Глава З КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС

Формування й розвиток народонаселення та культурно-історичних спільностей різного рівня в різних регіонах України за періоду пізнього палеоліту багато в чому залежало від змін навколишнього середовища.

В періоди відносної стабілізації клімату і природно-ландшафт­ної обстановки, навпаки, виникали тривалі поселення, формували­ся сталі форми життєдіяльності, котрі закріплювалися традиціями. Саме тоді складалися стійкі культурно-історичні спільності різного рівня і спрямування, що відобразилося в подібності або відмінно­стях матеріальної культури пізньопалеолітичних пам’яток.

З іншого боку, проживання різних груп населення в однакових умовах навколишнього середовища приводило до формування близького типу господарсько-культурної діяльності, що було зумо­влене подібними методами полювання на одних і тих самих тва­рин; кліматичним режимом; необхідністю будівництва утеплених жител або, навпаки, браком потреби в них; подібним ландшафтним оточенням; однаковим характером сировини.

Тривале сумісне проживання первісних громад на одній тери­торії призводило до встановлення контактів між ними, формування однакових або близьких форм адаптивної діяльності, що виявляло­ся у виготовленні близького складу мисливського спорядження й інших типів знарядь, у будівництві подібних жител і інших видах матеріального виробництва та духовної культури. Мешкання на одній території приводило до встановлення взаємозв’язків між різними громадами, що було неможливо без взаєморозуміння і, та­ким чином, без формування мовної спільності.

Як було показано в попередньому розділі, досить чітко просте­жуються глибокі відмінності між матеріальною культурою півден­них і північних регіонів України, котрі в різні періоди останнього зледеніння проявлялися по-різному. Багато дослідників вважає, що відмінності в матеріальній культурі цих регіонів мають невипадко- вий характер, а зумовлені різною спрямованістю господарської діяльності. На півночі — це переважно полювання на мамонтів, пізніше — на північного оленя; на півдні — на бізона, пізніше — на коня й інші види дрібних копитних. Така орієнтація зумовлю­вала вироблення різних прийомів і стилів полювання та своєрідний склад знарядь праці. Зміни клімату в різні періоди останнього зле­деніння призводили до порушення сталих біоценозів, міграції значних груп тварин з півдня на північ і навпаки, що впливало на склад промислового стада, а часто й змушувало первісних мис­ливців переселятися.

В середині окреслених господарсько-культурних зон дослідни­кам вдається простежити різні рівні спорідненості матеріальної культури. Подібність у складі крем’яного інвентарю й інших решт- ків матеріальної культури на відносно невеликій території, в ме­жах 200 км, археологи визначають як локальну археологічну куль­туру» ^a більш відділену спорідненість на всій території господар­сько-культурної зони або в замкненому всередині зони природно- ландшафтному регіоні (Прикарпаття, Середнє Подніпров’я, степова зона, Крим тощо) — як культурно-історичну область. Співвідно­шення між господарсько-культурцим типом та культурно-історич­ною областю вирішуються дослідниками неоднозначно. Па наш по­гляд, судячи з матеріалів України, вони не завжди співпадають, що пов’язано як з локальним фізико-географічним районуванням, так і з переселеннями, які мали місце.

І нарешті, вкрай складно простежити культурно-історичну си­туацію в зламні моменти, коли з наступом похолодання або по­тепління відбувалися вимушені пересування значних груп населен­ня або з півночі на південь, або, навпаки, з півдня на північ. Це призводило до порушення сталого побуту, змішування різних культурних проявів, їхнього перешарування, взаємодії, асиміляції та ін. Реконструкція культурно-історичного процесу в такій си­туації значно ускладнюється. Враховуючи обмежену інформатив­ність археологічних джерел, для цих періодів не завжди можливо безперечно встановити характер взаємовідносин між різними ін­дустріями пам’яток всередині локального району, не кажучи вже про ті, котрі розташовані на значній відстані одна від одної. В ба­гатьох випадках ми змушені обмежитися лише загальними спосте­реженнями, залишивши остаточні судження на майбутнє.

Однак чи не найбільші труднощі при вивченні етноісторичного процесу виникають через складність та неоднозначність датування багатьох, навіть достатньо широко досліджених пам’яток. На сьо­годні не має єдності серед дослідників не тільки щодо питання періодизації пізнього палеоліту, а що головніше, і відносно дату­вання тих чи інших археологічних пам’яток, а це не тільки ускладнює відтворення культурно-історичної карти пізнього па­леоліту, а й нерідко веде до її спотворення.

Як зазначалося, зародження пізньопалеолітичних індустрій ма­ло вкрай суперечливий характер, що було пов’язано з нерівно­мірністю розвитку первісних колективів, у середовищі яких відбу­валися становлення людини сучасного типу і трансформація мус- т’єрських індустрій в пізньопалеолітичну. Найбільш раннє зарод­ження пізньопалеолітичних комплексів виявлено в Закарпатті, де вже на стадії ранніх періодів останнього зледеніння на основі міс­цевих мустьєрських комплексів Королеве складаються пізньопа- леолітичні індустрії, представлені комплексом II Королеве II і ком­плексом Ia Королеве І, які, можливо, розвивалися паралельно з мустьєрськими індустріями аж до закінчення формування пізнього палеоліту.

На ранньому етапі пізнього палеоліту в західних і північних регіонах України формується кілька локальних пізньопалеолітич­них культур. Серед них найповніше вивчена молодовська культура на Середньому Дністрі. О. П. Черниш, дослідник більшості палео­літичних і мезолітичних пам’яток цього регіону, вважав, що моло­довська культура формується на основі місцевого мустьє і розви­вається від початку пізнього палеоліту до формування на її базі ме­золіту. На ранньому етапі молодовської культури вона розвивалася в умовах помірного клімату, коли загалом домінували степові про­стори, а схили долин були вкриті лісами. Основні об’єкти полю­вання вказаного періоду — кінь, північний олень, мамонт, бізон.

У північніших районах на Волині досліджено пам’ятки другої територіальної групи (Куличівка, Липа І—VI, Майдан та ін.), культурно-хронологічна приналежність яких по-різному оцінюєть­ся дослідниками. Г. П. Григор’єв і М. В. Анікович на матеріалах волинських пам’яток схильні виділяти особливу липську культуру. Автор розкопок Куличівки і липських пам’яток В. П. Савич датує нижній горизонт Куличівки дофіновським часом (понад 31 тис. років тому) і вказує на подібність її матеріалів з молодовською культурою (з одного боку) і Радомишлем і Пушкарями І — з дру­гого. Він достовірно встановив етапи розвитку матеріальної культу­ри пам’яток цієї групи від початкового етапу пізнього палеоліту до його фіналу, показав генетичну спадкоємність між різними етапа­ми її розвитку. Правомірні також його спостереження щодо деякої подібності матеріалів різних етапів молодовських і волинських пам’яток. Можна навіть припустити і прямі контакти населення цих регіонів у певні періоди часу (наприклад, у другій половині останнього зледеніння). Є певні риси подібності між індустрією Куличівки і Радомишля.

На Середньому Подніпров’ї культурно-історичний процес мав більш складний характер. Ми вже писали про можливі шляхи формування індустрії Радомишля. На заключній стадії раннього етапу пізнього палеоліту в Середньому Подніпров’ї формується пушкарівська пізньопалеолітична культура з кістково-земляними житлами і особливим складом крем’яного інвентарю, яка пред­ставлена матеріалами Пушкарів І, Клюсів і Новгород-Сіверської стоянки. Основними об’єктами полювання носіїв цієї культурно- історичної спільності був мамонт. Трапляються також кістки воло­хатого носорога, коня, північного оленя, ведмедя, благородного оленя та ін. У прикордонному районі між північною і південною зонами біля витоків р. Красна (притоки Сіверського Діттця) вияв­лено стоянку мисливців на широкопалого коня, бізона і благород­ного оленя, яка генетично пов’язана з населенням костьонківсько- віллендорфської культурної спільності. Стоянка Ями датується по­чатком причорноморського часу.

У степовій зоні відома невеличка група пізньопалеолітичних пам’яток, які дослідники датують раннім етапом пізнього па­леоліту (Зелений Хутір II, Анетівка XIII, Ненаситець III, Перемо­га 1).

Матеріальна культура пам’яток Придністров’я (Зелений Хутір II, Клімауци 1 та ін.), Побужжя (Анетівка XIII), Нижнього Подні­пров’я і Надпоріжжя (Перемога 1, Ненаситець III та ін.) пов’язана близькими традиціями в обробці кременя і має орін’якоїдний ха­рактер. У широку причорноморську область орін’якоїдних куль­тур, вірогідніше за все, слід включати також пам’ятки орін’яксь- кого кола з Криму (Сюрень І, Шайтан-Коба II, Качинський навіс та ін.). У цій широкій області дослідниками виділяються дві гене­тичні лінії розвитку — одна в Придністров’ї, друга — в Криму. На основі місцевого муст’є в Придністров’ї складається нижньодніст- ровська культура, яка на більш пізньому етапі поділяється на дві лінії розвитку. В Криму дослідники також простежують генетич­ний зв’язок раннього етапу пізнього палеоліту з місцевим муст’є. Подальші дослідження, судячи з попередніх публікацій, дають мож­ливість чіткіше простежити лінії генетичного розвитку пізнього па­леоліту Криму. Водночас уже наявні матеріали дають змогу говори­ти про особливу сюренську пізньопалеолітичну культуру в Криму.

Завершуючи огляд етноісторичного процесу на ранньому етапі пізнього палеоліту в дофіновський (паудорфський) час, відзначимо, що за сучасними археологічними відомостями його реконструкція виглядає вкрай фрагментарно. Лише в Середньому Подністров’ї і на Волині можна простежити досить сталу тенденцію формування і розвитку народонаселення. Але навіть у цьому досить добре вивче­ному регіоні не беззаперечно заповнений хронологічний розрив між мустьє і пізнім палеолітом. На іншій території України виявлено лише окремі епізоди етноісторії. Реконструювати на їхній основі етноісторичний процес вкрай складно. На цьому етапі майбутня господарсько-культурна і етноісторична карта України лише на­мічається.

На середньому етапі пізнього палеоліту (23—18 тис. років тому) через насування льодовика і погіршення клімату екологічна обста­новка на півдні Східної Європи змінюється. В північних районах України лісостеповий ландшафт з хвойними лісами змінюється перігляціальним (тундровим) лісостепом. Вже наприкінці дофінов- ського (паудорфського) потепління, судячи з матеріалів 8—7-го шарів Молодово V і 7-го шару Кормані IV, намічається рух в на­прямі ускладнення господарсько-побутового укладу мешканців Середнього Подністров’я. Тоді саме, або трохи пізніше, намічаєть­ся пряме переселення мешканців з північних районів у більш південні.

З настанням похолодання в інтервалі 21—20 тис. років тому чітко фіксується переселення великої групи населення з Польсько­го пониззя в причорноморські степи, на що вказує генетична спорідненість індустрії стоянок Гура Пулавська, Сагайдак, My- ралівка, Золотовка. З цим часом, ймовірно, пов’язане також пере­селення в південні райони України мешканців півночі Східної Європи.

Не до кінця вирішеним залишається питання про заселення перігляціального лісостепу півночі України в період максимуму останнього зледеніння (22—18 тис. років тому). За даними ма­теріалів стоянки Кормань IV (шари 6 і 5-6) І. К. Іванова вважала, що перерви в заселенні Середнього Подністров’я в максимально хо­лодний проміжок верхнього плейстоцену не відмічалося. Але ці шари представлені нечисленними знахідками і, вірогідніше за все, свідчать про зменшення кількості мешканців. До того ж відомо, що в цей час пам’ятки молодовської культури широко розповсюд­жуються в більш південних регіонах на території Молдавії. Дов­готривалі поселення з житлами та стабільними господарсько- побутовими комплексами відомі на Середньому Подністров’ї лише з кінця максимального похолодання (18 тис. років тому — Кор­мань IV, шар 3). Немає упевнено датованих цим часом пам’яток також на Волині.

Середнє Подніпров’я в період максимального похолодання, на відміну від Середнього Подністров’я і Волині, залишається віднос­но щільно заселеним. Населення цього і суміжного з ним регіонів успішно адаптувалося до нових умов проживання шляхом споруд­ження довготривалих утеплених жител та вдало організованого по­лювання на мамонтів. За сучасними даними археології поки що важко простежити хронологію пізньопалеолітичних поселень цього періоду. Водночас тут досить добре фіксується єдина генетична лінія розвитку пушкарівської культури в матеріалах Межирічів, Добранічівки, Гінців. Успішно пристосувавшись до нових умов існування, населення цієї етноісторичної спільності навіть розши­рило регіон свого проживання. Загалом, судячи з археологічної карти пам’яток цього часу, в районі розселення пушкарівської культури помітно збільшується кількість населення.

Паралельно з населенням цієї культурно-історичної єдності по матеріалах Мізинської стоянки простежено формування населення з іншими культурними традиціями, передусім в обробці кременя. Походження цього населення залишається поки що не до кінця з’ясоване. Господарство, побут, матеріальна культура, пам’ятки мистецтва цих двох історичних спільностей багато в чому подібні. Насамперед це стосується будівництва і оформлення жител, сти­лістичних особливостей образотворчого мистецтва, впорядкування господарсько-побутових комплексів.

Така ситуація виникла внаслідок встановлення широких куль­турних і виробничих зв’язків між цими етнічними спільностями, що стимулювалося формуванням близьких форм господарської діяльності. За цих умов поступово почав складатися єдиний госпо­дарсько-культурний тип мисливців на мамонтів. Не можна виклю­чати також незначний відтік населення в більш південні регіони, який простежується по матеріалах Минівського яру на Сіверському Дінці.

У степовому Причорномор’ї з настанням похолодання культур­но-історична ситуація дещо ускладнюється. Зазнають подальшого розвитку традиції населення центральноєвропейського кола, які переселилися сюди раніше. Територіально пам’ятки цього типу розповсюджені до Нижнього Дону (Золотовка І). Під впливом кон­тактів з місцевим населенням в екологічних умовах, що змінились, формуються нові культурно-історичні спільності. З насуванням льодовика збільшується щільність населення за межами льодови­кової зони, якою було Північне Причорномор’я, що спричинило прискорення процесу асиміляції та зростання темпів історичного розвитку.

У Нижньому Подністров’ї, на базі нижньодністровської куль­тури, під впливом прийшлих культурних традицій формуються дві близькі, але відокремлені лінії культурного розвитку: на півночі — від Клімауц І до Клімауц II з продовженням у Рашкові VIII і VII; на півдні — від Зеленого Хутора II до Кам’янки, Усатова, Калфи. В подальшому, з проникненням в Нижнє Подністров’я на початку пізньольодовиків’я носіїв аккаржанських традицій, тут на основі місцевих нижньодністровських і прийшлих аккаржанських тради­цій формується нова культурно-історична спільність — аккар- жанська культура.

Тшпий характер має культурно-історичний процес у Середньому Побужжі. Тут внаслідок злиття двох культурних традицій: місце­вих, представлених матеріалами Івашкове поле, Ліски, Володи­мирівна (8—7 шари), і прийшлих, репрезентованих матеріалами таких пам’яток, як Сагайдак 1 і Анетівка І, складається єдина культурно-історична спільність — анетівська культура (під час максимального похолодання, 20—19 тис. років тому). Розширюю­чи свою територію, зливаючись з генетично близькими культурно- історичними спільностями, ця культура доживає в степовому При­чорномор’ї до мезоліту. Крім степового Побужжя розвиток індуст­рій центральноєвропейського кола простежено Н. Д. Прасловим у Приазов’ї і на Нижньому Доні.

Найновіші дослідження пізнього палеоліту Нижнього Дніпра дають змогу по-новому представити розвиток народонаселення в цьому своєрідному екологічному регіоні. Паралельно з подальшим розвитком культури місцевих аборигенів у період максимального похолодання в Подніпров’я мігрує населення з більш північних ре­гіонів. Так, за даними археології, з костьонківсько-боршевського району на Середньому Доні намічаються два шляхи міграцій: один — через Сіверський Донець і Донбас (Тельманська — Амвросіївка — Нововолодимирівка II) і другий шлях — через Надпоріжжя (Углянка — Любимівка IV). До кінця не з’ясовано характер зв’яз­ків населення Нижнього Дніпра і молодовської культурно-історич­ної спільності (незрозуміла хронологічна позиція граветтоїдних комплексів на Нижньому Дніпрі і в Криму), хоча ми до кінця не можемо виключити безпосереднє переселення молодовського насе­лення з Подністров’я до Криму.

Мозаїчність етноісторичної карти України в період максималь­ного похолодання, що виникла внаслідок зміни природного оточен­ня, справді була, можливо, ще більш барвистою. По-різному скла­дається доля племен в регіонах. В одних випадках місцеве насе­лення повністю адаптувалося до умов перігляціального клімату (Середнє Подніпров’я), в інших — кількість мешканців значно скоротилася внаслідок міграції частини населення у більш південні регіони (Волинь, Середнє Подністров’я). Водночас, як було показа­но, причорноморські і приазовські степи інтенсивно заселяються пришельцями з більш північних регіонів. Порівняно з раннім ета­пом пізнього палеоліту тут не тільки збільшується щільність насе­лення, а й значно ускладнюється його етнічний склад. Відбуваєть­ся інтенсивний процес взаємодії різних культурних традицій, який не завжди можна простежити у повній мірі за даними археології в силу їхньої специфіки та обмеженої інформативності джерелознав­чої бази.

З початком потепління і відступом льодовика поступово звіль­нюються для проживання людей більш північні райони. Саме тоді починається зворотний процес руху населення з півдня на північ. З одного боку, частина населення причорноморської зони просуваєть­ся в північніші райони, з іншого — починається рух на територію України населення з Кавказу і Балкан. Етноісторична ситуація не тільки не спрощується, а навпаки, значно ускладнюється. В про­цесі розселення первісних племен складаються нові культурно- історичні спільності, продовжується розвиток місцевих традицій, але вже в умовах контактів з новими пришельцями. До того ж відтворення етноісторії цього періоду значно ускладнюється, бо важко визначити хронологічні взаємовідносини різних традицій у формуванні матеріальної культури пізньольодовиків’я.

Заключний етап пізнього палеоліту пов’язаний з пізньольодо- виків’ям (17—10 тис. років тому). Протягом цього періоду клімату була властива нестабільність: потепління змінювались тимчасови­ми похолоданнями, поки не встановилися відносно сприятливі умови сучасної епохи (голоцену).

Уже в період першого потепління (17—16 тис. років тому) помітно зростає щільність населення в Середньому Подністров’ї і на Волині, що відбилося на стабілізації поселень, збільшенні їхньої !цільності, ускладненні господарської діяльності. Знаменно, що тут простежено генетичний зв’язок культурних традицій, які склалися ще в ранньому палеоліті, розвиток яких був послаблений, але не перерваний навіть у період максимального похолодання. Вплив традицій молодовської культури, можливо, розповсюджується на територію Волині, хоча до повної публікації матеріалів Куличівки і Липських стоянок судити про це важко. Наприкінці зледеніння деякі дослідники по матеріалах верхніх горизонтів стоянки Kop- мань IV намагаються виділити появу в цьому регіоні нових куль­турних впливів. Так чи інакше, але стабільність етнічного процесу в цьому регіоні дивовижна. Паралельно з формуванням етнічних традицій відбувався процес активної господарської адаптації насе­лення до умов проживання, що привело до складання стабільних форм побуту і господарської діяльності.

У Середньому Подніпров’ї з початком потепління не виявлено суттєвих змін у розвитку господарсько-культурних традицій. За матеріалами Межиріча і Добранічівки простежується подальше удосконалення як культурних, так і господарських устоїв, які складалися тут ще на ранньому етапі пізнього палеоліту. На­прикінці льодовикового періоду (в аллеродський час) на півночі Українського Полісся формуються нбві культурно-історичні спіль­ності, що входять у простору аренсбурзько-свідерську область. Вод­ночас із півдня у Середнє Подніпров’я просуваються племена, най­вірогідніше, анетівської культури.

У степовій зоні культурно-історична ситуація змінюється під впливом кількох факторів. В період максимального похолодання степи Причорномор’я були притулком для мешканців північних районів Центральної і Східної Європи, що призвело до помітного збільшення тут щільності населення, а це, в свою чергу, — до ско­рочення ресурсів їжі. З початком потепління частина палеолітич­них громад повертається до колишніх регіонів свого існування. Але демографічна стабілізація була, мабуть, недовгою, якщо взагалі була. В інтервалі 16—14 тис. років тому з півдня в степи проника­ють нові групи переселенців. Знову виникає складна господарська і етноісторична ситуація. Судячи з великої кількості дрібних корот­кочасних поселень, спосіб життя мешканців степів стає більш рух­ливим. За цих умов складання стабільних етнічних спільностей вкрай утруднюється. Там, де простежується якась подібність ма­теріальної культури, вона носить аморфний, невиразний характер.

Так, у Нижньому Подністров’ї на основі традицій нижньо- дністровської культурно-історичної спільності, що тоді розпалася на дві гілки — рашківську і кам’янсько-усатівську, за участю по­тужного зовнішнього компоненту на початку пізньольодовиків’я формується нова культурно-історична спільність, яка отримала в археології назву аккаржанська культура. На жаль, численні дрібні нестратифіковані, а тому погано датовані пам’ятки цього регіону не дають можливості простежувати динаміку як складання, так і розвитку етноісторичного процесу в пізньольодовиков’ї.

На іншій, східній, околиці причорноморських степів етноісто- ричний процес був пов’язаний із просуванням у степи населення з Кавказу. Спочатку на Нижньому Доні, а потім і в степах північно- західного Приазов’я складається нова культурно-історична спіль­ність — кам’янобалківська культура. Поступово її вплив розши­рюється і сягає Надпоріжжя і Нижнього Подніпров’я. Сучасний стан джерел не дає змоги достовірно реконструювати етноісторію цього регіону у фіналі пізнього палеоліту. Безперечно, деякі еле­менти спорідненості, простежені між Амвросіївкою та Янісоллю, свідчать про подальший розвиток тут костьонківських традицій. Вірогідно, що мало місце продовження генетичної лінії муралівсь- ко-золотовської спільності. Вирішення складних питань взаємодії цих трьох ліній розвитку — справа майбутнього.

Не менш суперечливо відбувався етноісторичний процес і в центрі причорноморських степів, куди прямували потоки населен­ня як із заходу, так і з півдня та сходу. Слабка вивченість і брак єдності серед дослідників в оцінці культурно-хронологічного поділу пам’яток фінального палеоліту не дають можливості більш чи менш впевнено відновити етноісторію регіону.

Краще цей процес вивчений у степовому Побужжі, де саме тоді продовжують існувати анетівські племена у дещо зменшеній кіль­кості, частина яких розселилась на інші території. Водночас на­мічається зв’язок населення цих територій з рашківськими і моло- довськими племенами Подністров’я. Наприкінці льодовикового періоду в Надпоріжжя і Нижнє Подніпров’я проникають племена гінцівсько-боршівського кола.

Не менш складні етноісторичні процеси відбувалися і в Криму. Немає єдності серед дослідників у поглядах на шляхи формування фінальнопалеолітичних шан-кобинських і свідерських індустрій.

За умов інтенсивних демографічних і культурно-історичних процесів в різні періоди пізнього палеоліту на території України виникали і розпадалися господарсько-культурні і культурно-істо­ричні спільності різного рівня: локальні етноісторичні єдності і широкі культурно-історичні області; промислові групи і просторі зони з близькими формами господарської діяльності і побуту. Що стоїть за різними типами груповання археологічних пам’яток і їхньої матеріальної культури? Дослідники по-різному вирішують ці проблеми. Більшість вчених бачить у локальних культурно- історичних єдностях (археологічних культурах) етнічні спільності різного рівня. Широкі культурно-історичні спільності розглядають­ся як зони так званої лінгвістичної безперервності, коли сусідні громади добре розуміли одна одну, але з віддаленням від центру розходжень у взаємопорозумінні стає все більше.

Значна рухливість населення в пізньому палеоліті, природно, справляла вирішальний вплив на дестабілізацію етноісторичного процесу. Це спричинювало постійне змішування різних етноісто- ричних спільностей, а тим самим і мов, що призводило до не­обхідності більш пластичної етнолінгвістичної адаптації. В одних випадках зливалися дві або більше культурні традиції і складалися нові; а в інших — одна спільність асимілювалася іншою. На жаль, археологічні джерела, накопичені до цього часу, вкрай фрагмен­тарні і не дають можливості беззаперечно простежити цей процес на території України в пізньому палеоліті. Це справа майбутніх досліджень. Тому коротко підсумуємо викладене вище.

На ранньому етапі пізнього палеоліту за умов помірного кліма­ту в різних регіонах України на основі переважно місцевого мус- тьєрського населення починають виникати перші нестійкі етнічні групи населення у Середньому і Нижньому Подністров’ї, в Криму. Пізніше такі спільності виникають у Середньому і Нижньому Под­ніпров’ї і на Побужжі. З настанням максимального похолодання спостерігається як міграція населення у межах України, так і пе­реселення на територію України аборигенів більш північних об­ластей з Центральної і Східної Європи. В період максимального похолодання в південних областях України формується ряд нових культурно-історичних спільностей на. Нижньому Дністрі, в степо­вому Побужжі, в Нижньому Подніпров’ї і в Криму. І нарешті, з відходом льодовика знов посилюються міграційні процеси, які призводять до порушення сталої етноісторичної обстановки. Не­зважаючи на складність і значну рухливість демографічної і етно­культурної ситуації, на території України можна простежити і деякі стабільні етнічні спільності. Це — молодовське населення на Середньому Дністрі і пізніше на Волині, пушкарівсько-межиріць- ко-добранічівське на Середньому Дніпрі, нижньодніпровське та анетівське на Південному Бузі.