Латенська культура Закарпаття
Наскільки можна судити з археологічних джерел, упродовж останніх століть до нашої ери культурне обличчя українських земель формувало кілька провідних осередків культурних віянь.
З одного боку це були традиції згасаючої культури Великої Скіфії, які ще довго відчувалися населенням майже усієї території сучасної України, а також стабільний вплив античних центрів Північного Причорномор’я. З іншого — потужні імпульси нових народів, які виходять на історичну арену Східної Європи десь із III ст. до н. е. Степовою зоною Сходу та Півдня України поступово заволодівають сармато-аланські племена, які успадкували багато елементів культури кочових скіфів. На Заході ж, особливо у Прикарпатті й Закарпатті, лісах і лісостепах Правобережжя все відчутнішими ставали впливи культур давніх кельтів та германців. Прибульці змішувалися як між собою, так і з місцевим населенням, елементи матеріальної та духовної культури нашаро-вувалися, утворюючи неабияку плутанину, де часом неможливо відрізнити германців від кельтів, фракійців від скіфів, балтів від слов’ян тощо. Десь саме там, у тому «казані, де століттями змішувалися культури й народи»[121] й відбулася кульмінація кельтського епізоду давньої історії України.
Кельти розпочали проникнення на землі сучасної України невдовзі після того, як хвилі масштабних міграцій IV — початку III ст. до н. е. почали слабшати. В цей час кельти намагалися закріпитися на завойованих землях, однак зробити це було не так легко. Римська держава, Македонія, фракійські й іллірійські племена, якими були оточені кельтські поселення на Балканах, поступово відновили сили й почали тиснути на колишніх завойовників. Кельти були змушені залишати свої нещодавні володіння й відходити у безпечніші землі. Настала епоха центральноєвропейської консолідації кельтів, коли значна частина кельтського населення скупчилися на території Чехії, Моравії, Баварії та Угорщини.
У такій ситуації кельти починають шукати нових, порівняно легкодоступних земель. Упродовж III — другої половини II ст. до н. е. вони заселяють Південну Польщу від Нижньої Сілезії до верхів’їв Вісли. На сході їхня експансія спрямовується в бік Наддністрянщини та Північного Причорномор’я. Велика Скіфія на той час уже занепала, а сармати ще не досягли вершини своєї могутності, тож сили, яка могла б на рівних протистояти кельтам, тут поки що не було.[122]Першим регіоном сучасної України, що зазнав кельтської експансії, було Закарпаття, а коли точніше, то українська частина Верхнього Потисся. Вважається, що перші збройні загони кельтів, які не залишали по собі значних слідів, почали з’являтися тут вже після 340 р. до н. е. Проте широкомасштабне вторгнення кельтів почалося кількома десятиліттями пізніше.[123] До приходу кельтів територія сучасного Закарпаття була заселена північно-
Ковальське знаряддя та зброя з Галіш-Ловачки (Бідзіля 1971)
вілейований прошарок.4 Така ситуація була типова для переваж
ної більшості регіонів кельтської Європи, де власне кельти ста
фракійськими племенами, що були носіями куштано- вицької археологічної культури- Подробиці тут достеменно не відомі, але з середини III ст. до н. е. ця культура майже раптово занепадає, а на її місці формуються осередки кельтського латену. Лише деякі куштановиць- кі традиції продовжували розвиватися за нових умов: форми виготовлення ліпного посуду, низка особливостей поховального обряду. На думку більшості сучасних дослідників, на Закарпатті утворилася змішана кельто- фракійська культура, у складі якої завойовники-кельти утворювали панівний і приновили лише пануючу верхівку.
Латенські пам’ятки Закарпаття представлені поселеннями, могильниками та поодинокими похованнями, а також скарбами. Селилися кельти переважно невеликими фермами, що складалися з кількох напівземлянок типової для Центральної Європи конструкції, а також господарських ям для зберігання зерна.
Подекуди на сільських поселеннях трапляються сліди ремісничої діяльності. На сьогоднішній день у регіоні досліджено кілька десятків подібних поселень, але поряд із ними відомі й великі виробничі центри з порівняно значною концентрацією населення. Найбільший з них — поселення Галіш-Ловачка, що розташовувалося на північно-західній околиці сучасного м. My- качево, на схилах двох гір — Галіш (204 м) та Ловачка (306 м). На жаль, наші знання про це надзвичайно цікаве поселення ґрунтуються лише на матеріалах аматорських розкопок відомого закарпатського краєзнавця Т. Легоцького, що проводилися упродовж 1860-х рр. — 1913 р. Пізніше рештки поселення були зруйновані виноградниками, нині ж цю територію займають присадибні ділянки та приватна забудова.
Із записів Т. Легоцького відомо, що забудова Галіш- Ловачки була безсистемною, житла зводилися на схилах гір терасами. Усього було локалізовано 24 прямокутні напівземлянки — житла й ремісничі майстерні, а також численні господарські ями. Житлові споруди площею 15-20 м2 були заглиблені у грунт приблизно на 1 м для кращого збереження тепла і мали вогнища, обкладені камінням й обмащені глиною. їхні невисокі стіни споруджувалися з плетеної й обмащеної глиною лози. Осторонь від жител, на північно-східній околиці поселення, були виявлені сиродутні залізоплавильні горни, разом із залишками великої кількості залізних шлаків. Археологічні розвідки на горах Галіш та Ловачка, які проводилися наприкінці 80-х років минулого століття, засвідчили, що поселення займало досить велику територію, головним чином на схилах гір, особливо у верхніх частинах. Були виявлені рештки кількох споруд і, що особливо важливо, за-
лишки кам’яних укріплень, які дозволяють впевнено класифікувати Галіш-Ловачку як оппідум. Була уточнена й топографія меж поселення:
«У результаті шурфування встановлено майже повне знищення пам’ятки плантажною оранкою та виноградними терасами.
Три напівзруйновані об’єкти й частина кам’яної стінки були відкриті на північно-східному схилі гори Ловачка. Крім кераміки, знайдені сокири-кельти, ножі, бронзовий перстень і частина браслету, а також серцеподібний наконечник піхви меча.... Крім того, вздовж хребта гори Галіш у напрямку гори Ловачка відкрита кам’яна стіна сухої кладки (ширина 2,0-2,5 м, висота 0,2-0,5 м), яка стикується з двома кам’яними глибами (вхід?) на горі Ловачка. Не виключено, що стіна була лише частиною фортифікаційної системи, кінцівки якої змикалися з правобережжям р. Лато- риці. Вся ця територія зайнята м. Мукачеве, забудова якого ще за середньовіччя зруйнувала залишки величезного оппідуму. До речі, латенський пласт час від часу виявляється при проведені земляних робіт на вулицях міста».[124]Скласти уявлення про повсякденне життя та заняття місцевих жителів дозволяють сотні знайдених на поселенні металевих предметів озброєння, прикрас та знарядь праці. Судячи з усього, найвагомішу роль у житті Галіш-Ловачки відігравала металообробка — у ній, а також у суміжних галузях була зайнята більша частина населення. Серед знарядь праці чи не найчисленні- шу категорію знахідок складає приладдя ковалів та ливарників. Кількість готової продукції металообробних майстерень Галіш- Ловачки — прикрас та предметів побуту — обраховується сотнями. Це бронзові та залізні поясні ланцюги, у тому числі бронзові ланцюги, прикрашені червоною емаллю, фібули, ручні та ножні браслети з бронзи, заліза та міді, декоративні металеві пластинки. Частина прикрас, виготовлена з лігніту, скла та навіть морських мушель, імпортувалася. Знайдено також чималу кількість металевих предметів домашнього побуту — ножі, ланцюги для підвішування казанів та інших господарських потреб, висячі замки, сотні цвяхів, кілець, гачків та ін. Зброї, натомість, порівняно небагато — три мечі, вісім великих ножів, що мали як господарське, так і бойове призначення, кілька десятків наконечників списів, дротиків та стріл.
Обробка землі й вирощування зернових культур здійснювалася мешканцями власноруч. Це засвідчують численні знахідки трикутних залізних наральників, серпів та кіс, зернотерок та жорен. Про наявність скотарства можна судити за наявністю металевих знарядь для обробки вовни та шкіри.
Галіш-Ловачка була не тільки виробничим, але, очевидно, й політичним центром значної території. Про це свідчить знахідка на поселенні форми для відливання монет, а також монетних заготівок. Як ми вже зазначали, кельти, які познайомилися з грошовим обігом завдяки контактам із Середземномор’ям, самі виготовляли золоті, срібні та бронзові монети на території Галлії та Централь
ної Європи. Монетне карбування не було хаотичним. Воно перебувало під контролем племінних вождів й здійснювалося поряд із їхніми резиденціями. Монети наслідували грецькі та македонські зразки, причому витончені царські та божественні профілі, зображення колісниць, людей і тварин, перероблювалися кельтами в
дусі їхніх власних естетичних смаків. На самому поселенні Галіш-Ловачка виявлено 18 срібних тетрадрахм, 1 дідрахма й 3 драхми. Більшість з них виготовлені безпосередньо в майстернях Галіш-Ловачки.6
Форми для відливання монетних заготівок
Близько ЗО срібних монет походить з інгумаційного поховання, відкритого на могильнику біля поселення Галіш-Ловачка. Крім того, до сотні монет знайдено у складі скарбу з с. Велика Га- раздівка. Усі вони — кельтські імітації тетрадрахм македонського царя Філіпа II. Вага монет чітко витримана згідно грецьких та
85" class="lazyload" data-src="/files/uch_group74/uch_pgroup253/uch_uch7168/image/image077.jpg">
Фрагменти залізних поясних ланцюгів з Галіш-Ловачки (Бідзіля 1971)
македонських стандартів. Припускають, що у кельтів за цим стежив спеціальний «чиновник» argantodannos — цей титул нерідко зустрічається на галльських монетах.
На Закарпатті кельти розгорнули широкомасштабне металургійне виробництво, представлене відповідними виробничими центрами, які зосереджуються біля джерел болотної руди від р.
Ботар (ліва притока р. Тиси) до р. Туру, на відстані 1-2 км один від одного. Тут виявлені залишки численних сиродутних горнів та прямокутних господарських ям, у яких зберігалося паливо — деревне вугілля. На сьогоднішній день досліджено близько трьох сотень горнів, кожен із яких становив майже півметрову у діаметрі круглу яму з обмазаними глиною стінками, до якої штучно нагніталося повітря. Поряд із залишками горнів виявлено великі маси залізного шлаку. Найбільший з кельтських металургійних центрів розташовувався на околиці сучасного с. Нове Клинове (Виноградівський район, Закарпатська обл.). Тут було відкрито близько 150 залізоплавильних горнів, розташованих гніздами по 40-50 штук, у центрі яких залишався вільний майданчик приблизно півметра в діаметрі. Ботарський район є одним з найбільших металургійних центрів Європи періоду раннього залізного віку. За підрахунками В. Котигорошка, залишки залізоливарно- го виробництва займають територію близько 25 км2 від с. Ново- клинове до с. Черна.[125]Важливу категорію пам’яток латенської культури на Закарпатті становлять поховання, які поділяються на кілька типів. З приходом кельтів пов’язані грунтові поховання, здійснені за обрядом кремації та, рідше, інгумації. Водночас продовжували використовуватися й підкурганні могильники, характерні для пів- нічнофракійських племен попередньої куштановицької культури. Обидві групи пам’яток демонструють складне переплетіння обрядовості: у багатьох випадках урнами для «кельтських» грунтових поховань слугували куштановицькі ліпні горщики, тоді як до «фракійських» курганів потрапляв латенський кружальний посуд. Подібне зрощення ритуалістики простежується й у багатьох інших елементах. Воно яскраво засвідчує процес перемішування прийшлого та автохтонного населення, значну взаємну асиміляцію, яка була можлива лише у випадку мирного співіснування обох етнічних компонентів, що проживали у регіоні.
припускає, що землі Верхнього Потисся упродовж IV — пер
Кельти на Закарпатті не жили в ізоляції. На сьогодні встановлено, що весь басейн Верхнього Потисся, який, окрім українського Закарпаття, охоплює ще й значні обшири Румунії, Угорщини та Словаччини, в період панування кельтів становив єдиний етнокультурний простір. Польській дослідник М. Олендзкі шої половини І ст. до н. е. населяло згадуване античним географом Клавдієм Птолемеем плем’я анартів (Anartoi), якому й належало близько 160 поселень, виробничих центрів, могильників та скарбів, а також три оппідуми — Земплін у Словаччині, Буксентлас- ло в Угорщині та Галіш- Ловачка в Україні. На його думку, саме цей регіон був осередком, звідки кельти переселялися далі на північ — до Південної Польщі.[126] З іншого боку, закарпатські поселення латенської культури могли належати й безпосереднім сусідам анартів — кельтському племені тев- рисків, яких також згадує у цьому регіоні грецький географ.[127]
План розташування дослідженої частини поселення Галіш-Ловачка (Бідзіля 1971)
Час найвищого розквіту культури кельтів Верхнього Потисся припав на III — першу половину І ст. до н. е. Після цього спостерігається раптовий занепад, який можна пояснити лише потужним ударом зовнішніх ворогів. Сьогодні достеменно з’ясовано, що здійснили цей удар племена даків, яких близько 65 р. до н. е. об’єднав талановитий ватажок Буребіста. Він створив потужне державне утворення з центром в горах Орієште в Румунії. Звідти даки здійснили низку походів, у ході яких завдали нищівного удару кельтам Подунав’я та Центральної Європи. Між 60 та 45 рр. до н. е. десь у Середньому Подунав’ї відбулася вирішальна битва між коаліцією кельтських племен боїв і таврісків на чолі з Крітасіром та дакійського війська під проводом Буребісти. Кельти зазнали поразки, що стала причиною тотальної руйнації усієї латенської культури центральноєвропейсього ареалу, у тому числі й Верхнього Потисся. Свідченням розгрому кельтських поселень Закарпаття В. Котигорошко цілком обґрунтовано вважає виявлені на дакійському городищі Мала Копаня трофеї — сотні знарядь праці, зброя та прикраси кельтського походження.[128] Серед них кілька ритуально зігнутих пізньолатенських мечів, які так і не допомогли кельтам долини Тиси відбитися від даків. Рештки підкореного населення були асимільовані даками й невдовзі втратили своє етнічне обличчя. Водночас і завойовники запозичили численні елементи кельтської культури, так що у наступні десятиліття на цих землях склався своєрідний кельто-дакійський симбіоз.