Глава 2 КИЇВСЬКА ЗЕМЛЯ

Територія

Київська земля, що була давнім політичним і територіальним ядром Київської Русі, на відміну від більшості земель, не перетворилась на спадкову вотчину якоїсь князівської лінії, а впродовж XII — першої половини XIII ст.

Формування території Київської землі переважно завершилося у другій половині XI ст., коли давня Руська земля поділилась на три частини між Києвом, Черніговом і Переяславом. До Київського столу відійшли колись полянське Правобережжя, землі древлян, південно-західні райони розселення дреговичів, а також землі ули­чів у басейні Південного Бугу. В тривожні часи феодальної роздроб­леності, коли території більшості давньоруських князівств стабілі­зувались, кордони київської землі постійно змінювались. Київські князі з династії Ольговичів утримували за собою В’ятицьку землю і частково Прип’ятське Лівобережжя, а за князювання у Києві пред­ставників роду Мономаха статус київських володінь здобували По- сейм’я і Туровська волость. Мав місце й зворотний процес, коли че­рез передачу київських волостей молодшим князям, князям- ізгоям, а нерідко й сильним удільним, які постійно претендували на частку в загальноруській родовій спадщині, володіння власне Києва скорочувались.

Географічно Київська земля займала територію двох ландшафт­них смуг — Лісу і Лісостепу, що, безперечно, позитивно впливало на її економічний розвиток. Плодючі чорноземні грунти лісостепо­вої смуги здавна зумовлювали тут високу культуру землеробства, а багате на будівельні матеріали і корисні копалини Полісся забезпе­чувало сировиною ремісниче виробництво. Численні ріки, переду­сім Дніпро, Десна, Прип’ять, Південний Буг, пов’язували Київську землю з найвіддаленішими районами Русі, а також з міжнародни­ми торговельними ринками.

Стратегічно окраїнне становище Київської землі, яка межувала з половецьким Степом, не було сприятливим. Постійні вторгнення печенігів, торків, половців у її південні райони підточували еконо­міку, оскільки відволікали населення від праці, змушували вступа­ти в боротьбу з ворогами. Життя тут було небезпечним, але, як свід­чать літописні та археологічні джерела, південноруське порубіжжя і в XII ст. мало достатню густоту населення. Масовий відхід людей у безпечніші райони Русі почався лише після поразки руських дру­жин на р. Кал ці.

Одночасно з формуванням основної території Київської землі визначилися і її рубежі. На Лівобережжі, після виділення Чернігів­щини в окреме князівство, за Києвом лишилася невелика смуга (шириною в 10—15 км) землі, що простяглася від Десни до Tpy бе- жу. Серед київських володінь літопис тут називає Ольжичі, Лутаву, Моровійськ, Городець, Саков, Рудичі. Центром задніпровської київ­ської волості був Саков. У цьому місті, що знаходилося на південь від Києва, Святополк і Мономах 1101 р. уклали мир з половцями, а в 1142 і 1146 рр. воєвода чи посадник Сакова Лазар Саковський брав активну участь у київських подіях. Ще раз Саков згадується в літопису під 1150 р., коли брат Юрія Довгорукого Ростислав змусив саковців, названих турпеями, відмовити у допомозі Ізяславу Мсти- славичу, супернику суздальського князя, у боротьбі за Київ.

Лутава і Моровійськ знаходились на києво-чернігівському пору- біжжі, неподалік від Десни. Тут відбувались зустрічі й переговори київських князів з чернігівськими. Звідси 1154 р. Юрій Довгору­кий надіслав Ізяславу Давидовичу до Києва грамоту з вимогою звіль­нити великокнязівський стіл. Пізніше ці населені пункти ввійшли до складу чернігівських володінь. 1142 р. великий князь Всеволод Ольгович, бажаючи домовитись з братами, скликав їх на перегово­ри в Ольжичі, поблизу Києва. Через два роки тут зупинились київ­ські князі Ізяслав Мстиславич і В’ячеслав Володимирович, які по­спішали на допомогу обложеному Юрієм Довгоруким Чернігову.

На правому березі північні кордони Київської землі проходили по вододілу Прип’яті, Березини й Німану. Ці землі, заселені дрего­вичами, впродовж майже всієї історії Русі перебували під впливом Києва. Основне місто дреговичів Туров, що лежало на правому бере­зі Прип’яті, тривалий час відігравало помітну роль серед міст Київ­ської землі. Туров, як правило, належав старшому, після великого київського, князю. 1142 р. у Турові сидів В’ячеслав, 1150 р. — син Юрія Довгорукого Андрій, під владу якого перейшли також Пінськ і Пересопниця. 1154 р. великий князь Ростислав Мстиславич на­ділив Турово-Пінською землею Святослава Всеволодовича, наступ­ного року одне із значних міст басейну Прип’яті — Мозир — Юрій Довгорукий віддав Святославу Ольговичу. В цьому районі літопис називає також Чечерськ, Брягин, Случеськ, Клечеськ,Чорто- рийськ, Дубровицю та інші міста, які перебували від владою київ­ських князів.

Західні кордони Київської землі вже у X—XII ст. дійшли до Го­рині і Західного Бугу, де знаходилась Берестейська область. У Пого- ринні літопис називає київські міста: Пересопницю і Зарічеськ на р. Стублі, Шумськ на р. Вілії, Тихомль на р. Горині, Чемерин на р. Оличі, що впадала в Горинь, Корчеськ на р. Корчик та деякі ін­ші. Оскільки ці землі знаходились ближче до Волині й Галичини, ніж до Києва, вони досить часто були «яблуком розбрату» між кня­зями згаданих центрів. Але перевага лишалася за Києвом. У пого- ринських містах, як правило, сиділи посадники великого князя. 1152 р. за умовами мирної угоди між Ізяславом Мстиславичем і Во­лодимиром Галицьким останній змушений був відмовитись від «міст руських», тобто київських, після чого великий князь «посла посадники своя въ городы, на нихъ же бяще хрестъ щкловалъ Воло- димиръ въ Бужескъ, въ Шюмескъ, въ Тихомлъ, въ Выгошевъ, въ Гноицю».

Південно-західні рубежі Київської землі пролягали по лінії верх­ньої течії Південного Бугу і Случі. Літопис серед київських нази­ває тут такі міста, як Божськ, Котельниця, Межибожжя. Побузьки- ми містами як своєю давньою родовою вотчиною розпоряджались переважно київські князі. Так, 1146 р. Ізяслав Мстиелавич, позба­вив Святослава Всеволодовича м. Володимира, замінивши його на «Бужськый и Межибожъе и пять городовъ». 1148 р. «Божьский, Межибожие, Котелницю и ина два городы» Ізяслав віддав сину Юрія Довгорукого Ростиславу. Збираючись у похід проти Юрія, Ізя- слав наказав Ростиславу йти в Божськ і там постерегти «землі русь­кої». Таким чином, Побужжя, на яке постійно претендував Галич, служило своєрідним щитом, що прикривав Київську землю з пів­денного заходу. Між верхньою течією Південного Бугу, Тетерева і Случі знаходились болохівські міста Деревич, Губин, Кудин, Кобуд, Дядьків та інші, що належали київським князям, а в другій чверті XII ст. відділились в окремий князівський наділ.

Південні рубежі Київської землі, що були одночасно і півден­ним кордоном Давньоруської держави, піддавались постійним на­падам кочових народів. Наприкінці XI ст. Пороська оборонна лінія, побудована за Ярослава Мудрого, була прорвана новим сильним во­рогом Русі — половцями, але вже на початку XII ст. спільними зу­силлями київських князів її було відновлено. У другій половині XII ст. кордони руської землі відсунулись значно південніше Росі й, очевидно, доходили до Тясмина.

Боротьба Русі з кочовими народами Степу, яка тривала впро­довж століть, потребувала будівництва складної системи оборонних споруд на півдні Київської землі. Крім Пороської і Стугнинської у другій половині XI — на початку XII ст. було побудовано Дніпров­ську оборонну лінію, що мала захищати водний торговельний шлях і південні підступи до Києва. Через придніпровські міста здійсню­вався зв’язок Києва з південним кордоном Русі. Літопис називає тут такі населені пункти, як Треполь, Новгород-Святополч, Іван, Чучин, Заруб, Канів на Дніпрі, Корсунь, Торчеськ, Юр’єв на Росі.

Міста

Київська земля в період феодальної роздробленос­ті була однією з розвинутих і густозаселених областей Русі. Близько 79 її міст згадується в писемних джерелах. Різні типи населених пунктів розподілялись на території Київської землі нерівномірно. Як правило, великі міські центри знаходились у лісостеповій смузі на підступах до Києва. Вздовж цівденних кордонів стояли містеч- ка-фортеці, сторожові застави, що охороняли державні кордони Ру­сі. Прип’ятське Полісся мало менше міст, ніж інші райони Київсь­кої землі, але серед них були й великі. У зв’язку з поглибленням процесів феодалізації і подальшим зростанням продуктивних сил на Русі у Київській землі з’явилось багато нових населених пунк­тів — міст, феодальних замків, фортець, неукріплених сільських поселень.

Головний центр Київської землі — Київ — на той час поступаль­но розвивався. Місто доби феодальної роздробленості займало вели­ку площу, а його населення складало 50 тис. чоловік. Київ був од­ним із найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Впродовж XII — першої половини XIII ст. у ньому спору­джується близько 20 кам’яних будов, культових, громадських і фортифікаційних, що складає майже половину побудованого за всю його домонгольську історію. Будівельні роботи таких масштабів бу­ли, безумовно, під силу лише великому місту, що мало чималі еко­номічні ресурси і резерви робочої сили. Для порівняння визначимо, що у Володимирі (Суздальському) і Галичі, які дуже швидко розви­валися, за цей час з’явилося відповідно 10 і 12 кам’яних споруд.

У зведенні кам’яних споруд Києва брали участь не лише місцеві архітектори, а. й з інших давньоруських земель. Цей висновок знач­ною мірою базується на свідченні літописної статті 1175 р., де чи­таємо: «Уже ми Києву πo⅛xa, господине, в ту церковь, t⅛mh Золотьі вороты, ихне долать послалъ бяше той церкви на вёлищкм flBop⅛ на Ярославлі, а река: хочю создати церковь таку же, яка же ворота си золота, да будет память всему отечеству моему».

Економічну основу життя давнього Киева складали ремесло і торгівля, розквіт яких припав на середину XII ст. За час археоло­гічного вивчення Києва виявлено залишки близько 50 ремісничих майстерень, де виготовлялись керамічні, ювелірні, кістяні, скляні, дерев’яні, металеві та інші вироби. Переважна більшість ремісни­чих майстерень припинила своє існування після розгрому Києва монголо-татарськими завойовниками. Характерним також є те, що більшість відомих на сьогодні виробів київського ремесла відносять до XII—XIII ст. Київським ремісникам були відомі технічні й тех­нологічні прийоми обробки заліза, міді, срібла, сплавів. На Русі не було жодного технічного різновиду обробки кольорових і благород­них металів, яким би не володіли київські майстри.

Вивчаючи ремесло Київської Русі, неважко дійти висновку, що ніякого занепаду його з другої половини XII ст. не було ні в Києві, ні в інших містах. Давньоруські майстри в ряді ремесел випереджа­ли західноєвропейських. Головна заслуга в цьому належить київсь­ким ремісникам, які майже до монголо-татарської навали були законодавцями мод і виконавцями технічних новинок давньорусь­кого ремесла.

Поряд з ремеслом у Києві в XII—XIII ст. процвітала й торгівля.

Рис. 16. «Місто Володимира»

На ринкових майданах міста (літопис називає їх два) — Бабиному торжку на Горі і Торговищі на Подолі, як і раніше, можна було по­бачити купців із різних земель Русі, а також із Чехії, Німеччини, Скандинавії, Польщі, Угорщини, Візантії та інших країн. Деякі з них проживали в Києві постійно, утворюючи своєрідні торговельні колонії. У XII—XIII ст. такими колоніями були двори новгородсь­ких і туровських купців, у XIII ст. — німецьких, які мали навіть свою церкву св. Марії. На другу половину XII ст. припадає значний розквіт торгівлі Києва і Середнього Подніпров’я з Регенсбургом, ве­ликим ремісничим і торговельним центром Західної Європи, а та­кож пожвавлення зв’язків з нижньодунайськими землями, з Угор­щиною і Польщею.

У літописах, як відзначалось вище, згадуються шляхи — Грець­кий, Соляний, Залозний, що з’єднували Русь з багатьма країнами світу. Впродовж XII — першої половини XIII ст. київські князі ви­ступали ініціаторами великих походів проти половців, щоб забезпе­чити торговельні шляхи однаково важливі й необхідні як Києву, так і всім давньоруським землям.

Київ за доби феодальної роздробленості лишався одним із голов­них центрів внутрішньої торгівлі. Вироби київських ремісників за­вдяки купцям-посередникам проникали в найвіддаленіші куточки давньоруських земель. Під час розкопок багатьох міст виявлено чи­мало речей, виготовлених київськими майстрами XII—XIII ст. — ювелірами, склоробами, гончарами та ін. Про торговий оборот Киє­ва того часу красномовно свідчать знахідки монетних гривень, ва­гою близько 45 кг, що складає третину ваги всіх срібних зливків, виявлених на давньоруських землях.

давнього Києва.

Ріст і розвиток Києва в зазначений період тісно пов’язані із збільшенням у ньому кількості феодальних дворів. Упродовж XI—XIII ст. літопис згадує понад 20 боярських і воєводських родів, які відігравали важливу роль у житті не лише Києва, а й усієї Русі. Родоначальник знаменитого боярського роду Вишата брав участь у поході руських дружин на Царгород 1043 р., а його син Ян був відо­мим київським тисяцьким. Визначними діячами кінця XI — почат­ку XII ст. стали київські бояри Чудіни. Старший із них — Чудін Минула — був посадником у Вишгороді, його брат Туки — воєво­дою в Ізяслава і Всеволода Ярославичів, а син Чудін Іван брав участь у відомій нараді, скликаній Мономахом у Берестові. Значне місце в житті Києва початку XII ст. посідав боярський рід Ратибо­ра, родоначальник якого 1079 р. був посадником Всеволода в Тму- таракані, а потім став радником Мономаха.

Перелічені й інші боярські сім’ї, які мали в Києві, переважно в центрі міста, великі феодальні двори, зосереджували в своїх руках значні багатства. Крім трьох князівських дворів (Великого — Ярос- лавового, Мстиславового і Брячиславового) літопис називає ще де­сять боярських (Никифора, Чудіна, Гордяти, Воротислава, Косняч- ка, Путяти, Гліба, Ратші, Борислава, Василька). Безумовно, їх було значно більше, про що свідчать численні знахідки скарбів. Чималі багатства зосереджувались і в руках духовенства.

Важливу роль у житті Київської Русі відіграли міста Вишгород, Білгород, Василів, а також фортеці, що входили до системи оборон­ного кільця навколо Києва. Вишгород (сучасне м. Вишгород) виник за 15—16 км вище від Києва на правому високому (до 80 м) виступі дніпровського берега поблизу переправи через Дніпро. Місто було оточене земляними валами. Навколо Вишгорода розміщувались сторожові пункти, які контролювали північно-західні підступи до Києва. Воєнно-стратегічне значення міста в системі оборони цент­ральної території Русі високо оцінювали київські князі. Під час воєнної небезпеки вони часто зачинялись у вишгородській фортеці, вважаючи її, імовірно, не менш надійною, ніж київську. Князі-пре- тенденти на київський стіл також надавали особливого значення оволодінню Вишгородом як однією з основних перешкод на шляху до Києва.

Починаючи з князювання Ярослава Мудрого Вишгород набув значення великого церковного центру Русі. В ньому було поховано останки князів Бориса і Гліба — перших руських святих, на честь яких побудовано спочатку дерев’яну, а 1115 р. кам’яну церкву. Культу Бориса і Гліба присвячено значну церковну літературу, яка поряд з Літописом є важливим джерелом для вивчення історії міста. В одному з літературних творів XI ст., де Борис і Гліб прославля­ються як захисники Русі, Вишгород названо важливою фортецею Руської землі: «Стенам твоим, Вышгород, я устроил стражу на все дни и ночи. Не уснет она и не задремлет, охраняя и утверждая от­чизну свою русскую землю от супостатов и усобной войны».

Вишгород був також великим ремісничим центром, продукція якого задовольняла потреби усієї округи. Розвитку торгівлі сприя­ло географічне положення міста. Його роль у міжнародній торгівлі відзначав ще Константин VII Багрянородний.

Вишгород належав до значних феодальних центрів, під його владою перебували навколишні землі. Писемні джерела неоднора­зово згадують вишгородських бояр, які відігравали помітну роль у політичному житті Київської землі й всієї Русі. Зокрема, 1015 р. київський князь Святополк використав їх у злочинній змові проти Бориса. «Святополкъ же приде ночью Вышегороду, отай призва Пу­ттю и вышегородьскьгй болярьц'Ь, и рече имъ: «Прияете ли ми BC⅛Mb сердцемъ?»... Онъ же рече имъ: «Убийте брата моего Бори­са». Під 1164 р. літопис розповідає про спалення дворів боярина Ра­дила та семи інших вишгородських бояр. Згадуваний у зв’язку з по­діями 1146 р. вишгородський тіун Тудор походив із знатного роду, виходець з якого перебував ще у складі посольства князя Ігоря в Константинополь.

Будучи важливим воєнно-стратегічним, економічним і церков­но-релігійним центром київської землі, Вишгород все ж не мав ста­тусу якоїсь самостійної політичної одиниці. Впродовж всієї давньо­руської історії він виступав як пригород Києва, навіть тоді, коли в ньому правили свої князі. Останні зазвичай призначались великим князем з числа молодших родичів, які не претендували на київсь­кий стіл. У Вишгороді сиділи ставленики князів Ярополка Володи­мировича, Юрія Довгорукого, Ростислава Мстиславича та ін. Вони перебували, по суті, на становищі київського воєводи. Про незначну роль вишгородських князів свідчить той факт, що 1155 р. син Юрія Довгорукого Андрій, навіть не повідомивши батька, залишив Виш- город і пішов у Суздаль. Очевидно, й у другій половині XII ст. Виш- город відігравав роль заміської великокнязівської резиденції і пере­бував під безпосередньою опікою Києва (у Вишгороді знаходились двори Ольги, Володимира, Святополка Володимировича, Ярослава Мудрого). Пізніше за зразком Вишгорода подібні князівські рези­денції були засновані володимирськими і смоленськими князями (Боголюбово і Смядинь).

За 25 км на південний захід від Києва, на правому березі р. Ірпе­ня знаходився ще один важливий пригород — Білгород (сучасне с. Білогородка). Він розміщувався у дуже зручному для оборони міс­ці — на частині плато, що здіймалося над заплавою Ірпеня на 40— 50 м. Із заходу і півдня Білгород оточували природні оборонні рубе­жі, зі сходу і півночі він був обнесений земляними валами і ровами. Загальна площа фортеці складала 100 га. У час воєнної небезпеки за її могутніми стінами могло сховатися населення всієї округи.

Київські князі розуміли значення Білгорода — важливого воєн­но-стратегічного пункту — й усіляко сприяли його процвітанню. Як і у Вишгороді, тут знаходився двір київських князів. У XII ст., під час загострення боротьби за Київ, Білгород здобув статус князів­ського міста, князі якого, однак, перебували під постійною опікою київських. Останні намагались посадити у Білгороді такого князя, який допомагав би відстоювати інтереси Києва. Володимир Моно­мах 1147 р. передав Білгород старшому сину Мстиславу, а Юрій Довгорукий 1149 р. — сину Борису. Втрата Білгорода київським князем, по суті, означала втрату Києва. Так, 1150 р., довідавшись про взяття Білгорода військами Ізяслава Мстиславича, Юрій Довго­рукий без бою віддав йому Київ. Про безпосередню залежність Біл­города від Києва свідчить також літописна стаття 1151 р. У відпо­відь на вимогу Юрія Довгорукого відкрити йому ворота білгородці заявили: «А Киев ты ся кое отворилъ».

Лише в останній чверті XI ст. у Білгороді утвердився суперник великого князя Рюрик Ростиславич. Однак це не призвело до відді­лення Білгорода від Києва. Досить швидко Рюрик домігся від Свя­тослава згоди на співправління і Білгород став однією з великокня­зівських резиденцій. Тут, на місці дерев’яної церкви, 1197 р. за ве­лінням Рюрика спорудили кам’яний храм св. Апостолів, оздобле­ний фресковим і золотим розписом, різнокольоровими майолікови­ми плитками.

Впродовж кількох століть Білгород перебував на становищі ве­ликого єпископського центру, заснування якого історики здебіль­шого пояснюють особистими симпатіями до нього київських кня­зів. Думається, що у великих князів щодо цього були дещо серйозніші причини. Єпископський Білгород, розміщений на кор­доні з Древлянською землею, очевидно, мав поширювати на неї не тільки князівську, а й церковну владу Києва. Як свідчать літописи, бєлгородські священики відігравали помітну роль і в політичному житті міста.

Значний відсоток білгородського населення становила дружина і земельна знать, в руках якої зосереджувались численні замки і села. Її двори, розміщені у центрі міста, поряд з князівськими та єпископськими, являли собою окремі феодальні гнізда.

З півдня оборонна система навколо Києва замикалась Пересіче- ном (Китаївське городище), розміщеним на урвистому і високому виступі дніпровського берега за 6 км від Видубицького монастиря. Місто займало площу близько 8 га і мало могутні укріплення, що складались з трьох ліній земляних валів і ровів. Поблизу дитин­ця і окольного града розміщувались чималі посад і курганний могильник.

Центральним і найбільшим містом в оборонній системі вздовж Стугни був Василев (сучасне м. Васильків), заснований ще Володи­миром Святославичем у X ст. У тривожні часи феодальної роздроб­леності Василев посідав значне місце в житті Київської землі. Бли­зько середини XIII ст. він здобув статус князівського міста. Як і Білгород, Василев мав чудову фортецю: вал оточував не лише дити­нець, а й посад. Найбільшого розквіту місто досягло в XII — пер­ших десятиліттях XIII ст. Судячи за літописними повідомленнями, Василев, як і вся Стугнинська оборонна лінія, у XII ст. втратив- воєнно-стратегічне значення, але відігравав важливу роль у торго­вому житті Київської землі. Він стояв на відомому торговельному шляху із Києва через Рось у Дніпровське Пониззя, Подунав’я і Галичину.

Від гирла Стугни і до Росі простягалася Дніпровська оборонна лінія, в системі якої знаходилися Треполь, Халеп, Новгород-Свято- полч, Іван, Заруб, Канів. Більшість цих пунктів були не лише фор­тецями, а й господарськими та адміністративними центрами окре­мих феодальних володінь. Будувались вони за певним планом і мали цілий ряд спільних конструктивних рис.

Крайнім південним містом Київської землі на Дніпрі був Канів. Його виняткова роль в історії Давньоруської держави визначалась уже самим його розміщенням. Канів уперше згадується літописом під 1149 р., коли він перетворився на великий воєнно-феодальний центр і мав статус князівського міста. З посиленням натиску Русі на Степ значення Канева зростало. З другої половини XII ст. руські князі вели переговори з половцями, як правило, не поблизу Києва і навіть не в Сакові, а в містах південного порубіжжя, серед яких найчастіше фігурує Канів. Безперечно, місто мало й важливе торго­вельне значення, адже руські князі саме тут 1168 р., 1170, 1189 рр. охороняли шляхи Грецький і Залозний. До наших днів добре зберіг­ся Георгіївський (Успенський) собор у Каневі, побудований близько 1144 р. за великого київського князя Всеволода Ольговича.

Пороська оборонна лінія фактично була продовженням Дніп­ровської. На Росі від її витоку до гирла відомо 13 давньоруських міст, розміщених вздовж лівого її берега. Переважна їх більшість — Товаров, Дверен, Богуслав, Володарев, Ростовець, Боровой і Чур- наєв — являли собою фортеці зі змішаним (слов’яно-тюркським) населенням, деякі — Корсунь, Торчеськ, Юр’ев та інші — значні міські центри.

Юр’ев (сучасне м. Біла Церква) заснував Ярослав Мудрий і на­звав його своїм християнським іменем. Тоді ж у ньому, напевно, з’явилася єпископська кафедра, яка вперше згадується в літопису під 1089 р. Її наявність на південноруському порубіжжі, населено­му переважно тюркськими племенами, можна пояснити, ймовірно, місіонерською потребою. Проіснувала юр’євська єпархія до монго- ло-татарської навали. Впродовж XII ст. Юр’ев брав найактивнішу участь у боротьбі з половцями і піддавався руйнуванню і спусто­шенню. Після значного руйнування 1095 р. половцями місто було знову відбудовано 1103 р. У. другій половині ХП ст. під стінами Юр’єва половці двічі зазнали нищівних поразок.

Поблизу Юр’єва знаходилося місто Торчеськ — центр берендеїв, торків, печенігів та інших тюркських племен Поросся. У літопис­них повідомленнях Торчеськ згадується як важлива фортеця, яка впродовж півтора століть знаходилася на передньому краї боротьби з половцями. З середини XII ст. місто стало князівським адмініст­ративним центром Поросся. В ньому, як правило, сиділи ставлени­ки Києва, на яких наприкінці XII ст. великі князі майже повністю переклали турботу про оборону південноруських кордонів. Але часи великих походів давньоруських князів у Степ минули, половці вже не становили серйозної небезпеки для Русі. їх набіги успішно відби­вали полки тюркських племен — печенігів, торків, берендеїв — ві­домих за літописом під загальною назвою чорних клобуків, які роз­міщувались у містах і фортецях вздовж Росі.

Південно-західні й західні райони Київської землі, як свідчить літопис, уже наприкінці X ст. були вкриті густою мережею міст, феодальних замків і поселень, розміщених на берегах Тетерева, Здвижа, Ірші, Ужа, Случі, Уборті, а також менших річок. Літопис називає тут Іскоростень, Овруч, Вздвижен, Мільськ, Мичськ, По- лонний, Семоч, Зарічськ, Ушеськ, Чорнобиль, Городськ, Колодя- жин та інші населені пункти.

Ще до того, як київські князі підкорили древлян, їхнім адмініс­тративно-політичним центром був Іскоростень (сучасне місто Корос­тень). За історичними переказами, на одному з чотирьох іскорос- тенських городищ стояв замок знаменитого древлянського князя Мала. Але виявлене на р. Ірші поблизу сучасного містечка Малина городище VIΠ—X ст. дає певні підстави саме його вважати місцем, де знаходився замок князя. Протягом періоду феодальної роздроб­леності Іскоростень залишався значним міським центром Київської землі.

З другої половини X ст. політичним центром Древлянської зем­лі став Вручий (сучасне місто Овруч), що виник на правому березі

Норина, на урвистій, оточеній глибокими ярами горі. З втратою ав­тономії Древлянської землі згадки про Овруч надовго зникають зі сторінок літопису і з’являються лише в останній чверті XII ст., ко- ли він стає уділом князя Рюрика Ростиславича. Ставши співправи­телем Святослава, Рюрик не забув і другу свою резиденцію — Ofe- руч, де близько 1190 р. побудував церкву св. Василія, що дійшла до наших днів у реконструкції О. В. Щусєва.

Ряд населених пунктів західних районів Київської землі являв собою невеликі, але добре укріплені воєнно-феодальні замки типу Райковецького городища на Гнилоп’яті чи КолодЯжина на Случі. Деякі з них, як Пересопниця,. Дорогобуж, Дубровиця, наприкінці ХП — на початку XIII ст. перетворились на справжні міста. В них час від часу сиділи посадники та князі — васали великих«київських князів.

Політична історія

Впродовж XII — першої чверті XIII ст. Київська земля нерідко ставала об’єктом посиленої уваги давньоруських кня­зів. Одні з них обмежувались претензіями на якусь частину спільної родової спадщини, інші, які боролись за відновлення єдності русь­ких земель, майже до 60-х років ХП ст. пов’язували успіх цієї бо­ротьби з володінням давньою столицею Русі як символом такої єдно­сті. Ця привабливість Києва, безумовно, пояснюється насамперед традицією — його минулим політичним значенням, а не тим реаль­ним місцем, яке віц посідав серед інших давньоруських центрів ХП ст. Міжусобна боротьба за Київ, яку вели чернігівські, волинські, ростово-суздальські, смоленські та інші князі, що б їх до цього не спонукало, об’єктивно призводила до поглиблення процесів фео­дального дроблення, до подальшогб політичного послаблення Києва.

Втім традиційне прагнення князів посісти київський стіл посту­пово почало згасати. Сильні удільні володарі прагнули очолити бо­ротьбу за відновлення загальноруської єдності вже не за допомогою оволодіння київським столом, а через утвердження в ролі об’єднав­чого центру стольного міста свого князівства. Водночас вони уважно стежили за ситуацією, що склалася на півдні Русі, постійно домага­ючись там частки власності. Розвиток різних форм співправління на київському столі призвів, врешті-решт, до того, що Київ і Київ­ська земля стали об’єктом колективного сюзеренітету найсильні- ших князів Русі.

Після смерті Мстислава київський стіл перейшов до його брата Ярополка Володимировича (1132—1139). Час його правління харак­теризувався переходом від єдиновладдя, що мало місце за Монома­ха і Мстислава, до поліцентризму, який остаточно утверджується після 30-х років XII ст. Як державний діяч Ярополк стояв ближче до своїх попередників, але гідно продовжити їх справу не зміг. Пра­гнучи примирити чернігівських князів бльговичів й усунути від участі в розв’язанні суперечностей між численними нащадками Мо­номаха, Ярополк здійснював політику братолюбства і миролюбства. За умов жорстокої боротьби за перерозподіл феодальних володінь остання не могла мати позитивних результатів. Незважаючи на те що літописець не шкодує похвальних епітетів, характеризуючи дії київського князя, навряд чи його політика знаходила співчуття і підтримку серед широких народних мас. Слова літопису, що Яро- полк «хулу и укоръ прия на ся отъ 6paτ⅛ своея и отъ всихъ», свід­чать про його нерішучість, а також про несприйняття такої його поведінки не лише братами і племінниками, але й населенням Київ­ської і Переяславської земель, що страждало від постійних воєнних нападів Всеволода Ольговича.

В історичній літературі нерішучість Ярополка Володимировича інколи пояснюється його малодушністю, насправді ж вона спричи­нялася іншим. Відомий біблійний заклик — «любите враги ва­ша» — йшов не від християнського смирення Ярополка, а від пере­конання, що внутрішні суперечності необхідно і можливо розв’язу­вати мирним шляхом. Стосовно ворогів Русі — половців — Ярополк дотримувався зовсім інших поглядів. Тут він діяв сміливо й рішуче і справедливо заслужив слави переможця «поганих».

На внутрішній політиці Ярополка, безумовно, відбились його зобов’язання щодо Мстиславичів, що, природно, викликало сильну протидію Ольговичів і молодших Мономаховичів. Прагнення закрі­пити за одним із синів Мстислава Великого переяславський стіл, що розцінювався як перехідний до київського, стало причиною різ­кого загострення відносин Ярополка зі своїми братами, зокрема з Юрієм Довгоруким. Останній запропонував Ярополку обміняти Пе­реяславську землю, яка, по суті, була тоді частиною Київської, на ряд суздальських володінь.

Здійснення такого обміну означало б, що саме Юрій Довгорукий отримував права на успадкування київського столу. Це зовсім не входило до планів Мстиславичів і Ольговичів. Уклавши між собою союз, вони кілька разів нападали на Переяславську і Київську землі, що змусило Ярополка відмовитись від пропозиції Юрія Довгорукого. Врешті-решт Переяслав дістався молодшому Мономаховичу — Анд­рію, який не вважався претендентом на київський стіл. Лише перед смертю Ярополку вдалося об’єднати сили для боротьби з Ольговича- ми і дещо стабілізувати внутрішнє становище Півдня Русі.

Наприкінці правління Ярополка Володимировича до числа ре­альних претендентів на київський стіл висунувся чернігівський князь Всеволод Ольгович. Після смерті Ярополка він, скористав­шись суперечностями між Мономаховичами і Метиславичами, з не­великою дружиною ввійшов до Києва.

Київський стіл перейшов до Всеволода (1139—1146). Виникла необхідність встановлення нових контактів і зв’язків. Учорашній сепаратист Всеволод на київському столі намагався провадити полі­тику відновлення єдності руських земель. Літопис відзначає, що він «самъ хотяще землю всю держати, искаше подъ Ростиславомъ Смо- леньска, а подъ Изяславомъ Володимира». Обстоюючи свої дома­гання на старшинство серед руських князів, Всеволод наразився на відкриту протидію не лише Мономаховичів, а й своїх братів. Вони намагались витіснити київського князя з Чернігівської землі, де він утримував за собою В’ятицьку волость, а також отримати частку Київської землі. Претензії братів було задоволено передачею їм міст Рогачова, Берестя, Дорогочина, Клечська, Вщижа, Чорторийська, Юрмина. Впродовж всього періоду київського князювання Всево­лод Ольгович мав сильну опозицію в особі Юрія Довгорукого, а та­кож Володимира Галицького. Боротьба Києва з Галичем у 1144— 1146 рр. не була успішною для жодної із сторін. Невдачею заверши­лась спроба Всеволода поширити свій вплив на Новгород. Його брат Святослав не зміг утриматися на князівському столі цієї боярської республіки; за утиски і насилля новгородці його вигнали.

Таким чином, Всеволоду не вдалося втілити у життя широких планів відродження політичної єдності давньоруських земель. Він зміг лише стати першим серед князів й утвердити свою великокня­зівську владу на землях Південної Русі.

Серед населення Києва і Київської землі Всеволод не був у по­шані. Його не любили за постійні зв’язки з половцями, а також за посилення феодальної експлуатації. Не випадково після його смерті в Києві 1147 р. проти.Ольговичів та їхньої адміністрації спалахнуло повстання.

Події 1146—1147 рр. яскраво засвідчили, що основною політич­ною силою у Києві і Київській землі стало боярство. Саме воно вирі­шило питання про київського князя після смерті Всеволода. Незва­жаючи на присягу, принесену Ігорю Ольговичу на Ярославовім дво­рі, старші серед київських бояр Гліб тисяцький та Іван Войтишич надіслали до Переяслава посольство, запрошуючи на київський стіл Ізяслава Мстиславича. Коли ж переяславський князь з’явився під стінами Києва, вони, як і було домовлено, відкрито перейшли на його бік. Ігоря Ольговича постригли в монахи і вислали в Пере­яслав.

Князювання Ізяслава (1146—1154) характеризувалося постій­ними походами і битвами. Двічі він змушений був поступатися Киє­вом Юрію Довгорукому, але обидва рази відвойовував місто. Як і його попередники, Ізяслав прагнув зміцнити політичні позиції Киє­ва. З цією метою він відібрав у Святослава Всеволодовича Володи­мир (Волинський) і віддав йому невелику прикордонну волость з Божськом і Межибожжям; дядька В’ячеслава, який формально вважався великим київським князем, Ізяслав позбавив туровського столу і посадив на ньому свого сина Ярослава. Переяславський стіл зайняв інший син Ізяслава — Мстислав, у Смоленську вже давно правив його брат Ростислав.

Успішні походи проти чернігівських Ольговичів, насамперед проти новгород-сіверського князя Святослава Ольговича, призвели до того, що в Путивлі утвердився київський посадник.

У здійсненні політики об’єднання давньоруських земель Ізяслав Метиславич досяг помітних успіхів, але так само, як і попередні князі, не зміг повністю реалізувати свою програму. Ні Юрій Довго­рукий, ні Святослав Олегович, ні Володимирко Галицький, які зму­шені були змиритися з князюванням Ізяслава в Києві, не визнавали його верховенства. Як і раніше, незалежну від Києва політику про­вадили Новгород і Полоцьк.

Об’єднавча діяльність Ізяслава Метиславича позитивно сприй­малася населенням усіх давньоруських земель. Саме з нею пов’язу­вали надії на успішну боротьбу з половцями. Однак для успішної реалізації такої політики не склались необхідні історичні умови.

Під час правління Ізяслава Мстиславича було зроблено спробу звільнитися від втручання Візантії у справи Русі, що здійснювалося через митрополитів-греків. Скориставшись тим, що 1147 р. митро­полича кафедра лишилась вакантною, Ізяслав всупереч всім церко­вним канонам поставив митрополитом Клима Смолятича. Дослід­ники по-різному оцінюють цю подію' в церковно-політичному житті Київської Русі. Одні вбачають у ній (як і в призначенні митрополи­та Іларіона Ярославом) прагнення до повної самостійності Руської православної церкви, інші, посилаючись на поодинокість подібних випадків, заперечують це.

Промова Ізяслава, виголошена на соборі руських єпископів, не залишає сумніву у справжніх його намірах. В ній князь відзначив, що від митрополитів-греків «чинятся напрасно великие убытки, а паче всего через сию патриархов в Руси власть цари греческие исчут над нами властвовать и повелевать, что противно нашей чести и по­льзе». Акцію Ізяслава підтримали не всі єпископи та удільні князі; митрополит Клим Смолятич тримався завдяки покровительству ве­ликого князя, а після його смерті змушений був залишити кафедру.

Помітну роль у житті Київської землі за Ізяслава Мстиславича, як і впродовж всього періоду феодальної роздробленості, відіграва­ли тюркські племена — чорні клобуки. їх розселення на півдні Дав­ньоруської держави припадає на кінець XI — початок XII ст. З ча­сом тут, крім Торчеська і Корсуня, виникли міста Дверен, Боровий, Чурнаєв та ін. Чорноклобуцьке населення Поросся і південно-схід­них районів Переяславської землі, яке поступово сприйняло дав­ньоруську мову, культуру, билинний епос, але довго ще зберігало кочівницький спосіб життя і язичницьку релігію, в літопису нерід­ко називалось «своїми поганими».

Політика київських князів щодо чорних клобуків мала загаль- норуське значення. Йдеться не лише про охорону південних кордо­нів Русі від половців, а й про внутрішні соціально-політичні спра­ви. Київські князі часто використовували загони чорних клобуків у боротьбі з непокірними підданими. Особливо активно виступали чорні клобуки на боці великого київського князя Ізяслава Мсти­славича.

1154 р. Києвом втретє оволодів суздальський князь Юрій Довго­рукий, з діяльністю якого на північному сході Русі пов’язується за­снування і розширення багатьох міст, в тому числі й Москви (перша згадка про неї датується 1147 p.). На київському столі Юрій спо­дівався досягти становища старійшини руських князів. На корот­кий час це йому вдалося. Але уже 1157 р. проти нього склалась коа­ліція на чолі з смоленським князем Ростиславом Метиславичем. У Києві, ймовірно, мала місце змова проти великого князя, наслідком якої стала загадкова смерть Юрія Довгорукого після бенкету у київ­ського боярина Петрила.

Повідомлення про смерть Юрія Довгорукого й запрошення на великокнязівський стіл Ізяслав Давидович у Чернігові одержав у розпалі підготовки до походу на Київ. Тому, що він посів велико­князівський стіл, як не дивно, не суперечили спочатку навіть Moho- маховичі.

Оволодівши київським столом, Ізяслав, як колись Всеволод, ли­шив за собою частину Чернігівської землі, чим викликав незадово­лення всіх Ольговичів. Найбільш рішучими супротивниками Ізя-. слава Давидовича були волинський князь Мстислав Ізяславич і галицький — Ярослав Осмомисл. Все це, а також невдалі походи на Галич і Туров коштували Ізяславу Давидовичу київського столу.

Після перемоги над Ізяславом Давидовичем під стінами Білго- рода наприкінці 1158 р. у Київ увійшли Мстислав Ізяславич і Яро­слав Галицький. На великокнязівський стіл вони запросили Рости­слава Смоленського. Останній перш,ніж погодитися поставив умову: «Оже мя въ правду зовете с любовию, то я всяко йду Києву на свою волю, яко вы hm⅛tπ мя отцемъ co6⅛ въ правду и въ моемъ вы послушаньи ходити».

Ростислава запросили до Києва волинський і галицький князі, але зробили це не без згоди київських бояр, які зі смоленським кня­зем пов’язували надії на припинення боротьби за київський стіл.

Слід відзначити, що смоленське князівство, яке знаходилось у центрі давньоруських земель, завжди підтримувало тісні контакти з Києвом. Майже всі його князі побували на київському столі. Од­нією з основних причин цього була стратегічна близькість Смолен­ська до Києва. Знаходячись на важливій торговій магістралі Русі — Дніпрі — і фактично контролюючи її, Київ і Смоленськ не могли вступати в протиборство. їх об’єднували спільні економічні ін­тереси, і не випадково ці центри гостріше від інших відчували необ­хідність відновлення єдності руських земель. Смоленськ, якому не загрожували половці, регулярно надсилав військові загони для до­помоги в боротьбі з ними.

Поступово Ростислав установив добросусідські відносини з біль­шістю удільних князів. У Смоленську, Новгороді й Волині правили сини і племінники великого князя, міста Київської землі також бу­ли в руках його найближчих родичів. Ростислав мав вплив на поло­вецькі справи, на його заклик відряджали свої дружини Ярослав Галицький і Ольговичі. Київський князь, як і раніше, виступав пол­ководцем об’єднаних дружин у боротьбі з половецькими ордами.

1166 р. Ростислав очолив великий воєнний похід на південь Py- сі для охорони її торговельних шляхів. Під свої знамена він закли­кав майже всіх південноруських князів: «Посла Ростиславъ к бра­тьи своей и к сыномъ своимъ, веля имъ всимъ съвъкупитися у себе съ bc⅛mh полкы своими; и приде Мьстиславъ из Володимиря, Ярос- лавъ братъ его из Лучьска, Ярополкъ из Бужська, Володимиръ Ан­дреевич, Володимиръ Мьстиславичъ, Гл'Ьбъ Гюргевичь, Рюрикъ, Давидъ, Мстиславъ, Гл'Ьбъ Городеньский, Иванъ Ярославичь сын и Галичьская помочь; и стояша у Канева долго время, дондеже взиде Гречникъ и Залозникъ».

Після смерті Ростислава 1167 p., незважаючи на наявність кан­дидатів з більшими правами (за родовим принципом), Київ зайняв Мстислав Ізяславич. Силою зброї він- примусив старших родичів відмовитись від претензій на цей стіл. Ставши київським князем, Мстислав розгорнув енергійну діяльність, спрямовану на захист від половців південноруських земель і торговельних шляхів. Близько 1168 р. він скликав до Києва князів, щоб разом обговорити заходи щодо приборкання кочівників. У літопису читаємо: «Братье! Ho- жальтеси о Pyской земли и о своей отцинЄ и дЄдинЄ, оже несуть хрестьяны (половцы.— П. Т.) на всяко лЄто у вєжЄ свои, а с нами роту взимаюче, всегда переступаюче, а уже у насъ и Гречьский путь изъотымають, и Солоный и Залозный». Навіть непокірним Ольго- вичам Мстислав наказав зібрати війська для участі у поході. «Посла же Чернигову къ Ольговичемъ всимъ и къ Всеволодичема, веля имъ быти всимъ у себе: бяху бо тогда Ольговичи въ Мьстиславли во­ли». В поході взяли участь дружини всіх південноруських князів, а також смоленських.

Упродовж 60-х років XII ст. великі київські князі кілька разів скликали удільних, щоб спільними зусиллями захистити південні кордони Русі та їх торговельні шляхи. Переможні походи руських дружин на половців сприяли тимчасовій консолідації південнорусь­ких земель, але не могли припинити міжусобної боротьби князів. Мрія про оволодіння київським столом не давала спокою Ольгови- чам і Ростиславичам, а особливо Андрію Боголюбському, сину Юрія Довгорукого.

Зміцнивши свої позиції у Володимиро-Суздальському князівст­ві, він виношував плани походу на Новгород і Київ. 1169 р. війська союзників Боголюбського взяли Київ. Тривалий час цьому факту надавалося невиправдано великого значення. На основі свідчень літопису Печерського монастиря (підпаленого переможцями) про пограбування Києва робились висновки, що давня столиця Русі за­знала катастрофи. Насправді ж і після 1169 р. Київ продовжував жити повнокровним життям великого культурного центру Русі.

Деякі історики намагаються на цьому прикладі ілюструвати те­зу про «традиційний антагонізм між росіянами та українцями». Неспроможність її занадто очевидна, бо ні тих, ні інших тоді ще не було. Слід підкреслити і той факт, що в поході на Київ брали участь не тільки і навіть не стільки суздальські сили, скільки пів- денноруські. Подібні акції щодо Києва мали місце і з боку інших князів, зокрема Всеволода Ольговича, Романа Мстиславича і Рюри­ка Ростиславича, які займали відповідно чернігівський, волин­ський і київські столи. Це була боротьба за владу, за перерозподіл феодальних володінь між князями — представниками єдиної кня­зівської династії. Розглядати її по-іншому означає свідомо фальси­фікувати історію.

70-ті роки ХП ст., що характеризувались новим загостренням міжкнязівських відносин, пройшли під знаком політичного супер­ництва і боротьби за Київ між Андрієм Боголюбським, Ольговича- ми й Ростиславичами. Жодна із сторін не здобула вирішальної пе­реваги. Неодноразові спроби Боголюбського посадити в Києві свого ставленика не мали успіху; Гліба Юрійовича 1171 р. отруїли київ­ські бояри, а його братів Всеволода і Михайла вигнали з Києва Poc- тиславичі. Зіткнення Ростиславичів і Ольговичів призвели до того, що київськими князями стали Святослав Всеволодович (1177— 1194) і Рюрик Ростиславич (1180—1202). їх співправління позитив­но відбилося на економічному і політичному житті руських кня­зівств. Виснажлива боротьба руських князів за Київ припинилася майже на 15 років.

Формально співправителі перебували в однаковому становищі, але життя вимагало, щоб один із них був старшим. Ним став Свято­слав Всеволодович. Саме він організував антиполовецькі походи і був полководцем об’єднаних руських дружин, чим заслужив високу оцінку автора «Слова о полку Ігоревім». На захист південних кор­донів Русі спільно виступали київські, волинські, галицькі, черні­гівські, смоленські, переяславські, пінські полки. Походи 1183, 1185 і 1187 рр. завершилися блискучими перемогами руських дру­жин. Половців було відкинуто за Сіверський Донець.

Роки князювання дуумвірів Святослава і Рюрика характеризу­вались піднесенням економічного і культурного життя Києва. Літо­писець Мойсей, вихваляючи Рюрика за будівництво підпірної стін­ки під Михайлівською церквою на Видубичах, назвав великого князя київського царем, а його князівство — «державой самовласт­ной... известной не только в русских пределах, но и в дальних за­морских странах, до конца' вселенной». Піднесенню політичного значення Києва сприяло й те, що в 1183—1184 рр. розпочалось зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі — во- лодимиро-суздальським князем Всеволодом Юрійовичем.

Після смерті Святослава Рюрик запросив до Києва у співправи­телі брата Давида. Спроби Ростиславичів наділити численних на­щадків Мономаха волостями на півдні Русі обернулись новим загос­тренням міжкнязівських відносин. Дуумвірат представників однієї князівської лінії на київському столі не визнавав Всеволод Юрійо­вич, який вважав себе, а не Давида Смоленського, фактичним спів­правителем Рюрика. Суздальські літописці відзначають навіть, що Рюрик став київським князем за милістю Всеволода. «Посла (Все­волод. — Ped.)... мужъ cbo⅛ в Киев и посади в Khθb⅛ Рюрика Рости- славича». Безперечно, це повідомлення слід віднести на рахунок літописця Всеволода, який послідовно провадив ідею старшинства свого князя, але в ньому відбились і деякі реалії.

Всеволод Велике Гніздо, який подолав на той час опозицію рос­товського боярства і волосних князівств, став одним з найсильні- ших і авторитетніших князів Русі. Не випадково автор «Слова о пол­ку Ігоревім» звертався до нього з такими словами: «Ты бо можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти». Перебуваючи на столі великого князівства, яке очолило процес політичної консо­лідації на північному сході Русі, Всеволод, безперечно, впливав і на загальноруські справи.

Наприкінці XI ст. становище на півдні Русі знову загострилось. 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич і Галич пе­рейшов до волинського князя Романа Мстиславича. Останній 1202 р. з’явився з військом під стінами свого тестя Рюрика. Об’єд­нання Волині, Галичини і Київської землі було важливою подією у політичному житті південноруських князівств, але не кінцевою ме­тою широкої програми Романа.

В. М. Татищев, використавши невідомий нам літописний список, навів цікаві свідчення про плани Романа Мстиславича. Після пост­ригу Рюрика в монахи, Роман оголосив усім руським князям, що його' тесть порушив умову і за це був позбавлений київського столу. Далі він виклав свої думки про політичний лад Русі XIII ст. Так, київський князь повинен був «землю русскую отовсюду оборонять, а в братии, князьях русских, добрый порядок содержать, дабы един другого не мог обидеть и на чужие области наезжать и разорять». Великий київський князь мусив обиратись шістьома князями: суз­дальським, чернігівським, галицьким, смоленським, полоцьким і рязанським: «...младших же князей к тому избранию непотребно». В усіх шести князівствах стіл мав передаватися у спадщину стар­шому сину, але не ділитися на менші уділи, «чтобы Русская земля в силе не умалялась». Роман пропонував скликати князівський з’їзд для затвердження такого порядку. Широка програма державного устрою Русі за тих соціально-економічних умов не була і не могла бути реалізована. Удільні князі не підтримали Романів проект.

Після смерті Романа до Києва повернувся Рюрик Ростиславич. Уже 1206 р. проти нього виступив чернігівський князь Всеволод Чермний. Боротьба між ними, яка тривала з перемінним успіхом до 1210 р., завершилася перемогою Всеволода. Він перевів Рюрика у Чернігів, а сам зайняв київський стіл. Через деякий час, після смерті Всеволода Суздальського (1212) і Рюрика Ростиславича (1212), Всеволод Чермний лишився найпомітнішою фігурою серед усіх давньоруських князів.

З 1214 р. Київ знову перейшов до рук Ростиславичів. На його столі утвердився Мстислав Романович (1214—1223), час правління якого збігся з деякою стабілізацією політичного становища не лише Київської землі, а й усієї Південної Русі.

Поступальний історичний розвиток Середнього Подніпров’я перших десятиріч ХПІ ст. перервали монголо-татари. На р. Калці 1223 р. відбулася битва між монголо-татарськими і руськими війсь­ками. Незважаючи на те що Мстиславу Романовичу, Мстиславу Мстиславичу (Удалому), Мстиславу Святославичу (Чернігівському) вдалося привести київські, чернігівські, смоленські, галйцькі, во­линські і володимиро-суздальські полки — величезне військо проти ворога, битву вони програли. У ній загинув і київський князь Мсти­слав Романович.

Поразка на Калці стала переломним моментом у житті київсь­кого князівства. Князі вже не так нестримно прагнули оволодіти київським столом. У перші десятиріччя після невдалої битви в Киє­ві княжив Володимир Рюрикович, фактичним співправителем яко­го був Данило Галицький. У Київській землі він утримував Порось- ку волость.

З 1235 р. на київському столі сиділи князі, які не лишили по со­бі скільки-небудь помітного сліду в історії. Останній з них, Михай­ло Всеволодович, довідавшись про наближення монголо-татарських гїолчищ, утік до Угорщини. Києвом заволодів Данило Галицький і посадив там свого боярина, воєводу Дмитра,

Таким чином, напередодні монголо-татарської навали Київ — «мати містам руським» — лишився без князя, а підданий йому до­мен роздробився на невеликі уділи.