Глава 1 КІММЕРІЙЦІ

Кіммерійська проблема

Племена кіммерійців населяли Східну Європу, справжнє їхнє ім'я було зафіксовано у різноманіт­них писемних джерелах. Найраніша згадка про кіммерійців міститься у безсмертній «Одісеї», що розповідає про тривалі мандри правителя Ітакй та його вірних прибічників [Horn., Od., XI, 13-19]:

Врешті дістались ми течій глибоких

ріки Океану.

Там розташовані місто й країна людей кіммерійських,

Хмарами й млою вповиті. Ніколи промінням ласкавим

Не осяває їх сонце в блакиті ясній

світло дайне,

Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини,

Чи повертається знов до землі з неосяжного неба,-

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває*.

Брак конкретної інформації щодо загадкової оселі кіммерійців у цьому барвистому описі дале­кої для греків північної країни дещо компенсу­ють інші свідчення, передусім Геродотова «Істо-

Гомер. Одісея.— K., 1988.— С. 166. рія». У ній зазначається: «Країна, що заселена зараз скіфами, як кажуть, з прадавна належала кіммерійцям»..., й «зараз ще у Скіф­ській землі існують кіммерійські укріплення та кіммерійські переправи; є також область під назвою Кіммерія і так званий Кіммерійський Боспор» [Herod., IV, 11-12]. Це мало б означати, що у степовій зоні Північного Причорномор'я і Північного Кавказу ще до появи там скіфських племен жив інший кочовий народ. Проте підтвердити ці скупі дані писемних джерел вагомим археологічним матеріалом тривалий час не щастило.

Одну з перших спроб це зробити здійснив В. О. Городцов^[1], зіста­вивши основні типи речей кіммерійського часу, що були поширені на сусідніх із Північним Причорномор'ям територіях (Західна Єв­ропа, Кавказ, Середня та Східна Росія), з північнопричорномор- ськими типами. В результаті було вирізнено деякі зразки зброї та знарядь праці, які дослідник визначив як кіммерійські. Більшість цих предметів належала до зрубної культури.

Уявлення про зрубну культуру як власне кіммерійську існувало в історіографії тривалий час. Але поступово з'ясовувалося, що зруб­на культура відділялась від скіфської значним хронологічним періо­дом — IX—VIΠ ст. до н. е., протягом якого існувала археологічна культура, відома зараз як культура типу Чорногорівки-Новочер- каського скарбу бронз. Викладемо коротко історію вирізнення цієї культури.

1952 р. вийшла друком стаття О. І. Тереножкіна, де автор упер­ше об'єднував у єдину культурно-хронологічну групу поховання у курганах Чорногорівському, Камишеваському, Малій Цимбалці то­що, яку датував найпізнішим передскіфським часом^[2]. Майже одно­часно побачили світ ще дві роботи, де розглядалися пам'ятки типу скарбу бронзових виробів, знайдені у м. Новочеркаську 1939 р. Ці пам'ятки були віднесені до VHI—VII ст. до н. е. та інтерпретовані чи то як скіфські, чи то як кіммерійські^[3].

Розробку кіммерійської проблеми продовжив О. І. Тереножкін. Він переконливо довів, що найпізніша передскіфська культура поділялася на два послідовні хронологічні етапи — чорногорів- ський (приблизно 900—750 рр. до н. е.) та новочеркаський (при­близно 750—650 рр. до н. е.). Вчений також обгрунтував два ос­новні висновки: 1) культуру типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз можна розглядати як культуру історичних кімме­рійців; 2) ця культура не трансформувалася у скіфську, а змінила­ся останньою на початку VI ст. до н. е. суто механічно, оскільки формування скіфської культури відбулося задовго до VII ст. до н. е. у глибинних районах Азії^[4].

У цих працях визначаються основні риси кіммерійської куль­тури, тепер її пам’ятки досить легко виокремити з усієї маси сте­пових поховань доби раннього заліза.

Кіммерійські поховання — головне археологічне джерело для вивчення цього досить таємничого народу, оскільки його поселення нам невідомі. Поховання здійснювались у прямокутних або оваль­них могилах, над якими споруджували курган, чи використову­вали для цього ритуалу курган раніших часів, у насип якого «впус­кали» могилу.

Проте існує й інша думка. За однією гіпотезою, термін «кім­мерійці» взагалі не є назвою конкретного народу, а перекладається за допомогою іранських мовних паралелей як «рухомий кінний за­гін»^[5]. Автор цієї гіпотези вважає також, що «скіфи» і «кіммерійці» становили загони двох близьких за культурою, але різних скіфо- сарматських племен. Якщо перший термін справді відбивав пле- менну назву, то справжня «назва племені, до якого належав пер­ший рухомий загін — кіммерійці Геродота, — мабуть так і зали­шиться невідомою». Таким чином, за одним дотепним зауважен­ням, кіммерійці, які на сторінках історичної літератури з напів- легендарного народу поступово ставали історичною реальністю, відтак знову перетворилися на легенду^[6]. Справді, таке суперкри- тичне ставлення до кіммерійської проблеми є невиправданим. Біль­шість письмових свідчень про цей народ грунтується на знаннях їхніх наступників — скіфів та грецьких колоністів Північного При­чорномор'я, які вважали кіммерійців цілком конкретним народом. Та й слід його у давній історії залишився досить глибокий.

Політична історія кіммерійців

Відлуння історичних подій, пов'язаних з ім'ям кіммерійців, стосується передусім їхньої навали на територію Ма­лої Азії та у прилеглі райони. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» — головній праці грецького вченого Страбона, який жив на межі нашої ери (64/63 р. до н. е. - 23/24 р. н. е.), але вико­ристав у своїй книзі й значно давніші джерела. За його свід­ченнями, кіммерійські напади на Малу Азію почалися ще за часів Гомера або трохи раніше [Strabo., 1, 2, 9; III, 2, 12].

Про землі, звідки приходили загони цих небезпечних ворогів, мало­азійські греки, сучасники Гомера (УШ або початок VH ст.

У середині VΠI ст. до н. е. кіммерійці брали участь у знищенні Фрігійського царства, що знаходилось в центрі сучасної Анатолії. Близько 654 р. до н. е. вони захопили Сарди — столицю Лідійського царства у західній частині Малої Азії, і цар Лідії Гіг загинув у битві з ними. Кіммерійці зруйнували й такі центри іонійських греків, як Магнесія та Ефес.

Загрожували вони й іншим містам. У Страбона збереглися на­писані у цей період рядки грецького поета Калліна про «військо грізних кіммерійців» [Strabo., XΓV, 1, 40], а на території Мілета, великого грецького поліса Малої Азії, археологи знайшли систему укріплень, побудованих для захисту від кіммерійської навали^[8].

Згадуються кіммерійці й у ассирійських джерелах другої поло­вини VIII ст. до н. е. На території Передньої Азії тоді розгорталися бурхливі події. Зокрема, наприкінці VIII ст. до н. е. дуже загост­рилось суперництво між двома великими державами давнього Схо­ду — Ассирією та Урарту. Супротивники пильно стежили один за одним. Приблизно між 722—715 рр. до н. е. ассирійські агенти по­відомили з Урарту, що володар цієї країни Руса І зазнав тяжкої поразки саме від кіммерійців. Трохи пізніше — 714 р. до н. е. — військо ассирійського царя Саргона її. завдало рішучого удару Урар­ту, а Руса І кинджалом заподіяв собі смерть. Проте щасливий пере­можець не набагато пережив свого супротивника — y705p. дон.е. загинув і він. Не виключено, що свою смерть Саргон II знайшов таки у битві з кіммерійцями. У 679—678 рр. до н. е. кіммерійці напали на Ассирію, але зазнали поразки. Стосунки кіммерійців з Ассирією були не тільки ворожими — кіммерійці перебували тут як наймане військо. Проте використати здобутки своїх перемог на Близькому Сході кіммерійцям довго не судилося — вторгнення скіфських загонів і наступне встановлення тут скіфського пануван­ня поклало край кіммерійській навалі, а частина кіммерійців увій­шла до складу скіфського об’єднання.

Одна з таємниць, на які так багата кіммерійська історія, поля­гає у тому, що дані писемних джерел про кіммерійські напади на Малу і Передню Азію не збігаються з археологічними матеріалами. Досі на цій території фахівцями не знайдені речі, що характерні для північнопричорноморської культури типу Чорногорівки-Ново- черкаського скарбу бронз. Матеріали, що походять з цієї території і якось стосуються північних кочовиків, є типовими зразками ран- ньоскіфської культури. Зокрема, це стосується й виявлених на те­риторії сучасної Турції відомих комплексів з Норшун-Тепе і Ана­толії^[9]. У Малій Азії знайдено й північнопричорноморські матеріали часів, що передували писемним свідченням кіммерійської навали. Так, під час розкопок легендарної Трої виявлено кераміку, типову для зрубної культури^[10]. Проте саме період найбільшої активності кіммерійців у зазначеному регіоні є в археології тією лакуною, за­повнити яку поки ще дуже важко.

На думку дослідників, основні маршрути кіммерійських вторг­нень до Малої Азії і суміжних регіонів проходили через Балкани (О. І. Тереножкін) або вздовж східного узбережжя Чорного моря (Є. І. Крупнов, І. М. Дьяконов). Слід зазначити, що у цьому ви­падку археологічні матеріали виявилися більш інформативними. На користь західних шляхів свідчить досить помітне поширення на півдні Середньої Європи (передусім — в Угорщині, Румунії, навіть у Словаччині й Південній Австрії), а також на Балканах, зокрема у Сербії, речей чорногорівсько-новочеркаського типу чи виготовлених за їх зразками, головним чином зброї та кінської вузди. Ці знахідки є підгрунтям для висновку про тісні контакти тогочасного населен­ня східноєвропейських степів із західними сусідами і, можливо, є наслідком кіммерійських походів через територію Балкан. У сучас­ній Болгарії біля сіл Єнджа та Білоградець виявлено два поховання, споруджені для кіммерійських ватажків.

Подібна ситуація спостерігається й на території Північного Кав­казу. Тут не тільки виявлено численні поховальні пам'ятки чорно­горівсько-новочеркаського типу, а й простежується глибокий вплив

Рис. 1. Маршрути походів кіммерійців та скіфів через Кавказ (за Є. I. Kpyn- новим):

1 — скіфи; 2 — кіммерійці.

степовиків на культуру аборигенного населення. Знайдено тут і речі, характерні для культури західних сусідів кіммерійців — фра­кійців, що також можна пояснювати пересуванням кіммерійських племен на широкому просторі європейського півдня.

До речі, кіммерійські племена залишили по собі згадку не тіль­ки у писемних джерелах та археологічних пам'ятках — кіммерій­ська навала на багаті країни Передньої і Малої Азії була, очевидно, настільки спустошливою, а вигляд північних кочовиків настільки незвичним для їхніх сучасників, що образ кіммерійських воїнів во­ни втілили й у творах образотворчого мистецтва. Можливо, саме кіммерійці часу перших нападів на Передню Азію зображені на одному з рельєфів, що прикрашали палац ассирійського царя Аш- шурнасирпала II в Німруді, а також на одній з етруських ваз, що нині зберігається у Ватикані. Згадка про кіммерійців збереглася й у народній пам'яті — не випадково етнонім «кіммерійці» набув ново­го змісту в давньогрузинській мові, де слово «gmiri» відповідало поняттю «богатир»^[11]. Звідки ж походять ці легендарні богатирі?

Про походження кіммерійського етносу

Вивчення кіммерійців як історичного народу тільки починається. Багата на «білі плями» й їхня етнічна історія.

Досі остаточно не вирішене питання про мовну приналеж­ність цього народу. Тривалий час вважалося, що кіммерійці розмовляли фракійською мо­вою — однією з нині мертвих ін­доєвропейських мов, що в дав­нину була поширена у східній частині Балканського півостро­ва й прилеглих до нього тери­торіях^[12]. Матеріалів для до­слідження цього питання було обмаль — про кіммерійську мову можна було говорити лише на основі трьох слів, які збереглися у писемних джере­лах. Це імена кіммерійських вождів Teyшпи, Тугдамме (Ліг- даміса) та Шандакшатри, щодо походження яких лінгвісти не дійшли згоди — лише останнє ім’я нібито має іранське похо­дження^[13].

Рис. 2. Кіммерійці. Грецькі зображен- ня VI ст. до н. е.

нами зрубної культури. Щодо останніх та близьких їм за походженням і культурою племен

Більш-менш ця проблема почала з'ясовуватися лише ос­таннім часом. Так, на підставі археологічних досліджень було доведено генетичний зв'язок іс­торичних кіммерійців з племе- андронівської культури, поширених на схід від Волги, най­переконливішою є думка про іраномовне походження^[14]. Це цілком зрозуміло — чим би не закінчилася гостра дискусія стосовно пра­батьківщини індоіранських народів, вже зараз лінгвісти перекона- лися у наявності глибокого місцевого коріння іраномовних племен на півдні Східної Європи. Цей висновок грунтується, зокрема, на деяких мовних запозиченнях, що могли виникнути не пізніше дру­гої половини II тис. до н. е.^[15].

Висновок про генетичний зв'язок історичних кіммерійців та но­сіїв зрубної культури не тільки з'ясовує питання щодо мови першо­го народу Східної Європи, назва якого збереглася до наших часів, а й дає можливість зазирнути у його далеке минуле. Зараз доведено, що предками носіїв зрубної культури були носії полтавкінської культури, поширеної на території Нижнього Поволжя у першій половині II тис. до н. е. Саме цю територію й можна вважати пра­батьківщиною кіммерійців^[16].

Проте у процесі складання кіммерійського етносу брали участь не тільки племена зрубної культури, а й групи прийшлого населен­ня, що просунулись до Південно-Східної Європи з території сучас­ного Казахстану та Південного Сибіру. Саме з цими регіонами пов'я­зані знахідки невластивих європейському півдню форм наконеч­ників стріл, кинджалів, вудил та псаліїв, а також антропоморфних статуй, що з'являються тут на чорногорівському етапі розвитку зрубно-кіммерійської культури^[17]. За сучасними даними, цю подію можна розглядати як наслідок перегрупування племен у X—IX ст. до н. е. всередині єдиного іраномовного масиву, який займав тоді значну частину півдня Євразії. Тому вона не могла спричинитися до докорінної зміни етнічної ситуації у кіммерійських степах; до того ж не пізніше середини VIII ст. до н. е. чужинці розчинилися серед місцевого населення. Але й вони відіграли певну роль у формуванні гетерогенного етносу історичних кіммерійців, які залишили по собі глибокий слід в історії України та сусідніх країн.

Суспільний лад, культура та мистецтво

Кіммерійці були першим народом, який цілком пристосувався до екологічних умов східноєвропейських степів та, завдяки кочовому способу виробництва, максимально використову­вав наявні тут природні ресурси. Так виникла перша кочова куль­тура в цьому регіоні, яка відповідала оточуючому середовищу.

Основу господарства кіммерійців становило скотарство, зокрема конярство, що забезпечувало кіммерійських воїнів та пастухів «засобами пересування», а також давало значну частину продуктів харчування — «дивними доїтелями кобилиць» і «мле- коїдами» звуться в «Іліаді» далекі жителі північнопри- чорноморських степів [Hom., Il., II, 13, 3—6].

Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна. Походи у далекі країни Перед­ньої та Малої Азії відкривали перед кочовиками широкі можливості для здобуття про­дуктів землеробства і ремесла. Постійний тиск з боку кімме­рійських племен зазнавало й осіле населення українського Лісостепу — якраз за кімме.- рійської доби у південних ра­йонах цієї землеробської зони почали виникати городища з розвинутою системою укріп­лень, що захищали від загрози кочовиків.

Кочове життя і войовни­чість кіммерійців зумовили характер їхньої матеріальної культури, насамперед озбро­єння і спорядження бойового коня. Головною зброєю був да­лекобійний лук зі стрілами, до яких прилаштовували брон­зові дволопастеві вістря. У ближньому бою кіммерійці використовували мечі, виго­товлені цілком із заліза або споряджені бронзовими ру­ків'ями, довжина яких іноді

Рис. 3. Мечі та кинджали кіммерійської доби:

1 — с. Суботів (бронза); 2 — Середнє Подніпровья (бронза та залізо); 3 — Висока Могила (Залізо).

перевищувала 1 м. Металурги кіммерійської доби — а це був лише початок освоєння чорних металів — могли виробляти не тільки просте кричне залізо, а й високовуглецеву сталь; ковалі добре во­лоділи основними прийомами своєї професії: розумілися на це­ментуванні металу й ковальському зварюванні¹⁸. Використовува­лись і списи з залізними вістрями, але значного поширення ця зброя

Рис. 4. Кіммерійські поховання початку VII ст. до н. е.

не набула. Як свідчать археологічні матеріали й поодинокі зображення кіммерійських воїнів, у масі це була легкоозброєна кіннота (якихось дос­товірних даних про захисні обла- дунки ми не маємо). Проте не ви­ключено, що для бою вони викорис­товували досить простий, але ефек­тивний шкіряний одяг, поширений серед кочовиків й пізнішого часу, легкі щити.

Численними знахідками репре­зентовані й предмети кінського спо­рядження. Головні деталі вузди вер­хового коня — бронзові вудила й прямі чи плавно зігнуті псалії, за допомогою яких вудила фіксува­лись у кінській пащі. Ремені вузди мали ^різноманітне бронзове і кістя­не оздоблення.

Кіммерійська зброя і зразки кін­ського спорядження набули значно­го поширення, що є найкращим до­казом їх високої ефективності та вдалої конструкції. Вони часто трапляються серед пам'яток місце­вого населення Північного Кавказу, українського Лісостепу, Середньої Європи. В археології останньої на цій підставі навіть вирізняється ок­ремий «фрако-кіммерійський» етап у розвитку місцевих племен.

Кочовий спосіб життя позначив­ся не тільки на речах, а й на соці­альному розвитку кіммерійців. Го­ловною цінністю кочовиків була худоба, яка могла легко переходити з рук у руки внаслідок збройних су­тичок, посух, епідемій і накопичу­ватись у наймогутніших однопле­менців. їм також перепадала основ­на доля воєнної здобичі, що також сприяло майновому й соціальному розшаруванню кіммерійського сус­пільства. Археологічно цей процес і багатим інвентарем. Це, зокрема, поховання у курганах Гиреева Могила поблизу Ростова-на-Дону, а також поблизу сіл Єнджа та Білоградець в Болгарії тощо^[18]. Кіммерійські вожді згадуються й у писемних джерелах, наприклад у Геродота, який називає їх царями [Her., IV, II]. Усі ці факти свідчать, що кіммерійське суспільство пройшло вже більшу частину шляху до остаточної ліквідації первіс­нообщинних відносин і стояло на порозі класоутворення.

простежується на появі могил військової аристократії, що помітно відрізняються від основної маси кіммерійських поховань розмірами

Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер; складний орнамент прикрашав руків'я кинджалів і деталі вузди, наносився на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігу­ри: спіралі, ромби, квадрати, що у багатьох варіантах комбінува­лись одне з одним. Найкращими зразками кіммерійського геомет­ричного стилю є, мабуть, різьблені кістяні прикраси вузди з кургану поблизу с. Зольне в Криму^[19]. Дійшли до наших днів й не дуже численні зразки кіммерійської монументальної скульптури. Це — статуї з досить умовним зображенням кіммерійських воїнів у вигляді кам'яних стовпів висотою до 1,5 м, але на них рельєфно зображені предмети військового спорядження і деталі костюма: пояси, кинджали, бойові молотки та ін.^[20]. Такі статуї встановлю­валися над похованнями знатних кочовиків, як, наприклад, у кур­гані поблизу с. Білоградець.

Кіммерійська культура складалася і розвивалася протягом X — початку VII ст. до н. е. Її еволюцію порушила нова хвиля кочовиків зі сходу — скіфів, з якими пов'язаний наступний етап у давній історії України.