Глава 4 КУЛЬТУРА, ПОБУТ І РЕЛІГІЯ АРХАЇЧНОГО ПЕРІОДУ

Колонізація Північного Причорномор'я і форму­вання тут перших полісів відбувалися у той знаменний період жит­тя Еллади, який визначають як «грецьке диво», духовна революція або культурний переворот^[521].

У розвитку культури північнопричорноморських держав, як і власне їхньої історії, вирізняються два великі періоди — грецький та греко-римський.

У процесі колонізації на північні береги Понту Евксінського пе­реносилося все те, що складало матеріальне і духовне життя пересе­ленців з метрополії і було для них традиційним: мова, писемність, звичаї, обряди, міфи, релігійні культи й календарні свята, різні вірування, мистецтво та архітектура, культурні та етичні навички, естетичне бачення оточуючого світу, спосіб влаштування повсяк­денного життя тощо.

Архітектура

Для архітектури Північного Причорномор'я цього часу характерні еллінські архітектурно-будівельні традиції та засвоєння місцевої традиції будівництва землянкових споруд^[522].

Типовим, цілком свідомим, заходом було розташування міста на двох основних рівнях: нижня частина, що прилягала до гавані, та верхня у вигляді звичайного плато (Ольвія, Фанагорія) або акропо­ля, який розташовувався на пагорбі (Пантикапей, Німфей, Мірме- кій). Забудовувалися й схили пагорба. При такому розташуванні вже сам рельєф надавав місту мальовничості, що підсилювалося розміщенням на вершині пагорба або поруч з нею палацових споруд та храмів (Пантикапей).

У містах з акрополем агора — торгово-адміністративна площа — могла розташовуватися лише у нижньому місті (Пантикапей). В інших містах — як у нижньому, так і у верхньому місті (Ольвія).

Слід відзначити, що у цей час далеко не всі міста мали захисні споруди.

У цілому тутешні міста відрізнялися від середземноморських. Передусім вони майже не мали благоустрою, були невеликі за роз­мірами. Так, територія Ольвії наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. навряд чи перевищувала півтора — два десятки гектарів. Жод­не з північнопричорноморських міст не мало прямокутного регу­лярного планування, типового для міст, які засновувалися під час Великої грецької колонізації -у Середземномор'ї. Вулична сітка складалася переважно стихійно. Житлові квартали складалися го­ловним чином з однокамерних землянок і напівземлянок. Кілька таких землянкових структур складали окремий ойкос. Поряд із землянками, можливо, існували й невеличкі наземні однокамерні будівлі без будь-яких ознак ордерного декору. Квартали по пери­метру огороджувалися невисокими парканами. Низька житлова за­будова, брак лінійної перспективи вздовж вулиць (через нечіткість їх планування) контрастували з одним або двома культовими, цент­рами та з вівтарями й храмами, які були значно вищими за ото­чуючі їх будівлі і являли собою справжні архітектурні витвори.

Згодом, наприкінці VI — на початку V ст. до н. е., землянки припиняють своє існування й житлова забудова здійснюється у типовому для грецьких міст вигляді. Тобто будуються звичайно одноповерхові невеличкі будинки з внутрішніми дворами — харак­терною для античного житла ознакою (Борисфен, Ольвія, Панти­капей). Часто ці будинки мають житлові підвали, їх декор обме­жувався лише побілкою стін.

При заснуванні міст у Північному Причорномор'ї та їх первин­ній забудові теоретичні та мистецькі надбання архітектурної науки, які на той час досить широко запроваджувалися у Греції та Іонії, виявилися тут слабко.

Інакше було із культовими спорудами. Вони зводилися інколи посеред звичайної забудови, мали огорожу, що могла проходити майже впритул до самого храму (Борисфен), але найчастіше — роз­міщувалися на культових ділянках — теменосах (Ніконій, Ольвія), що розташовувалися в містах, звичайно у їх центральних частинах, та у святилищах поза містами.

Ранні храми були невеликими спорудами (довжина головного фасаду не перевищувала 6—7 м) антового двоколонного або про- стильного чотириколонного типу, іноді з апсидальним завершен­ням тильного фасаду. Ордер — іонійський малоазійського типу. Стіни сирцеві на кам'яних цоколях, покрівлі черепичні. Найбільша увага приділялася декору покрівель. Вони були з розписними сі- мами (меандр), повздовжніми коньковими каліптерами та розпис­ними рельєфними акротеріями у вигляді пальмет або напівкруглих щитів з рельєфним декором. У розписах використовувалися голов­ним чином жовта, коричнева, червона та синя фарби. Архітектур­ний декор іонійського ордеру мали й вівтарі. Найцікавііпий комп­лекс архітектурних деталей архаїчних часів, як теракотових, так і кам'яних, було знайдено в Ольвії на західному теменосі^[523]. Тут зна­ходився й унікальний для Північного Причорномор'я кам'яний центральний акротерій. Антаблементи цих ранніх храмів могли бу­ти змішаними за матеріалами — дерев'яними з теракотовим обли­цюванням. Можливо, дерев'яними були і фусти колон.

Згодом, імовірно, з кінця VI — початку V ст. до н. е. храми починають будувати цілком з каменю, про що можуть свідчити ар­хітектурні деталі від пантикапейського храму Аполлона.

У типологічно-стилістичному плані цей храм можна віднести вже до наступного етапу історії культури північнопричорномор- ських міст. Храм являв собою (за реконструкцією^[524]) іонійський периптер розмірами по головному фасаду близько 16 м. Це була досить значна для південнопричорноморських міст споруда, яка, проте, не перевищувала розміри середніх за величиною храмів ма­терикової Греції.

Таким чином, культова архітектура архаїчного етапу у Північ­ному Причорномор'ї була значно скромнішою не тільки від мало­азійської, де існували гігантські діптери довжиною понад 100 м, ай від материкової грецької.

Побут і звичаї

Міське населення за своїм побутом в архаїчний час мало чим відрізнялося від сільського, бо міста знаходились у стадії свого формування і організації полісних структур, а за житло правили переважно однокамерні напівземлянки. Певно, лише не­значна кількість переселенців змогла швидко збудувати для своєї сім'ї сирцево-дерев'яні, дерев'яні або кам'яні оселі, які навряд чи вирізнялися розмірами і внутрішнім опорядженням.

У трохи заглиблених в землю помешканнях, площа яких в ос­новному не перевищувала 6—8 м², розпалювали вогнище, розміщу­валася піч або стояла жаровня для опалення та приготування їжі^[525]. Примітивні глиняні лежанки і долівку встеляли сухою травою, на них спали. Можливо, біля стін стояли маленькі дерев'яні лавки та трапедзи — переносні столики для їжі. Інколи такі столики вирізу­вали з материкової глини при будівництві житла. В стінах земля­нок влаштовували неглибокі ніші для зберіганні продуктів і посу­ду. Однак навіть такі скромні житла за звичаями греків прикра­шали: на стіни чіпляли теракотові й дерев'яні статуетки, розписні тарілки і чаші з зображенням міфологічних персонажів, релігійних та побутових сцен, вінки з листя, квіток та колосся. Для освітлення користувалися керамічними світильниками.

Проте слід зазначити, що саме в цей ранній час, як ніколи, пів- нічнопонтійські елліни користувались у побуті прекрасним привіз­ним столовим посудом. Архаїчна розписна кераміка з Борисфена, Ольвії, Пантикапею, Німфею вражає кількістю, розмаїттям форм і розписів^[526]. Тут знаходять амфори, кратери, глеки, ойнохої, кіліки, скіфоси, амфориски, лекіфи, тарілки тощо.

Для приготування їжі використовувалися ліпні й кружальні горщики, каструлі, сковороди тощо. Елліни досить швидко присто­совувалися на новому місці: пекли хліб, готували каші з ячменю, пшона і пшениці, варили горох, боби, сочевицю, вживали м'ясо свійських і диких тварин, рибу і мідії, овочі, фрукти, мед, виготов­ляли молочні продукти і т. ін. Оскільки всі поселення засновува­лись на морському узбережжі чи на берегах річок, у щоденному раціоні еллінів переважали різноманітні види риб, яких вони їли з

гострими приправами. В яких би місцях Північного Причорномор'я не проживали елліни, до них з різних центрів Егеїди надходили олія і вино, які були складовими їхнього харчування. Особливої популярності набуло хіоське вино, яке колоністи, за встановленим в Елладі звичаєм, як і всі інші вина, пили розбавленим водою.

У ранні часи грецькі переселенці, певно, більше дотримувалися своїх традицій в одязі, ніж у наступні періоди. Найкращого гатунку шерстяні тканини і готові вироби постачав Мілет, який славився цим не тільки в Елладі, а й у східних народів.

Чоловіки носили традиційні хітони, на які, коли виходили на­двір, накидали гіматії-плащі. Залежно від пори року, вміння влас­ника і моди вони по-різному драпувалися. Влітку для виконання деяких робіт чоловіки одягали ексоміду — різновид короткого хіто­на. Волосся у разі необхідності перев'язувалося пов'язками. За ста­ровинним іонійським звичаєм елліни носили бороди.

На відміну від чоловіків жінки завжди носили довгий одяг, що теж складався з хітона і гіматія, яким найчастіше покривали й голову. Так само одягали дітей. Жіночий одяг, як свідчать пам'ят­ки мистецтва, відрізнявся від чоловічого багатшою кольоровою гамою, складною орнаментацією, візерунками на полотнищах.

Одяг еллінів скріплювався на плечах фібулами та гудзиками, які водночас прикрашали костюм. Крім того він доповнювався різ­ними прикрасами: браслетами, медальйонами, намистом, сережка­ми, каблучками, перснями^[527]. Бідні жінки і дівчатка носили навіть залізні вироби, заможні — золоті й срібні. Дівчата прикрашали свої зачіски кольоровими стрічками, вінками з живих квітів і листя. За взуття правили сандалії на дерев'яній чи шкіряній підошві, череви­ки і чобітки зі шкіри. Однак можна припустити, що значно холод­ніший клімат у Північному Причорномор'ї змушував переселенців для повсякденного життя і праці вбиратися, як і місцеві лісостепові племена фракійців та сіндів, у хутряні та шкіряні куртки, штани, накидки.

Уже в архаїчний час в ольвійських майстернях було налаго­джено серійне виробництво дзеркал не тільки для внутрішніх пот­реб, а й для продажу місцевим племенам. Заможні громадяни користувались і привізними дзеркалами, прикрашеними мініатюр­ними фігурками божеств і художнім різьбленням. Крім того до туа­летних речей належали різноманітні мініатюрні посудини, в яких зберігалися запашні масла: амфориски, котіли, аски, алабастри, арібали тощо. Вони надходили до Північного Причорномор'я не ли­ше з метрополії, а й з Навкратісу та Родосу. Завдяки цьому вже у VI ст. до н. е. переселенці користувалися різними маслами в рідкіс­них посудинах з фаянсу, непрозорого «фінікійського» скла, але­бастру та глини. Чоловіки, особливо ті, що брали участь в релігій­но-спортивних змаганнях, часто користувались дерев'яними, кістя­ними, залізними стригилями для очищення шкіри від масел і бруду. Для розчісування волосся використовували гребінці.

Традицій метрополії греки дотримувалися в усьому. Новосілля, шлюб, народження дітей, їх вступ до ефебів, похорони — все це відзначали за встановленими обрядами. Зокрема під час похорону влаштовувались процесії і тризни, одягали чорний одяг, жінки (близькі родичі) рвали на собі волосся, виконували сольні пісні- плачі (трени). Покійника супроводжували всією громадою, клали в могилу потрібні у потойбічному світі, згідно з віруваннями, речі, найчастіше ті, що використовувались ним за життя^[528].

У часи дозвілля чоловіки збиралися для застільної бесіди й три­валих дискусій, які називались симпосіями. Оскільки ще не було спеціальних приміщень для влаштування бенкетів, слід думати, що здебільшого вони проводились у дворах. Деякі учасники симпосію- мів складали короткі застільні вірші, які одразу ж гострим вістрям продряпувались на чашах для вина. Вони збереглися до наших днів^[529]. Влаштовувалися також громадські трапези, особливо під час релігійних календарних свят, пов'язаних із закінченням польових робіт навесні і восени. Кожна сім'я відзначала й свої маленькі свята.

За браком у містах в період їх становлення спеціальних площ (агор) з ринками місцем людських зборищ у вільний від роботи час були гавані, куди часто припливали кораблі з купцями й групами нових колоністів. Тут можна було почути новини з батьківщини, послухати розповіді про морські подорожі і незнані країни, купити потрібні речі.

Слід зазначити, що, дотримуючись своїх одвічних звичаїв, еллі­ни були змушені запозичати у місцевих племен, зокрема фракійців, лісостеповиків та сіндів, деякі елементи їхньої культури. Це, зокре­ма, виявилось у влаштуванні тимчасових напівземлянкових жител, застосуванні ліпного посуду — більше пристосованого для приготу­вання їжі на відкритому вогнищі, використанні значно теплішого й простішого одягу.

Мова і літературна творчість

Згідно з античною літературною традицією, коло­ністи, лідери яких були освіченими громадянами полісів, несли в собі той духовно-культурний заряд, який вони почерпнули на своїй батьківщині. Саме в їхній метрополії — Miлеті — зародились у VII—VI ст. до н. е. різноманітні наукові знання, які тією чи іншою мірою знайшли свій вияв і в найвіддаленіших від нього понтій- ських колоніях. Передова на той час іонійсько-мілетська культура мала яскраво виражені риси гуманності і своєрідної відкритості у контактах з іншими етносами, а тим паче з грецькими державами; політика, релігія і міфологія були тісно пов'язані з раціональним теократичним мисленням, поетичною творчістю та мистецтвом.

Широкий розвиток міжнародних відносин сприяв запозиченню деяких елементів з культур різних полісів і навіть іншоетнічних об’єднань, що призвело до появи окремих ознак синкретизму, особ­ливо в поховальних і релігійних ритуалах ще в колонізаційний період. Різні соціально-політичні та економічні умови розвитку пів- нічнопонтійських апойкій, їх географічне розташування, ступінь зв'язків з метрополією та сусідніми племенами створювали в кож­ному з них свої особливості при існуванні тут в цілому однорідної грецької культури.

Спільним для більшості колоністів Північного Причорномор'я був іонійський діалект грецької мови, який лише в IV ст. до н. е. поступово почав витіснятись аттичним (KOINH). Тільки херсздіеси- ти та зовсім нечисленні мешканці інших північнопричорномор- ських міст користувалися дорійським або змішаними діалектами. На Боспорі, очевидно, певний час також існував еолійський говір. Мовна близькість понтійських еллінів сприяла тісному спілкуван­ню. Особливо довго зберігалися традиції Мілета в мові, писемності, антропонімії, календарі, прихильності до Гомерівського епосу «Іліада» в Ольвії^[530].

Великого значення в усіх колоніях надавалось вивченню мови, бо навіть у перші століття нової ери грецька мова залишалась офі­ційною і в ній не спостерігається будь-яких помітних відмінностей від мови середземноморських еллінів, незважаючи на близьке сусідство різноетнічних угруповань, з якими колоністи постійно спілкувались і представники яких нерідко назавжди осідали в міс­тах або на їх околицях.

Численні епіграфічні джерела, в основному різноманітні написи на черепках, свідчать, що переселенці та їхні нащадки писали гра­мотно, знали епічні твори, намагалися самі складати коротенькі вірші. Мешканці міст часто підписували свій посуд, залишали при­святні написи божествам або дарчі своїм друзям, виконували на черепках шкільні вправи, записуючи уривки з поем Гомера, ста­вили цифрові мітки тощо^[531]. Відомо, зокрема, що вже в ранній час борисфеніти писали листи на свинцевих і керамічних пластинках, які дають інформацію про їхнє життя.

Північнопонтійські елліни були знайомі зі знаменитими епоса­ми Гомера й архаїчною лірикою. Елегійний дистих, який став з початку VII ст. улюбленим розміром поетів, широко використову­вався і в поетичних творах північнопонтійських греків, зокрема епітафіях та застільних віршах. Останні могли декламуватися під флейту на симпосіях, оскільки за своїм змістом відповідали таким зібранням: «Я приємний для пиття кілік, люб'язний до того, хто п’є вино»; «Випивши мене, Полікрат буде радіти»; «Наповнюй по вінця» (Ольвія); «Я кілік радості» (Німфей). Певно, під час бенкетів їх учасники нерідко займалися імпровізацією, тут же складали ко­ротенькі, прості за змістом, елегії, найчастіше жартівливі, вико­нуючи їх у колі друзів і «записуючи» на чашах< Ці написи^[532]? доку­ментально вказують на вміння громадян займатись версифікацією та на знання ними основ віршування і поетичних творів, з яких вони запозичували ритміку й навіть окремі вислови.

Міфологія та релігійно-філософські погляди

Для процесу колонізації характерним було ство­рення етногенетичних міфів про ті чи інші варварські племена, апе­ляція до героїчних часів і Троянської війни, від яких починався відлік історії усіх греків. У своїх легендах мілетсько-іонійські пере­селенці використовували інформацію про незаселеність цих облас­тей, яку отримали безпосередньо в передколонізаційний період, і поширили її на віддалені часи відповідно до своїх ідеологічних уяв­лень. В широкому контексті понтійські легенди про Геракла, гіган­тів і Афродіту в їх географічній прив'язці до Bocnopy, про ама­зонок — до Меотиди, Геракла і Єхидну — до Гілеї, Ахілла — до Левки і Тендри, Іфігенію — до Таврики знаходять своє місце в ши­рокому колі пам'яток античної міфології. Переважно вони пов'я­зані з найпопулярнішими серед грецьких колоністів міфами, що складало спільну традицію для окремих груп переселенців як у західному, так і в північному напрямку^[533]. Γepaκ√ та амазонки явно виступають як сакрально-міфологічні попередники колонізації Пів­нічного Причорномор'я та західних земель у Середземномор'ї.

Антична традиція перетворення Геракла та інших героїв на сак­ральних колоністів слугувала для пропагандистських цілей еллінів, які займали чужі території, що нібито були ніким до них не засе­лені навіть у ті далекі часи, коли на них поселилися або побували їх улюблені герої.

У понтійських легендах простежується процес розкладу власне міфу, в них присутні цілеспрямовані вигадки та первинні емпіричні знання про природу й реальні етнічні об'єднання. Цікаво, що май­же всі персонажі міфів втілились «у вічні художні образи в грець­кій літературі й грецькому мистецтві, назавжди, на всю епоху існу­вання античної культури, ввели Чорноморське узбережжя і Кавказ у круговид мислення і фантазії кожного освіченого грека й рим­лянина»^[534].

У культурі понтійських колоністів, особливо борисфенітів, по­мітне не лише міфотворче ядро, а й філософсько-релігійне з яскраво вираженими рисами й елементами, властивими для їхнього архаїч­ного світогляду й менталітету. Зовнішньо сумарні образи в міфах володіють емоційною силою, вмінням виражати світовідчуття епо­хи. В них з усією ясністю вирізняються протиставлення — основа основ грецького теоретичного мислення — та окремі елементи сві­тоглядної орієнтації як наслідок раціонального осмислення життя і своєї історії^[535].

Епіграфічні пам'ятки, знайдені на Березанському поселенні, свідчать про наявність у його громадян філософсько-релігійних знань вже у другій половині VI ст. до н. е. та їх прагнення до само­стійного теоретичного мислення^[536]. Полісемантичні написи на кістя­ній пластині, що стосуються культу Аполлона і становлення Оль- війського поліса, відтворюють складність тексту, насиченого особ­ливою символікою і цифрами, проте в узагальненому вигляді він динамічний, в ньому простежується раціонально-логічне мислення.

Мистецтво

Торгові зв'язки з Мілетом та іншими іонійськими містами, різними острівними центрами та Афінами давали змогу знайомитись з багатьма мистецькими творами. Крім численного й різноманітного посуду, прикрашеного високохудожніми сюжетни­ми міфологічними і декоративно-орнаментальними розписами, ко­лоністам були відомі й перші досягнення їхніх співвітчизників у галузі не тільки прикладного, а й образотворчого мистецтва.

Архаїчний час був періодом становлення полісної ідеології, офор­млення релігійної сис­теми і пов’язаної з нею початкової художньої творчості, яка насампе­ред виявилась у ство­ренні скульптурних і теракотових зображень божеств. При інтенсив­них процесах запози­чення не тільки важли­вих елементів культур­ної спадщини, а й спе­цифіки влаштування міського життя в деякі апойкії, зокрема в Оль­вію, Пантикапей, Нім- фей, Фанагорію, у дру­гій половині VI ст. було завезено велику кіль­кість теракот, переваж­но землеробських бо­жеств, якими колоністи прикрашали житла, які вони приносили в свя­тилища і клали у похо­вання^[537]. Імпорт не міг задовольнити усіх пот­реб, тому в згаданих полісах почалося місцеве виробництво гли­няних статуеток, які, однак, не відзначались оригінальністю й досконалістю, бо тутешні майстри найчастіше займались простим копіюванням.

Якщо імпорт і виготовлення малої пластики набрали порівняно великого розмаху, то цього ніяк не можна сказати про кам’яну скульптуру. З усіх понтійських колоній архаїчна монументальна скульптура в найбільшій кількості знайдена,тільки в Ольвії^[538]. При­чому як вотивна, так і надгробна скульптура здебільшого була при­везена з Мілета. Цей факт, безперечно, є свідченням того, що тут оселився певний контингент жителів, які сприяли створенню в місті ознак, властивих метрополії, скульптурна школа якої до її знищення персами 494 р. славилася в усьому античному світі.

Вже у другій половині VI ст. до н. е. в Ольвії працювали приїж­джі майстри, яких запросили сюди з Мілета або ж вони входили до одного з потоків колоністів. З місцевого вапняку, який ольвіопо- літи завжди використовували в будівництві, зроблені статуя Апол­лона Дельфінія та невеликі рельєфи Матері богів, які дуже схожі з мілетськими. Ця скульптура була спеціально виготовлена для свя­тилищ згаданих божеств. У північнопонтійських полісах, так само як і в Середземномор'ї, могли стояти й деревинні статуї (ксоани), але залишків їх поки що не знайдено.

Варто також відзначити пріоритет греків Нижнього Побужжя у розвитку прикладного мистецтва, зокрема художніх металевих ви­робів. Саме у VI ст. до н. е. в техніці лиття тут було виготовлено чимало предметів, зокрема дзеркал, які потрапили до віддалених куточків Східної Європи й Уралу^[539]. Попит на художні бронзові прикраси серед місцевих племен сприяв швидкому розширенню їх виробництва. Так званий звіриний стиль, який виник ще в Іонії під впливом мистецтва східних народів, став тут панівним, оскільки якнайкраще узгоджувався з релігійними уявленнями різних етно­сів, з якими вперше познайомились колоністи. Бронзові, рідше зо­лоті й кістяні, речі являли собою зображення різноманітних тварин і пташок у своєрідному сполученні, що інколи створювало склад­ний орнаментальний мотив. Більшість архаїчних предметів звіри­ного стилю виготовлялась у Борисфені, Ольвії та на поселенні по­близу Ягорлика^[540]. Майже для всіх художніх пам'яток Ольвії цього часу, в тому числі скульптур, коропластики й монет, типовими були стилізація й схематизм зображень, що в багатьох випадках слід пояснювати невмінням майстрів того часу виробляти речі з реалістичним відтворенням образів.

У художній кераміці, яка належала до найчисленнішої категорії імпорту, простежуються три основні стилі: орієнталізуючий (сере­дина VII — перша половина VI ст. до н. е.), чорнофігурний (VI— IV ст. до н. е.) і червонофігурний (остання третина VI—IV ст. до н. е.).

Перший з цих стилів характеризується складним переплетен­ням найрізноманітніших елементів, а саме: орнаментом, зображен- ням тварин, предметів та міфологічних персонажів^[541]. У різних центрах — Мілет, Родос, Xioc, Самос, Коринф, Клазомени, Атти­ка — орієнталізуючий стиль вазопису при загальних основних ри­сах мав свої характерні особливості. Слід відзначити, що найбагат- ші комплекси цієї кераміки знайдено на Березанському поселенні.

Основу чорно- і червонофігурних розписів складали різні міфо­логічні сюжети і сцени з героїчних епосів, у яких центральне місце займало зображення людини. В цьому виді декоративно-приклад­ного мистецтва особливо прославились афінські художники, які не­рідко підписували свої твори. До міст Північного Причорномор'я надходила не тільки масова продукція, але й рідкісні чаші, розпи­сані відомими вазописцями: Лідосом^Софілосом, Амазісом, Тлесо- ном, Дурісом, Олтосом, Епіктетом, Псіаксом, Ксенофантом та ін.^[542]. Шедевром північнопонтійського вазопису є клазоменський кратер з Борисфена, який вражає художньою досконалістю зображених на ньому танцюючих комастів, змагань на колісницях, процесій жі­нок, вершника у супроводі собаки, боротьби тварин, орнаменталь­них мотивів. Архаїчна художня кераміка, знайдена у містах Пів­нічного Причорномор'я,— особливо нижньобугського регіону,— являє яскраву картину її розвитку в різних областях Еллади, а її сюжетні композиції відтворюють численні епізоди з міфів, епосів, релігійного і повсякденного життя еллінів.

На. відміну від багатьох держав центральної Греції у північно- понтійських полісах простежуються специфічні риси й особливості в усіх сферах культурного життя. Насамперед — це відставання у розвитку культури внаслідок їх віддаленості від центру. Колоністи здебільшого задовольнялись імпортними пам'ятками мистецтва, наслідували вже виробленим основам освіти, літературної і релігій­но-філософської творчості, архітектури тощо. Тісні відносини з Ел­ладою значною мірою визначали напрям розвитку грецької північ- нопонтійської культури. Проте вже в колонізаційний час у такій її галузі, як прикладне мистецтво, були створені, в основному із золо­та, срібла і бронзи, досить своєрідні художні вироби.

Релігія і культи

У «сакральному оволодінні землями» в період грецької колонізації, «русі міфів» у різні регіони ойкумени велику роль відігравали святилища Аполлона в Дідімах, Дельфах, на Де- лосі. Вони ж впливали на формування полісної ідеології і перших пантеонів, введення культів верховних богів-покровителів, як коло­ністів, так і заснованих апойкій. З самого початку колонізації пон- тійського узбережжя верховним богом-покровителем було вибрано Аполлона Лікаря (Спасителя) під впливом Дідім — значного сак­рального центру в Іонії^[543]. Лише нижньобугські колоністи невдовзі в результаті політично-соціального розбрату між першопоселе^нцями та епойками у третій чверті VI ст. звернулися до дідімського ора­кула, від якого отримали пораду запровадити миротворчий культ Аполлона Дельфінія — головного патрона Мілета та перейменувати свою апойкію на Ольвію. Певно, культ Аполлона з різними епік ле­зами або й без них у колонізаційні часи традиційно був основним у всіх новостворених полісах. Деякі зміни почали відбуватися піз­ніше. Але універсальність функцій Аполлона, його міфологічний зв'язок з північною ойкуменою сприяли подальшому розквіту цього культу, збагаченню й урізноманітненню його змісту.

Водночас у пантеонах причорноморських полісів велику роль відігравали інші олімпійські божества, зокрема Зевс, Гермес, Діо- ніс, Деметра, Афіна, Артеміда. Особливе значення мав культ мало­азійської богині Матері богів, для якої вже у першій половині VI ст. в Ольвії було організовано окреме святилище, а в Гілеї поставлено вівтар, біля якого, можливо, мудрець-мандрівник скіф Анахарсіс виконував обряд її вшанування^[544].

Важливою особливістю розвитку релігії греків у Північному Причорномор'ї було влаштування центральних, фактично міжпо- лісних святилищ. У цьому регіоні панеллінський характер уже в ранні часи мало святилище Ахілла на Левці, протектором якого тривалий час була Ольвія. У колонізаційний період це сакральне місце притягувало до себе багато шанувальників, які залишали на пустельному острові різноманітні подарунки герою-богу. Цікаво, що в усьому античному світі це було єдине панеллінське святи­лище, пов'язане не з божеством, а з літературно-епічним героєм, якого фантазія колоністів і мореплавців поступово перетворила на всемогутнього бога — їхнього прихильника і заступника.

З самого початку заселення тієї чи іншої території у місті ви­діляли окрему ділянку землі для влаштування сакральної зони, в якій головне місце належало культу верховного покровителя. Най- раніші в Північному Причорномор'ї теменоси відкрито в централь­ній частині верхнього міста Ольвії, де спочатку влаштували свя­тилище Аполлона Лікаря, до якого прилягали культові ділянки Матері богів, Діоскурів, Гермеса й Афродіти (можливо, й інших богів). Після отримання ольвіополітами поради від дідімського ора­кула вони відвели нову ділянку землі для теменосу Аполлона Дель­фіній, Зевса й Афіни. Всі святилища були тісно пов'язані між со­бою. У першій половині VI ст. німфейці організували святилище Деметри й Афродіти, куди приходили з великою кількістю при­ношень^[545].

Чимало полісів вважало доцільним мати священні місця й на своїх прикордонних територіях. Найкращий приклад такої коло­нізаційно-релігійної практики подає Ольвійський регіон. Дуже ра­но в різних місцях, що мали для майбутньої держави найбільше економічне, політичне чи стратегічне значення, ставились вівтарі героям (Гераклу, Ахіллу) як захисникам і різним божествам (Мате­рі богів, Деметрі, Посейдону, Гекаті), які асоціювалися в уявленні еллінів з тією чи іншою місцевістю^[546]. Подібного типу периферійні святилища існували на Боспорі, зокрема Афродіти Апатури побли­зу Фанагорії, де щорічно на її свята збирались іонійці, та неподалік від Херсонеса — Артеміди Партенос^{[547] [548].}

В архаїчний час, коли храмів і вівтарів ще було мало, населення шанувало своїх божеств переважно в домашніх святилищах, для яких призначались спеціальні ніші, закутки, рідше — окремі при­міщення. Священним місцем у кожному домі вважалося вогнище, яке пов'язувалося з богинею Гестією — покровителькою сім'ї. Най­яскравіше вираження цей культ отримав в одному з архаїчних жи­тел Тіритаки, де біля відкритого вогнища в центрі приміщення збереглись in situ теракотові статуетки Деметри і Кори, глиняні вівтарик та маска, чорнолакові чаші.

Зображення архаїчних божеств у Північному Причорномор'ї мали типово грецький характер, оскільки вони завозилися сюди з різних регіонів Еллади і лише в окремих містах (Ольвія, Пантика- пей, Німфей, Фанагорія) у невеликій кількості виготовлялись міс­цевими майстрами за зразками привізних. Найпоширеніші в коро- пластиці були образи сидячих в ієратичних позах Деметри, Кори, Кібели, які відрізнялись лише окремими елементами одягу і ат­рибутів; стоячих Артеміди, Афродіти, Аполлона, Гермеса, Зевса, задрапованих у довгий одяг; протоми із зображенням жіночих бо­жеств⁹². Всі вони ідеалізовані, наділені витончено красивими риса­ми обличчя.

У Північно-Західному Причорномор'ї з найбільшими водними басейнами, які, безперечно, вразили уяву колоністів як своїми роз­мірами, так і багатствами, було встановлено річкові божества від­повідно до назв річок — Борисфен, Гіпаніс, Tipac, Істр. Близько середини VI ст. до н. е. нижньобугські елліни на березі Борисфену поставили вівтар однойменному богу.

З культами окремих божеств переплітались особисті вірування (магічні уявлення, поховальні ритуали), в яких* зберігались іоній­ські традиції. Але згодом у цих віруваннях з'явились і нові елемен­ти. Велику роль у формуванні ідеології населення полісів відіграва­ли сакральні союзи. Найраніші з них зафіксовано в Ольвії. Прак­тику організації перших культових.об'єднань, зокрема мольпів, було запозичено з Мілета^[549]. Мольпи відали в основному релігійни­ми церемоніями в культі Аполлона Дельфінія, а також деякими громадськими справами. Так, вже в період становлення Ольвій- ського поліса тут діяла своєрідна релігійна організація, яка контро­лювала прикордонні святилища, за необхідності постачала продо­вольством їх служителів, призначала нових жерців. Деякі архаїчні поховання Ольвії, Борисфена, Пантикапею, Німфею з специфічно культовим інвентарем свідчать, що в соціальному й культурному плані поховані належали до багатих і освічених верств спільноти.

Не менше значення в суспільному житті полісів мали жерці та інші служителі культів, які належали до кола освічених громадян, знайомих з різними релігійними традиціями і храмовими хроніка­ми. Так званий «лист жерця з Гілеї», написаний у третій чверті VI ст. до н. е. на стінці амфори і знайдений в Ольвії, інформує не лише про суто культові, але й різні громадські справи: втечу рабів після корабельної аварії, відлов диких коней, вивіз лісу і т. ін.^[550].

Таким чином, характерною рисою релігійного світогляду коло­ністів було чітке уявлення про божества, яких вони шанували на нових землях, виокремлення серед них одного бога — Аполлона як найліпшого покровителя і захисника. Землеробський характер еко­номіки колоністів водночас сприяв розвитку хтонічних культів Деметри, Кори-Персефони, Матері богів, Афродіти та Артеміди. З релігійними віруваннями були пов'язані й культурно-творчі про­цеси в полісах: спорудження перших храмів і вівтарів, встановлен­ня монументальних статуй, налагодження місцевого виробництва різноманітних зображень божеств і культових речей, інтенсифіка­ція торгівлі з містами Егеїди для забезпечення населення вотивами, зокрема виробами декоративно-прикладного мистецтва, організація сакральних союзів з розширенням їх політичної влади в полісах.