ЛІТОПИСНІ МІСТА ПОДНІСТРОВ’Я

У Придністровському регіоні є чимало засвідчених у літопи­сах міст, важливих осередків історії краю XI—ХІП ст. За дав­ньоруськими літописами та археологічними матеріалами можна визначити головні напрями економічного, соціального та куль­турного життя населення XI-XIII ст.

В роки князювання Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр,). могутність стольного Галича значно зросла. Про це говорить автор «Слова о полку Игореве»: «Галичкы Осмомысле Яросла­ве! Высоко седиши на своем златокованном столе, подпер горы Угорскыи своими железными полкы, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремены чрез облакы, судя рядя до Дуная. Грозы твоя по землям текут, отворяеши Киеву вра- та...» [117].

Дальшого свого розвитку набуває Галицько-Волинська Русь в роки правління Данила Романовича (народився близько 1201 р.— помер близько 1264 р.). У 40-х та 50-х рр. XIII ст. пів­денно-західним руським землям довелося зазнати значного уда­ру з боку золотоординців, які, рухаючись з Київщини через Во­линь, опинились і на землях Подністров’я.

Серед названих у літописі «иных градов многих» у Подніст­ров’ї були широко відомі міста та містечка, відкриті завдяки археологічним дослідженням. Завдяки всім цим відомостям ви­мальовується картина розгрому та пограбування південно-захід­них руських земель. Разом з тим, простежується мужня бороть­ба народу з ворогом.

Одним з важливих міських центрів після Галича у Подніст­ров’ї було м. Теребовля. Першу письмову згадку про Теребов- лю знаходимо в давньоруському літописі у зв’язку із з’їздом князів у Любечі, що відбувся 1097 р. В роки правління Василь­ка Ростиславича (1092—1124 рр.) роль Теребовлі серед міст Подністров’я надзвичайно зростає. Теребовлянський князь енергійно сприяє дальшому заселенню Подністров’я і встановлює контроль над Дністровським торговим шляхом. Від важливого давньоруського міста збереглися залишки городища в с. Семенів (давня Теребовля). Дитинець цього городища займає мис при злитті рік Серета та Гнізни. З напільного боку цей мис був за­хищений дуговидним валом та ровом. Рів і вал майже повністю зруйновані; збереглася лише ділянка у північно-східній частині, де вал й зараз має висоту близько 3 м, а рів перед ним — гли­бину 2 м. Загальна площа городища — понад 2 га. За кераміч­ним матеріалом городище датується XI—XIII ст.

Навпроти основного городища, на правому березі Серета, розташоване менше городище. Воно лежить на рівній місцевості і має форму, близьку до трикутника. Майданчик цього городища трохи вищий від навколишньої місцевості й по периметру об­несений валом. Розмір майданчика—70?30 м. Це городище належить до того ж періоду, що й велике. П. О. Раппопорт вва­жає, що обидва городища існували одночасно як єдиний війсь­ково-оборонний комплекс.

На землях Середнього Подністров’я є цілий ряд інших міст, засвідчених у літописах. Це, як вже зазначалось, Василів, Хо­тин, Бакота, Ушиця, Каліус, Кам’янець та ін.

Місто Василів згадується в літописі під 1230 р.

Церкву було зведено з кам’яних тесаних брил дністрянського вапняку. Вона належить за своєю архітектурою до галицької школи стародавнього зодчества. Залишки фундаментів і частко­во стін лають змогу з’ясувати план та відновити реконструкцію будівлі. Це був чотиристовпний храм з трьома напівциркульни- ми апсидами зі східного боку.

Реконструкція, проведена архітектором Г. Н. Логвином, по­казує, що храм був досить високою спорудою, з однією банею, відзначався гармонійністю пропорцій окремих частин і динаміч­ністю. Споруда свідчить про високу майстерність давньорусь­ких зодчих галицької школи, які, дотримуючись загальнорусь- кої схеми, характерної для архітектури Києва, Чернігова, Переяслава та інших міст, разом з цим створили оригінальну будівлю, сприяючи дальшому розвитку зодчества південно-захід­них земель Русі [131, с. 86—88].

Василівський храм, як показали археологічні дослідження, був усипальницею багатого і знатного роду з феодального осе­редку Південно-Західної Русі. У притворі храму виявлено п’ять саркофагів з давньоруськими похованнями. Вони виготовлені з монолітів дністровського вапняку і тільки один було складено з окремих кам’яних плит.

На території храму виявлено і кам’яні кісниці. їх було шість. Вони розміщувались в середньому та бічних нефах і використо­вувались для зберігання перезахоронених людських кісток.

Визначним історичним джерелом виявився саркофаг, що стояв поблизу північної стіни храму.

Писемні історичні джерела та велика кількість речових за­лишок дають змогу простежити історію Василева — одного з ві­домих міських населених пунктів Галицької Русі. За даними ар­хеологічних досліджень, на території Василева вже в XI ст. н. е. існувало селище. В І половині XII ст. поряд з селищем, на мисі поблизу впадіння р. Серету в Дністер, було зведено дерев’яно- земляну фортецю. Поступово городище перетворилось у дитинець, а селище — у міський посад. Поблизу Василіва з’явились фео­дальні двори. На території посаду побудували міський білока­м’яний собор. Закріпившись у місті Василеві, князі взяли під свій контроль торговельний шлях по Дністру й поширили свою владу на інші поселення регіону.

До давньоруських міст, згадуваних у літописах, належить «на Днестре Хотень» — сучасне м. Хотин Чернівецької області. Наприкінці XIV ст. невідомий для нас автор із Новгорода склав -список міст, населення яких розмовляло слов’янською мовою. В «Списку» названо ряд міст Подністров’я. Одне важливих місць серед них належить Хотину. У X—XI ст. тут було укріп-.лене поселення слов’ян-тиверців. З того часу мис заселяється постійно. Спочатку Хотинське поселення мало дерев’яно-земляні укріплення, і тільки у II половині XIII ст. на землях Галицько- Волинського князівства паралельно з дерев’яними починають будувати кам’яні укріплення. Під час розкопок Б. О. Тимощука у 1960 р. тут виявлено рештки кам’яної стіни XIII ст. Отже, ар­хеологічно вдалося підтвердити існування кам’яних укріплень у Хотині в епоху Галицько-Волинського князівства [131, с.

Літописне місто Бакота було розташоване на лівому березі Дністра там, де було до спорудження Могилів-Подільської ГЕС с. Бакота Кам’янець-Подільського району Хмельницької області. Перші літописні згадки про Бакоту належать до 1240 р. В той час коли Данило Романович шукав допомоги проти золотоордин- ців в Угорщині та в Польщі, галицькі бояри розділили між со­бою землі і стали в них правити як незалежні господарі. Боярин Доброслав Судич захопив у 1240 р. Пониззя з Бакотою [97, *с. 789].

Посилення феодальної експлуатації та боярських безчинств було причиною селянського антифеодального повстання, яке спалахнуло у 1241 р. на Пониззі, а згодом поширилось на всю Галицьку землю. Повернувшись з Угорщини, Данило посилає в Бакоту свого воєводу печатника Кирила, який проганяє Cv∏∏4a з Пониззя і придушує повстання [97, с. 791]. Наприкінці 1252 р. золотоординські завойовники з’явилися в районі Бакоти. Бакот- ський боярин Мілей переходить на бік чужинців. Баскаки ви­сунули вимогу, щоб укріплення, міст дністрянського Пониззя було знищено. Очевидно, тоді й було зрито давні фортифікації, /В тому числі і в Бакоті.

Перші археологічні дослідження в Бакоті було проведено

наприкінці XIX ст. У 1891—1892 рр. за допомогою місцевих селян в околицях Бакоти було відкрито рештки скельного монас­тиря. Було виявлено три печери-коридори. У стінах і на підлозі цих печер-коридорів було розчищено висічені у давньоруські часи продовгуваті ніші-заглиблення величиною на середній зріст людини. В деяких з цих заглиблень було виявлено під час дос­ліджень людські кістки. Всього тоді було відкрито 17 ніш у пе­черах, 19 гробниць у підлозі [116, с. 293—294].

Між першою та другою печерами було відкрито арку, перед нею стояв тесаний з каменю помост-стіл. Далі було простежено рештки стовпів, які підтримували склепіння. В цьому ж місці під час розкопок було виявлено брили каменю з рештками фреско­вого розпису. Очевидно, це залишки давньої печерної монас­тирської церкви [116, с. 294—295].

Біля входу до печерного монастиря, на скелі, був давньорусь­кий напис: «Благослови Христос Григория игумена, давшего си­лу святому Михаилу». Пізніше хтось вибив поруч інший напис: «Григорий воздвиг место се».

Таким чином, наприкінці XIX ст. було знайдено й обстежено місце, де стояв колись монастир. Проте територію розташуван­ня самого давньоруського міста Бакоти визначити тоді не вда­лося.

У 1961 р. наукові працівники Кам’янець-Подільського істо­ричного музею-заповідника під керівництвом Б. О. Тимощука провели розвідувальні роботи на місці стародавньої Бакоти й виявили цілий ряд археологічних пам’яток від епохи кам’яного віку і аж до середньовіччя. У 1963—1964 рр. в Бакоті почала пра­цювати археологічна експедиція Кам’янець-Подільського педа­гогічного інституту та історичного музею-заповідника з участю Хмельницького краєзнавчого музею. Виявлені на території Ба­коти та її околиць археологічні пам’ятки стверджують ранню заселеність цього району — від часів давнього кам’яного віку і аж до давньоруської епохи, включаючи й післямонгольські часи.

На території Бакоти автору вдалося виявити залишки давньої цитаделі міста-городища XII—XIII ст. Воно було розташоване на мисі — підвищенні лівого берега Дністра 20 м заввишки, при впадінні в Дністер невеличкої річки Рудки. Простежено контури валу й рову. Це, очевидно, рештки фортифікацій, зруйнованих за наказом татарських баскаків. На всій площі городища (150?120 м) і в шурфах було чимало кераміки XII—XIII ст.

На городищі відкрито залишки дерев’яного житла XII— XIII ст. з глинобитною піччю. У центральній частині житла знай­дено залишки череня другої, більш давньої печі. У житлі були уламки великої корчаги та глечика XII—XIII ст., фрагмент ка­м’яного жорна, три залізних ножі, ковані цвяхи, уламки скляних браслетів, уламок глиняного прясельця та керамічне грузило [41, с. 317].

За межами городища простежено територію посаду, що прос­тягнувся вздовж лівого берега Дністра. Тут були залишки дав- 4 585 ньоруських наземних і напівземлянкових жител, рештки залізо­робного виробництва у вигляді шлаків та уламків кричного заліза.

Основна територія давнього міста сьогодні затоплена водами Дністра (після спорудження Могилів-Подільської ГЕС). Але най­важливіші об’єкти, завдяки піклуванню Радянського уряду, археологами досліджені.

Урочище Біла, розташоване над печерним монастирем XI—. XIII ст., місцеві жителі називають Городисько-монастирсько. Тут археологи у 1964 р. виявили рештки давніх земляних валів та руїни великої білокам’яної стіни, яка захищала урочище з напільного боку. Можливо, що тут розміщувався один з феодаль­них замків. Можна також гадати, що над скельним монастирем знаходився і його господарський двір, обмежений валами та ка­м’яною стіною. Іншої площі для господарського двору монастиря немає.

1961 р. в Бакоті в урочищі Двір, на схилі великої гори, було відкрито залишки важливої історико-архітектурної пам’ятки. Це, як з’ясувалося під час дальших досліджень, залишки замку з кам’яним будинком палацового типу. Під час розкопок 1963— 1965 рр. було майже повністю розкрито всю площу споруди. Ос­новний масив будинку, як свідчать архітектурні спостереження, складався з трьох пов’язаних між собою частин. Рештки стін, що збереглися, складені з рваного вапнякового каменю, в окремих місцях вони сягають 1,5—1,8 м у висоту. Розчин — вапно з до­мішками піску і вкрапленнями часток деревного вугілля.

Дверні та віконні отвори були вузькі, зі скошеними пазами. У західній стіні споруди — перехід на другий поверх. Закінчу­вався він майданчиком, викладеним керамічною облицювальною плиткою прямокутної форми XIV—XV ст. В основі нижнього поверху було розчищено ділянку підлоги, викладеної великими квадратними кам’яними плитами. На плитах лежали уламки склепистого перекриття, яке й було основою другого поверху бу­динку. Крім основних, є й бічні фундаменти, що являли собою опору для стовпів, на які спиралася крита галерея. Давні зодчі велику увагу приділяли зовнішньому та внутрішньому декору споруди, про що свідчать різьблені кам’яні карнизи, наличники, уламки керамічної облицювальної плитки.

Можна вважати, що палац було збудовано наприкінці XIV ст. Після перемоги над золотоординцями поблизу Синіх вод у 1362 р. Поділля потрапляє під владу феодальної Литви. Литовсь­кий князь Ольгерд віддає цю територію братам Коріатовичам, які з допомогою місцевого населення піднімають з руїн міста і замки. Серед них була й Бакота. Як і іншими містами Подніст­ров’я у XlV—XV ст., Бакотою управляли намісники, яких приз­начала литовська, а потім польська феодальна верхівка. Ім’я одного з бакотських намісників — Немир — збереглося в доку­ментах 1382—1392 рр. Мабуть, йому й належав замок-палац у Бакоті.

Стародавнє місто Ушиця згадується вперше в літописі під 1144 р. [97, с. 316]. Феодально залежне населення Подністров’я у 1159 р. повстало проти князівського і боярського гніту. Це пов­стання намагався використати претендент на Галицький кня­зівський стіл Іван Берладник, який з шеститисячним загоном по­ловців увірвався у Подністров’я і оточив Ушицю [97, с. 497]. Але захопити місто йому не вдалося. Тим часом повстання було при­душено загонами Ярослава Осмомисла, при якому Галицька земля стала одним з наймогутніших руських князівств.

Археологічними дослідженнями встановлено, що залишки давньоруської Ушиці були на території с. Стара Ушиця Кам’я- нець-Подільського району Хмельницької області. На лівому березі Дністра тут вдалося визначити місце давньоруського горо­дища. Городище в давнину мало площу близько 2 тис. м². Частина площі городища (600 м²) донедавна збереглася.

Розкопками відкрито два напівземлянкових і одне наземне житла з глинобитними печами.

На кінці напольного валу з боку яру були залишки в’їзду у вигляді двох паралельних рівчаків, в яких на глибину до і м, очевидно, стояли стовпи частоколу, що утворювали стіни воріт. Довжина в’їзду — 6 м, ширина — 2,5 м.

Під внутрішнім схилом оборонного валу 16 примішень-клітей загинули під час пожежі. Розміри клітей 3—3,2?1—2,6 м. В од­ній з клітей посередині у долівці було вогнище з обпаленим гли­няним черінем. У приміщенні знайдено два горщики, бронзова шпора, бойовий залізний ніж, два срібних кільця, на яких прик­ріплювався ніж до пояса, залізне долото. У другій кліті — дві напівсферичні бронзові з позолотою прикраси від кінської збруї. В інших клітях знайдено уламки давньоруського посуду й окремі кістки тварин. Очевидно, кліті використовувалися як тимчасові сховища [63, с. 320; 64, с. 345].

Приблизно в 2 км на північ від Старої Ушиці і в 1,5 км на захід від с. Пижівки є урочище «Городисько». Воно розташоване на високій горі, при впадінні безіменного струмка в р. Ушицю (притоку Дністра). Обстеження, проведені експедицією Кам’я- нець-Подільського педагогічного інституту, показали, що тут є залишки досить великого городища. План його не типовий для давньоруських городищ. Культурний шар на городищі — це ке­раміка раннього залізного віку. Але трапляються й уламки дав­ньоруського посуду XII—XIII ст. Складається враження, що давньоруське населення використало більш давнє городище епо­хи раннього залізного віку і пристосувало його для своїх потреб. Залишки цього городища можна пов’язувати, очевидно, з пери­ферією давньоруського міста Ушиця.

Важливою ділянкою давньоруського м. Ушиця була, очевид­но, територія, розміщена на підвищенні, при впадінні в Дністер р. Ушиці. Під час археологічного обстеження тут було виявлено керамічні рештки від часів раннього залізного віку і до давньо­руської епохи IX-XIII ст. Отже, м. Ушиця, про яку є згадки в 4* літописі, на нашу думку, територіально збігалася з місцем розта­шування колишнього с. Ст. Ушиця. Підступи до давньоруського міста перекривали згадувані городища.

Тепер, після спорудження Могилів-Подільської ГЕС, основ­ну територію давньоруської Ушиці затоплено. Археологи дослі­дили найголовніші об’єкти давнього міста і зберегли їх для науки.

В давньоруському літописі згадується і м. Каліус. В тексті повідомляється, що коли Данило Романович дізнався про зво­ротний рух татар з Угорщини (1241 —1242 рр.), він «...хотя уста­вити землю, и еха до Бакоты и Калиоуса» [97, с. 793]. Дав­ньоруське м. Каліус було розташоване, очевидно, поблизу с. Ka- люса Новоушицького району Хмельницької області, де розміщу­валося давньоруське городище. З напільного боку городище за­хищене дуговидним валом і досить глибоким ровом. Перед цим ровом, очевидно, проходив другий, зовнішній рів. Кінець ске­лястої гряди, на якому розташоване городище, має вигляд дуже вузької смуги. Цю частину не було включено до захищеного май­данчика, він був відрізаний від городища двома короткими від­різками валів, які лежать на відстані ЗО м один від одного. Боки городища не мають валів, бо й так природньо обмежені крутими схилами. Довжина майданчика городища 100 м, ширина — від 22 до 70 м [101, с. 18].

На місці городища ще наприкінці XIX ст. були знайдені бронзовий хрест-енколпіон і невелика бронзова іконка з емаллю [116, с. 302]. При обстеженні 1963 р. тут знайдено чимало дав­ньоруської кераміки XII—XIII ст.

Серед давньоруських міст Подністров’я важливу роль відіг­равав і стародавній Кам’янець-Подільський. Місто, яке тоді іменувалося «Кам’янець», займало ту частину, яка тепер відома як «Старе місто». Річка Смотрич, ліва притока Дністра, оббігає на сорокаметровій глибоні каньйону скелясте плато, робить петлю, залишаючи всередині її майже острів площею понад 120 га. На ньому і був розташований давній Кам’янець. Тільки вузький та гостроверхий гребінь, на якому в давнину було побудовано міст, зв’язував місто з околицями. Два струмки, що впадають у Смот­рич, утворили три миси, які мовби збігаються біля мосту. Захід­ний мис з’єднується із Старим містом і утворює передмістя — Підзамче. Тут же, біля мосту, стоїть стародавня фортеця. Два інших миси, на півночі і півдні,— це передмістя, Польські та Руські фільварки.

Історія Кам’янця губиться в глибині століть. Численні ар­хеологічні пам’ятки міста свідчать про те, що заселення цієї території відбулося ще у кам’яний вік. На території Старого міс­та зафіксовано залишки трипільских поселень IV—III тисячо­літь до н. е. Трипільські пам’ятки відомі й в урочищі Татариське, що примикає до фортеці з південного заходу. На початку нашої ери територія міста та його околиць була зоною інтенсивної діяльності ранньослов’янських племен, що залишили пам’ятки черняхівської культури II-V ст. и. е. Матеріали цієї культури виявлено в різних частинах міста. На території Кам’янця та його околиць знайдено римські монети II—III ст. н. е., що прямо вка­зують на зв’язки давніх поселень Подністров’я з Причорномо­р’ям і римськими провінціями.

На правому березі р. Смотрич, неподалік від Гончарської башти, у 1964 р. при земляних роботах було виявлено слов’янсь­ку кераміку IX—X ст. Культурний шар IX—X ст. показує, що територія Кам’янця, як і весь район Подністров’я, була заселена східнослов’янськими племенами — тиверцями й уличами, що входили до складу Київської Русі і мали з її центрами всебічні господарські, культурні та політичні зв’язки. Очевидно, на базі «гнізд» слов’янських поселень IX—X ст. в процесі дальшого істо­ричного розвитку десь в XI—XII ст. і виникає феодальне місто з виразним відокремленням ремесла від землеробства, з розвине­ною торгівлею.

У давньоруському літописі кілька разів згадується «Кам’я- нець». Причому більшість дореволюційних і сучасних дослідни­ків вважають, що ці повідомлення торкаються тільки Кам’янця на Волині. Особливо важливим є місце в літописі, де розповідає­ться як орди Батия після зруйнування Києва ідуть до міста Володимира і беруть Колодяжин, Кам’янець: «Батыю же взем- шо град Киев и слышавшу ему о Даниле яко Уграх есть, поиде сам Володимиру и приде к городу Колодяжину, и постави поро­ки... не може разбити стены, и начать перемолвливати люди, они же послушавше злого совета его, предашася, и сами избити бы- ша, и приде Каменцю... взять я...» [97, с. 786].

Дехто з дослідників вважає, що це повідомлення літопису не стосується Кам’янця на Поділлі. Обстоюючи цю думку, вони ви­ходять з того, що Батий поспішав і не зупинявся для облоги і взяття міст. На думку Н. П. Барсова, наприклад, Батий зробив, би зовсім необгрунтований крок, якби ухилився на південь від. прямого шляху із Києва до Володимира. Тому, як вважає Н. П. Барсов, місто Кам’янець, про яке йдеться в літописі, мало лежа­ти на сході Волинської землі, там де й Колодяжин [14, с. 117, 287—289].

З контексту літопису, однак, на нашу думку, випливає, що Батий, хоч і поспішав, але все ж змушений був зупинитися для облоги і взяття укріплених міст. Про це прямо говориться щодо Колодяжина: «...и постави порока 12 и не може (Батий.—І. В.) розбити стены, и начать перемолвливати люди...» [97, с. 786].

Що ж до «ухилу на південь від прямого шляху із Києва до Володимира», то уявити рух батиєвої орди як цілком прямоліній­ний не можна. Адже на кожному дальшому етапі свого просуван­ня по території Русі сили золотоординців дробилися. Окремі за­гони батиєвої орди, без сумніву, рухалися і значно далі на пів­день від лінії Київ—Володимир. Вони й могли підійти до Ка­м’янця на Поділлі. Але навіть, якщо повідомлення давньорусь­кого літописця, справді, не торкаються Кам’янця-Подільського, то останнє слово у з’ясуванні давньої історії міста належить ар­хеологічним матеріалам. А вони незаперечно свідчать про те, що домонгольське місто Кам’янець на Поділлі існувало.

Важливі матеріали з історії міста XII—ХШ ст. під час розко­пок виявлено на території Кам’янецької фортеці-заповідника дослідженнями 1964—1967 рр. Є. М. Пламеницької та автора. На території кам’яної фортеці в Кам’янці, як свідчать археоло- го-архітектурні дослідження було стародавнє ядро фортифіка- цій, яке датується кінцем XII—XIII ст. У, південно-західній час­тині кам’янецької фортеці є залишки кам’яного муру із зубцями- мерлонами та бійницями, пристосованими до стрільби з луку. Загальна довжина виявлених кам’яних оборонних мурів сягає 20 м. Перед в’їздом до цитаделі давньоруського Кам’янця з на­пільного боку було споруджено земляні рів та вал, рештки яких виявлено розкопками. Біля відкритих об’єктів розчищено масо­вий культурний шар XII—XIII ст. — безпосереднє свідчення життя у домонгольський період [95, с. 144].

Культурні нашарування часів XII—XIII ст. спостерігалися під час земляних робіт на острові, в Старому місті (нагляд за земляними роботами разом з автором здійснювали М. С. Бор- ковський та С. К. Шкурко). Отже, археологічні матеріали неза­перечно стверджують, що Кам’янець-Подільський був визнач­ним давньоруським міським центром. Розквіт його припадає на XII—XIII ст. Навала золотоординців принесла місту значні руй­нування. І тільки згодом воно знову відроджується. У давньо­руському Кам’янці було розвинуто різні ремесла. Місто — знач­ний торговельний осередок. В XII—XIII ст. набуло значного роз­витку в складі Галицько-Волинського князівства. Хоч політико- адміністративним центром тогочасного Дністровського Пониззя була Бакота, Кам’янець поступово виступає на передній план, особливо у торговельних стосунках, бо саме через нього прохо­див торговий шлях з Києва на Балкани. Місто було також одним з форпостів Давньої Русі в боротьбі проти степових орд, які пос­тійно порушували південні кордони держави.

Нові цікаві матеріали щодо міського житлобудування Ка­м’янця XII-XIII ст. здобуті експедицією Кам’янець-Подільсько- го педагогічного інституту у 1981 р. У центральній частині Ста­рого міста при реставраційних роботах на фундаментах будинків XV—XVIII ст. натрапили на залишки деревоглинобитного двопо­верхового житла XII—XlII ст. Пам’ятка датується масовою ке­рамікою XII—XIII ст. Житло було орієнтоване за сторонами сві­ту і стояло так, як і пізніше будинки XV-XVII ст. Це означає, що міське планування й забудова посаду у Кам’янці у XII—• XIII ст. були вже досить розвинені.

Деякі матеріали з історії давньоруського Кам’янця містяться у вірменських хроніках, у записах ще з 1060—1062 рр. Однак іс­торична достовірність цих повідомлень дослідниками піддається сумніву [44, с. 50 51]. Важливим свідченням існування давньо­руського Кам янця є наявність тут вірменської общини. Докумен­тально засвідчено, що у XIH—XIV ст. у «Львові, Кам’янці, Луць* ку проживали вірменські переселенці (переважно ремісники та купці). За народним переказом, у 1250 р. вже існувала вірменсь­ка церква в Кам’янці [44, с. 50—51]. А архітектура Миколаївсь­кої вірменської церкви має деякі елементи, які дають підставу гадати про її більш давній, ніж XIV ст., вік.

Є окремі згадки про існуваня у XII ст. на Руських фільвар­ках Воскресенського монастиря та про будівництво вірменами церкви. Можна припустити, що Миколаївська і Петропавлівська церкви, колишній Кафедральний костьол, а також Іоаннопред- течинська, Троїцька, П’ятницька церкви, що існували до недав­нього часу, були побудовані на місці колишніх давньоруських храмів. Розташування їх, безсумнівно, допомагає визначити давні громадські центри Кам’янця. Основна ж маса забудови Старого міста складалась, очевидно, з дво- й одноповерхових бу­динків.

Отже, комплексне вивчення історії давнього Кам’янця при врахуванні письмових історичних свідчень та масового архео­логічного матеріалу дає підстави твердити, що у XII—XIII ст. кремль міста був розміщений на території фортеці, а посад — там, де тепер Старе місто.