підіймається до шуму хвиль, що б'ються об скелі» (Тас. Germ., 3; Hist., II, 22).

52

Цікаво, що за характером звучання барриту готи могли скласти враження про моральний дух проти­вника. Військо, яке співало голосніше і з більшою люттю, мало більше шансів здобути перемогу, демо­ралізувавши ворога демонстрацією своєї сили і впев­неності у перемозі.

Для готів баррит був не просто бойовим криком. У ньому відбивались особливості психології цього народу. Германці не просто кричали, залякуючи во­рога, у піснях вони розповідали про заслуги своїх предків, про свої військові традиції і непереможний дух-

Германський вождь мав сам очолювати військо і першим йти на смерть. Відступати германці могли лише в крайньому разі. Вождем не міг бути боягуз. Якщо траплялося так, що командувач тікав з поля битви або мав намір відступати без якихось вагомих причин, його могли замінити на простого воїна, який відзначився своєю хоробрістю і військовою доблес­тю (Procop, BeL Goth., 1,11, 5; II, ЗО, 5). Навіть один воїн повинен був протистояти численним ворогам до кінця. Такий героїзм у середовищі германців ві­тався і оспівувався у піснях і переказах (ford. Get., 28; 43; 48).

Саме такі пісні про геройські вчинки пращурів і виспівували готи перед битвою. Ці пісні надихали вояків на подвиги та лякали неприятелів. Такий пси­хологічний хід видається цілком можливим з огляду на особливості готського світосприйняття, їхні тра­диції та менталітет.

Під час вигукувань зав’язувалися так звані легкі бої, коли найсміливіші вибігали вперед і провоку­вали невеликі сутички. Частіше за все це були дво­бої, які розповсюджувались якраз у пізньоримський період через широку варваризацію римської армії. Традиція ведення таких поєдинків була запозичена римлянами від германців.

Поєдинок став одним з важливих елементів вій­ськової справи. Билися, як правило, ті, хто хотів про­явити себе, показати свою майстерність, вміння і вій­ськову виправку. Для готів поєдинок мав сакральне значення. За його результатами вгадували перемож­ця всієї битви. Дуже часто військове протистояння племен вирішувалося через поєдинок, результат яко­го сприймався варварами як божественна воля.

Підкорений вершник

// Буданова В. П. Варварский мир эпохи Великого переселения народов. —

Москва, 2000. — С. 138

53

Іншим варіантом легкого бою міг бути метальний бій, коли супротивники перебували досить далеко один від одного і зброя досить рідко досягала цілі. Окремі вояки могли вибігати вперед, щоб зав'язати сутичку з такими самими сміливцями з ворожого війська.

Справивши на супротивника потрібне враження криками і легкими боями, вояки сходилися ближ­че, кидаючи метальні списи. Із наближенням ворога ефективність ураження від його зброї зростала, тому

54

Готський воїн.

Автор Шаменков С. І.

солдати намагалися щільніше зімкнути щити, утво­рюючи таким чином «черепаху». Такий вид захисту практикували обидві сторони, однак у більш зімкну­тому й організованому римському строї будувати «черепаху» було значно легше.

У готів такий захисний стрій, очевидно, не форму­вався спеціально, а утворювався природним чином

за рахунок щільнішого зімкнення рядів під час бою. Це захищало воїнів від атак вершників, а також від смертоносної метальної зброї. Водночас така згурто­ваність та відчуття товариського плеча надавали не­абиякої впевненості солдатам.

55

У розпалі метального бою найсміливіші воїни або навіть цілі загони намагаються атакувати стрій воро­га, але у відповідь зустрічають безліч дротиків, а ко­ли підходять ближче, то ще й наражаються на мечі супротивників (Amm₄ XXXI_j 7, 13).

За давніми традиціями готів у авангарді війська билися представники найбільш знатних родів та їх­ні супутники (зазвичай слуги і помічники) (Procop. Bel. Goth₄ 1,7,3). Саме вони повинні були своєю хо­роброю поведінкою показувати приклад усім іншим воїнам, а також підтримувати свій високий статус. Адже за стародавніми германськими легендами за­можні і знатні чоловіки були найгарнішими, най- хоробрішими і найвідважнішими громадянами гот­ського суспільства.

Окрім представників еліти, на передових позиціях мали право воювати також і молоді люди. їх відправ­ляли на найбільш тяжкі завдання, щоб вони у бою здобували належний військовий досвід. Можливо, це було частиною обряду ініціації.

Ймовірно, у військовій організації готських пле­мен існував принцип вікового розподілу воїнів. Так, спочатку в бій відправляли молодих, за ними йшли чоловіки середнього віку, а потім уже всі інші, адже молоді, сильні й витривалі юнаки могли зробити для перемоги набагато більше, аніж старші воїни.

Воїнам, які падали на полі битви, підрубували но­ги. Це робилось, очевидно, для того, щоб поранені не могли піднятись і продовжити битися. Римляни влу­чали у ворогів кулями з пращі й стрілами, готи ж ки­дали каміння просто руками, оскільки праща не була звичною готською зброєю.

Після метання списів і римляни, й германці билися на мечах. Рани, отримані у ближньому бою, були сер­йозними: якщо ворог не встигав прикритися щитом, одним сильним ударом клинка можна було розруба­ти голову. Такі поранення отримували переважно го­ти, які дуже рідко мали шоломи. Мечі застосовували, як правило, під час рукопашних боїв, безпосередньо у розпалі битви.

56

У війську готів не було другої лінії військ, які за потреби можна було б ввести в бій, щоб інші воїни могли трішки відпочити. Це також свідчить про те, що германці надавали перевагу дальньому бою перед ближнім. З настанням темряви готи закінчували бит­ву й повертались у табір.

У Візантійській імперії на готів покладалася за­хисна функція. Вони мали захищати кордони імперії від вторгнень гунів. До кочовиків масово тікали раби, які працювали на копальнях; втрата ромеями деше­вої робочої сили негативно позначалася на економіці держави. Однак раби тікали не тільки до азіатських кочовиків, але й переходили на бік готів.

В Enipi базувалися вестготські війська на чолі з ко­ролем Аларіхом. Готи дедалі більше потребували до­даткового утримання, а коштів в імперії не вистача­ло, тож візантійська влада вирішила, що германці їй більше не потрібні. Війська Аларіха, озброєні у най­кращих традиціях римського військового мистецтва, становили неабияку небезпеку для імперії, але й ней­тралізувати їх було непросто.

Правителі Східної Римської імперії, втягнуті в те­риторіальні чвари з представниками Західної Рим­ської імперії, вирішили використати готів у своїх ін­тересах — для завоювання нових земель.

В армії Східної Римської імперії залишалися ли­ше готи, західноримські війська зосереджувалися за Альпами, у провінції Реція, де вони воювали проти вандалів, які переховувалися від гунів та ін. Аларіх вирішив скористатися цією ситуацією і рушити на захід. Так, уже 399 р. готи вирушили в дорогу та на­віть наважилися перейти Дунай. Там на них активно нападали гуни.

Деякі племена, що входили до складу готської армії, почали переходити на сторону гунів. Однак до Аларіха раптово приєдналися війська Радегаста, слов’янина за походженням. До його армії входили племена остготів, аланів, гунів та ін. У такому танде­мі готи наважилися піти на завоювання Італії. Зали­шатись у Східній Римській імперії було небезпечно, адже місцеве населення ставилося до готів вороже.

Отже, протягом 400 р. готи разом із сім’ями, з усім своїм домашнім скарбом повільно рухались у на­прямку Альпійських гір (до території сучасної Сло­венії). Перейшовши гори, вони опинилися в Італії.

Аларіх надіслав правителю Західної Римської імперії Стиліхону прохання надати його народу притулок. У відповідь він обіцяв служити римському народу та передбачав перспективу асиміляції готів з римляна­ми. Однак Стиліхон проігнорував лист Аларіха. По­при це, готи далі просувалися по Італії, успішно до­лаючи спроби опору місцевих мешканців.

57

У Константинополі звістку про те, що готи зали­шили їхню територію і рушили на захід, сприйняли радісно і зітхнули з полегшенням. Імператор Аркадій навіть побудував на честь цієї події колону. Тим ча­сом Аларіх готував облогу одного з найбільших міст Західної Римської імперії — Аквілеї. Мешканці міста масово втікали на південь країни. Однак захопити Аквілею Аларіху так і не вдалося. У той час римська армія повернулася в Італію. Війська Аларіха були розбиті, а сам правитель готів змушений був укласти з римлянами мирну угоду. Ці події лише спровокува­ли наступні повстання.

На допомогу вестготам прийшли інші варварські племена: остготи, алани, вандали, свеви, бургун- ди, аламани тощо. Заручившись такою підтримкою, Аларіх знову пішов на Рим. У серпні 410 р. з третьої спроби готи оволоділи столицею Західної Римської імперії, нещадно пограбувавши її.

Окрилений перемогою Аларіх рушив на Кампанію, завойовуючи найбільш родючі райони Італії, звідки згодом дістався до Сицилії. Його кінцевою метою було завоювання Африки, однак цим планам не судилося здійснитися, бо через перевтому вождь вестготів рап­тово помер по дорозі. Після його смерті вождем став шурин Аларіха Атаульф, який відмовився від продо­вження завоювань свого дядька і повернувся в Галію.

Взаємини з Римом

ІІІ століття позначилося глибокою кризою всіх сфер життя Римської імперії. Готи скориста­лися ситуацією і вже у першій половині III ст. поча­ли переходити Дунай і нападати на провінції імперії. Намагання римських владних структур залагодити стосунки з варварами миром зазнали поразки. Готи осіли у Фракії, розселились у Македонії. Імператор Децій на чолі війська пішов на зіткнення з пришель- цями, однак його спіткала невдача, 251 р. він загинув на полі бою.

58

Імператор Клавдій також спробував дати відсіч го­там. У 269 р. у битві біля м. Haica йому вдалося роз­бити військо германців. Під час цього бою римляни захопили багато полонених, частина яких почала служити в імперському війську, решта ж оселилася на малозаселених спустошених римських землях. Вони отримали статус колонів і працювали на ко­ристь держави. Після цієї успішної антиготської кам­панії Клавдій отримав прізвисько Готський. Однак дуже скоро новий імператор Авреліан змушений був віддати варварам Дакію і переселити звідти римлян у Мезію.

III століття стало переломними етапом для вар­варського світу: тривав процес активного пересе­лення й асиміляції племен. Германці, зокрема й готи, впритул наблизилися до кордонів Римської імперії, регулярно грабували окремі провінції, використову­ючи для цього спеціально створені мобільні загони. Для здійснення великих загарбницьких походів пле­мена об’єднувались у коаліції. Іноді такі об’єднання розпадалися, виконавши свою функцію у тій чи іншій кампанії, але часто вони зберігались і надалі.

Протягом 60-х років III ст. Балкани, Мала Азія, Греція не отримували від імперії належної підтрим­ки й захисту територій. Вони змушені були розра­ховувати тільки на свої сили, не чекаючи допомоги від центральної влади. Цим скористалися варвари, об’єднані в союз на чолі з готами. Вони й далі гра­бували малоазійські провінції, перетинаючи на кора­блях Чорне море.

Причини нападів готів на провінції Римської ім­перії були різними. Господарювання на теренах Причорномор’я, вочевидь, давалося германцям не так легко, оскільки вони користувалися досить примітив­ними знаряддями праці. Північний менталітет, войов­ничий характер, а також (що, мабуть, найголовніше) близькість Римської імперії і можливість відносно легко збагатитися, грабуючи її провінції, спонукали готів до частих набігів на території імперії. Германці ладні були ризикувати своїм життям, щоб отримати ті блага цивілізації, які були доступні римлянам: різно­манітні предмети розкоші, зброю, вино тощо.

У 40-ві роки III ст. н. е. римляни перестали спла­чувати готам данину (про ці події мова буде далі). Германські вожді, обурені такою несправедливістю,

Германець IV ст. н. е., реконструкція за знахідками в с. Компанійці Полтавської обл. Черняхівська культура, IV ст. Автор Шаменков С. І.

59

порушили свою обіцянку про ненапад і почали озбро­єні грабіжницькі походи на римську провінцію Дакію.

У 262 і 263 рр. готи під проводом своїх вождів Pec- пи, Ведука і Турвіра переправилися через море і ви­садилися в Ефесі. 264 р. вони напали на Каппадокію, а через два роки, 266-го, розгромили і пограбували Віфінію.

60

Між 267 і 268 р. флот спорідненого готам герман­ського племені герулів чисельністю у 500 кораблів здійснив напад на узбережжя Греції. Герули взяли в облогу, пограбували і розорили головні міста про­вінції — Афіни, Спарту і Коринф (Dexipp. 21). Вони оселилися на території поблизу річки Дон, у болотис­тій місцині (Jord. Get., 117). їхні стосунки з готами, що мешкали в Північному Причорномор’ї, були складни­ми, якщо не сказати ворожими. Можливо, саме через ці напружені стосунки готи і здійснили загарбниць­кий похід на Балкани у 269 р. їм були потрібні нові землі для поселення подалі від неприємних сусідів.

Балканський похід мав переселенський характер, адже разом з великою кількістю кораблів (близько 2 тис.) і воїнів йшло багато цивільного населення — жінок, дітей і літніх людей. Вони вели за собою до­машню худобу, тягнули весь свій скарб. Усе це нагаду­вало масштабне переселення частини цілого народу на нову територію.

Однак переселенню не судилося здійснитись. Ко­ли готи прибули на місце, до Фесалонік, і почали гра­бувати мирне населення островів Родос, Крит і Кіпр, їм назустріч прийшли імператорські війська, які зу­міли в 270 р. розбити дві германські армії і знищити флот. Лише небагатьом учасникам походу вдалося втекти на свою територію. Так безрезультатно і без­славно завершився завойовницький похід герман­ських племен на провінції Римської імперії з метою переселення.

Через п’ять років після описаних подій готи здій­снили нову спробу оселитися на території імпе­рії. Рухалися вони зі сходу вздовж Чорноморського узбережжя. Частина йшла морем, а частина — сушею. Готи захопили всю східну територію Малої Азії, Понт, Каппадокію, Галатію, Кілікію. Але їхні війська були розгромлені імператорською армією. Варвари поча­ли тікати, та поблизу берегів Боспору їх наздогнали римські війська. Через певні політичні обставини ар­мія римлян відступила, тож перемога над готами діс­талася правителю Боспора, царю Тейрану.

Після останнього походу на Рим 275 р. протягом ста років готи не турбували імперію своїми напада­ми. Принаймні більш-менш серйозних і масштаб­них завойовницьких походів в історії не зафіксова­но. Причиною цього могли бути попередні невдачі

германців у двох останніх кампаніях, а також те, що Римська імперія почала поступово виходити з кризи.

61

Нові імператори — Діоклетіан, а потім Констан­тин І Великий своїми реформами змогли стабілізува­ти внутрішньополітичну ситуацію в державі, а також укріпити кордони імперії. Вже в першій половині IV ст. готи поступово перетворюються з грізних на­падників на союзників римлян. Але спершу стосунки готів з Римом (на початку IV ст.) мали доволі склад­ний і суперечливий характер. Розселення германців у Північному Причорномор’ї, безпосередньо поблизу кордонів імперії, несло постійну загрозу військових вторгнень і загарбницьких походів, однак стимулю­вало римлян дотримуватися певних дипломатичних стратегій відносно варварів.

У середині IV ст. було створене потужне остготське військово-політичне державне утворення. Близько 350 р. цю федерацію очолив вождь на ім’я Германаріх з роду Амалів. Він розпочав свою політичну кар’єру з об’єднання навколо себе всіх східних готських пле­мен, а вже потім почав зазіхати на свободу інших на­родів, які мешкали у сусідстві.

«Після того як король готів Геберіх відійшов від справ людських, через деякий час успадкував коро­лівство Германаріх, найблагородніший з Амалів, котрий підкорив багато досить войовничих пів­нічних племен і змусив їх коритися своїм законам. Немало стародавніх письменників порівнювали його з Александром Великим. Підкорив же він пле­мена: гольтескіфів, тіудів, інаунксів, васінаброн- ків, меренс, морденс, імніскарів, рогів, тадзанс, атаул, навего, бубегенів, колдів» (Jord. Get., 116).

Германаріх був жорстоким правителем, особливо для тих націй, які він хотів підкорити:

«[Германаріх]... найбільш войовничий монарх, він накликає жах на сусідні нації завдяки своїм численним і різноманітним чеснотам» (Ammia- nus Marcellinus, XXXI, 3,1)

У першій завойовницькій воєнній кампанії готи підкорили тевтонське плем’я герулів, яке мешкало на територіях поблизу Азовського моря. Після вбив­ства їхнього правителя герули визнали Германаріха своїм вождем.

«Підкоривши багатьох, він не потерпів, щоб ке­роване Аларіхом плем'я герулів, більшою частиною

62

перебите, не підкорилось — іншою його части­ною — його владі...» (Jord. Get., 117).

Після зміцнення своєї влади на південному сході правитель звернув увагу на північний захід і пішов походом на венетів. Щоб потрапити на територію проживання венетів (вони жили по узбережжю Верх­ньої Вісли), готи повинні були пройти територіями склавинів або через землі антів. І ті та ці племена ви­знали владу Германаріха над собою. Війна з венедами завершилася перемогою готів без особливих зусиль з боку останніх.

«Після поразки герулів Германаріх повів військо проти венетів, котрі, хоча й були достойні пре­зирства через їх зброю, були, однак, могутні за­вдяки своїй численності і намагалися спочатку опиратися. Але нічого не варта велика кількість непридатних до війни...» (Jord. Get., 119).

Після цих подій плем’я балтів також визнало владу Германаріха. Його володіння тепер простягалися від Балтійського до Чорного морів.

«Розумом своїм і доблестю він підкорив собі та­кож плем’я естів, котрі населяють найвіддалені- ше узбережжя Германського океану. Він волода­рював, таким чином, над усіма племенами Скіфії і Германії як над своєю власністю» (Jord. Get., 120).

Цікавим є питання правління Германаріха разом з ін­шим вождем готів Атанаріхом. Останній походив з ін­шого германського роду балтів, який правив до прихо­ду Германаріха до влади. Однак Атанаріх теж вважався правителем, щоправда, він мав титул «суддя».

Найімовірніше, обидва правителі співіснували мирно і представляли дві різні гілки влади. Один — Атанаріх — стару родову аристократію вождів-жер- ців, а інший — Германаріх — новий військовий вож- дівський прошарок. Очевидним видається і розподіл на остготів і вестготів, який відбувся якраз завдяки такому двовладдю саме в той період.

Повернімося до стосунків із Римом. Реформуван­ня римської армії, розпочате ще за правління Ді- оклетіана, призвело до зміни системи прикордонної охорони. Так, на кордонах імперії були створені не­великі мобільні військові підрозділи замість великих громіздких армій, у яких завжди існувала загроза бунту проти діючої влади і висування солдатських імператорів.

Протягом IV ст. готи продовжували масово служи­ти у римському війську. Вони були відданими воїна­ми при Максимівні, допомагали Константину І Вели­кому у його війні з Ліцинієм (хоча так само готи були й у війську Ліцинія). Йордан твердить, що саме готи за таємним наказом Константина підступно вбили Ліцинія, таким чином допомігши Константану пере­могти (Jord. Get., 111-112).

63

Конфлікт між Константином і варварами-готами спалахнув значно пізніше, в останні роки правління імператора — у 332 р. «Винуватцями» стали сармати, що мешкали поблизу річки Тиса. На них напали готи, а ті поскаржилися Константину. Римські війська на чолі з сином імператора Констанцієм напали на готів і знищили близько ста тисяч осіб, а сина готського правителя Аріоріка, батька майбутнього вождя Ата- наріха, захопили у полон. Аріорік мав привілейо­ваний статус римського полоненого — він мешкав при дворі Константина у досить непоганих умовах. А коли повернувся додому, то змусив свого сина по­клястися, що той ніколи в житті не піде на римлян війною.

Здобути перемогу над готами римлянам допомо­гло створення напередодні походу великого кам’я­ного мосту через Дунай. Пройшовши по ньому, ім­ператорські війська легко могли у будь-який момент завдати удару по неприятелю на західному напрямку. Однак Константин І розумів усі масштаби готської загрози для Римської імперії. Тим паче, що нова сто­лиця — Константинополь, до якої імператор пере­їхав у 330 р., розташувалася зовсім близько від вар­варів, яким варто було тільки перепливти море, як вони вже могли загрожувати головному місту держа­ви і самому імператорові. Тому Константан вирішив задобрити готів і заохотити їх жити в мирі з імперією.

Згодом було підписано мирний договір, яким пе­редбачалися щорічні грошові або натуральні (в осно­вному продуктами і тканинами, а можливо й готовим одягом) виплати варварам. Кордон по Дунаю ставав фактично відкритим для обох сторін. Натомість готи зобов язувалися не підпускати до кордонів імперії ін­ших варварів, а також завжди виступати на боці Риму у воєнних кампаніях у регіоні. Готи також підписали угоду, згідно з якою вони мали надіслати на службу імперії близько 40 тис. воїнів.

64

Для варварів служба в римському війську відкри­вала великі можливості, недоступні на батьківщині. Насамперед, це фіксована і досить непогана платня, а також безліч благ цивілізації, яких вони були по­збавлені через інший рівень розвитку свого суспіль­ства. А громадяни Риму, навпаки, дедалі частіше від­мовлялися від військової служби, яка перестала бути престижною і відбирала в них час і можливість заро­бити більше, а також частіше бути поряд із родиною.

Після смерті Константина І Великого в 337 р. йо­го політику щодо варварів продовжив його син і на­ступник — імператор Констанцій. Слід сказати, що готи сумлінно відпрацьовували ті виплати, які нада­вали їм римляни за службу. Так, ще за правління Кон­стантина вони воювали проти сарматів і вандалів, які спробували зазіхнути на римські території. У 358 р. вже у війні Констанція проти сарматів готи теж бра­ли активну участь на боці римлян, а 360 року були включені до допоміжних військових формувань під час воєнної кампанії римлян проти персів.

Протягом 60-х років IV ст. готи вправно служили у римському війську, постачали воїнів для допомоги в організації римлянами походів. У той час у столи­ці спалахнув бунт під проводом кузена колишнього імператора Юліана Прокопія, який прагнув посісти римський престол. Він звернувся за підтримкою до готів, які ще за договором з Константином І Великим повинні були підтримувати імператорів.

Слід сказати, що діючий правитель Риму Валент не був нащадком роду Константина, а Прокопій якраз був законним спадкоємцем. Тож варвари зі спокій­ною совістю і цілком законно погодилися підтри­мати його. У Фракії невеликий загін готських воїнів, відправлений на допомогу Прокопію, зустрівся з вій­ськами Валента. Несподівано римські легіони також перейшли на бік узурпатора. Однак завдяки здібнос­тям полководця, зв'язкам і перевазі в силах імпера­тору вдалося придушити бунт. Самого Прокопія було вбито.

Після того як готи взяли участь у повстанні під проводом Прокопія, вони потрапили у немилість до імператора Валента. Він влаштував каральну екс­педицію проти варварів. Відносини готів з імперією сильно погіршилися вже протягом другої половини 60-х років IV ст.

Германець

IV ст. н. е.

з використанням знахідок в с. Ком­панійці Полтавської обл. Черняхівська культура, IV ст. Автор Шаменков С. І.

А вже незабаром, у 375 р., на територію Європи вдерлися нові завойовники — страхітливі й дикі азі­атські племена гунів.

65

«Через деякий час... пішло на готів плем'я гунів, найстрашніше з усіх своєю дикістю, малоросле, гидке і сухорляве, що живе серед боліт. Можливо, вони перемагали не стільки війною, скільки наві­юючи величезний жах своїм страшним виглядом, вони змушували тікати, тому що їх вигляд лякав своєю чорнотою, будучи подібним не на обличчя, а на потворну грудку з дірками замість очей. їх люта зовнішність видає жорстокість їх духу: ді­тям чоловічої статі вони розтинають щоки за­лізом для того, щоб раніше, ніж отримають вони харчування молоком, спробували вони випробу­вання раною. Тому й старіють вони безбородими. На зріст вони невеликі, але швидкі спритністю своїх рухів і надзвичайно схильні до верхової їзди; вони широкі в плечах, спритні в стрільбі з лука і завжди гордовито випрямлені завдяки міцності шиї. Маючи людську подобу, живуть вони як дикі звірі» (Jord. Get., 121,127-128).

Прихід гунів не був несподіваним для населен­ня Причорномор’я, адже він виявився лише одним з етапів боротьби цього кочового народу з осілим на­селенням Східної Європи. Гунська орда під проводом вождя Баламіра підійшла до узбережжя Танаїсу і на­пала на споріднені готам племена.

Ймовірно, що гуни були відомі на території Причорномор’я ще у І ст. Тож, мабуть, місцеве насе­лення звикло до їхнього вигляду і не повинно було злякатись їхнього приходу. До того ж гунське озбро­єння і тактика ведення війни теж були знані на те­риторії Південної Європи: гуни володіли звичай­ною для більшості кочовиків тактикою кінної лави, а основу озброєння складав лук з гострими наклад­ками і спеціальними кістяними свистками.

Згодом гуни нещадно розгромили остготів і, про­суваючись далі на захід, підступили до земель вест­готів, які мешкали поблизу кордонів імперії і шукали захисту від войовничих і жорстоких гунів у римлян.

«...Баламбер, король гунів, пішов війною на ту частину, яку становили остроготи; від них візіготи, підкорюючись якомусь своєму наміру, вже відділились... Між тим Германаріх... не зміг

66

перенести гунської навали і помер на сто десято­му році життя. Смерть його дозволила гунам по­долати тих готів, котрі сиділи на східній околиці і називались остроготами...» (Jord. Get., 129-132).

Після смерті Германаріха вождем готів став його небіж Вінітарій, який підняв повстання проти гунів і розгромив їхніх союзників антів. Він «...з такою свободою правив... ледве протягом одного року, не потерпів Баламбер, король гунів» (Jord. Get., 249). Прямий же нащадок Германаріха Гезімунд воював проти Вінітарія на боці гунів.

Дві битви пройшли успішно для готів, вони змогли відбити напади гунів, але вже у третій битві їм не по­таланило. Вінітарій загинув якраз у цій битві, яка від­булася на річці Ерак:

«У третій битві, коли обидва наблизились один до одного, Баламбер, підкравшись до ріки Ерак пустив стрілу і, поранивши Вінітарія в го­лову, вбив його» (Jord. Get., 249).

Про подальшу долю Гезімунда нічого не відомо. Після таких драматичних подій готи потрапили під протекторат гунів. Небогу Вінітарія Вадамерку за­брали до гарему гунського правителя.

Вождем готів після Вінітарія став син покійного правителя Германаріха Гуннімунд. Він був надзви­чайно вродливим, сильним і відважним юнаком. Від­значився він тим, що успішно воював проти племені свевів. Після смерті Гуннімунда правителем став йо­го молодий син Торісмунд:

«...На другий рік свого правління він повів вій­сько проти гепідів і отримав над ними велику пе­ремогу, але вбився, як розповідають, упавши з ко­ня» (Jord. Get., 25).

Після смерті Торісмунда готи були без правителя протягом майже 40 років, поки нарешті ними не став правити вождь на ім'я Валамер. Цей юнак був сином Вандаларія, двоюрідного брата Торісмунда. Рідний син померлого правителя, Берімуд, який мав насліду­вати владу свого батька, не захотів правити і перей­шов у 419 р. до вестготів.

Відмова Берімуда від влади була зумовлена неба­жанням перебувати під постійним страхом гунської загрози. Валамер і два його брати перейшли потім на сторону гунів і билися на Каталонських полях у 451 р. у війську Аттіли. Очевидно, остготи переселилися

з Причорномор’я на Захід. На території Північного Причорномор’я невелика частина готів теж залиши­лася під владою гунів.

67

Основні сили остготів — нащадків роду Амалів — зосереджувалися на Нижньому Дніпрі. Великі гот­ські поселення з III ст. розташовувалися на території Приазов’я від берегів Сивашу до гирла Танаїсу. Тери­торію Криму варвари-германці облюбували у третій чверті III ст.

Ті кримські готи, які потрапили під владу гунів, у IV ст. відійшли у гірські райони, прихопивши з со­бою ще й аланів. Вони пішли туди не на порожнє міс­це, оскільки там уже майже ціле століття існували гер­манські поселення. Цікаво, що на відміну від основної маси готів, які прийняли християнство в його аріан- ському варіанті, кримські готи залишилися прибіч­никами ортодоксального християнського віровчення.

Тож після гунської навали готи на території пів­денної України залишилися тільки в Криму. На Ниж­ньому Дніпрі, Дунаї, Дністрі, у містах Північного Причорномор’я та у степовій частині Криму, з кінця IV — у першій половині V ст., про перебування готів можна було лише здогадуватися. Більша частина їх переселилася у гори, а інші пішли разом з Гунами на захід. Але про них поговоримо трохи згодом.

Наприкінці IV ст. вестготи стояли на північному березі Дунаю і просили римську владу дозволити їм переправитися через річку. Вони мали бажання роз­селитися на землях Фракії і Мезії, займатися земле­робством і служити в імператорському війську, а та­кож обіцяли в усьому коритися римлянам.

Значна частина римського уряду зі співчуттям ставилася до можливого переселення готів і вбача­ла в цьому акті користь для держави. Ця користь, на їхній погляд, полягала у зростанні чисельності насе­лення, яке б працювало на землі, піднімаючи таким чином римську економіку, а також у надходженні нових воїнів до війська. Комплектування армії за рахунок варварів місцеві жителі римських провін­цій сприймали як позбавлення від тяжкої щорічної мобілізаційної політики. Замість служби корінне на­селення мало б сплачувати грошовий податок до дер­жавної скарбниці.

«Візіготи... що мешкали в західній області, на­лякані страхом своїх родичів, не знали, до чого їм

68

вдатися; вони довго міркували і врешті, за обо­пільною згодою, направили послів у Романію, до імператора Валента, брата імператора Вален- тиніана Старшого, з тим, щоб підкоритися його законам і жити під його володарюванням, якщо він передасть їм для поселення область Фракії або Мезії» (Jord. Get., 132).

Аргументи подіяли на імператора, і 400 або навіть 500 тис. готів отримали дозвіл перейти через Дунай. Слід сказати, що готи, які оселилися на території ім­перії, мали статус дедитиціїв, тобто фактично вій­ськовополонених, тих, хто здався на милість пере­можцям. Римська влада прирівнювала їх до колонів, які мали бути залежними від римських громадян.

Однією з умов перебування цих переселенців було їхнє повне роззброєння. Такий стан речей, звичайно, не влаштовував готів, які ще пам'ятали, як жили їхні предки на підконтрольній імперії території за прав­ління Константина І Великого та його сина Констан- ція. Але повертатися назад для них було ще гіршим випробуванням.

Коли сила-силенна готів хлинула через Дунай, цей натовп перестав бути контрольованим:

«Варвари викидали натовпи озброєних людей, як Етна вивергає свій палаючий попіл» (Атт. Marc. XXXI, 4, 9).

Попри заборону римської влади зброю ніхто зда­вати не збирався, і кількість переселенців підрахува­ти було вже неможливо.

Спочатку життя переселенців було доволі спо­кійним і розміреним. Але згодом почало наростати невдоволення і роздратування діями римських чи­новників і воєначальників. Поведінка представників імперії дійсно була не взірцевою. Так, вони розкрада­ли кошти, призначені на утримання і харчування по­селенців, таким чином залишаючи їх напівголодни­ми. Некоректно поводилися стосовно жінок і дітей, деякі сім'ї примусово переселяли до Малої Азії.

Терпіння варварів мало свої межі, і одного чудо­вого ранку вони не витримали, зібрали загони ала- нів і гунів та рушили озброєним військом на Фракію і далі до Константинополя.

Імператор Валент, почувши про повстання готів, поспішив до Константинополя і сам очолив вій­сько проти ворогів. У 378 р. відбулася битва біля

Адріанополя, в якій римляни були розбиті, а сам Ва­лент загинув у бою. Цікаво, що, незважаючи на від­криті підступи до Константинополя, германці не заволоділи столицею — очевидно, у їхні плани не входило захоплення влади у Римі, передусім їх ці­кавило грабіжництво. Парадоксально, але факт, що в той час як одні готи грабували римські провінції, інші їхні одноплемінники служили в імперському війську і воювали проти своїх же земляків.

69

Римська армія якраз перебувала у стані війни з Персією. Валент змушений був укласти з Сасаніда- ми перемир'я для того, щоб мати можливість приду­шити повстання на Балканах з допомогою тих військ, які були задіяні на східному фронті. Після того як мир був підписаний, імператор рушив з Антіохії до Константинополя. У столиці на нього чекав непри­ємний сюрприз: проти непопулярної політики імпе­ратора повстало місцеве населення.

За кілька днів Валент поїхав у Мелантіаду, де зосе­реджувалися головні сили римської армії. Він прагнув зміцнити дисципліну в солдатському середовищі, ви­давши воякам гроші та харчові пайки. Війська Вален­та були підкріплені легіонами його племінника Граці- ана, який рушив на Адріанополь з Галії. Піхоті, якою командував досвідчений полководець Севастіан, було доручено знищувати окремі загони готів, зосереджені в районі Нікополя. Потім був наказ набрати з окремих легіонів по 300 чоловік і з загоном у 2 тисячі воїнів ру­шити на Адріанополь, куди вони й прибули пізнього вечора. Наступного дня піхотинці Севастіана напали на готів і знищили майже весь їхній загін.

Війська готів на інших фронтах обрали тактику відступу. Вони займали флангове положення у на­прямку Адріанополя-Філіппополя. Це було дуже не­вигідно римлянам, тому що така позиція готів пере­шкоджала об'єднанню військових частин Валента і Граціана. Однак готи не могли напасти на римлян без достатнього підкріплення кінними частинами. А кіннота германців зосереджувалася тоді на теренах Північного Причорномор'я, і для її прибуття потрі­бен був деякий час.

Кавалерійські загони і піхота Валента рушили на­зустріч військам Граціана. За межами Адріанополя їм стало відомо, що готи збираються перервати комуні­кацію римлян, розставивши свої пости на шляху армії

70

неприятеля. Римляни вирішили діяти негайно й усу­нути небезпеку, що їм загрожувала. Для цього було виділено спеціальний загін кінноти і піших стрілків, які мали патрулювати найближчі проходи.

Основні сили готів у той час спокійно просувалися на схід від Адріанополя, через три дні вони дійшли до римлян. Римляни ж повернулися назад до Адріа­нополя і розмістились в укріпленому таборі, очікую­чи на підкріплення.

У римському війську не було згоди з питання стра­тегії і тактики ведення бою з германцями. Одні напо­лягали на негайному вступі в бій, не чекаючи підмоги, а інші все ж таки пропонували дочекатися прибуття галльських військ.

Як зазначає історик Амміан Марцеллін, перемогли впертість імператора і думка деяких придворних, які радили діяти якомога швидше, щоб не ділити пере­могу з військами Граціана. Тож вони вирішили ата­кувати готів до прибуття підкріплення. Тим паче, що, спираючись на дані розвідки, римляни були впевнені у тому, що кількість готів невелика і перемогти їх бу­де неважко.

Отже, 9 серпня 378 року армія імператора Вален­та виступила боєм проти армії готів. День був дуже напруженим. Стояла неймовірна спека. Солдати зму­шені були йти маршем по незручній бруківці у повно­му військовому спорядженні, обливаючись потом, знемагаючи від спраги і жахливої спеки. Але рішення було прийняте, і потрібно було будь-якою ціною здо­бути перемогу над германцями.

Приблизно в середині дня вони нарешті поміти­ли готські вози, розставлені у формі кола. Пролунав наказ вишикуватися для початку бою, однак швид­ко виконати його воїни не могли, тому що необхідно було перейти з похідного порядку в бойовий. А це не так легко було зробити, особливо зважаючи на не­ймовірну спеку і смертельну втому.

Саме в той час до імператора прибули посли від готів для мирних переговорів. Однак, здається, го­ти зовсім не бажали миру, а хотіли просто виграти трішки часу для того, щоб кіннота, викликана їм на підмогу, встигла прибути до початку битви.

Готські піхотинці заховалися в укріпленнях, зро­блених з повозок. Бойовий порядок їхніх суперни­ків складався з двох ліній: спочатку кіннота, а за нею

й піхота. Праве крило кінноти було висунуте вперед, а ліве тільки вишикувалося з похідної колони.

71

Бій розпочали стрілки й скутарії, які самовільно висунулись уперед і стали обстрілювати табір готів. Легка піхота потягла за собою ліве крило кінноти, яка підступила до самого табору.

Атака римської кінноти була відбита готами, які засіли за своїми повозками. Праве крило кінноти ще не вишикувалося. Піхота залишилася без прикрит­тя. Саме в цей момент з'явилася кавалерія готів, яка стрімко атакувала римлян. Очевидно, була розгром­лена й лейб-гвардія імператора, що розташовувалася позаду бойових одиниць римлян. Останні не витри­мали такої потужної атаки і почали організовано від­ступати. Імператор почав тікати з поля битви, насилу протискаючись поміж великою кількістю мертвих тіл до резерву правого флангу. Готи відчули присмак близької перемоги і з наростаючим азартом убивали римлян. Вони оточили римлян з трьох боків.

«У цій страшній метушні піхотинці [римляни], страждаючі від напруги й небезпеки, коли у них вже не вистачало ні сил, ні вміння, щоб зрозумі­ти, що робити, і списи у багатьох були розби­ті від постійних ударів, почали кидатися лише з мечами на густі загони ворогів, не думаючи вже більше про спасіння життя і не вбачаючи жодної можливості піти» (Атт. Marc., XXXI, 13, 5).

У ході цієї кривавої битви багато римлян загину­ли від рук своїх товаришів, адже у такій «м'ясорубці» вже не можна було розібрати, де свій, а де чужий. Але нарешті готи здійснили останній натиск, і римське військо (тобто те, що від нього залишилось) почало тікати, хто куди міг.

У цьому страшному бою загинув римський імпе­ратор Валент. Він був поранений стрілою, рана була небезпечною, але не смертельною. З поля бою його забрали й віднесли до сільської хатини:

«Поки йому там робили недосвідченими руками перев’язку, хатину оточили вороги, які не знали, хто він. Це врятувало його він ганьби полону. Ко­ли вони спробували ламати двері, закриті на за­сув, і їх почали обстрілювати зверху, вони знесли в’язанки очерету і дров, підклали вогонь і спали­ли хатину разом з людьми» (Атт. Marc., XXXI, 13, 12-17).

72

Після розгрому римської армії готи оточили Адрі­анополь, але взяти його не змогли і змушені були відступити. Причиною поразки стала нетерплячість варварів, які знали, що у місті знаходиться імператор­ська скарбниця, яку Валент боявся залишати у Кон­стантинополі і постійно возив з собою. Шаленіючи від можливого багатства, воїни не могли зорганізу­ватись, кожен прагнув дістатися міста першим і заво­лодіти скарбницею. Ця жадібність германців значною мірою і врятувала Адріанополь від розгрому:

«Справа йшла без усілякого плану, наскоками, в окремих загонах, що свідчило про повну неорга­нізованість».

Коли готи пішли на штурм міста, то зустріли ша­лений опір його захисників, які кидали в нападників величезні брили каміння.

«Раптом пішов рясний дощ, котрий не тільки охолодив запал нападників, але й налякав карами небесними. Адріанополь зміг вистояти» (Атт. Marc., XXXI, 15).

Після цього готи захопили Константинополь, але звідти їх вигнали війська нового римського імпера­тора Феодосія. Серед цих військ був загін арабів-на- йманців:

«Один з них, з довгим волоссям і голий, наки­нувся на величезного гота, встромив йому ножа в горло і, припавши до його шиї, почав пити кров, що лилася звідти. Вражені готи з жахом відсту­пили» (Атт. Marc., XXXI, 15,15).

У той самий час у Малій Азії відбувалося масове побиття усіх готських військових, які служили у рим­ській армії. Командувач східної армії Юлій розпо­рядився викликати усіх готів-легіонерів нібито для видачі зарплатні, але коли ті прийшли, їх усіх безжа­лісно перебили.

Після невдалого взяття столиці, готи почали об'єднуватися у невеликі загони і грабувати балкан- ські провінції Римської імперії. Однак їм не вдавало­ся захоплювати міста, тож страждали від цих набі­гів лише села. З настанням холодів готи опинились у розорених і спустошених ними селах без продо­вольства і теплого одягу. До цих негараздів додалася ще й епідемія чуми.

Причини перемоги готів над римлянами слід шу­кати у внутрішніх проблемах імперії. Так, римська

влада виявилася беззахисною перед внутрішніми і зовнішніми загрозами: вона не змогла придушити повстання рабів; її армія була зломлена кризою і під­точена великою кількістю легіонерів, як правило, гер­манського походження. Найманцям-германцям було доручено придушувати внутрішні конфлікти влади з рабами та всіма невдоволеними політикою імпера­торів, вирішувати питання захисту кордонів імперії.

73

У лавах варварської армії воювали як готи, так і чимала кількість римлян. В основному це були ра- би-втікачі й шахтарі із золотих копалень. На бік готів перейшли також і загони найманців-легіонерів рим­ської армії. Ці загони складалися з двох бригад до­поміжних військ загальною чисельністю приблизно 600-1000 воїнів, на чолі яких стояли командувачі на ім'я Суерідас і Коліас. Однак ці формування не віді­грали важливої ролі у битві, оскільки вони розпо­рошилися по різних загонах, і потрапивши у підпо­рядкування до різних готських командирів, колись злагоджений загін втратив свою силу.

На бік варварів стали також військові континген­ти аланів і гунів, які перетнули Дунай і приєдналися до основних формувань готів у 377 р. Найімовірніше, таких допоміжних загонів, що складалися з інших причорноморських племен, було кілька і воювали вони з римлянами на різних фронтах. Це були легкі кінні стрілки, які досить відчутно допомагали осно­вним варварським формуванням у боротьбі з проти­вником.

Гуни були не в змозі битися у піхоті і залишали­ся занадто прив'язаними до своїх коней. Коли вони вступали у битву, то рухалися групами, вигукуючи різноманітні гасла. Будучи легко озброєними, вони рухалися досить вільно, могли навмисно розсіятися на повному скаку і одразу ж зібратися разом на ін­шому боці поля битви. Вони випускали безліч стріл з гострими кістяними наконечниками.

Гуни не надто цінували своє життя, але й не праг­нули до рукопашного бою — коли хтось йшов на них з мечем, вони намагалися не битися з ним, а наки­нути на нього аркан, повалити на землю, розтопта­ти або полонити. Кістяні наконечники стріл досить швидко замінили на сталеві, а коні у варварів були набагато кращі за римських скакунів, узятих як тро­фей на розграбованих фермах.

74

Бій, під Адріанополем став наслідком кризи Рим­ської держави, яку вона вже не змогла пережити. Головною помилкою імператора Валента було спон­танне рішення самостійно атакувати неприятелів, не чекаючи підкріплення, яке вже було на підході. Тут рокову роль відіграли марнославство і заздрісність, пиха і страх втратити всю повноту влади.

Ще однією причиною поразки римлян стала май­же повна відсутність дисципліни всередині війська, спонтанність рішень. Унаслідок цих подій перевагу отримала армія готів. Вони ховалися за возами і мо­гли вдало відбивати атаки римлян без особливих втрат зі свого боку. Особливістю бою при Адріанопо­лі була неорганізованість у його веденні. Не було вза­ємодії між родами військ і частинами бойового по­рядку. Римський імператор фактично перестав бути полководцем і перетворився на рядового воїна. Тож римська армія виявилася просто некерованою. Отже, причини перемоги готів полягали не у військовій під­готовці і кількісній перевазі їхнього війська, а радше у неорганізованості і низькій боєздатності римлян.

У битві при Адріанополі загинуло близько 40 тис. найкращих досвідчених римських воїнів. Перемога готів стала летальною для імперії. Незважаючи на те, що держава проіснувала ще ціле століття, процес розпаду вже запустився і був невідворотний.

Феодосій спромігся налагодити відносний мир між римлянами і германцями. Імператор змушений був укласти з готами мирний договір і надати їм те­риторію для поселення в межах імперії. Цією терито­рією виявилась Ілірія.

Саме з цього моменту проводиться політика збли­ження з готами. Поселення їх на території імперії передбачало певну асиміляцію й обмін культурними, релігійними та духовними цінностями. До того ж не слід забувати про службу готів у римській армії, де громадяни імперії становили значно меншу частку порівняно з германськими народностями. Готи де­далі частіше почали обіймати високі посади в армії, а також у місцевих адміністративних органах влади.

Однак для римлян така політика була міною спо­вільненої дії, адже готи, будучи за своєю суттю і ментальністю народом хитрим і розумним, про­раховували свої дії наперед. Вони перебували в ста­ні вимушеного очікування, набиралися досвіду,

загартовували силу й міць, притупляли пильність Озброєний гот в обладунках. римлян. Автор Шаменков С. І.

Готи мали абсолютно законну можливість доскона­ло вивчити римські звичаї, традиції, військове мисте­цтво, тактику і стратегію ведення бою, різноманітні

Германські гвардійці Феодосія

(379-395). Обеліск Феодосія // Michael P. Speidel «Ancient Germanic Warriors. Warrior styles from Trajan^,s Column to

Icelandic sagas»/ — London-

New-York, 2004. — C. 176

прийоми боротьби, види озброєння і скористатися цими знаннями і вміннями, спрямувавши їх проти імперії. Утім, правителі Римської держави не поміча­ли цієї потенційної загрози.

За договором Феодосія готи мали право селити­ся на території римських провінцій, вони фактич­но ставали підданими імперії, однак були обмеже­ні у праві одружуватися з римлянками. Готи могли користуватися землею, що належала імперії, звіль­нялися від податків і мали право на самоврядуван­ня. Вони отримували спеціальне грошове утри­мання, яке виплачувалося щорічно. Але натомість були зобов’язані постачати свої військові загони до лав римської армії за першою вимогою імператора й у тій кількості, яка була необхідна останньому. Ко­мандири таких загонів повинні були беззаперечно коритися владі імператора.

Отже, всі умови, яких так прагнули готи, були ніби­то виконані. Тепер вони могли спокійно, без перешкод, освоювати нові землі, працювати у професійному вій­ську Риму, отримуючи за це фіксовану платню. Однак процесу формування нового готського суспільства на римських територіях під протекторатом величної держави не судилося відбутися. Ті землі, на яких їм було дозволено селитися, виявилися спустошеними самими ж готами у попередніх війнах із Римом.

Жити в таких умовах, коли все необхідно почина­ти спочатку, було для германців дуже важким і май­же нездійсненним завданням. Через участь у постій­них багаторічних воєнних кампаніях готи втратили

навички ведення СІЛЬСЬКОГО господарства, ЇМ уже не Обеліск Феодосія. Сцена хотілося тривалою й важкою працею заробляти собі підкорення варварів на життя, їх влаштовувала швидка здобич, отримана грабунком.

Змінювався менталітет, готи ставали народом-ар- мією, непристосованим до мирного життя. Місця їх­нього проживання на той час мали дуже дивний ви­гляд і були більше схожими на якийсь кочовий табір, аніж на поселення цивілізованого народу.

Так, жінки і діти жили у вагенбургах, спеціальних укріпленнях з возів воєнного обозу. Прямою функ­цією вагенбургів було відбиття атак ворога. Вони виглядали як споруда з кількох возів у формі чоти­рикутника, кола або напівкола, всередині якої пере­бували люди, зброя, худоба. Як правило, такі готські вагенбурги були оточені рівчаками. Табори з такими спорудами називались у готів «карраго». Старих лю­дей, жінок і дітей перевозили на возах, а чоловіки які, як правило, майже всі були професійними воїнами, їхали верхи на конях.

За 150 років свого перебування у Північному Причорномор’ї германці не сформували якоїсь більш- менш єдиної мирної державної організації, тож і на території імперії їм теж не судилося цього зробити.

Потужна готська сила в надрах імперії могла ви­бухнути в будь-який момент і знищити тих, хто надав їм притулок, роботу, захист. Але імператор Феодо- сій настільки захопився впровадженням своєї про- готської політики, що просто не помічав таких оче­видних речей. Прості ж місцеві громадяни були дуже

78

невдоволені засиллям готів на своїх територіях, адже через них були позбавлені багатьох можливостей і прав, якими володіли раніше.

Тож антиготські настрої серед простого населення провінцій посилювалися з кожним роком. Це могло спричинити досить серйозні внутрішньоримські за­ворушення, які могли ще більше ослабити імперію і зробити її повністю беззахисною перед герман­ською загрозою.

Після смерті готофіла Феодосія у 395 р. імперію поділили між собою його сини — Аракадій отримав східну частину, а Гонорій західну. У той час імперія переживає глибоку кризу державної влади: правлін­ня зосереджується в руках тимчасових опікунів ім­ператорів. Опікуни, як правило, були варварами і по­ходили переважно з германських родів. Опікуном Аркадія, за волею його померлого батька Феодосія, було призначено галла Руфіна. Гонорієм став опіку­ватись Стиліхон.

Постійна боротьба між регентами дедалі більше ослаблювала державу, яка вже не мала сил опиратися варварам. У своїх чварах опікуни часто по черзі звер­талися до готського правителя Аларіха з проханням допомогти у боротьбі один проти одного. Таким чи­ном, втягуючи готів у свої внутрішні справи, римля­ни підготували сприятливий ґрунт для захоплення імперії.

Отже, як бачимо, готи ще більше зміцнили свої позиції в державі. Так, основними осередками най­більшого впливу германців став Константинополь, Балкани, частина малоазійських провінцій і східні регіони. Практично не відчували готського впливу Сирія, Палестина та Єгипет.

Наприкінці V ст. на історичній арені з'являється Теодорих. Візантійський імператор Зенон (474-491) прихильно ставився до цього молодого вождя ост­готів, однак мав свої конкретні цілі, пов'язані з ним. Зенон хотів вирішити відразу два завдання: позбу­тися остготів, що мешкали на Балканах і становили небезпеку для Константинополя, а також знищити Одоакра, який на той час захопив майже всю Італію.

Імператор прийняв Теодориха на службу і запро­понував йому, як римському намісникові, відвоювати в Одоакра землі Західної Римської імперії. Готський правитель був не проти такої роботи:

«Отже, вийшов Teodopux зі столиці і, повернув- Германець у шоломі. IUUCb до СВОЇХ, ПОВІВ СВОЄ ПЛЄМ’я готів, ЩО висло- Автор Шаменков С. І. вило йому свою підтримку, на Гесперію, прямим шляхом через Сирмій піднявся він у сусідні з Пан- нонією області, звідки увійшов у межі Венетій

80

і розбив табір біля так званого Мосту Сонця» (Jord. Get., 292).

Як бачимо, у 493 р. остготи вирушили до Північної Італії. Теодорих переміг армію Одоакра, але не зміг захопити його резиденцію — Равенну. Одоакр запро­понував Теодорихові мир і розподіл Італії. Той пого­дився, а через кілька днів під час бенкету вбив без­збройного Одоакра і проголосив себе королем готів та італіків:

«Теодорих розгромив його [військо Одоакра] у кровопролитному бою. Потім він розібрав та­бори і ще з більшою наснагою рушив до Італії, пе­рейшов річку Пад і став під столицею Равенною, в милі від міста, в місцевості під назвою Пінета. Побачивши це, Одоакр укріпився всередині міста, звідки часто прокрадався вночі зі своїми і турбу­вав готське військо. Це траплялося не раз і не два, але багаторазово і тягнулось майже цілі три роки. Однак зусилля його були марними, адже вся Італія вже називала Teodopuxa своїм повелителем і йому підкорялась уся та держава, !тільки один Одоакр з небагатьма прибічниками і бувшими тут рим­лянами, сидячи всередині Равенни, щоденно тер­пів і голод, і війну. І коли це не призвело ні до чого, він вислав посольство і попросив милості. Спершу Теодорих виявив до нього милість, але згодом по­збавив його життя» (Jord. Get., 293-295).

Не всі готи пішли за Теодорихом в Італію, на своїх обжитих територіях залишилися готи Фракії, відмо­вилися від переселення також і мешканці гірського Криму.

«Східні готи напали на Мезію, Фракію та інші про­вінції Константинопольської імперії. Побоюючись їх і бажаючи віддалити від константинопольської імпе­рії, імператор послав їх з королем Теодорихом проти Одоакра — для звільнення Італії. Коли вони прохо­дили через Сирмій і Паннонію і стояли біля Аквілеї, поблизу річки Сонця, щоб відпочити і підкріпитись самим і їхнім тваринам, підійшов з великим військом Одоакр і вчинив на них напад, але був розгромлений. Він тікав до Риму, але, знайшовши ворота закритими, спішно відступив до Равенни. Теодорих осадив його там і три роки потому, заключивши мир, вбив його і став панувати у всій Італії» (Матвей Меховский. Трактат о двух Сарматиях. — М.-Л.: 1936. — С. 71).

Теодорих Великий (493-526) був найвидатнішим із германських вождів того часу. Формально визнаючи зверхність Константинополя, він фактично був не­залежним володарем. За правління Теодориха у ви­снаженій війнами Італії на ЗО років запанував спокій. Теодорих намагався примирити римлян і варварів, залучав до свого двору римських учених і письмен­ників, відновлював старі римські пам’ятки. Серед його радників були найосвіченіші люди тогочасної Італії. Головним міністром був римський учений Ka- сіодор, який за дорученням Теодориха написав «Іс­торію готів».

81

У своїй державі Теодорих розподілив права та обов’язки між римлянами й готами. Римлян судили за римськими законами, готів — за германськими су­довими звичаями. Землі у римлян Теодорих не відби­рав, а готам віддав землі, відібрані раніше Одоакром. На готів було покладено військову службу, від якої римляни звільнялися. Водночас усі справи з управ­ління своєю державою Теодорих поклав на римлян.

Держава Теодориха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імпе­рії. Теодорих налагодив зв’язки з іншими герман­ськими конунгами (вождями) і підпорядкував їх своїй владі. Хоча він намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були ним незадоволені. Готи вважали, що той зрадив старі звичаї, а для римлян він попри все залишався варваром.

Після смерті Теодориха створена ним держава бу­ла зруйнована. Скориставшись із суперечок між його наступниками, східноримський імператор Юстиніан розпочав тривалу 20-річну боротьбу за повернення Італії. У 555 р. після цілковитого знищення остготів Італію було відвойовано. Указами імператора Юсти- ніана І в Італії відновлювалися порядки, що існували раніше в Римській імперії. Але то була вже інша Іта­лія — спустошена і зруйнована.