Милоградська культура
Той факт, що у Середній Наддніпрянщині й особливо Верхній, окрім пам’яток, що тяжіють до скіфоїдного кола культур, є й інші, було відомо давно. Однак суттєві зрушення у вивченні цих пам’яток відбулися вже в повоєнні роки.
У 50-ті роки минулого століття В. М. Даниленко на грунті розвідок і розкопок на Київщині поселення поблизу с. Підгірці виділив підгірцівський тип пам’яток. Тоді ж Ю. В. Кухаренко за матеріалами розкопок у Білорусі виділив милоградські старожитності (назву дало городище поблизу с. Милогради). Подальшими дослідженнями встановлено, що обидва типи є локальними проявами одного явища, за яким закріпилася назва милоградська культура.Межі культури визначено у 60—70-ті роки з появою праць Ю. В. Кухаренка, О. М. Мельниковської, М. П. Кучери, Є. О. Петровської, І. К. Свєшніко- ва. Вона займає поліську смугу від Горині до Дніпра і Верхнє Подніпров’я, заходячи й на лівий його берег — у межиріччя низин Десни, Іпуті і Сожу, тобто Північну Україну і Південну Білорусь. Датують її IX—ІІ/І ст. до н. е.
Початковий період представлено селищами. Розквіт культури припадає на VII-III ст. до н. е., коли ця територія вкривається густою мережею селищ і городищ. Більшість городищ улаштовано в болотистих низинах Білоруського Полісся (так звані болотяні), хоча трапляються й мисові на високих берегах річок. Форму таких городищ визначали обриси мису, який із напільного боку укріплювали валом та ровом. Болотні городища мають різну форму — круглі, овальні, чотирикутні. Городища невеликі (зазвичай близько 1 га), не вирізняються потужністю й оборонні споруди (висота валів не перевищує 3 м). Більші городища (близько 10 га) локалізуються на південь від Прип’яті та в Київському й Чернігівському Поліссі.
Оселі зводили з дерева — з плоту чи на зразок зрубу. Глиною їх не обмащували, опалювали відкритими вогнищами. Поблизу виявлено господарчі споруди — повітки, хліви, ями.
Поховальний обряд милоградської культури біритуальний — є грунтові могильники і курганні, спалення і тілопокладення. Грунтові могильники розміщувалися неподалік городищ чи селищ, і вони зазвичай тілопальні. Останки ховали у невеличких ямах. Супроводжувальний інвентар дуже скромний — розбиті горщики, зрідка трапляються прикраси чи інші речі. Курганні поховання здійснено під невисокими насипами (близько 1,5 м) у зрубах, на рівні давнього горизонту або ж у неглибоких ямах, у випростаному стані. Супровід їх багатший: одна—чотири посудини, інколи зброя, ножі, прикраси. Трапляються й курганні поховання зі спаленнями.
Милоградській культурі притаманний своєрідний речовий комплекс (рис. 14). Посуд доволі одноманітний за формою й орнаментацією — кулястої форми горщики, оздоблені на шийці рядочком ямок, перлин чи проколів або вдавленнями від пальця. Характерною ознакою є прясельця, нерідко і яскраво орнаментовані й так звані рогаті, трапляються фігурки тварин. Металевих виробів знайдено мало. Це здебільшого знаряддя: залізні мотижки, серпи, ножі, сокири, голки, шила. Зрідка трапляється зброя: списи, дротики, мечі та стріли. Останні, як правило, скіфських зразків. Власне милоградський тип складають залізні наконечники стріл у вигляді ромбічних і трикутних пластин із невеличким черешком. Рідкісними є також знахідки кінського спорядження. Значно більше прикрас — місцевих та імпортних: браслети, шпильки, підвіски, намисто. Кам’яні й крем’яні вироби є звичними: зернотерки, товкачики, ступки, сокири, точильні бруски, скребачки та ін. Загалом культура на тлі інших, сучасних їй культур постає доволі скромною. Відомо лише кілька золотих прикрас, античного імпорту немає зовсім, речі скіфських типів трапляються дуже рідко.
Походження милоградської культури пов’язують із лебедівською. Надалі носії милоградської культури розширили свій ареал на Волинь. Існування їх у різному оточенні спричинило певні відмінності в культурі, надавши їй локальної специфіки. У межах України виділяють три локальних варіанти: західново- линський (або горинський), житомирський і подніпровський (підгірцівський).
У Київському Подніпров’ї милоградське населення співіснувало з тим, яке традиційно називають хліборобами лісостепової зони. Неширокою смугою вздовж Дніпра милоградські пам’ятки доходять до Трахтемирова. Відомі вони переважно за розвідками. У цій же смузі виявлено поодинокі грунтові поховання з випростаними скелетами, культурна належність яких розпізнається за посудом та своєрідними ажурними прикрасами. Саме на Київщині виявлено найбільше цих прикрас, які є однією з яскравих рис милоградської культури. Вони входили до скарбу, виявленого в 1915 р. на селищі поблизу с. Підгірці, знаходять їх і в деяких похованнях. Це великі шпильки із залізним стрижнем і бронзовим ажурним навершям, бронзові підвіски, бляхи. Хоча вони литі, складається враження, що їх немовби виплетено з тоненького дроту.
Рис. 14. Милоградські пам’ятки України:
1 — Підгірцівське поселення та скарб; 2 — курган поблизу с. Мізяки (за €. О. Петровською та Б. І. Лобаєм)
Згасання милоградської культури пов’язують із поширенням у середині II ст. до н. е. зарубинецької культури. Етнічну належність милоградців остаточно не з’ясовано. О. М. Мельниковська вважала їх неврами Геродота, яких багато хто з дослідників розглядав як пращурів слов’ян. С. Є. Рассадін локалізує Невриду на Волині. Виходячи з походження милоградської культури та поширення балтських гідронімів на території Білорусі, дедалі більше дослідників схильні розглядати її як відгалуження балтських народів.