Глава 3 ВИНИКНЕННЯ І ФОРМУВАННЯ ПІВНІЧНОПОНТІЙСЬКИХ ПОЛІСІВ

У другій половині VI — на початку V ст. до н. е. у Північному Причорномор'ї почалося поступове формування полі­сів. Велика грецька колонізація стимулювала відродження і роз­квіт цієї основної форми політичної і соціальної організації антич­ного суспільства.

У сучасному античнознавстві склалися дві найголовніші кон­цепції щодо визначення терміна «поліс». За першою з них, поліс — це місто-держава, або держава-місто. Вважається, що класичний поліс розвивався на базі міста і уособлював у собі водночас місто, колектив, громадян, державу, де їх розвиток особливо на стадії формування відбувався взаємно і синхронно, створюючи елемен­тарну єдність міста й аграрної зони^[481]. Проте така дефініція не зав­жди відповідала всім суттєвим елементам полісних структур^[482]. Тому для розвинутих демократичних держав класично-полісного типу існує інше визначення. Згідно з ним, це елементарна єдність міста і сільської округи, найпростіша основа організації суспіль­ства, в якому вільні власники-громадяни протистоять масі безправ­них і невільних експлуатованих людей; це, нарешті, найпростіша, але разом з тим дуже ефективна форма політичної організації — республіка з більш-менш яскраво вираженою самодіяльністю гро­мадян і зумовленим цим високим розвитком політичної ідеології і культури^[483].

Найчіткіше визначення раннього поліса — бо саме воно повніше відтворює картину створення північнопонтійських держав у архаїч­ний час — належить Г. А. Кошеленко. Поліс — це порівняно неве­лика (від кількох сот до кількох тисяч чоловік) община громадян, головним заняттям яких було землеробство, що складало її еконо­мічну базу^[484]. Земля знаходилася в колективній власності, значна її частина розділялася на окремі наділи, якими володіла сім'я як важлива ланцюгова ланка полісної структури. Вищим органом вла­ди були народні збори, в яких брали участь дорослі чоловіки, що мали статус громадян. У разі небезпеки вони ж входили в народне ополчення, оскільки регулярної армії у таких полісах не існувало. Важливе місце в системі цінностей, створеній громадянським ко­лективом, займали традиційні звичаї метрополії та ті, які виникли на нових місцях.

Звичайно, при цьому не можна забувати, що за межами грома­дянської общини залишалося чимало людей, які громадянських прав не мали — іноземці, різні прошарки залежного населення, жінки. Упродовж певного часу внаслідок різних соціально-еконо­мічних і зовнішньополітичних причин відбувалися зміни в розвит­ку полісів. Але найголовнішим досягненням полісних' держав, навіть і найконсервативніших, була участь громадян у народних зборах — вищій суверенній владі в державі, де могла виявитися воля, сила і влада демосу. І хоч у багатьох випадках спостерігалося прагнення до подолання поліса, воно було малоуспішним, бо трива­лий час здійснювалося на тій же полісній основі^[485].

У розумінні давніх греків місто-поліс необов'язково мало бути торгово-ремісничим. Головна його ознака — політична й економіч­на самостійність, незалежність від інших громадських колективів. Навіть неукріплені, але автономні апойкії вважалися полісами^[486].

Типовим і. найрозвинутішим полісом Іонії вже у VI ст. був Мілет — лідер понтійської колонізації. Він володів обширною сіль­ською округою, і колоністи, нерідко засновуючи нові апойкії, наслі­дували свою метрополію як у виборі місцевості, так і в збереженні традицій у політиці й культурі. Мілетці здебільшого задовольня­лися своїми власними продуктами виробництва. Незважаючи на те, що їх хора дуже часто піддавалася руйнівним нападам лідійців [Herod., І, 18—22], в місті накопичувалося чимало продуктів і ре­місничих виробів, які треба було вивозити для продажу за межі поліса: олива і оливкове масло, вино, тканини і одяг, вироби з ме­талів, глини, мармуру, дерева і кістки [Aristoph., Lisist., V, 729; Plin., NH. VII, 190; XXIX, 33; Eustaph. Dionys., Perieg. 823]. Отже, дуже рано, нарівні із землевласниками, в Мілеті з'явилась торго­вельна аристократія, яка володіла власними кораблями і вела тран­зитну торгівлю з багатьма містами та колоніями. Розвиток сіль­ського господарства, ремесел і торгівлі сприяв поглибленню соці­ального розшарування громадян, внаслідок чого, час від часу відбу­валися сутички між окремими партіями і угрупованнями. Зростан­ня кількості торгових операцій спричинилося до введення монетної системи — найдавнішої в Елладі — наприкінці VII ст. Одна» з пер­ших золотих монет була завезена до Борисфена, де в невеликому скарбі, разом з іншими збереглася до нашого часу.

Вся громадянська община Мілета була розподілена на шість філ, від яких вибиралися представники на державні посади^[487]. За час інтенсивної мілетської колонізації прибережних територій Понту Евксінського, тобто протягом століття, політичне становище Мілета і його державний устрій періодично змінювалися, що теж впливало на колонізаційні процеси.

Наприкінці VII ст. до влади прийшов притан Фрасібул, який в ході боротьби між родовою знаттю і демократичними силами поліса встановив тиранію. За його правління після укладення почесного миру з Аліатом Мілет досяг значного економічного розквіту [He­rod., І, 20; V, 92].

За свідченнями Геродота [V, 29], «боротьба партій у Мілеті прийняла таку тяжку форму, що мілетцям прийшлося звернутися до посередництва Пароса, аби досягнути якогось умиротворення. Паросці, прибувши в Мілет і побачивши, що житла мілетців сильно пошкоджені,... оголосили, що бажають обійти їхню країну». Та­ким чином вони знайшли для Мілета гарних господарів, веліли їм надати владу і підкоритися всім тим, хто призводив до смути.

Громадяни середнього достатку добилися політичної переваги, за якої, як ніколи, процвітав поліс, ставши «перлиною Іонії». Про­те панування демосу тривало недовго. Великі земле- і судновлас­ники за підтримки жерців і перських сатрапів знову перемогли. Як уже вказувалося, у другій половині VI ст. до н. е. персів влашто­вувало правління тирана, близьке до східної деспотії.

Усі ці події так чи інакше відбилися на політичному розвитку понтійських полісів у другій половині VI ст. до н. е. Підкорення персами 546 р. до н. е. Іонії, встановлення тиранічних режимів, сплата данини і повинність військової служби в перській армії при­звели до нової масової еміграції малоазійських греків у понтійські регіони. Саме з цього часу до першого десятиліття V ст. греки засе­лили великі території північного узбережжя Понту і тут розпочався якісно новий розвиток політичних організмів. Розширювалося осво­єння земель не тільки в раніше колонізованих областях, а й у зовсім нових, зокрема в Нижньому Подністров'ї і в Західному Криму.

Відмінною рисою цього етапу колонізації була передусім її ма­совість. До того ж основну кількість переселенців складали збіднілі верстви населення. Якщо серед перших колоністів були головним чином молоді чоловіки, то в цьому переселенні брали участь сім'ї, які лишилися без землі на своїй батьківщині.

Найраніший у Північному Причорномор'ї Борисфенський поліс ще й досі не має однозначного визначення в науці. В. В. Лапін вважав, що «колектив першопоселенців являв собою саме колек­тив... Але це і є не що інше, як зародок соціально-економічної і політичної організації, яка іменується полісом»^[488].

Полісно-аграрний інститут Борисфена підтримується багатьма дослідниками (Б. Браво, А. Вонсович, Н. Ерхардт, С. Д. Крижиць- кий, В. М. Отрешко, А. С. Русяєва). Дещо інших позицій дотриму­ються Ю. Г. Виноградов і В. П. Яйленко. Останній вважає Березань з середини VII ст. «емпоріальним протополісом», а з початку VI ст., коли на Березань прибула велика партія колоністів, вона стала са­мостійним політичним організмом, протопблісом^[489]. Н. Ерхардт на прикладі великої кількості даних переконливо показав, що мілет- ські колонії ще в VII ст. виводилися в Пропонтиду і Понт з уже складеними в метрополії політичними інститутами і визначеним пантеоном божеств; що вже в момент заснування вони були неза­лежними від метрополії і така автономія могла означати лише самостійність організованого за типом єдності громадян поліса^[490].

Підтримуючи цю тезу, Ю. Г. Виноградов все ж вважає, що хоч апойкія на Березань виводилася як запрограмований у метрополії поліс, вона являла собою емпорій-поліс, а освоєння власне березан- ської хори на узбережжі в VI ст. пов'язувалося з товарним земле­робством^[491]. Однак проти цього свідчать такі міркування.

Якщо ще в VII ст. до н. е. тут оселилася невелика громадянська община, то навряд чи її головним заняттям було добування і тор­гівля сировиною, а згодом товарним хлібом для задоволення потреб метрополії, а не для власного самозабезпечення. В такому разі ні про яку автономію говорити не можна, бо така колонія лише вико­нувала завдання своєї метрополії.

Можна ще припускати, що у VII ст. Борисфен був опорним пунктом, в якому лише якась частина чоловіків займалася торгово- розвідувальною діяльністю, але вже наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. тут відбулися значні зміни, які, ймовірно, спричини­лися політикою мілетського тирана Фрасібула, за правління якого Мілет почав випускати монету. Майже синхронно з'явилась монета і в Борисфені, а також в Істрії і Аполлонії Понтійській у вигляді бронзової стріли — атрибута Аполлона Спасителя [IHTPOΣ]. Вздовж Березанського лиману були засновані поселення. їх виникнення і обробка землі мали на меті збільшення виробництва різних продук­тів, надлишок яких міг би обмінюватися на посуд та одяг, що над­ходили з Середземномор'я. Отже, економічною основою поселення було сільське господарство, а не торгівля. Цілком можливо, борис- фенцям підпорядковувалося і Ягорлицьке поселення ремісників.

До Борисфенського поліса, який почав набирати силу близько середини VI ст. до н. е. з прибуттям у Нижнє Побужжя великої групи епойків, належало й поселення на місці майбутньої Ольвії. Існує, однак, думка, згідно з якою формування Ольвії відбувалося дещо інакше. Вона виникла стихійно в середині VI ст. до н. е. і спочатку не мис лилась як поліс; так само стихійний характер мало освоєння греками навколишніх територій^{[492] [493].}

Так чи інакше, але чимало різноманітних джерел безсумнівно вказують на те, що Ольвія вже у другій половині VI ст. до н. е. стала головним політичним, економічним і культурно-релігійпим цент­ром з великою сільськогосподарською OKpyΓOK)38.

Рис. 51. Кістяна пластинка з пророцтвом дідімського оракула Аполлона. Борисфен. VI ст. до н. е.

Принципово важ­ливим чинником у його історії була ре­комендація дідім- ського оракула змі­нити назву поселен­ня на OABIH ПОЛЕ й утвердити голов­ний культ Аполло­на Дельфінія як ми­ротворця громадян. У зв'язку з цим в Ольвії була випуще­на нова полісна мо­нета у вигляді атри­бута нового патро­на — дельфіна. По­ряд з цим почав функціонувати но­вий теменос — Дель- фініон, який невдовзі став центром релігійного життя ольвіопо- літів. Корінні зміни в їхній ідеології відбулися, певно, внаслідок соціально-політичних незгод між апойками і епойками^{[494] [495]. Зрозумі­ло, що першопоселенці Ольвії традиційно зараховували себе до аристократії з правом володіння найкращими землями, користу­вання різними привілеями. На час прибуття нових колоністів вони вже встигли влаштуватися на новому місці, а деякі з них і розбага­тіти, що підтверджується найбагатшими похованнями ольвіопо- ЛІТІВ другої ПОЛОВИНИ VI CT. ДО H. Є.49.}

Прибулі з розореної Іонії епойки змушені були завойовувати свої права в полісі зі звертання до дідімського оракула, який, імо­вірно, дещо утихомирив розбрат між різними угрупованнями коло­ністів. Однак сила і перевага першопоселенців виявилися в тому, що вони продовжували шанувати свого бога Аполлона Спасителя, побудувавши для нього новий храм наприкінці VI ст. У другій поло­вині VI ст. на південь від Дельфініона була виділена агора, яка служила місцем народних зборів громадян і водночас використову­валась для торгівлі і проведення релігійних свят.

Велике значення для розуміння деяких соціально-політичних аспектів історії архаїчної Ольвії має так званий «лист жерця» сере­дини — третьої чверті VI ст.^[496]. З його змісту можна зробити виснов­ки про те, що вже в цей час ольвіополіти володіли значною терито­рією в районі Нижнього Подніпров’я. У листі названі такі топоні­ми, як Халкена і Гілея, звідкіля вивозили ліс і диких коней. В Гілеї ольвіополіти поставили вівтарі своїм божествам — Кібелі, Гераклу і Борисфену. Автор згадує і рабів, які намагалися втекти після ко­рабельної аварії. З листа також ясно, що в архаїчній Ольвії вже існувало підпорядкування різних членів громадянської общини в сакральній сфері. Подібна субординація, певно, була характерна і для політичних структур.

Знайдена в Ольвії серія уламків чорнолакових посудин остан­ньої чверті VI — першої чверті V ст. до н. е. з написами ПОЛЕ, ПО та ΠOΛEΩΣ вказує на існування наприкінці VI ст. пританею^[497]. У дру­гій половині VI ст. до н. е. поліс уже взяв у свої руки контроль за системою мір й за роздрібною торгівлею. Таким чином, у ц$й час ольвійська громадянська община докладала чимало зусиль до того, щоб якнайшвидше сформувати свої полісні структури і перетво­рити поселення на місто з усіма характерними для нього елемен­тами. Водночас, оскільки ще тривав процес колонізації і сюди мог­ли прибувати епойки, воно взяло на себе місію головного органі­затора й координатора цього процесу.

Якщо у Нижньому Побужжі один Борисфенський поліс з різних причин уже в період колонізації був підпорядкований сильнішому, то дещо інша ситуація склалася на Боспорі. Засновані в першій половині VI ст. до н. е. Пантикапей, Німфей, Мірмекій, Тіритака, Феодосія, Гермонасса, Кепи, судячи з невеликої кількості синхрон­ної кераміки і майже повної відсутності житлово-господарських комплексів були, як і Ольвія, дуже невеликими колоніями. Тільки за масового переселення людей із Східної Греції, які влилися до зазначених вище полісів з сільськогосподарськими округами, по­чався суттєво інший їх розвиток.

У другій половині VI — першому десятилітті V ст. до н. е. на Боспорі Кіммерійському виникли такі значні нові поселення як Фа- нагорія, Кіммерік, Патрей, Кітей, Парфеній, Порфмій, Тірамба та інші. У більшості з них метрополії невідомі. Але є підстави вва­жати, що вони були засновані колоністами з Іонії за лідерства Міле- та^[498]. Про участь у колонізації вихідців з різних районів Східної Греції свідчить, зокрема, літературна традиція [Arrian., Byth. fr. 55 Roos; Ps.-Scymn., 886 sq.].

Про мітіленське походження ойкіста Гермонасси вже згадува­лося. Незначний еолійський вплив простежується в гермонасській антропонімії. Стосовно Фанагорії Арріан і Псевдо-Скімн вказували на якогось ранагора, теосця, що втік від насильства персів. Це відбулося одразу після 547 р. до н. е., коли жителі Teoca, розгром- левого Гарпагом [Herod., I, 68], заснували Абдери, а менша частина їх, напевно, відправилася на Bocnop. Не виключено, що так звані малі міста Bocnopy були засновані в процесі субколонізацїї, як і на західних територіях Середземномор'я, проте це питання лишається недослідженим.

Порівняно з усіма іншими регіонами мілетсько-іонійської коло­нізації на Bocnopi зосередилася найбільша кількість переселенців. На невеликій території було засновано чимало самостійних полісів, серед яких лише Пантикапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія, Гермо- насса стали значними містами, відіграючи важливу роль в історії Боспору вже у пізньоархаїчний час.

Значне поповнення населення Боспору відбулося на межі VI—V ст. до н. е. й, імовірно, в першій чверті V ст. до н. е., коли Іонію підкорили перси. Багато іонійців, і передусім родичі й зна­йомі колоністів, переселилися сюди, поповнивши Micτ⅞ й заснував­ши нові поселення^[499].

Синхронно освоювалася сільська округа навколо новостворюва­них міст^[500]. Такий інтенсивний розвиток колоній був можливий, звичайно, тому, що прибережні землі, як і в Нижньому Побужжі, не були заселені стабільним місцевим населенням.

Окремі міста на Bocnopi розташовувалися одне від одного на відстані 5—10 км. Вважається, що таке надзвичайне скупчення ко­лоній зумовлювалося тим, що тут на невеликих територіях вияви­лися ніби спресованими найціниміші греками якості місцевості: ро­дюча земля, доступні родовища корисних копалин, зручний зв'язок з морем, можливість досить безпечних контактів з оточуючими пле­менами^[501]. Такі ж приблизно умови життя або навіть кращі були, зокрема, і в Нижньому Побужжі. Тому здається, що перелічені при­чини мали загальне значення для всіх північнопричорноморських колоній. Bocnop Кіммерійський до того ж мав тепліший клімат, набагато зручніші, створені природою гавані, гористу місцевість, що більше нагадувала рідну землю, захищену Меотидою частину суші з боку безкрайніх степів, близькість до південних мілетських колоній і метрополій. Нарешті, можливо, в цьому масовому пере­селенні якусь роль зіграли легенди про золото аримаспів, які дещо пізніше стали своєрідним символом культури Боспору і його зв'яз­ків із скіфами.

Проте саме в Нижньому Побужжі були засновані найбільш про- мілетські колонії. Можливо, що колоністи цього регіону справді регулювали подальше розселення, приймаючи до своїх общин пере­важно вихідців з Мілетської області, тоді як на Боспорі населення було з різних місць Іонії.

З самого початку колонізації на Боспорі Кіммерійському виріз­няється Пантикапей, який як перша апойкія захопив найвигідніше місце для заселення: центр родючої рівнини на Керченському пів­острові, де зосереджувалися найбільші запаси питної води і знахо­дилася найзручніша бухта для зупинки кораблів. Першопоселенці Пантикапею вже у другій половині VI ст. до н. е. мали всі можли­вості для того, щоб будувати не лише приватні будинки, а й мону­ментальні культові споруди, розвивати власні ремесла, вести тор­гівлю з містами Еллади і сусідніми племенами^[502]. Цікаво, що ця колонія першою в Північному Причорномор'ї розпочала карбуван­ня срібних монет, що вказує на її значний економічний і політич­ний розвиток, наявність розвинутої полісної організації вже у дру­гій половині VI ст. до н. е.^[503]. Протома лева на монетах — найяскра­віше свідчення впливу Мілета й пропагування культу Аполлона. Пантикапейська громада стала лідером у Боспорському регіоні. Цьому сприяло те, що Пантикапей був першою колонією і, можли­во, хоч якоюсь мірою допомагав влаштуванню інших груп коло­ністів, які одна за одною прибували сюди з Іонії.

Розвиток землеробства й транзитної торгівлі сприяв також рос­ту й збагаченню міст Фанагорії, Гермонасси, Німфею, Феодосії, Мірмекію, Тіритаки та ін. За свідченням Страбона [II, 2, 10], перше з них визначалося як метрополія всього Азіатського Боспору. Ймо­вірно, що на європейській його частині в такій ролі виступав Пан­тикапей, який, за Страбоном [VII, 4, 4], називався головним містом усіх боспорян. Певно, досить рано він підкорив собі мірмекійців, які влилися в його громаду, а їхнє місто перетворилося згодом на передмістя Пантикапею^[504]. Це був перший крок до розширення по­лісу та об'єднання боспорських колоністів наприкінці VI ст.

Відносини Пантикапею з іншими полісами в пізньоархаїчний час маловідомі. Монета, що карбувалася в цьому місті, мала обіг майже на всій території Боспору, що теж вказує на становище міста як лідера в регіоні. Ситуація із поширенням монет схожа з тією, що склалася у VI ст. до н. е. в Північно-Західному Причорномор'ї з монетою-стрілкою. В обох регіонах символіка на них пов'язувалася з головним патроном колонізаційного руху і багатьох полісів — Аполлоном Спасителем. На підставі цих монет можна припустити, що одразу ж після заснування кількох колоній вони створювали в кожному регіоні релігійні амфіктіонії на базі єдиного культу Апол- лона і традиції їх існування в метрополії^[505]. Таке об'єднання було запорукою міцності в разі нападу ворогів на далекій окраїні ан­тичного світу. Тривалий час на монетах не ставилася назва міста.

На останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації греки поступово почали обживати місця менш сприятливі екологічно й демографічно. Набагато пізніше заселення Нижнього Подністров'я, розташованого між двома найранішими апойкіями — Борисфеном та Істрією, було невипадковим. Можливо, причиною такого пізньо­го освоєння цього регіону були менш сприятливі екологічні умови для ведення сільського господарства. Адже порівняно з Боспором нижньодністровські поліси ніколи не славилися своєю хлібною тор­гівлею. Не можна не враховувати і того факту, що в усі часи основ­на кількість поселень знаходилася на східному березі, дещо безпеч­нішому, бо на землях від Tipaca до Борисфена в цей час тут не було ще ні осілих аборигенів, ні номадів. Головна ж небезпека загрожу­вала із заходу — від різних племен Подунав'я (фракійців, агафірсів, скіфів та ін.)^[506].

Найдавнішим поселенням у Нижньому Подністров'ї був Ніко- ній, або Ніконія, на східному узбережжі Дністровського лиману біля сучасного села Роксолани. Дату його заснування відносять до різного часу: середина, друга половина, остання третина і, нарешті, останнє десятиліття VI ст. до н. е.^[507]. Хоч Ніконій і згадується дав­німи авторами [Ps.-Scyl., 68; Strabo., VII, 3, 16; Ptolem., III, 10, 8] і навіть має визначення хоріон — укріплене місце [Ps. Arrian., 87], однак порівняно з основними апойкіями Північного Причорномор'я виглядає в цей час малорозвинутим.

Вважається, що Ніконій був заснований Істрією і перебував у економічній залежності від неї^[508]. Однак Ольвія була дещо спромож- нішою здійснити переселення, ніж Істрія, власна територія якої значно розширилася лише з середини IV ст. до н. е. Але в останній чверті VI — на початку V ст. до н. е. обидва поліси перебували ще в процесі свого становлення і зміцнення. Навряд чи вони, а особливо їх округи, були настільки перенаселені, щоб виникла потреба в суб- колонізації Нижнього Подністров'я. Навпаки, відомо, що в райони Подунав’я і Нижнього Побужжя в цей час прибула велика кіль­кість нових епойків з Іонії.

Саме те, що Ніконій володів своєю сільською округою, а згодом випускав власну монету, хоч і протягом короткого часу, зумів ство­рити свою оборонну систему, може свідчити, що він був заснований іонійцями як незалежний поліс. Інша справа, що внаслідок своєї бідності і незначного економічного розвитку Ніконій, торгуючи з істрійцями та ольвіополітами, користувався^ їхніми монетами, як і боспорські апойкії — пантикапейськими. Ймовірно, що Істрія, з одного боку, Ольвія — з другого, взяли над цим регіоном еконо­мічну опіку. Судячи з того, що ніконійці так і не зрівнялися з більш розвинутими північнопонтійськими полісами, тут оселилось насе­лення з розорених персами іонійських поселень, у якого не було змоги збагатитись і на новому місці і яке періодично якоюсь мірою змушене було залежати від найближчих сусідів.

Якщо про пізньоархаїчний Ніконій можна скласти якесь уяв­лення завдяки археологічним джерелам, то жодних даних ми не маємо про дві інші апойкії в нижньодністровському регіоні — Офіу- су і Tipy, які згадуються давніми авторами. Місцезнаходження першої взагалі невідоме. Можливо, Tipa під час заснування мала назву Офіуса, яка, як і Борисфен щодо Ольвії, назавжди залиши­лась за нею в літературній традиції^[509]. '

Щодо власне Тіри, то вона вийшла на арену міжнародної тор­гівлі дуже пізно. Донині немає ніяких прямих свідчень не лише про час її заснування, а й взагалі будь-яких даних про її існування до IV ст. до н. е. Побічні джерела (вказівка Псевдо-Скімна про мілет- ське походження цієї колонії, ідентичний з Мілетом календар, при­свята Аполлону Лікарю), певно, все ж таки можуть свідчити про те, що Офіуса-Тіра була заснована якщо не на самому останньому етапі мілетсько-іонійської колонізації^[510], то втікачами з розорених перса­ми наприкінці VI ст. до н. е. іонійських земель^[511]. Поселення спочат­ку було таким незначним, що його сліди назавжди можуть бути захованими під водами лиману. Зважаючи на те, що в останній чверті VI—V ст. до н. е. в Нижньому Подністров'ї найрозвинутішим поселенням був Ніконій, цілком можливо, що йому належали й полісно-адміністративні функції в цьому регіоні.

До найпізніших і малорозвинутих у архаїчний час іонійських колоній належать також Керкінітида та Херсонес Таврійський у За­хідному Криму.

У Керкінітиді, заснованій у другій половині VI ст. до н. е.^[512], оселилась, напевно, створена ще в метрополії громадянська общи­на, яка спромоглася на новому місці швидко організувати поліс. Згадка Гекатеєм Мілетським про Керкінітиду, безумовно, свідчить про її походження в колонізаційний період. Вона не вийшла на широку арену, залишаючись і при автономії невеликим полісом, що в основному забезпечував всім необхідним лише його мешканців.

Надто близький характер розвитку багатьох сфер культури й економіки з ольвійським може вказувати на те, що засновниики Керкінітиди належали до одного масового потоку колоністів з Іонії в третій чверті VI ст. до н. е. З огляду на таку спорідненість коло­ністів, не виключено, що Керкінітида на ранньому етапі свого роз­витку підтримувала найтісніші зв'язки з Ольвією, запозичуючи у її громадян найдосконаліші й перевірені часом навички в будівниц­тві, промислах, ремеслах і торгівлі. Аграрна округа в пізньоархаїч- ний час через невелику кількість громадян обмежувалася тільки околицею Керкінітиди.

Останнім часом з'явилися нові дані, які свідчать про те, що на місці Херсонеса, який був заснований 421/422 р. вихідцями з Гераклеї Понтійської, у VI ст. до н. е., тобто ще в період іонійської колоні ції, теж існувала невелика апойкія^[513]. Існує гіпотеза, що раннє поселення Херсонес було засновано гераклеотами в союзі з сінопейцями — іонійцями за походженням. Головна мета такої ко­лонії полягала в забезпеченні своїх метрополій продуктами і сиро­виною, а також в розширенні торговельних зв'язків з Ольвією.

Таким чином, у пізньоархаїчний час в Північному Причорно­мор'ї по суті було засновано всі поліси, історична доля яких скла­лася зовсім не однаково. З самого початку поліс-метрополія з роз­винутими державними формами відрізнявся від полісу-колонії, де структура влади перебувала в процесі формування. Водночас відбу­валося становлення і зміцнення перших державних законів у основ­них центрах. Зрозуміло, що переселенці, оселяючись на нових місцях, навряд чи одразу ж могли придумати відмінну від метро­полії форму суспільного життя. Суворе дотримання традицій у гос­подарстві, побуті й культурі диктувало і єдино можливу, вже пере­вірену на батьківщині, його форму — створення нової громадян­ської общини, незалежної не тільки від метрополії, але й від сусід­ніх колоній.

Основні зусилля спрямовувалися на збереження колективної єд­ності й самозабезпечення, що, в свою чергу, потребувало створення окремих політичних інститутів і ведення різноманітних господар­ських робіт. У цій площині невідомо, як довго тривала організація політичного управління колоністами, без якого неможливо ство­рити повноцінний поліс класичного типу. Найімовірніше, грома­дянська община складалась хоча б формально ще в метрополії, її очолював ойкіст, який за своїми правами приєднувався до одно­особового правителя. Оскільки він отримував згоду оракула, то вва­жався і жерцем головного бога-покровителя.

Певно, переселенці, покинувши рідний поліс, втрачали своє громадянство, але могли стати законними громадянами свого по­ліса після його створення: розподілу земельних наділів, розмежу­вання храмової землі і створення хоча б найпростіших політичних і релігійних інститутів. Незалежність ойкіста створювала для нього умови диктаторської, майже монархічної, влади. «Ситуація ви­правдовувала себе: попадаючи в невідомі місця, часто у вороже вар­варське оточення, колоністи мали бути спаяні єдиною сполучною ланкою, яка, в свою чергу, потребувала від них неухильного до­держання суворої дисципліни. Тому цей перший етап життя моло­дого зародкового полісного організму можна назвати «періодом диктатури ойкіста... Але диктаторська діяльність ойкіста мала й інший бік — наділений необмеженими повноваженнями, він значною мірою повинен був впливати і впливав на політичний устрій майбутнього поліса. В деяких випадках доходило до повної узурпації влади і перетворення її на тиранічну, а потім і на мо­нархічну»^[514].

Звичайно, в кожній апойкії складалися свої особливі умови, за яких довго чи недовго управляв ойкіст. За умови, що Ольвія під­тримувала найтісніші зв'язки з метрополією і мала в своїй общині якусь частину першопоселенців, що традиційно зараховували себе до місцевої аристократії, влада належала їм. Олігархічні режими надовго утвердилися і в західнопонтійських полісах [Arist., Polit., V, 5, 2; V, 5, 7]. Зважаючи на те, що на Bocnopi швидко утвердилося тиранічне правління, тут, особливо в Пантикапеї, могла довго три­вати монократія ойкіста^[515].

Залежно, від того, як розвивався поліс, видно, який організатор стояв на чолі колонізаційного руху. Ольвія, Пантикапей, Німфей, Феодосія, Фанагорія швидше за інших досягли економічних успі­хів. Майже в кожній громадянській общині, особливо більш розви­нутих полісів, існувала соціальна нерівність. Вона, звичайно, мала місце вже в період створення колоніальної групи, бо до неї входили і представники аристократичних родів метрополії, які домагалися подальшого зміцнення на новій землі, і Зовсім збіднілі громадяни. Економічна нерівність виникла ще й тому, що епойки часто отри­мували менші наділи на гіршій території і користувалися меншими правами, ніж першопоселенці, що нерідко, як свідчить Арістотель, призводило до боротьби між ними [Arist., Polit. V, 2, 10—11].

Яскрава картина процесу майнової і соціальної диференціації простежується в найрозвинутіших архаїчних полісах, насамперед в Ольвії. Так, зокрема, про такі помітні фігури, як Анаксагор і JIea- накт з Ольвії відомо з листів на свинцевих пластинках^[516]. Багатий і знаменитий Анаксагор займався лихварством, володів будинками, рабами і рабинями; Леанакт, теж лихвар, мав своїх управителів, які виконували грошові операції. Дещо нижче стояв Матасій, мож­ливо, навіть неповноправний, хоч і придбав собі будинки та кількох рабів. У листах згадуються й такі бідняки, як Артикон, що був змушений наймати своїй сім'ї куток для проживання. Імена деяких ольвіополітів (Археанант, Афіномандр, Гекатокл, Леокс, син Моль- пагора та ін.) були типово мілетськими аристократичними. Місцеві багатії вже в середині — другій половині VI ст. до н. е. замовляли в метрополії надмогильні і вотивні пам'ятники, дорогий архітектур­ний декор для храмів і вівтарів, отримували освіту. Поряд з цим помітно, що більшість людей у громадянських общинах в соціаль­ному плані займали більш-менш однакове становище. До них на­лежала й основна маса ольвійських і боспорських епойків.

У період колонізації і формування полісів етнічний склад насе­лення був відносно однорідним. Комплекс різноманітних джерел підтверджує дані літературної традиції, що тут справді жили пере­важно іонійці, хоч є і деякі відомості про еолійців і дорійців^[517]. Ок­ремі вихідці з інших етнічних об'єднань не зіграли тут якоїсь особ­ливої ролі, вони поступово піддавались еллінізації в середовищі пе­реселенців з їх високою культурою і стійкими традиціями. Певно, в жодному випадку греки не допускали у свою громадянську общину інородців. Хоч, звичайно, як свідчать деякі непрямі дані, у стані залежного населення були різні представники з оточуючих племен, але їх було недостатньо, щоб покрити дефіцит робочої сили^[518]. -

Боспорські греки в архаїчний час більш інтенсивно налагоджу­вали зв'язки з сіндами і меотами. Незначна їх кількість селилася у грецьких полісах на Тамані, однак'процес еллінізації цих етносів ще не набрав сили^[519]. Деякі поховання Ольвійського некрополя вка­зують на те, що представники аристократичних сімей укладали шлюбні союзи з лісостеповою знаттю^[520].

Таким чином, при формуванні полісних структур у північно- понтійських колоніях часто відбувалися однакові з метрополією соціально-політичні процеси. Більше того, нестабільність у метро­полії тією чи іншою мірою відбивалася й на політичному житті до­чірніх апойкій. Запровадження полісної монети в Мілеті найшвид­ше знайшло відгук у Борисфені, а потім вже в Ольвії і Пантикапеї. Із запровадженням власних оригінальних грошових знаків колонії відмежовувалися від своїх метрополій не лише в економічному, а й у політичному плані. Родова аристократія виявила свої силу і вплив і на нових місцях проживання еллінів. На відміну від мілетської аристократії її політика щодо варварів (особливо скіфів) з самого початку була гнучкішою і раціональнішою. Це сприяло тому, що упродовж віків жодне з міст на Північному Понті не піддалося роз­грому войовничими скіфськими кочовиками.