Мідний вік та епоха бронзи.

Мідний вік, або мідно-кам' яний вік, або халколіт, або енеоліт — перший із двох віків палеоме- талу й разом із тим — остання частина загальнополітичної епохи, що відповідала кульмінації кліматичного оптимуму го­лоцену (котру звичайно датують 5000—3000 рр.

Сама назва «мідний вік» наголошує на тому, що зміни цієї епохи пов'язані насамперед із поширенням мідних виробів. Але початок мідного віку не збігається з появою предметів із міді. Найраніші вироби з практично чистої саморідної міді, покла­ди якої виходили на земну поверхню, відомі на кількох посе­леннях Анатолії, Східного Середземномор’я, Північного Ірану та Іраку, датованих за радіовуглецевим методом IX—VIII тис. до н. е., і належать ще до періоду докерамічного неоліту. Це можна пояснити, напевне, тим, що саморідна мідь спочатку могла сприйматися людьми як варіант м’якого каменю (або й глина), застосування котрого значно зросло в мезоліті — нео­літі, адже первісна техніка виготовлення мідних предметів — холодне кування (без попереднього нагрівання шматка руди) було, по суті, технікою оббивання каменю. Не виключено, що використання цього металу могло початися водночас у кількох районах із виходами саморідної міді. Такими районами, зокре­ма, є Балкани, Подунав’я (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідь у вигляді руди та виробів потрапляла й на територію Ук­раїни. В мідному віці тодішнє населення нашої країни кори­стувалося металом Балкано-Дунайського району.

Протягом докерамічного неоліту — мідного віку людство пройшло три основні стадії обробки міді: холодне кування; від­пал, гаряче кування; плавлення та ливарство. Наприкінці мід­ного віку навчилися не тільки плавити мідь, а й додавати до неї миш'як, а потім і олово для одержання бронзи.

Експериментально доведено, що працювати мідними знаряддями зручні­ше та якісніше, ніж кам’яними. Завдяки пластичності міді можна було за допомогою різних способів кування, гартування тощо змінювати твердість робочого леза того або іншого виробу, зокрема пристосовувати його для обробки навіть кістки. Одним і тим же знаряддям із міді можна було ви­конувати кілька операцій, тоді як кам’яні найчастіше були суворо диферен­ційовані за окремими видами робіт. Тому поширення мідних виробів поклало край дальшій диференціації кам’яних знарядь. Величезне значення мало відкриття ливарства, що дозволило досить легко тиражувати в будь-якій кількості однакові чи майже однакові вироби. Однак за деякими своїми властивостями мідні, а потім і бронзові знаряддя поступалися кам’яним, до того ж поклади мідної руди, придатні для розробки в давнину, в Україні відомі лише в деяких місцевостях (наприклад, у Донбасі). Тому переважно імпортні мідні й бронзові знаряддя так і не змогли повністю замінити кам’яні. Сказане значною мірою пояснює рідкість знахідок металевих ви­робів на археологічних об’єктах мідного — бронзового віків України. Є й ще одна причина: металеві знаряддя після псування не викидали, а, як правило, переплавляли на нові вироби. Число останніх залежало й від наявності в тому або іншому районі запасів кам’яної сировини. Тож, наприклад, на території України, багатої на кремінь, тривалий час не спостерігалася де­градація вироблюваного з нього господарського інвентаря (на відміну від Півдня Середньої Азії, де вже в мідному віці кам’яна індустрія занепала під тиском кольорової металургії). Руду плавили при температурі 1084°.

Дослідники пропонують уважати «типологічними рисами» культур мідного віку загалом такі: землеробсько-тваринницьке господарство з пануванням мотичного землеробства; поява мід­них знарядь за переваги кам'яних і крем'яних; великі (як пра­вило, глиняні) будинки; поховання померлих у межах жител І поселень; наявність жіночих статуеток прародительок; мальо-

вана кераміка з плоским або округлим дном.

Прогресуюче виробництво бронзового віку створило умови й для нагромадження такої кількості додаткового продукту, який дозволив зміцнити і піднести над ряд9вим населенням знать та зумовив переростання соціального розшарування в постійну, за­кріплену в світогляді соціальну нерівність. Це відбилося й у поховальному обряді (насамперед курганному).

Враховуючи все це, пам'ятками мідного віку можна вважа­ти лише землеробські культури на захід від Дніпра (ті пам'ят­ки, що їх називають лісостеповою лінією розвитку мідного ві­ку), а неолітичними — ті пам'ятки, які називають «степовим енеолітом» — степовою лінією розвитку мідного віку (до поши­рення в носіїв цих пам'яток курганів і бронзових виробів).

Отже, стадію мідного віку на території України пройшли лише трипільські (етапів A-CI), гумельницькі (белградські), ранньолендельські (етапу Зимне-Злота), полгарські (середнього та початку пізнього періодів) племена, а також, можливо, час­тина племен «степового енеоліту». За такого підходу ранні «ранньоенеолітичні» кримські пам'ятки слід уважати неолітич­ними.

Запропонований нами поділ культур неоліту та мідного віку підтвер­джується розвитком металургії Причорномор’я. За Є. М. Черних, у мідному віці тут виникли три малопов’язані між собою металургійні райони: балкано- карпатський, малоазійський і закавказький (щулавері-шомутепинський). На­селення мідного віку Правобережжя України входило до першого району, а населення «степового енеоліту» не входило до жодного з цих районів.

Землеробсько-тваринницьке населення мідного віку швидко розвивалося в умовах родючих лесових і глинистих грунтів основної частини Правобережжя України, поширившись за ме­жі заплав. На відміну від передньо- й середньоазіатського зем­леробства, заснованого на зрошуванні (спочатку природному — лиманному, а-потім і на штучному), північнопричорноморське землеробство мідного віку було вирубним. Мотичне землероб­ство домінувало в Лісостепу Правобережжя, згодом воно пере­росло в орне. Вже в трипільській культурі (Русешти І) відоме рало, застосовуване спочатку, вірогідно, як допоміжне знаряд­дя після первісної обробки землі мотиками. Почали вирощу­ватися майже всі ті зернові та садово-городні культури, що й посьогодні культивуються в Україні. Було повністю сформова­не властиве їй стадо свійських тварин (включаючи й коня). Особливо великого значення набуло використання великої ро­гатої худоби, зокрема як тяглової сили: бик тягнув рала, воло­куші, сани... Це підтверджують трипільські скульптурки биків, запряжених у сани, а також зображення пар волів в упряжках (за трипільськими та приблизно синхронними їм пам’ятками Центральної Європи). Тоді вже існував віз: із-поміж трипіль­ських старожитностей відомі глиняні модельки коліс. Віз із та­кими суцільними (без спиць) колесами могли тягти лише бики, для коней він був надто важким. Поява воза дозволила пере­возити великі вантажі на далекі відстані, сприяла налагоджен­ню постійних контактів між віддаленими районами, а також масовому розселенню людей. Увижається, що саме в мідному віці в харчовому асортименті з’явилися (нарівні з традиційним м’ясом) молочні продукти. Сир виготовляли, очевидно, за допо­могою спеціального посуду, відомого з трипільської культури: його дно й стінки пронизували численні круглі отвори, так що цей виріб нагадував сучасний друшляк.

У мідному віці поглибилася спеціалізація господарства окре­мих, районів; у межах ще сільського господарства виникло гро­мадське ремесло (металообробне, гончарне). Сформувалися на­віть його центри, найдавніші серед яких простежені в трипіль­ських племен.

Значно посилився обмін між племенами та районами ближніх і від­далених територій. Це засвідчують наявність археологічних «імпортів», по­ширення металевих знарядь там, де поклади мідної руди відсутні, знахідки «скарбів» (у тому числі й металевих предметів). Обмін мав організований характер: склалися зони економічних зв’язків, а також, очевидно, загально­прийняті транспортні шляхи. На території України обмін у цей час мав, найімовірніше, натуральний характер і здійснювався представниками окре­мих колективів. Однак рівень його був, як нам здається, досить високим, бо з мідного віку на території України поширилися й предмети, пристосова­ні, мабуть, до облікових операцій: на трипільських пам’ятках виявлені гли­няні конуси, кульки, півсфери, циліндри. Порівнюючи ці вироби з анало­гічними близькосхідними предметами (форма яких послужила за основу відповідних ієрогліфів), М. Ю. Відейко припускає, що це були знаки чисел. Із цим можна погодитися, адже пізніше, вже в катакомбних племен серед­нього бронзового віку, за еквіваленти мір ваги правили бронзові відливки овально-подовженої форми, співвідношення між якими в цілому відповідало співвідношенням між мірами ваги країн Близького Сходу (висновки А. I. Ky- бишева та Т. І. Чернякова).

Характерною рисою мідного віку стало поліпшення умов по­буту. За рештками глиняних жител («майданчиками») просте­жені сталі риси планування, виявлені місця громадського кори­стування. В цей же час були винайдені піч, стіл, удосконалені житла (деякі з них мали, очевидно, два поверхи).

Вищою формою зближення населення в цей час були куль­турно-історичні області, в межах яких, на відміну від областей доби неоліту, виразніше простежуються окремі культури. Най­більшою такою областю була трипільська; для неї наявність окремих культур припускається не пізніше етапу В.

Розвиток відтворюючого господарства, галузей громадсько­го ремесла, поява нових знань та уявлень, посилення обміну, контактів між різноетнічними утвореннями й віддаленими те- риториями викликали необхідність точного занотовування, збе­реження та передачі й обміну інформації. З’явилася нагальна потреба її стислого запису з опорою на символи, зрозумілі всім, незалежно від етнічної належності. В державах Стародавньо­го Сходу виникають системи письма, а тодішнє населення Ук­раїни зберігало та передавало інформацію, мабуть, за допомо­гою символіки форм предметів, об’єктів та їхньої орнаментації. Однак деякі знаки на предметах цього часу, можливо, слід роз­глядати як знаки письма.

Пам’ятки мідного віку припинили своє існування з початком бронзового, перехід до якого, за М. Я. Мерпертом, був законо­мірним наслідком внутрішньої кризи технічно обмежених ран- ньоземлеробських колективів, взаємодії та певного зближення історично сполучених між собою груп населення, зовнішніх ім­пульсів. Епоха бронзи відповідала новому природно-кліматич­ному періоду — суббореальному, з початком якого визначилися близькі до сучасних смуги лісу, лісостепу та степу. Перехід до цієї епохи був пов’язаний із різкою зміною екологічної ситуа­ції, що призвело, на думку П. М. Долуханова, до занепаду зем­леробських культур (у тому числі й трипільської), поширення ямних пам’яток, господарство котрих базувалося на тваринни­цтві; адаптацією до нових природно-кліматичних умов, за його висновками, стало зростання ролі ремесла (насамперед, мета­лургії) й торгівлі. Посилилася й соціальна стратифікація, по­чали зникати великі поселення й «протоміста». З початком бронзового віку зміцнилися міжнародні зв’язки, істотно зміни­лася етнічна ситуація (зокрема, за М. Я. Мерпертом, навколо Чорного моря склалася так звана циркумпонтійська зона індо­європейських народів).

Основними рисами пам'яток початку бронзового віку Схід­ної Європи можна вважати: переважно тваринницький, присе- лищний напрям господарства; відсутність великих поселень, оточених оборонними спорудами; могильники за межами по­селень; тілоспалення або їхня імітація (фарбування померлих вохрою); курганний і безкурганний обряд поховання; ознаки поглибленої соціальної нерівності; зростання ролі чоловіка, в тому числі й у світогляді (про це свідчать стели, чоловічі ста­туетки); вироби з міді та бронзи, розвиток бронзоливарного ре­месла; поступове зникнення мальованого орнаменту, натомість поширення шнурового (останній, за висновками І. О. Післарія, відбивався від тваринного, а не рослинного волокна, а отже, був рисою тваринницького побуту).

Враховуючи те, що найважливіші риси пам’яток бронзового віку України пов’язані з курганним поховальним обрядом, риси курганних культур III-II тис. до н. е. на території України, ви­значені на противагу рисам «давніх європейських культур» мід­ного віку — пастушеське господарство з конем, поселення малих розмірів із напівземлянками, патрилокальність шлюбу, патріар­хальні відносини, войовничий світогляд, культ чоловіка-твор- ця,— можна вважати й основними рисами (за характеристикою М. Гімбутас) пам’яток раннього бронзового віку.

Традиційно вважається: епоха бронзи на території України відкрилася початком II тис. до н. е., оскільки саме тоді в на­селення катакомбної культури та культур шнурової кераміки з’явилися перші бронзові предмети. Проте сьогодні ця точка зо­ру може бути змінена, адже поява та розвиток ознак епохи бронзи добре фіксується на багатьох більш ранніх пам’ятках.

Особливо виразно зміну рис мідного віку рисами бронзового можна простежити вже з початку Трипілля CII. Тоді зникли величезні поселення, посилилася роль приселищного тваринництва, з’явилися могильники за ме­жами населених пунктів, утвердилися курганний обряд, тілоспалення, соці­альна нерівність, керівна роль чоловіка, поширилися громадські ремесла, в тому числі й бронзоливарне, а також шнурова орнаментація. За наявністю усатівського бронзоливарного центру металургії Є. М. Черних, Т. Г. Мовша, І. Т. Черняков включають усатівське населення (тобто часу Трипілля CII) до періоду не мідного віку, як це роблять інші археологи, а до епохи ран­ньої бронзи. Нині в розвитку трипільської культури визначають три етапи: ранній (А), середній (В) і пізній (C), кожен з яких поділяють на два під- етапи. В. Г. Збенович, однак, пропонує віднести до раннього періоду етап А, до середнього періоду — етапи В і СІ, а пізнім періодом уважати лише етап CIL Це свідчить, гадаємо, на користь відокремлення пам’яток Трипілля CII від мідного віку до бронзового, бо ж вони справді дуже відрізняються від класичної землеробської трипільської культури.

Риси бронзового віку простежені й на інших пам’ятках, основою яких тоді ставало чи вже було відтворююче господарство. Це — кургани, могиль­ники за межами поселень, вохра в поховальному обряді, шнурова орна­ментація посуду, свійський кінь (середньостогівська культура); могильники за межами поселень, фарбування мерців вохрою, антропоморфні стели, кур­гани, пишний інвентар поховань (пам’ятки новоданилівського типу); могиль­ники за межами поселень, кургани, використання вогню та вохри в поховаль­ному обряді, антропоморфні стели, шнуровий орнамент посуду (нижньоми- хайлівські пам’ятки); кургани, шнурова орнаментація посуду (ранньоямні пам’ятки); кургани, поховання «знаті», антропоморфні степи, вохра в по­ховальному обряді (кемі-обинські пам’ятки); складні за конструкцією гроб­ниці для окремих чоловіків, кургани, тілоспалення при похованні (культура кулястих амфор); могильники за межами поселень, тілоспалення, «заможні» поховання (лажнянський — третій — етап тисаполгарського періоду полгар- ської культури); кургани, зброя, шнурова орнаментація посуду (культура лійчастого посуду); кургани (пізньолендельські пам’ятки). Важливо, що на­далі риси бронзового віку зберігаються й у післятрипільських пам’ятках — пізньоямних, катакомбних, культур шнурової кераміки. Це дає підстави відносити до бронзового віку (а не до мідного, як досі прийнято вважати) й середньостогівські, новоданилівські, нижньомихайлівські, ранньоямні, піз- ньоямні, пізнього етапу енеоліту Криму та кемі-обинські, пізньолендельські, лійчастого посуду, тисаполгарські полгарської культури, культури кулястих амфор, баденські.

Кілька слів про визначення часу існування культур мідного та бронзового віків. С. М. Бібіков, В. Г. Збенович, Т. Г. Мов­ша датують Трипілля CII з 2800/2750 р. до н. е. Отже, з ураху-

Археологічні культури та області кінця середнього й пізнього періодів епохи неоліту України та сусідніх тери­торій (за загальноприйнятими уявленнями):

1 — Трипілля—Кукутені; 2 — буго-дністровська; 3— дніпро-донецька; 4 — кримський неоліт; 5 — Гумельниця; 6 — ямково-гребіїь цевої кераміки: 7 — лендельська; 8 — лінійно-стрічкової кераміки; 9 — пізній неоліт Кавказу; 10 — Тиса; 11 — Вінча—Турдапг 12 — Воян; 13 — Хаманджия. А — межі культур, Б — неолітичні культури, В — культури мідного віку

Розбіжності в хронології культур за типологічним (а, б), некаліброваним (в, г) та каліброваним (д) радіовуглецевими датуваннями:

а — Мала Азія та Східне Середземномор’я; б — Балкано-Карпатський ареал; в — Трипіл* ля В; г — Трипілля А; д — могильник Варна (Болгарія) ванням загальноприйнятих дат епоха неоліту тривала не з се­редини VI по другу половину III тис. до н. е., а з середини VI тис. по 2800/2750 р. до н. е. Початок мідного віку визначають за появою трипільських пам’яток — близько 4000 р. до н. е. Про­те існує реальна можливість змінити цю дату. Нещодавно Я. Маккай дібрав 12 типів виробів, більшість яких (іноді в кіль­кох варіантах) зустрічаються в трьох групах пам’яток: Анатолії та Східної Егеїди — дев’ять типів, Північних Балкан і Карпат­ського району— 10 типів, могильник Варна та культура Коджа- дермен — Гумельниця — Караново VI (Болгарія)—вісім типів. Я. Маккай дійшов слушного висновку: ці вироби дуже близькі між собою й повинні датуватися одним часом — часом першого й другого періодів раннього бронзового віку Анатолії (близько 3000—2000 рр. до н. е.), а не V тис. до н. е., як це пропонує для матеріалів Болгарії Г. Тодорова. Пам’ятки Анатолії вказа­ного часу можуть бути датовані за писемними джерелами (або синхронізовані з пам’ятками, датованими за писемними джере­лами), а отже, їхнє датування є набагато точнішим за радіовуг- лецеве датування пам’яток Болгарії. Оскільки ж вироби, типоло­гічно подібні до наведених Я. Маккаєм, відомі також у ранньо­му Трипіллі (не менше п’яти типів), появу трипільського насе­лення слід датувати не з 4000 р. до н. е., а принаймні з 3300 р. до н. е. Тому населення мідного віку (й пізнього неоліту), най­імовірніше, існувало з 3300 по 2800/2750 рр. до н. е.

За схемою, запропонованою С. С. Березанською, епоха брон­зи України складається з трьох періодів: раннього (XVIII— XV ст. до н. е.), середнього (XV—XII ст. до н. е.) та пізнього (XII—IX/VIII ст. до н. е.). Вона закінчилася із зникненням біло- грудівського, білозерського, бондарихинського та іншого синх­ронного їм населення. Основою поділу на періоди епохи бронзи може бути й розвиток металургії, пов'язаний зі зміною систем культур. За С. Н. Братченком, у мідному-бронзовому віці виді­ляються три періоди співіснування бронзових і кам’яних зна­рядь: енеоліт — рання бронза (пізньотрипільське усатівське, середньостогівське, ямне населення) — поширення металевих зна­рядь; середня бронза (катакомбне, бабинське, культури багато- пружкової кераміки, кам’янсько^:лівенцівське населення) — роз­винута місцева металургія; пізня бронза (зрубне та інше насе­лення) — майже повне зникнення кам’яних знарядь і заміна їх бронзовими; в кінці останнього періоду — заключна пора піз­ньої бронзи (білозерське, бондарихинське, білогрудівське насе­лення) — заміна бронзових знарядь кремінними та поки що по­одинокими залізними.

Важливе значення для періодизації епохи бронзи на терито­рії України має розвиток спільних рис металургії циркумпон- тійської зони (подібні форми знарядь, технологія їх виготовлень

Археологічні культури та області раннього — початку середнього періоду епохи бронзи України й сусідніх територій:

I — пізньотрипільські; 2 — усатівська; 3 — ранньоямна; 4 — кемі-обинська; 5 — май- копська; 6 — ямково-гребінцевої кераміки та дніпро-донецька; 7 — Чернавода IlI (піз­ня); 8 — Коцофені; 9 — Езеро—Михалич—Караново VI—Езерово; 10 — Баден (пізня);

II — капельованої кераміки; 12 — кулястих амфор; 13 — Бубані-Хум II—III; 14 — старша доба бронзи Греції; 15 — Троя III-IV; 16 — рання доба бронзи Анатолії; П — куро-аракська. А — межі культур, Б — території культур ня, близькі рецепти сплавів). За Є. М. Черних, у всій зоні виді­ляються два етапи металообробки, які відповідають ранньому та середньому періодам епохи бронзи, а по завершенні останнього (з XVIII—XVII по XII ст. до н. е.) у різних районах колишньої зони, продовжуючи місцеві традиції, існували окремі вогнища металургії пізнього бронзового віку. На зміну останнім прийшов період культурної деструкції, який часто визначають як епоху великого переселення народів. Вона почала залізний вік. З огля­ду на ці та інші факти ми вважаємо, що кінцем епохи бронзи стала поява на початку XII ст. до н. е. білогрудівського, білозер- ського, бондарихинського та синхронного їм населення. Таким чином, епоха бронзи, на наш погляд, тривала з 2800/2750 р. до н. е. по початок XII ст. до н. е.: ранній бронзовий вік (2800/ 2750—2250 рр. до н. е.) почався з Трипілля CII, ранньоямних і синхронних їм пам’яток, середній бронзовий вік (2250—1720 рр. до н. е.) —з пізньоямних, середньодніпровських, катакомбних і синхронних їм пам’яток, а пізній бронзовий вік (1720—1200 рр. до н. е.) — із зрубних, сабатинівських, тшинецьких, комарівських і синхронних їм пам’яток.

* * ⅛

Епохи неоліту та бронзи стали важливими етапами розвитку стародавніх суспільств нашої країни. В середовищі частини пле­мен епохи неоліту утвердилося відтворююче господарство, яке спочатку набуло вигляду окремих галузей, а потім, уже в мідно­му віці, стало домінуючим. Інша частина тогочасного населення України перейшла до відтворюючого господарства в епоху брон­зи. Значну роль у поширенні й прогресі нової системи господа­рювання відігравали різкі зміни природно-кліматичної ситуації. Використання епохальних рис у характеристиці рівня розвитку стародавнього населення України дає змогу уточнити, а то й пе­реглянути епохальну належність, датування тощо багатьох архео­логічних культур висвітлюваного в цій лекції часу.

Рекомендована література

Археологія Української PCP: У 3 т. K., 1971. Т. 1. Археология Украинской ССР: В 3 т. K., 1985. Т. 1. Даниленко В. Н. Неолит Украины. K., 1969. Даниленко В. Н. Энеолит Украины. K., 1974. Земная кора и история развития Черноморской впадины. M., 1975. Чмихов М. О., Черняков I. Т. Хронологія археологічних пам’яток епохи міді—бронзи на території України. K., 1988.

Энеолит СССР. M., 1982.

Makkay J. Diffusionism, antidiffusionism and Chronology: some general remarks//Acta archeologia Hungarica. 1985. XXVII, N 1—2.