Глава 2 КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

Формування та розвиток народонаселення на по­чатку голоцену на терені України, його консолідація на засадах творення нових етноісторичних спільностей і типів господарсько- побутової адаптації були вкрай складними і багато в чому зумовле­ними перебудовою природно-ландшафтного оточення та новим рів­нем соціально-економічного розвитку як окремих громад, так і суспільства загалом.

Відхід льодовика наприкінці плейстоцену спричинив визволен­ня значних територій на півночі Європи від мерзлотних явищ, що сприяло переселенню в ці райони мезолітичних мисливців та зби­рачів. Наслідками цього процесу стали значні перегрупування на­селення на півночі Східної Європи, які частково торкнулися і північних районів України. Незначні пересування простежуються також у південноукраїнських степах, у лісостеповій зоні та у При­карпатті. Однак у етногенетичному процесі на терені України значно переважав автохтонний розвиток населення. У багатьох районах простежується безперервна еволюція народонаселення від палеоліту до неоліту включно.

На початку голоцену в заново сформованих природно-ланд­шафтних зонах складаються нові археологічні культури, котрі на основі спорідненості матеріальної культури об’єднуються дослідни­ками у більші культурно-історичні єдності. Останні, частіше всьо­го, пов’язані з географічним районуванням.

Історичний зміст археологічних культур та їхніх більших угру­повань — культурно-історичних областей — дослідники мезоліту тлумачать по-різному. Більшість фахівців спорідненість матеріаль­ної культури мезолітичних пам’яток локальної археологічної куль­тури схильні розглядати як вияв етнічних особливостей населен­ня — носіїв цієї матеріальної культурної традиції. Більш загальна схожість комплексів матеріальної культури у межах всієї природ­но-ландшафтної зони розцінюється як доказ культурно-господарсь­кої адаптації. Останнім часом, враховуючи нові палеоетнологічні спостереження, зроблено спробу конкретизувати на археологічних матеріалах етноісторичний процес в окремих природно-ландшафт­них зонах, однак ці реконструкції потребують ще додаткових спо­стережень.

Найбільш ранні протомезолітичні спільності почали формува­тись у гірському Криму. Тут ще наприкінці плейстоцену на основі місцевої матеріальної культури пізнього палеоліту складається но­ва шан-кобинська культура^[27]. У складі інвентарю пам’яток цієї ет- ноісторичної спільності населення гірського Криму (нижні гори­зонти скельних сховищ Шан-Коба, Фатьма-Коба, Заміль-Коба та ін.) широко репрезентовано геометричні мікроліти (сегменти, тра­пеції, трикутники) та різноманітні геометризовані вістря, що спри­чинило віднесення цих комплексів багатьма дослідниками до ме­золіту. Питання це справді дуже складне. Передусім тут треба вра­хувати, що на півдні докорінна перебудова природного оточення розпочалася раніше, ніж на півночі Східної Європи. Це, ймовірно, сприяло різкій перебудові мисливсько-збиральницького господарст­ва і пов’язаного з ним виробничого комплексу. До того ж далі ви­робничий комплекс і матеріальна культура цієї етноісторичної спільності поступово еволюціонують у мезолітичні. Все це усклад­нює визначення межі між палеолітом і мезолітом у цьому регіоні.

Серед дослідників шан-кобинської культури немає також єднос­ті і в тлумаченні її походження. Всупереч Г. А. Бонч-Осмоловсько- му та його послідовникам, деякі автори вважають шан-кобинську культуру в Криму привнесеною. Так, С. М. Бібіков та Д. Я. Телегін вбачають витоки шанкобинського індустріального комплексу в ма­теріалах пам’яток Кавказу та Передньої Азії. Інші дослідники нав­паки пов’язують витоки цієї індустрії із західними культурами гірського населення Апеннін та Балкан, яке прийшло у Крим шляхом прямого переселення через степи Північного Причорно­мор’я^[28]. Немає потреби у роботах загальноісторичного плану ре­тельно аналізувати археологічну систему доказів правомірності або помилковості висловлених думок. Багато що в цій дискусії зале­жить від якості використаних джерел, і ще в більшій мірі — від накопичення нових. Проте вже й зараз зрозуміло, що загальна схожість у оформленні та складі матеріальної культури пам’яток, і передусім виробничого інвентарю, на значній території від Атлан­тичного океану до Кримських гір і далі, на південний схід або захід, склалась не за рахунок переселення великих груп “спеціалі­зованих мисливців гірських лісів Апеннін та Балкан” або Кавказу та Передньої Азії в пошуках міфічних дуже багатих на споживчі ресурси Кримських гір, а внаслідок схожих засобів адаптації міс­цевого населення до нового природного оточення.

Наприкінці плейстоцену паралельно з шан-кобинською куль­турно-історичною спільністю у гірському Криму формується нова етноісторична єдність, яка репрезентована так званою свідероїдною культурою (пам’ятки Сюрень 2). Виникнення та історична доля носіїв цієї етнокультурної групи в Криму наукою ще до кінця не з’ясовані. Складний комплекс матеріальної культури Сюрені 2, який містить у собі елементи як місцевих, так і привнесених куль­тур, дає можливість одним дослідникам вважати, що він сформу­вався серед невеличкої групи місцевого населення під впливом свідерських традицій північних областей. Інші дослідники, спи­раючись в основному на знахідки свідерських наконечників, напо­лягають на прямій міграції свідерського населення у Крим. Об­ґрунтовуючи міграційну концепцію, деякі дослідники останнім ча­сом висловили припущення, що в Крим наприкінці льодовикового періоду відбулося переселення свідерських мисливців, які полюва­ли на окрему гірську популяцію північних оленів^[29].

Та справа в тім, що в цей час у окладі мисливської здобичі мешканців гірськокримських поселень північного оленя просто не­має. Верболисті наконечники в індустріях кримських пам’яток могли виникнути необов’язково з переселенням свідерських мис­ливців на північного оленя, а конвергентно, в процесі формування нового типу мисливської зброї або шляхом опосередкованих запо­зичень. Однак і цілком виключити ймовірність міграції до Криму в цей час незначної групи населення, яке зберігало свідерські тра­диції в оформленні мисливської зброї, неможливо.

Як зазначалося в попередніх розділах, у пізньому палеоліті у степи та передгір’я Криму розповсюджується індустрія граветійсь- кого кола, походження якої дослідники пов’язують з розселенням носіїв молодовської культури Подністров’я.

Короткий огляд етноісторичної ситуації в Криму наприкінці плейстоцену за даними археології виявив її складний і суперечли­вий характер. Мозаїка археологічних культур у фіналі пізнього палеоліту в Криму була зумовлена багатьма причинами. Серед них насамперед підкреслимо розбіжності шляхів адаптації до різно­манітного природного оточення (гори, яйли, ліси, степи); неодно­рідність пізньопалеолітичного населення (місцеве — пам’ятки типу Сюрень 1, прийшле — пам’ятки типу молодовської культури та ін.); перебудова природного оточення, яка тут почалася дещо ра­ніше, ніж у північних районах, та формування нових традицій життєзабезпечення; відносно велика щільність населення ще з мус- тьєрського часу, що призвела до зниження репродуктивності при­родного середовища тощо.

На початку голоцену в Криму чіткіше простежується етноісто- рична ситуація. У гірських районах набуває подальшого розвитку шан-кобинська етноісторична єдність, яка поступово з наступом геологічної сучасності еволюціонує у мурзак-кобинську (гірсько- кримську) етноісторичну спільність, що до кінця мезоліту зали­шається єдиним етноісторичним угрупованням у гірському Криму; пізніше на її основі складається нова неолітична культура. У ви­робничих комплексах гірськокримської культури зрідка трапля­ються верболисті наконечники, як згадка про колишнє існування в Криму інптих традицій оформлення мисливської зброї.

Основні зміни в побуті та культурі населення гірського Криму у мезолітичний час пов’язані зі зміною характеру господарства мешканців гірськокримських поселень. Криза мисливського госпо­дарства, що розпочалася у мезоліті, зумовила перехід мешканців гірських долин до ускладненого збиральництва та рибальства. Ва­гоме місце, як зазначалося, у господарстві населення цього регіону займав збір слимаків Helix. Таким чином, господарство населення гірського Криму різнилося не тільки в просторі, а й у часі, змі­нюючись, передусім, за сезонами року.

Така ситуація значною мірою сприяла формуванню невеликих соціальних об’єднань, які поступово розселялися на значній відста­ні одне від одного. Пристосовуючись до конкретних умов нового природного оточення, ці групи згодом виробляли власні традиції життєдіяльності, які з часом призвели до формування локальних розбіжностей у вигляді матеріальної культури населення окремих поселень, що й відобразилося у комплексах мезолітичних па­м’яток.

Гірськокримська мезолітична культура, безсумнівно, не була монолітною етнічною єдністю і розпадалася на окремі локальні варіанти, які мали незначні відмінності у матеріальній культурі. Однак поки що неможливо більш-менш точно окреслити межі цих варіантів та досконало виявити ступінь та характер розбіжностей між матеріальними комплексами.

Процеси формування етноісторичних спільностей у гірському та степовому Криму за періоду мезоліту відбуваються певною мі­рою відокремлено. Взаємозв’язки степового і гірського мезолітич­ного населення за їхньою матеріальною культурою простежуються лише з кінця раннього мезоліту.

У степу і передгір’ї на базі пізньопалеолітичних індустрій гра- ветійського кола формується нова культурно-історична спільність — кукрекська культура, назва якої походить від стоянки Кукрек, вперше дослідженої у передгір’ях Криму.

Проблема виникнення і розповсюдження цього культурно-істо­ричного феномену має свою велику історіографію. На різних ета­пах вивчення кукрекської культури змінювалися не лише її хро­нологія та ареал розповсюдження, а й уявлення про її генезис та історичний зміст. Здається, що у даному контексті немає потреби висвітлювати історіографію цієї проблеми.

За нашим глибоким переконанням, локальна культурно-істо­рична єдність, яка визначається поняттям кукрекська культура, складається лише у степовому Криму. Тоді саме на базі спорідне­них мікрограветійських індустрій заключного етапу пізнього па­леоліту степового Причорномор’я на широкому просторі від Пруту до передгір’я Криму формуються ще декілька схожих локальних культурно-історичних спільностей, які мають близький за складом крем’яний інвентар, що дає можливість об’єднати їх у спільну ет- ноісторичну область, яка, частіше всього, в археологічній культурі неправомірно називається кукрекською культурою.

Характер взаємозв’язків населення цієї великої культурно-істо­ричної області має бути дослідженим. Однак, враховуючи різке скорочення природних ресурсів у степах наприкінці палеоліту і особливо у мезоліті, легко уявити спричинену цією екологічною кризою значну рухливість степових мешканців у пошуках про­житку. Наслідком таких постійних мандрівок стало налагодження контактів між різними громадами спорідненого населення степів, консолідація населення та формування схожих елементів у ма­теріальній культурі. Останнє якраз і визнається багатьма археоло­гами як вияв єдиної культурної спільності — кукрекської куль­турно-історичної області.

Населення кукрекської культури, котре у ранньому мезоліті склалося як етнічна єдність у передгір’ї, поступово розселюється по всіх степах Криму, і, наприкінці пребореалу, у гірські райони. Характер взаємовідносин степового і гірського населення в той час залишається поки що не до кінця з’ясованим. Однак слід зауважи­ти, що наприкінці мезоліту по всій території Криму розповсюджені пам’ятки, матеріальна культура яких має мішаний характер, тобто містить у собі як гірськокримські, так і кукрекські риси.

Крім того, наприкінці мезоліту населення Криму зазнає впливу мешканців причорноморських степів, насамперед носіїв так званої гребениківської культури. Деякі дослідники навіть припускають можливість прямого переселення гребениківських громад у Крим. Етноісторичний процес у цей час знов ускладнюється, проте він уже пов’язаний з наступним етапом — формуванням нових типів етнічних угруповань — степових скотарів.

У південноукраїнських степах з відходом льодовика встановлю­ється близьке до сучасного природне середовище. Проте природні ресурси степової зони були значно виснажені пізньопалеолітичним населенням, щільність якого збільшувалася за рахунок переселен­ня мешканців півночі під тиском льодовика. З відходом льодовика частина пізньопалеолітичного населення, залишаючи спустошені степи, навпаки, переселяється на північ. Значна маса місцевого на­селення розселялася по долинах малих річок та ярів, у межиріччя великих річок. Водночас у причорноморські степи у пошуках про­житку проникає населення з суміжних територій. Процеси ці йшли одночасно, місцями перехрещуючись. Наслідком цієї демо­графічної ситуації стала дивовижна етноісторична мозаїка, яку вже багато років із змінним успіхом розв’язують археологи.

Переселення фінальнопалеолітичних і мезолітичних мисливців із степів на північ чітко фіксується за знахідками знарядь і вироб­ничих комплексів, притаманних індустріям степових культур (передусім анетівській), на поселеннях лісової та лісостепової зон (Журавка, Прибор 7а та ін.). У комплексах більшості мезолітичних культур Полісся простежується різною мірою вплив індустрій сте­пу, дослідники навіть вбачають переселення “кукрекців” у цей ре­гіон¹⁵. ^[30]

Водночас у степах розповсюджуються пам’ятки (Осокорівка, Рогалик 2 та ін.), індустрія яких схожа з виробничим комплексом пізньопалеолітичних пам’яток лісостепової зони (типу Гінців-Бор- шево 2). Під впливом традицій індустрій гінцівсько-боршевського культурно-історичного кола, а можливо, і внаслідок часткового пе­реселення носіїв цих традицій, на північній околиці степів у фіналі пізнього палеоліту — на початку мезоліту складається нова рога- лицько-царинська спільність.

Із заходу у межиріччя Дунаю та Дністра на початку голоцена проникає “зайве” населення з Балкано-Дунайського регіону. Вод­ночас з півдня у степи північно-східного Приазов’я переселяється нечисленна група населення з передгір’я Північного Кавказу.

Доля прибулого населення у степах складається по-різному. За матеріалами ранньомезолітичної стоянки Білолісся у межиріччі Дунаю і Дністра, проникнення мешканців Балкано-Дунайського регіону у степи Причорномор’я були сезонними і короткочасними “відвідуваннями”, котрі не залишили слідів у пізніших культурах. У Приазов’ї, навпаки, північно-кавказьке населення розселяється на невеликій площі і створює свій “мікроклімат”, який зберігаєть­ся і підживлюється тут аж до неоліту.

Склавшись на основі традиційної культури місцевого населення Надпоріжжя і лівобережного степу за участю північних компо­нентів (запозичень та проникнень), матеріальна культура поселень рогалицько-царинської культурно-історичної області на початку мезоліту була неоднорідною і поділялася на декілька локальних угруповань (рогалицьке на Сіверському Донці, леонтіївське у Ниж­ньому Подніпров’ї, царинське у межиріччі Бугу та Дністра), які в подальшому своєму розвитку привели до формування у пізньому мезоліті нових археологічних культур.

Поряд із незначними етнокультурними інфільтраціями у степо­вій зоні продовжується складний процес етнічного розвитку місце­вого населення. На Побужжі не припиняється еволюція населення анетівської культури. Не виключений і подальший розвиток мікро- граветійських традицій у Нижньому Подніпров’ї за ранньомезолі- тичних часів, тим більше що пізніше у Надпоріжжі, Нижньому Подніпров’ї та Приазов’ї ці традиції достатньо повно репрезентова­но так званими кукрекськими пам’ятками.

Значно повніше простежується розвиток народонаселення сте­пової зони у пізньому мезоліті. Поступово знову зростає щільність населення на безкраїх просторах південноукраїнського степу. По­ряд із безліччю невеликих стоянок, розсіяних по закутках межи­річ, з’являються відносно великі довгочасові поселення. Виразніше окреслюються окремі локальні етнічні угруповання, і водночас значно чіткіше простежуються взаємозв’язки між ними.

У степовому Побужжі продовжується еволюція традиційної культури місцевого населення — анетівської. З часом у загальному вигляді матеріальної культури поселень цього регіону помітні ли-

ше зміни технології обробки кременю та виготовлення знарядь праці. Останні у більшості випадків виготовлено з тонких призма­тичних пластинок, мають значно менші розміри, досконаліше об­роблені. Загалом склад та форми виробничого інвентарю та інших виробів залишаються практично без змін. Як і раніше, найбільш виразні пам’ятки анетівської культури розташовані у межиріччі Південного Бугу та Інгулу. Поряд з тим у цей час пам’ятки з близьким складом матеріальної культури трапляються на широко­му просторі від Дунаю і Пруту до Приазов’я і Криму. Відкриті во­ни і в інших районах України. Такий широкий ареал розповсюд­ження пам’яток з однотипним інвентарем пов’язаний, на нашу думку, з розселенням племен кукрекської культурно-історичної спільності.

На основі консолідації населення межиріччя Дністра і Півден­ного Бугу під домінуючим впливом переселенців царинської куль­турно-історичної традиції на цій території формується нова етнічна спільність — гребениківська культура, склад інвентарю якої пов­ністю відмінний від матеріальної культури анетівців. Довгий час розселюючись по сусідству, населення цих двох етнічних груп не змішувалося, а існувало відокремлено. Так, на стоянках гребе­никівців у Побужжі, в басейні Дніпра і навіть у степовому Криму, в зоні традиційного мешкання кукрекців, судячи із залишків на них крем’яних виробів, повністю бракує будь-яких елементів впливу “кукрекської” індустріальної традиції. Водночас “посмуж- не” розташування гребениківців і кукрекців на значній території, свідчить про досить мирне їхнє співжиття.

На заключному етапі мезоліту гребениківці разом з анетівцями широко розселяються у межиріччі Дністра, Дунаю та Пруту. По­ступово, під час спільного руху на захід між населенням цих куль­тур налагоджуються тісніші контакти. Однак і в Подунав’ї, роз­міщуючись поряд невеликими групами, налагодивши дружні зв’яз­ки та заснувавши спільні поселення, вони остаточно не змішують­ся. Інвентар невеликих стоянок гребениківців і анетівців, як і ра­ніше, різко відмінний, без будь-яких культурних домішок сусідів. Більше того, навіть на великих поселеннях, де вони селяться ра­зом, як було показано на матеріалах поселення Мирне, мешканці цих двох етнічних груп досить чітко зберігають свої виробничі традиції.

Така ситуація склалась внаслідок того, що частина гребени- ківського і анетівського населення в пошуках мисливської здобичі вимушена була кидати відносно щільно заселені і виснажені землі свого споконвічного мешкання у Подністров’ї та Побужжі і просу­ватись далеко від рідного краю. Переселяючись у межиріччя Дніс­тра та Дунаю, вони, цілком ймовірно, зустрічали рідко заселену територію, яка раніше лише епізодично відвідувалася населенням Балкано-Дунайського регіону. До того ж цей міграційний процес співпав із просуванням з Центральної Європи в південноукраїнські степи.

Зважаючи на ці обставини, можна припустити, що об’єднав­шись, анетівсько-гребениківське населення налагоджує спочатку продуктивне полювання на тура, що дає можливість поступово пе­рейти до його доместикації. На думку дослідників, імовірність та­кої гіпотези підкріплюється знахідками ножів (серпів) для зрізан­ня трави на поселенні Мирне в Подунав’ї. У подальшому на основі цих двох етнічних груп формується нове етнічне угруповання ско­тарів південного заходу України.

У Надпоріжжі, Нижньому Подністров’ї та Західному Приазов’ї у пізньому мезоліті спостерігається досить складна етноісторична ситуація. Основою етнічного процесу в цьому регіоні було форму­вання на місцевих традиціях мікрограветійських пам’яток самос­тійної дніпровської мезолітичної культури, яка і об’єднувала низку споріднених культур так званої кукрекської області (анетівська у Степовому Побужжі, дніпровська у Подніпров’ї, приазовська та власне кукрекська у Криму). Можна припустити і пряме пересе­лення мешканців Побужжя і Криму у Подніпров’я та Приазов’я. Значного впливу зазнали носії дніпровської культури й від іншої групи місцевого населення Надпоріжжя, що склалося у фіналі пізнього палеоліту за рахунок розселення більш північних племен борщевсько-гінцівських традицій. Крім того, на різних поселеннях дніпровців виявлено елементи інших культурних традицій (гребе- никівських, донецьких, яніславицьких тощо). Знайдені у степово­му Подніпров’ї і пам’ятки гірськокримської культури.

Складність відтворення етноісторичних процесів у степовому Подніпров’ї та західному Приазов’ї пов’язана з тим, що багата на природні ресурси долина Дніпра споконвічно з’єднувала різні еко­логічні райони України. З давніх часів по ній на південь просува­лися мисливці півночі, а степовими просторами із заходу та сходу в долину Дніпра сходилися степові племена. Взаємовідносини міс­цевого населення і чужинців у Подніпров’ї були не завжди мирни­ми. Можливо, саме внаслідок цього в мезолітичних могильниках Надпоріжжя виявляється так багато людських останків, які збе­рігають сліди смерті від стріл. Однак протягом тривалого мешкан­ня по сусідству між різними групами місцевого та прийшлого на­селення встановлювалися мирні стосунки і поступово, з налагод­женням взаємозв’язків, складаються близькі форми побуту та культури. Не обійшлося, ймовірно, і без асиміляції як часткової, так і повної.

На жаль, поки що археологи не можуть більш чітко відтворити етнічні процеси в цьому регіоні, тим більше, що колекції деяких пам’яток з різних причин були пошкоджені в пізні часи.

На східній околиці південноукраїнського степу, в Донбасі та Сіверському Донці, у пізньому мезоліті на основі місцевих тради­цій складається донецька пізньомезолітична культура, яка за за­гальним виглядом матеріальної культури близька до гребениківсь- кої. Спорідненість населення цих культур зумовлена спільною ге­нетичною підосновою індустрій рогалицько-царинської ранньоме- золітичної області.

На заході України у мезоліті продовжується безперервний роз­виток місцевого населення — носіїв молодовських пізньопалео- лі титптих традицій. У цей час тісні стосунки між населенням різ­них племенних груп призводять до формування єдиної прикар­патської культурно-історичної області, яка дослідниками поділена на низку локальних культурно-хронологічних груп.

У середньому Подністров’ї молодовська ранньомезолітична куль­тура, за спостереженням О. П. Черниша, під впливом різних ін- фільтрацій розвивається у пізньопалеолітичний час у двох напрям­ках: до атакської та фрумушинської культур. Дослідженнями ос­танніх років доведено, що формування фрумушинської культури пов’язано з широким переселенням у Середнє Подністров’я носіїв анетівських та гребениківських традицій, які, об’єднавшись з міс­цевим населенням, і створили нову етноісторичну спільність. На думку В. М. Даниленка, який досконало простежив генезис відтво­рюючого господарства у районі Подністров’я та Південного Бугу, саме ця синкретична культура стала основою формування буго- дністровської неолітичної культури¹⁶.

У Прикарпатті і Західній Волині етнічна ситуація була значно складнішою. Тут на базі молодовської культури складається низка угруповань, які в різній мірі зазнають впливу як південних, так і північних культур. У деяких випадках йдеться про пряме пересе­лення в ці регіони гребениківських племен. В індустріях пам’яток поряд з елементами анетівської та гребениківської культур про­стежуються компоненти з коморницької, яніславицької, ауренс- бургської, маглемозе культур півночі^{[31] [32].}

Як було зазначено раніше, з відходом льодовика та розселен­ням мисливців тундрової зони в райони Середнього Дніпра та Полісся у фіналі пізнього палеоліту сюди поступово просувається населення степової зони. Однак останнє похолодання плейстоцену (т. з. пізній дріас) якоюсь мірою сповільнив або зовсім зупинив потік степового населення. Саме тоді тут розселяється прибуле з заходу свідерське населення, яке з початком голоцену вслід за північним оленем відкочувало на північ. У такій складній демо­графічній, етноісторичній та природно-ландшафтній ситуації на початку голоцену формується склад населення цього регіону.

Серед дослідників немає спільної думки щодо часу і шляхів формування у лісовій зоні мезолітичного населення. Цілком можна припустити, що, незважаючи на нестабільне природне оточення, значна частина місцевого населення не покинула цей край у ме­золітичний час. Така думка підтверджується спостереженнями Д. Я. Телегіна, який простежує генетичні зв’язки між пізньопа- леолітичними і мезолітичними культурами на Подесенні^[33]. Водно­час широкі міграції через Полісся мешканців суміжних територій, які були пов’язані з перегрупуванням населення на півночі Європи через відхід льодовика, не могли не залишити помітного відбитку на етнічному складі населення цього регіону. До того ж висока мобільність лісових мисливців, нестабільний вигляд їхньої мис­ливської зброї самі по собі надто ускладнюють можливості чітко окреслити межі їхніх етнічних спільностей.

На місцевій пізньопалеолітичній основі під відчутним впливом традицій прибулого населення степів на Полісся у ранньому голо­цені складається нова етноісторична спільність носіїв кудлаївської культури. У процесі еволюції та розселення кудлаївське населення поступово просувається на захід. На Поліссі в районі Новгорода- Сіверського розселюються племена пісочнорівської культури, які входили в широке коло культурних традицій населення Північно- Східної Європи. Останнім часом простежено розселення носіїв пі- сочнорівських традицій у більш південні райони Полтавщини і да­лі по Сіверському Донцю^[34].

З поглибленням кризи мисливського господарства з півдня на Полісся посилюється потік степового населення, і водночас із захо­ду починають розселятися племена яніславицької культури. Ет­ноісторична ситуація у пізньому мезоліті Полісся значно усклад­нюється і поки залишається не з’ясованою.

Завершуючи огляд розвитку етноісторичних процесів на терені України у мезолітичний час, наведемо деякі загальні спостереження.

Насамперед підкреслимо, що основою розвитку народонаселен­ня на території України був автохтонний етногенетичний процес. Виникнення і розселення більшості етноісторичних спільностей бу­ли пов’язані з місцевими традиціями, що склалися тут значно ра­ніше — у пізньому, а в деяких районах ще й у ранньому палеоліті. Так, на Середньому Подністров’ї (молодовська культура), Побужжі (анетівська культура), у Криму (гірськокримська культура) досить чітко простежуються безперервна еволюція (рідше трансформація) культурних традицій населення від палеоліту до неоліту.

По-друге, під час тимчасових стабілізацій екологічної ситуації в окремих регіонах виникали досить міцні нові етнічні об’єднання, які залишили помітні сліди в розвитку культури не тільки місце­вого населення, а й сусідніх територій Молдови, Румунії, Білорусі, Польщі, Росії (гребениківська, кукрекська, пісочнорівська, куд- лаївська тощо).

Водночас зауважимо, що етноісторична ситуація на території України тоді була вкрай складною та динамічною. Нестабільність клімату та природно-ландшафтного оточення спричинили в окре­мих регіонах широкі міграції населення, які, в свою чергу, зумо­вили не тільки переміщення етносів у просторі, а й значне їхнє пе­ремішування, наслідком чого було іноді зникнення з етнографіч­них карт деяких етнічних угруповань. Найчастіше, саме на цьому етапі дослідники гублять ту тоненьку стежинку, якою вони йшли по нелегкому шляху етноісторичного розвитку.