Бритолаги й галати у Північному Причорномор’ї

Інший регіон України, де зафіксоване перебування давніх кельтів — Бессарабія. Тут, на північ від дельти Дунаю, Клавдій Птолемей фіксує плем’я бритолагів (Britolagai). Ця назва безсум­нівно кельтська, хоча розглядають її по-різному.

Як не дивно, цей солідний кельтський ономастичний матері­ал дуже слабко забезпечений археологічними знахідками. Роз­копки, які проводилися у селах Новосільське та Орлівка, тобто у місцях найбільш ймовірного перебування бритолагів, позитив­них результатів для їхнього пошуку не дали. В Орлівці дійсно бу­ло виявлене багатошарове укріплене городище на високій ске­лі, розташування якого точно відповідає назві з часткою briga. Як повідомив автору І. Бруяко, багаторічний керівник Нижньоду- найської археологічної експедиції, там не тільки немає предметів кельтського кола, але й взагалі будь-яких знахідок III — II ст. до н. е. У Новосільському матеріальна культура цього періоду пред­ставлена, але не кельтськими, а гетськими та бастарнськими ма­теріалами. ^[129]

ня більшість грецьких по­селень цього регіону, за ви­нятком Тіри, руїни якої знаходяться на узбережжі Дністровського лиману, на території сучасного міста Білгород-Дністровський.

Шолом типу Монтефортіно з с. Біленьке, Одеська обл. Білгород-Дністровський краєзнавчий музей (фото автора).

лише кілька поховань і речових комплексів. Дослідники цілком

З іншого боку, давно відмічено, що у III — II ст. до н. е. на зна­чній частині Північно-Західного Причорномор’я, зокрема, у землях між Дунаєм та Дністром, значно зменшується кількість будь-яких археологічних пам’яток. У цей час припиняє існуван- го пізньоскіфського степового населення, що залишило по собі обгрунтовано кажуть про глибоку кризу, яка вразила Північно- Західне Причорномор’я у цей період.

і про економічні ускладнення, що вдарили по виробництву та експорту зерна в усьому Північному Причорномор’ї, і про при­

хід завойовників — кочовиків-сарматів або кельтів. І. Бруяко вва­

Клавдій Птолемей розміс­тив бритолагів, згадуються володіння впливового царя Ремакса, який надавав вій­ськову допомогу сусіднім грецьким полісам й отри­мував від них данину. Про Ремакса повідомляє епі­графічний напис з грецько­го міста Істрія, у якому, на жаль, не згадується, яким народом правив цей вождь. П. Каришковський в ре­зультаті докладного джере­лознавчого аналізу цілком переконливо співставляє повідомлення про Ремакса з кельтами-бритолагами.¹³ Що стосується самого іме­ні царя Rhetnaxos, то йо­го походження надійно не встановлене — очевид­но, оригінальне варварське

Шолом типу Монтефортіно з кельтського могильника у Північній Італії, кін. IV - III ст. до н. е.

Museo Civico Archeologico, Bologne

Щодо причин цієї кризи висловлювалися різні думки.

На цьому тлі привертає увагу кілька випадкових знахідок, які можна пов’язувати з проникненням кельтів на територію Бес- сарабії. Зокрема, біля сіл Біленьке та Весела Долина були зна­йдені два шоломи типу Монтефортіно, який ще називають «жо­кейським кепі». Вони справді дещо схожі на головний убір жо­кея, тільки розвернутий «козирком» назад. Шоломи такого типу з’явилися у Північній Італії, в зоні контактів кельтів з етрус­ками. Один зі згаданих шоломів нині зберігається у Білгород- Дністровському краєзнавчому музеї. Він був знайдений під час аматорських розкопок місцевого поміщика Акуліча й до 1936 р. перебував у приватному зібранні. Шолом датується кін. IV — пер. под. III ст. до н. е. Існує припущення, що разом із ним були зна­йдені дві погано збережені бронзові посудини, але підтвердити його неможливо — записи про розкопки не збереглися, а, мож­ливо, й зовсім не велися. Відоме лише місце його знахідки — бі­ля села Аккембет. Воно розташовувалося між селами Біленьке та Шабалат (сучасне — Шабо). Неподалік знаходяться руїни анти­чної Тіри, сучасне місто Білгород-Дністровський, а також село Бритавка, назва якого на подив співзвучна етноніму бритолаги.^ Вона утворена від кореня Брит- й суфікса, дуже схожого на по­ширений у кельтській топонімії суфікс -асо-.

На знайомство грецького населення Південної Бессарабії з кельтами може вказувати знайдене під час розкопок житлової за­будови Тіри зображення воїна з овальним щитом кельтського ти­пу, яке було вирізьблене на мармуровій плиті. Зображений воїн, окрім щита тримав у руках спис і був одягнений у довгу сороч­ку, панцир, поножі та шолом. Хоча дата цього рельєфу невідо­ма, припускають, що на ньому міг бути зображений кельтський найманець.^{[131] [132]}

Кельтське походження має й низка монет, які нещодавно були віднайдені археологами-аматорами й нині зберігаються в Одесь­кому музеї нумізматики. За повідомленням директора й засно­вника цього закладу П. Лободи, монети виявлені у різних місцях на узбережжі Дністровського лиману. Всього їх сім — крихітна зо­лота 1/8 статера з головою Геракла на аверсі й головою коня на реверсі, масивна срібна дідрахма й п’ять драхм, з яких одна ви­готовлена зі срібла, а чотири інші — зі свинцю. Срібні та свинце­ві зразки становлять кельтські імітації монет македонського царя Філіпа II. Вони не дуже добре збереглися, але на більшості все ще можна розгледіти зображення на аверсі людської голови, а на ре­версі вершника, під ногами коня якого розміщено стилізований орнамент, яким кельти намагалися передати написання царсько­го імені на оригінальних македонських монетах.¹⁶

следования по археологии Северного Причерноморья. - К., 1987. - С. 51.

Той факт, що ці монети не є підробкою, як і те, що вони були виготовлені саме кельтами, не викликає сумнівів. На це вказу­ють типові риси зображення людської голови, а також характер-

Руїни античної Tipu. Сучасний вигляд (фото автора).

¹⁶ Алексеев В. Лобода П. Античные и средневековые монеты Северного Причер­номорья. - Т. 3. - Одесса, 2004. - С. 91 - 92.

Ножний браслет з Галіш-Ловачки

(Бідзіля 1971)

Латенські ножні браслети з території Словаччини (Паляриково), 2-га пол.

певної традиції карбування свинцевих монет. Сформуватися ця

використовувався у монетній справі частіше, порівняно з інши­

ми регіонами античного світу. Відомі, зокрема, свинцеві моне­

ний для кельтських монет образ коня з гіпертрофо- ваними суглобами округ­лої форми. Загалом, сти­лістичні особливості зобра­жень на монетах вказують, що вони були виготовле­ні десь у межах др. пол. III — пер. пол. II ст. до н. е. Особливу увагу привертає той факт, що чотири з семи монет виготовлені зі свин­цю, а цей метал надзвичай­но рідко використовувався у монетній справі кельтів, які віддавали перевагу зо­лоту, сріблу й, рідше, брон­зі. Знахідки свинцевих мо­нет є поодинокими, а імі­тацій карбування Філіпа II серед них майже немає. У розмові з автором цієї кни­ги П. Лобода відмітив, що за характером зображення усі чотири свинцеві монети є різними, вони належать до різних серій, що безпе­речно вказує на наявність традиція могла саме у Північному Причорномор’ї, де свинець ти Херсонесу III — II ст. до н. е., вагові «монетоподібні» гирьки з Ольвії та Ніконія, тессери (символи відносин гостинності) то­що. Звичайно, поки не виявлені самі ливарні форми для відпо-

відних монетних заготівок, а також поселення, де ці монети могли карбуватися, зарано говорити про те, що вони були виготовлені без­посередньо на землях, при­леглих до Дністровського лиману. Але логічний лан­цюг, що поєднує бритола- гів, володіння царя Ремак- са, кельтські топоніми між Дунаєм та Дністром й ці поодинокі, проте показові археологічні знахідки, по­ступово вибудовується.

Ймовірним підтвер­дженням того, що кризові явища в культурі Північно- Західного Причорномор’я були викликані саме кельтською експансією, є згадка про під­готовку нападу галатів на Ольвію — грецьке місто, руїни якого знаходяться біля села Парутине Миколаївської області. Ця згад­ка міститься у тексті декрету на честь Протогена, громадянина Ольвії, який упродовж багатьох років надавав рідному місту нео­ціненні послуги й за це був вшанований громадянами, які вста­новили у місті мармурову плиту з написом, що увічнював діян­ня Протогена.

Кельтський меч другої половини III cm. до н. е. Верхня Тарасівка

очевидно, також були кочовиками сармато-іранського похо­дження. У неврожайні роки Протоген продавав зерно за пільго­вими цінами та ще й з відстрочкою, викуповував закладені свя­щенні посудини з храмів, здійснював інші благодійні акції:

«Ще ж, коли найбільша частина міста з боку річки, а саме уся портова частина й частина, прилегла до колишнього рибного ринку, до того місця, де герой Сосія, не була обгороджена сті­ною, а перебіжчики сповіщали, що гадати й скіри уклали союз і зібрали великі сили, що з’являться взимку, а до того ж фісама- ти, скіфи й савдарати шукають укріпленого місця, так само боя­чись жорстокості галатів, і коли внаслідок цього багато хто впав у відчай і приготувався залишити місто, а разом з тим у країні вчинилося багато інших прикрих подій, усі раби й прикордонні мікселліни, у кількості не менше 1500, що були у попередню ві­йну союзниками у місті, були підкуплені ворогами, і виселило­ся багато іноземців й чимала кількість громадян; внаслідок цього народ, що зібрався, сумуючи й уявляючи загрозливі небезпеки й жахи, запрошував усіх заможних людей допомогти й не допусти­ти, щоб вітчизна, яку берегли з давніх-давен, потрапила під вла­ду ворогів, і у той час, коли ніхто не пропонував своїх послуг ні для усього, ні для частини того, про що просив народ, Протоген обіцяв сам побудувати обидві стіни і насамперед запропонував усі витрати на них, хоча народ був винний йому не менше 1500 золотих».^[133]

Судячи з тексту декрета, ситуація для Ольвії склалася дій­сно загрозлива: напад варварів спровокував повстання соціаль­них низів — рабів і так званих «мікселлінів», змішаного греко- варварського населення, що проживало десь поблизу міста. Га­дати й скіри до Ольвії, очевидно, так і не дійшли. Однак автори декрету навряд чи перебільшували, кажучи про можливість за­хоплення міста й панічні настрої серед мешканців: інші писем­ні джерела також підтверджують, що Ольвії загрожували вороги, археологи так само вказують на знелюднення ольвійської хори (сільськогосподарських ра­йонів навколо міста), десь на початку II ст. до н. е.^[134]

Набір озброєння кельтського воїна: меч, піхви, наконечник списа, металеві деталі щита. Початок III ст. до н.е.

Musee municipal, Epernay

Ключовим для розумін­ня описаних у декреті Про­тогена подій є питання да­тування, досі дискусій­не. Більшістю дослідників прийнята думка Ю. Вино­градова, який вважав, що у декреті йдеться про по­дії, що сталися не пізніше 213 р. до н. е.^[135] Однак є ін­ша точка зору, згідно якої декрет датується початком II ст. до н.е.^[136]

Якщо правий Ю. Виноградов, то «галатів» слід шукати серед якихось кельтських груп, що знаходилися поблизу. Звичайно, га­дати могли загрожувати Ольвії лише з заходу, але звідки саме? У декреті згадується, що скіфи, фісамати та савдарати, «побоюю­чись жорстокості галатів» шукали порятунку в укріплених міс­цях. Хто такі фісамати та савдарати досі невідомо, що ж до скі­фів, то єдина їхня група, що проживала на захід від Ольвії, займа­ла сучасну Добруджу, територію між нижньою течією Дунаю та Чорним морем, а також Бесарабію. Було зроблено цілком логіч­не припущення, згідно якого гадати протогенового декрету за­грожували Ольвії з південно-західного напрямку. На думку П. Каришковського, цими галатами були бритолаги.^[137]

Однак якщо декрет Протогена насправді датується поч. II ст. до н.е., то справедливим слід визнати іншу гіпотезу, згідно якої га­дати з протогенового декрету — це бастарни, германське плем’я, яке за кілька десятиліть до виготовлення мармурової плити з тек­стом декрету з’явилося у Подністров’ї. На користь цього припу­щення свідчить згаданий у декреті союз галатів зі скірами — схід- ногерманським плем’ям, яке на той час проживало десь у При­карпатті. Тоді, мовляв, і гадати могли б загрожувати Ольвії лише з півночі. Греки цілком могли назвати галатами германців, адже останні до середини І ст. до н. е. не виділялися ними в окрему ет­нічну групу.^[138]

Справді, до рубежу ер грецькі джерела називали бастарнів га­латами, але у випадку декрету на честь Протогена подібне при­пущення викликає багато запитань. Так, незрозуміло, чому ав­тори декрету, які дуже докладно перераховують найдрібніші вар­варські племена, згадують своїх найближчих сусідів бастарнів не під їхнім власним іменем, а під збірним терміном «гадати», яке не стосувалося жодного конкретного племені? Якщо ж «гадати» — це все ж германці, то чому інше достовірно германське плем’я (скіри) згадується окремо? Водночас сам факт укладення гала­тами союзу зі скірами нічого не доводить: дипломатичні зв’язки ватажків варварських племен у ті часи були досить розлогі. Так, германець Аріовіст, що бився проти Цезаря у Галлії, мав за со­юзника й тестя кельтського вождя, володіння якого знаходилися майже за 800 км у придунайських землях.

З бастарнами нині досить впевнено пов’язують поєнешти- лукашівську археологічну культуру, на формування якої найбіль­ше вплинула ясторфська культура германців. Однак пам’яток цих культур на околицях Ольвії в період написання Протогенового декрету немає. Натомість, латенські пам’ятки представлені до­сить солідно. Зокрема, в самій Ольвії знаходять численні кельт­ські фібули середньолатенської схеми, а також ливарні форми для виробництва прикрас у латенському стилі. Кельтська зброя відома неподалік у поховальних комплексах, серед яких на особ­ливу увагу заслуговує інгумаційне поховання з Верхньої Тарасів- ки (Томаковський р-н, Дніпропетровської обл.).^[139] У похованні було виявлено середньолатенський меч, який за аналогіями да­тується серединою — другою половиною III ст. до н. е., уламки латенської фібули, а також наконечник списа, виготовлений за тією ж технологією, що й меч. У похованні були знайдені і нако­нечники скіфських стріл, але їхня поява, швидше за все, обумов­лена порушенням комплексу, адже наконечники датуються зна­чно ранішим часом.^[140] Водночас риси поховального обряду, такі як розміщення меча з лівого боку руків’ям до голови поховано­го, наявність біля голови гранітної брили, а також рештки триз­ни близькі до латенських або імітують їх.

Частина латенських речей у Північно-Західному Причор­номор’ї виявлено у комплексах металевих предметів з с. Мар’ївка (Доманівський р-н Миколаївської обл.) у Побужжі й с. Весела Долина на півдні Одещини (Тарутинський р-н). Перший з них складався з бронзової сітули, а також предметів озброєння та кін­ського спорядження, серед яких були речі скіфо-сарматського та кельтського походження (шолом типу Монтефортіно, а також рідкісні для регіону підковоподібні палії), що датуються V-II ст. до н. е.^[141] Комплекс з Веселої Долини також містив шолом ти­пу Монтефортіно, бронзову сітулу, скіфські та сарматські деталі кінського спорядження.^[142]

Обидві пам’ятки належать до так званих культових (поми­нальних або жертовних) комплексів III — І ст. до н. е., які у Схід­ній Європі концентруються у басейнах Південного Бугу, Прута, Дністра, а також на Дону та в Прикубанні. У цих регіонах ни­ні відомо близько двох де­сятків подібних комплек­сів, до яких іноді не зо­всім коректно відносять й одиничні знахідки кельто- італійських шоломів типу Монтефортіно. Вважаєть­ся, що комплекси залиши­ли сармати або пізні скі­фи, водночас Ю. Зайцев переконливо показав, що сам обряд створення поді­бних культових комплексів має західне, центральноєв­ропейське походження.^[143] З огляду на це, навряд чи випадково, що у більшос­ті цих комплексів наяв­

Комплекс металевих предметів. Мар’ївка, Миколаївська обл. (Симоненко 1986)

ний латенський посуд, зброя та предмети кінського споряджен­ня. Ймовірно, виникнення цих комплексів пояснюється певни­ми контактами кельтів з іраномовним населенням у Північному Причорномор’ї хоча природа їх не до кінця зрозуміла. Однак ціл­ком ймовірно, що ці контакти розгорталися на фоні подій, опи­саних у декреті Протогена.

Про взаємини кельтів і сарматів опосередковано мо­жуть свідчити ймовірні кельтизми в ономастиці Північного Причорномор’я, зокрема, назва населеного пункту Erkabon, яку античні географи фіксують біля Перекопу.^[144] Кельтську основу *siro- «довгий, віддалений», підкріплену типовим кельтським су­фіксом, має назва племені Siraci у Приазов’ї. Сіраки були племе- нем сарматського походження, але немає нічого фантастично­го у тому, що в античному світі їх могли називати запозиченим у кельтів словом, яке означало щось на зразок «віддалене плем’я». До сьогоднішнього дня відомі десятки випадків, коли за тим чи іншим народом закріплювалася не його самоназва, а вигаданий іноземцями аллоетнонім.

Отже, на сьогоднішній день писемні, лінгвістичні й дещо меншою мірою археологічні джерела дозволяють вважати, що кельти упродовж принаймні кількох десятиліть були важливою військово-політичною силою у північно-західній частині при­чорноморського регіону, і що саме вони були одним із вагомих чинників місцевої господарської кризи у III — II ст. до н. е.