Глава 3 ЧЕРНІГІВСЬКЕ ІНОВГОРОД- CIBEPCbKE КНЯЗІВСТВА

Територія

Чернігівське, а пізніше і Новгород-Сіверське кня­зівства поряд з Київським і Переяславським були складовими час­тинами давньої Руської землі — того державного і територіального ядра Русі, яке склалось ще в IX ст.

Чернігівська земля уже в першій чверті XII ст. включала тери­торію басейнів Десни і Сейму, Сожу і Верхньої Оки. Кордоном між

Рис. 18. Скляні вироби XII—XIII ст.

Чернігівською і Київсь­кою землями вважався Дніпро, але в дійсності, як уже зазначалось, у районі Києва він прохо­див на деякій відстані від річки. Вище Десни і Прип’яті чернігівські во­лодіння переходили на правий берег. Тут Чер­нігову належала Речиця і «иные ropofl⅛ мнози». Південні межі Чернігів­ської землі сягали вер­хів’їв Сожу, Іпуті, Дес­ни, де знаходились міста Чичерськ і Вщиж.

Північно-східна ме­жа князівства доходила до Москви, але у зв’язку з колонізаційним пото­ком, що тривав, не була стабільною. Пізніше, із зміцненням рязанського князівства, за приокське порубіжжя виникали суперечки між чернігівськими і рязанськими князями. Крайньою чернігівською волостю тут була, найвірогідні­ше, Лопасня, розміщена на однойменній річці, правій притоці Оки. Південніше чернігово-рязанський кордон проходив по вододілах Дону і його приток Проні, Сосни, Упи і Зуші.

Посейм’я посідало проміжне становище між Чернігівською і Переяславською землями.

«А мои ти куряни св^доми къмети: Подъ трубами повити, Под шеломы възл'Ьл’Ьяни, Конець копия въскоръмлени, Пути ИМЬ B⅛flOMH, Яругы имь знаеми. Луци у нихъ напряжени,

Тули отворени, Сабли изъострени; Сами скачють, акы старый влъци въ πекономічному і політичному житті не лише Чернігівської землі, але й усієї Русі.

Стольне місто Чернігівської землі — Чернігів, розміщений на Десні, уже з кінця IX — початку X ст. виступав як важливий полі­тичний та економічний центр Русі, і це значення зберігав до монго- ло-татарської навали. У XH ст. місто складалося із дитинця, що зай­мав високий виступ між Десною і Стрижнем, окольного міста, яке прилягало з півночі до дитинця й було укріплене другою лінією ва­лів, а також передмістя з острогом. Загальна довжина його укріп­лень становила близько 6,5 км. Крім того, навколо Чернігова розмі­щувались приміські села, боярські і князівські садиби, феодальні замки, монастирі, тісно пов’язані з містом. Літопис називає такі при­міські пункти, як Гюричев, Свенковичі, Гостиничі, Крирів, Семинь.

Дороги зв’язували Чернігів з найбільш віддаленими куточками Чернігівської землі, а також з Києвом. До останнього вели дві доро­ги: одна — вздовж правого берега Десни через Гущин, Шестовицю, Моровійськ, Лутаву, Вишгород, друга — по лівому березі Десни че­рез Остерський городок. Важливе значення мали шляхи на Лю- беч — північний форпост Чернігівщини (в Чернігові одна брама ма­ла назву Любецька), а також на Новгород-Сіверський, Стародуб, Вщиж і в землю в’ятичів.

Упродовж XII—ХПІ ст. Чернігів розширявся територіально, за­будовувався монументальними будинками, зміцнювався додаткови­ми лініями валів. На той час він став центром високорозвинутого ремесла. У XII ст. на території кремля було споруджено один з кра­щих соборів Русі — Борисоглібський; 1174 р. у межах князівського двору Святослав Всеволодович побудував Михайлівську церкву; під 1186 р. літопис повідомляє про завершення будівництва Благові­щенської церкви; наприкінці XII чи на початку XIII ст. на чернігів­ському торзі було зведено П’ятницьку церкву. До будов XII ст. належить і Успенська церква Єлецького монастиря. Поява такої кількості монументальних споруд у Чернігові пояснюється супер­ництвом чернігівських князів з київськими і в ратних справах, і в усіх сферах.

Численні різнокольорові полив’яні плитки, мозаїка, фрагменти різьбленого білого каменю, фігурна плінфа, якими оздоблювались архітектурні споруди Чернігова XII—XIII ст., свідчать про високий рівень розвитку цих галузей ремесла. Чернігівські ремісники виго­товляли також зброю, ювелірні вироби, предмети побуту, знаряддя праці.

Чернігів був великим феодальним центром. За його міцними стінами зосереджувались двори представників знаті — князів, бо­яр, воєвод, помістя яких знаходились не лише поблизу стольного міста, але і на значному віддаленні від нього. Села і замки простяга­лись від Ольгового поля під Черніговом до Сновська, Боловоса і Лю- беча. Про їх значення в економічному житті свідчать слова чер­нігівських князів, які, скаржачись на великого київського князя, говорили: «А се пакы Изяславъ црйшедъ опять к Чернигову, ставъ на Ольгов*Ь пол'Ь, ту села наша пожгли оли до Любча, и всю жизнь нашю повоевали». ^v

Про розміри багатства, здобутого руками смердів і холопів й зо­середжених у таких князівських і боярських селах, дає наочне уяв­лення літописна стаття 1146 р., яка розповідає про пограбування села Ігоря Ольговича під Путивлем.

Наприкінці XI ст. за рішенням князівського з’їзду в Любечі на базі старої Сновської тисячі було утворено Новгород-Сіверське кня­зівство. Головним його містом став Новгород-Сіверський на Серед­ньому Подесенні, який виник ще в середині X ст., а в середині XII ст. перетворився на одне з визначних міст Чернігівської землі. Літописне повідомлення 1152 р. про облогу Новгорода-Сіверського військами Ізяслава Мстиславича характеризує місто як велику і міцну фортецю, яку так і не вдалося захопити великому князю: «Месяца февраля, — зазначається в літопису, — поидоша полкы своими к городу и ту начаша ся бити в города у острожныхъ воротъ, и тако вбодоша ^,b въ градъ и острогъ в нихъ изътяша и яко же выи- доша изъ острога, и отступяче отъ града, идоша в товары своя».

Формально новгород-сіверські князі підкорялись Чернігову, але фактично проводили самостійну, незалежну політику, яка дуже час­то йшла в розріз з інтересами чернігівських князів. Це інколи при­зводило до того, що Новгород-Сіверське князівство потрапляло в за­лежність від князів суздальських, а ще частіше — київських. У 1159 р. Святослав Чернігівський у відповідь на погрозу київського князя Ізяслава Давидовича забрати Чернігів дорікає йому, що той і так «всю волость Черниговскую собою держить и съ своимъ сынов- цемъ: и то ему не досыти, но велить ми изъ Чернигова пойти».

Найбільшими містами Посейм’я були Курськ і Путивль, які отримали свої назви від невеликих притоків Сейму — Путивльки і Kypy. Курськ як центр Посейм’я згадується в літопису наприкінці XI ст., але виникло місто значно раніше. Як свідчить «Житіє Фео­досія Печерського», у Курську ще за Ярослава Мудрого сидів київ­ський посадник. Як прикордонне місто Чернігівської землі Курськ постійно піддавався нападам кочовиків. Коли Андрію Володимиро­вичу замість Переяслава запропонували Курськ, він відповів: «Луч­ше того мне смерть на своей отчине и на дедине, нежели Курское княженье».

З другої половини ХП ст., з посиленням набігів кочовиків, Курськ втратив значення головного міста східної частини Сівер- ської землі.

З середини XII ст. у зв’язку з натиском на південно-східні рубе­жі Чернігівської землі кочовиків швидкими темпами відбувався про­цес заселення і освоєння земель в’ятичів. Тут виникли нові і розши­рились старі міста і феодальні замки Вщиж, В’ятич, Брянськ, Ормин, Карачев, Козельськ, Мценськ, Дедославль та ін. У 1142 р. за володіння В’ятицькою землею виникли суперечки між великим князем Всеволодом і його братами. Як свідчить літопис, великі ки­ївські князі із династії Ольговичів розглядали В’ятицьку землю як свою вотчину. Головним містом Верхнього Подесення на той час став Вщиж. У 1156 р. племінник чернігівського князя Ізяслава Да­видовича Святослав Володимирович утік із Березного «Во Вщижъ, и зая у него все городы Подесенскыя». У 1167 p., після смерті Свя­тослава Володимировича, вщижським князем став син Святослава Всеволодовича.

Археологічні дослідження Вщижа (Б. О. Рибаков) свідчать, що значне розширення його території сталося в середині XII ст. На той час не лише дитинець, але й посад були оточені валами і міцними дерев’яними стінами. На посаді була побудована кам’яна церква. Виявлені тут сокири, кирки, зубила і долота, сковорідки, численні керамічні, скляні і ювелірні вироби свідчать про інтенсивний роз­виток вщижського ремесла, продукція якого, очевидно, задоволь­няла потреби значної округи. Наявність у Вщижі таких високоху­дожніх виробів, як бронзові арки роботи майстра Костянтина, брон­зовий водолій, оздоблений лімозькими емалями, підсвічник, вказу­ють на велике торговельне значення цього міста.

Любеч — одне із найдавніших міст Русі — наприкінці XI ст. став князівським замком. Місто оточували стіни із глини і дубових зрубів, а замок, який відігравав роль кремля, мав ще й свою склад­ну систему укріплень. Розміщений на окремій горі площею 35? 100 м, яка відділялась від плато глибоким ровом, замок мав досить густу багатоповерхову забудову. Окрім високої чотириярусної руб­леної башти-донжона, де жив воєвода чи посадник Любеча, великого князівського двору з двоповерховим палацом, невеличкої церкви, у замку розміщувався господарський комплекс, приміщення якого ма­ли численні льохи і комори для продовольчих запасів. За підрахун­ками Б. О. Рибакова, у Любецькому замку могло розміщуватись від 200 до 250 чоловік, він міг витримати облогу впродовж року.

Любеч зберігав також значення міського центру, де розвивались ремесло і торгівля. На його посаді працювали гончарі, склороби, ко­валі, різьбярі по каменю і кістці, продукція яких задовольняла по­треби значного району Чернігівського князівства. '_ч

На березі Дніпровської затоки в Любечі знаходилась пристань, де зупинялись торгові судна, які постійно пропливали дніпровсь­ким водним шляхом.

Політична історія

Політичний розвиток Чернігівського і Новгород- Сіверського князівств XII — першої половини XIII ст. пов’язаний з діяльністю князівських династій Ольговичів і Давидовичів, родона­чальниками яких були сини Святослава Ярославича — Олег і Да­вид. Перший після невдалої спроби оволодіти старшим столом зем­лі сів у Новгороді-Сіверському, другий — закріпився у Чернігові. Третій Святославич — Ярослав — отримав Муромо-Рязанську волость, яка з часом потрапила у залежність від Ростово-Суздаль­ського князівства. У політичному житті Чернігівщини і Новгород- Сіверщини з утвердженням у них згаданих князів намітились два шляхи: Давид перебував під впливом Мономаха і не виявляв сепа­ратистських тенденцій, а Олег, навпаки, прагнув до відокремлення від Києва.

Після смерті Олега (1115) і Давида (1123) чернігівським князем став Ярослав Святославич. Через п’ять років його вигнав із Черніго­ва племінник Всеволод Ольгович, який сидів до того на далекому тмутараканському столі. Ярослав повернувся у свою Муромо-Ря­занську волость, де невдовзі помер. Новгород-Сіверське князівство стало уділом Давидовичів.

Закріпившись на чернігівському столі, Всеволод почав організо­вувати коаліцію Ольговичів проти великого київського князя Яро- полка. Влітку 1134 р., закликавши на допомогу половців, Ольгови- чі здійснили спустошливий похід на Переяславську землю. Яро- полк Володимирович поспішив на допомогу переяславцям, але в битві на Супої зазнав поразки і повернувся до Києва. 1138 р. Ольго- вйчі разом з половцями знову напали на Переяславську землю і на­віть готувались виступити на Київ, але, дізнавшись, що Ярополк зібрав величезні сили, відступили до Чернігова. Домагання Всево­лода Ольговича призвели до того, що за умовами Моровійського до­говору Чернігівське князівство знову втратило Посейм’я.

З 1139 р. чернігівськими князями стали сини Давида Володи­мир та Ізяслав; у Новгороді-Сіверському посів син Олега Святослав. Двоюрідні брати не подолали тих тенденцій у політичному житті князівств, які визначились ще за життя їхніх батьків. Давидович! продовжували орієнтуватись на Київ і майже постійно виступали спільниками великого князя, Святослав Ольгович підтримував со­юзницькі зв’язки з його політичними противниками. Це неминуче повинно було призвести До Зіткнення князів Чернігівської і Новго- род-Сіверської земель. Давидовичі, прагнучи відновити єдність своєї землі, у союзі з великиіи князем Ізяславом Мстиславичем ви­рушили на Новгород-Сіверський і обложили його. Не маючи сил оволодіти добре укріпленою фортецею, вони почали грабувати при­міські села," де зосереджувались продовольчі запаси Ольговичів. За­хопивши близько 4 тис. коней, багато хліба, заліза, міді, Давидови­чі пішли на Путивль, куди незабаром прибув й Ізяслав Мстиславич. Путивляни здались; Святослав Ольгович за порадою бояр залишив Новгород-Сіверський і втік До Карачева.

Близько 1147—1148 рр. Давидовичі і Святослав Ольгович відно­вили колишні відносини і чернігівська феодальна міжусобиця при­пинилась. Святослав Ольгович повернувся до Новгород-Сіверсько- го. Його позиції ще більш зміцніли, коли в 1149 р. Києвом заволодів його союзник Юрій Довгорукий, який високо цінував допо­могу новгород-сіверського князя. Святославу Ольговичу повёрнули Курськ з Посейм’ям, а також Сновську тисячу, якою змушений був поступитись йому Ізяслав Давидович. Розширення володінь Новго- род-Сіверського князівства за рахунок земель одного із Давидовичів викликало нові чвари між братами, і вони в подальшій боротьбі між Ізяславом Мстиславичем і Юрієм Довгоруким зайняли різні по­зиції. Ізяслав Давидович зі своєю дружиною воював на боці Ізясла- ва Мстиславича, а Володимир Давидович підтримував Юрія Дов­горукого.

У битві на Руті 1151 р. старший Давидович загинув. До Черні­гова поспішив Ізяслав Давидович, а Святослав Ольгович з племін­ником Святославом Всеволодовичем утекли до Новгород-Сівер- ського.

У 1152 р. Юрій Довгорукий вирішив покарати Ізяслава Давидо­вича за його союз з великим київським князем і за спалення Остер- ського містечка. Союзником його в новій кампанії знову виступив Святослав Ольгович. Заволодівши В’ятицькою волостю і містечка­ми Мценськом, Спашем і Глуховим, Юрій Довгорукий зі Святосла­вом Ольговичем підійшли до Чернігова, але, довідавшись про на­ближення сил великого князя, змушені були відступити. Незаба­ром двоюрідні брати уклали угоду в м. Хоробрі бути «за одинъ муж», але фактично не змінили своєї політичної орієнтації: Свято­слав Ольгович, як і раніше, тримався в стороні від київських подій, Ізяслав Давидович брав у них найактивнішу участь. Очевидно, вже тоді у нього зародилася думка про оволодіння київським столом.

На деякий час у Чернігівському князівстві встановився спокій, але після смерті Святослава Ольговича (1153) в ньому знову розгорі­лись міжусобиці. За Чернігів тривалий час боролись двоюрідні бра­ти Олег Святославич і Святослав Всеволодович. Переміг Святослав. Не дотримавшись обіцянки наділити волостями численних родичів, Святослав Всеволодович викликав цим проти себе сильне незадово­лення. Свідчення літопису про міжусобну боротьбу Святослава Все­володовича зі своїми двоюрідними братами цікаві тим, що показу­ють, як Чернігівське князівство розпадалось на дрібні уділи.

До 1169 р. Святослав Всеволодович, зайнятий внутрішніми справами Чернігівського князівства, не втручався у київські. На деякий час йому вдалося примирити всіх Ольговичів і навіть здій­снити разом з Мстиславом Київським кілька вдалих походів на половців. Але вже 1169 р. в боротьбі Андрія Боголюбського за стар­шинство Ольговичі виступили на боці суздальського князя. Свято­слав Всеволодович надіслав на допомогу військам Боголюбського дружини своїх двоюрідних братів Олега та Ігоря. У другому поході Боголюбського на Київ брав участь і сам Святослав, напевно, споді­ваючись оволодіти великокнязівським столом. Однак здійснення своїх планів Святославу довелось відкласти, оскільки в Чернігів­ському князівстві розгорілась нова міжусобиця. Новгород-Сівер- ський князь Олег Святославич упродовж 1175—1176 рр. кілька ра­зів нападав на Чернігівську землю, спалив Лутаву і Моровійськ, пограбував села і замки навколо Стародуба. Похід Святослава Все­володовича, у свою чергу, на Новгород-Сіверський завершився його перемогою, і між князями був підписаний мир.

Після вбивства у 1174 р. боярами Андрія Боголюбського Свято­слав Всеволодович допоміг Михайлу і Всеволоду, які жили в Черні­гові, здобути вотчину. Поширивши таким чином свій вплив на Суз­дальську землю Святослав став шукати приводу для оволодіння Києвом.

У 1178 р. Новгород-Сіверське князівство перейшло до Ігоря Свя­тославича, в Чернігові посів брат Святослава Всеволодовича Яро­слав. 80-і роки XII ст. характеризувались посиленням боротьби русь­ких дружин, організованих великим князем Святославом, з полов­цями. Активну участь у ній брали новгород-сіверські полки на чолі з Ігорем Святославичем. 1183 р. у битві на р. Хирії вони разом із за­гонами чорних клобуків завдали поразки недавнім союзникам нов- город-сіверського князя Кончаку і Кобяку. Ця перша самостійна

перемога Ігоря над половцями окрилила його, він більше не хотів ділити славу зі Святославом. Разом із братом Всеволодом, племін­ником Святославом і сином Володимиром Ігор здійснив ще один пе­реможний похід чернігівських і новгород-сіверських дружин проти половецьких станів, які лишились, по суті, беззахисними, оскільки основні сили половців на той час вели боротьбу зі Святославом Все­володовичем.

Після перемоги військ Святослава Всеволодовича над половця­ми (1185) в похід проти останніх вирішив виступити й Ігор. Не пові­домивши київського князя про свої наміри, Ігор з однією сіверсь- кою дружиною вирушив у Степ. По дорозі приєднались до нього полки сина Володимира, який князював у Путивлі, а також племін­ника Святослава із Рильська. Невеликий загін «поганих» надіслав йому і чернігівський князь Ярослав Всеволодович. Безперечно, цих сил було замало для боротьби з таким сильним ворогом, як половці. Військо Ігоря зазнало жорстокої поразки, а сам він був полонений. Літописець змалював жахливу картину: «Возмятошася городи По- семьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывала ВО всемъ Посемьи, И В HθB⅛Γθpθfl⅛ C⅛BβpCbKOM^,b, и по всей волости Черниговьской, князи изымани дружина изымана, избита». Траге­дія на берегах Каяли відкрила кочівникам «ворота на Руську зем­лю». Найбільше від половецьких набігів того часу постраждало Чернігівське князівство, яке практично нікому було захищати. Енергійні заходи великого київського князя Святослава не давали бажаних результатів. Ярослав Всеволодович, хоча й зібрав військо, вирушити на половців не наважувався. Давид Ростиславич привів свої полки до Треполя, але йти далі також відмовився. Тим часом Кончак спустошив Переяславську землю і взяв місто Римов, хан Кза пограбував Путивльщину і спалив передмістя Путивля.

Після втечі із половецького полону Ігор впродовж кількох років вів безуспішну боротьбу з половецькими ханами. Після смерті Яро­слава Всеволодовича, що настала близько 1198 р., він одержав чер­нігівський стіл і займав його чотири роки.

З 1204 р. чернігівським князем став Всеволод Чермний, який відверто розпочав боротьбу з Мономаховичами за Київ. Одночасно Ольговичі боролись за галицький стіл, де Ігоровичі — сини Ігоря Святославича — законфліктували з боярською опозицією, яка під­тримувала малолітніх Романовичів — Данила і Василька. Наступ­ні чотири роки точилася боротьба Всеволода Чермного з Рюриком Ростиславичем, яка завершилась тим, що князі «обмінялися» столами.

З 1214 по 1224 р. у Чернігівській землі сиділи князі, які не пре­тендували на київський стіл. Розмірене і відносно мирне життя сприяло розвитку економіки і культури краю. Поразка руських пол­ків на р. Калці й загибель чернігівського князя Мстислава Святосла­вича фактично не відбилась на політичному розвитку князівства. Ольговичі, як і раніше, вели міжусобну боротьбу: процес подальшого роздроблення Чернігівського князівства вже неможливо було зупи­нити. Літопис називає такі уділи, як Чернігівський, Ковельський, Брянський, Карачевський, Стародубський, Вщижський, Сновський, Новгород-Сіверський, Курський, Рильський, Трубчевський, Липо- вецький, Лопастенський, залежність яких від чернігівського князя все більше слабшала. Напередодні монголо-татарської навали на Русь Чернігівське князівство остаточно розпалось на дрібні уділи.