Глава 1 ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ РУСІ

Новий етап розвитку феодалізму на Русі

Протягом 30-х років XII ст. окремі давньоруські князівс­тва настільки зміцніли і зросли, що змогли розпо­чати самостійне, значною мірою незалежне від Києва, життя.

Дослідження останніх років показують, що новий етап розвитку феодалізму на Русі характеризувався не лише зміцненням імунітет- них прав, але й досить розгалуженою системою васально-ієрархіч­них зв’язків. Пануючий клас на Русі являв собою складну феодальну ієрархію, на верхніх щаблях якої стояли представники князівсько­го роду, на нижніх — бояри, дружинна знать, дворяни. Всі вони бу­ли тісно пов’язані між собою системою сюзеренітету-васалітету, яка й за умов роздільної форми землеволодіння лишалась визначаль­ною системою державно-правових відносин.

Економічний розвиток Русі XII—XIII ст. йшов шляхом зміц­нення вотчинного господарства. Ще в ранньофеодальний період у всіх землях Русі склалися феодальні відносини, місцева родопле­мінна знать перетворилася на великих феодалів, зросли та зміцніли міські центри. З часом у кожному головному місті землі стверди­лись удільні князі, які заснували тут місцеві династії. Чернігівська й Новгород-Сіверська землі опинилися в руках Ольговичів, Смолен­ська — Ростиславичів, Володимиро-Суздальська — Юрійовичів, Во­линська — Ізяславичів, Полоцька — Брячиславичів. Лише Київ та Новгород з різних причин не перетворилися на спадкові вотчини; в них упродовж всього періоду феодальної роздробленості сиділи кня­зі різних династій.

Проте мирне співіснування боярства з князями, що оселилися в цих землях, тривало недовго. Уже з другої половини XII ст. між ни­ми виникають гострі суперечності. Прагнення удільних князів до єдиновладдя в своїх князівствах наштовхнулось на жорстокий опір місцевої знаті. Незадоволені незалежним становищем князя і не здобувши від нього тих прав та привілеїв, на які вони розраховува­ли, бояри нерідко позбавляли його влади. В свою чергу князі, які змогли зміцнити своє становище у землі, жорстоко розправлялися з боярською опозицією.

У боротьбі з сепаратистськими тенденціями великого боярства князі спиралися на постійну дружину, яка перебувала поблизу стольного міста князівства і була готова будь-коли виступити в по­хід. Упродовж XII ст. у кожному князівстві зароджувався нижчий прошарок феодалів — дрібне дворянство, яке формувалося з князів­ських дружинників, слуг, рядовичів та тіунів.

Дворяни, будучи суперниками боярства й користуючись прихи­льністю і підтримкою своїх князів, засновували власні феодальні

гнізда навколо старих міст, ставали не лише власниками великих і дрібних помість, але й власниками залежних селян. Економічна не­стабільність, залежність від князівської влади визначили, зокрема, політичні симпатії дворянства. Князівські «чадь», «отроки» і «дет­ские» були зацікавлені в стабілізації внутрішнього становища зе­мель, вірою і правдою служили своєму князю, вбачаючи в ньому сильну особистість, здатну зміцнити єдність. Не випадково Данило Заточник зауважував, що «краще мені в йостолах жити при княжо­му дворі, ніж у сап’янових чоботях при боярському».

Одним з основних елементів суспільного і державного розвитку Русі, як і всієї середньовічної Європи, були міста. Найвищий їх роз­квіт припав на XII—XIII ст. Давньоруські міста являли собою склад­ні соціально-економічні та політико-адміністративні організми, ос­нову господарського життя яких складали ремесло і торгівля, а та­кож сільськогосподарське виробництво.

Одночасно з економічним розвитком давньоруських земель у XII—XIII ст. значно розширились і зміцніли торговельні зв’язки між ними. Цьому сприяла певна реміснича спеціалізація не лише окремих міст, а й цілих районів. Успішно розвивалась й міжнарод­на торгівля Русі; для захисту торговельних шляхів від половців («Греческого», «Соляного», «Залозного») неодноразово виступали об’єднані дружини руських князівств.

З розвитком внутрішньої і міжнародної торгівлі у великих міс­тах зростав і зміцнювався прошарок лихварів і великих ремісників. Це проти них і земельних магнатів, які засереджувались у містах, підіймалось на боротьбу населення торгово-ремісничих посадів. Соціальні протиріччя в давньоруських містах у XII—XIII ст. прояв­лялись по-різному. Вони набували прямої форми повстань і завуа­льованої — у вигляді церковної єресі. Міські низи, експлуатовані боярами, купцями і лихварями, об’єднувались у корпорації, подібні до ремісничих цехів країн Західної Європи. Інколи «чорний люд» підтримували князі, використовуючи незадоволення мас у боротьбі проти незалежних бояр.

Важливу роль у розвитку давньоруського суспільного ладу, про що йшлося вище, відігравало загальноруське законодавство. На відміну від деяких феодально-роздроблених держав Західної Євро­пи (наприклад, Німеччини), де у кожному князівстві діяли свої закони, в Давній Русі XI—XIII ст. був єдиний юридичний кодекс судово-правових норм, який мав однакову силу в усіх землях. Ха­рактерно, Що тривалий процес складання тексту «Руської Правди»

(розширена редакція «Руської Правди») повністю завершився на другому етапі історичного розвитку Русі.

Важливою суспільною структурою на Русі була церква. Церков­на організація нагадувала світську. Очолював церкву митрополит Київський і всієї Русі, якого призначав патріарх константинополь­ський або великий князь київський-з подальшим затвердженням його собором руських єпископів. Єпархіями, які у XII—XIII ст. те­риторіально наближались до князівств, управляли єпископи. Вони відбирались місцевими князями переважно з київського духовенст­ва і затверджувались київським митрополитом. Важливою складо­вою частиною церковної організації були монастирі, що розміщува­лись у великих містах і за їх^-межами. У XI—XIII ст. монастирі стали ще й великими землевласниками. Вони володіли містами і се­лами, залежними селянами й великими земельними угіддями. Крім того, в монастирях розвивались ремесло і торгівля. Церква брала активну участь у суспільно-політичному житті Русі.

Суспільно-політичне життя Русі XII — першої половини XIII ст.

Активізація суспільно-політичного життя Русі періоду феодальної роздробленості пробуджувала почуття загально­народної єдності, що відбилось у численних літописах і літератур­них творах — від «Повчання» Мономаха до «Слова про погибель землі Руської». У своєму патріотичному ставленні до Руської землі літописці й публіцисти піднімались до розуміння загальноруських інтересів. Багато в чому вони відбивали почуття і настрої народних мас Русі. Етнічний розвиток Русі XII—XIII ст. йшов шляхом по­дальшої консолідації, в основі якої лежали усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність міцних економічних зв’язків.

Незважаючи на політичну роздробленість Русі і зростання обла­сних відмінностей, у XII—XIII ст. розвивалась самобутня, єдина в своїй основі, руська культура. Відмінності переважно були суто зов-

Рис. 14. Галицька, Волинська і Київська землі.

нішніми, а єдність спиралася на глибокі основи творчості трудових мас. Характерно, що матеріальна культура Русі XII—XIII ст. стала єдиною. Причому єдність простежується не лише у широкому асор­тименті виробів міського і сільського ремесла, а й у будівництві жи­тел і навіть в кам’яній архітектурі. Поступальний розвиток давньо­руських міст як центрів вищих культурних цінностей народу свідчив про надзвичайну силу у суспільстві доцентрових тенденцій. На Русі склався єдиний (за винятком деяких локальних відміннос­тей) народний стиль культури, який став основою формування спо­ріднених національних культур українського, російського і біло­руського народів.

Політичне життя Русі XlI — першої половини XIII ст. характе­ризувалося постійною конфронтацією тенденції до єдності давньо­руських земель з тенденцією до їх політичного дроблення. Напру­жена міжусобна боротьба князів і князівських угруповань відбувалася на грунті відставання тієї чи іншої програми загально- руської єдності. Традиційним центром цілісності Русі виступав Ки­їв, навколо якого тривала боротьба претендентів за старшинство; з часом поряд з Києвом висунулись нові об’єднавчі центри — Черні­гів, Володимир-на-Клязьмі, Галич.

Згідно з Б. О. Рибаковим, політичне суперництво окремих кня­зівських династій Русі близько середини XII ст. викликало до жит-

Рис. 15. Чернігівська і Переяславська землі.

тя систему дуумвірату — співправління на київському столі князів двох князівських родів, які не хотіли поступатися першістю одним одному. Співправління князів-дуумвірів відіграло позитивну роль в історії Південної Русі, оскільки значно пом’якшувало гостроту кня­зівських міжусобиць і сприяло об’єднанню сил для боротьби з по­ловцями. Князі-співправителі, за якими постійно стояли Смолен-, ське князівство чи Волинь, чернігово-сіверські чи володимиро-суз- дальські землі, міцно зв’язували Південну Русь з іншими районами держави.

Вивчення основних інститутів державної влади на Русі (собор, рада, снем, віче, ряд), а також різних форм залежності та князівсь­кого суду показує, що члени правлячого князівського роду (які, за висловом літописця, були «єдиного деда внуци») перебували у тіс­ному взаємозв’язку завдяки складній системі васально-ієрархічних відносин.

У XI — на початку XIII ст. на політичній карті Русі виникло близько 15 великих феодальних князівств, з яких п’ять — Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське і Галицьке — знаходились у межах сучасної території України. У другій половині XII—XIII ст. процес подальшого політико-адміністративного дроб­лення захопив і їх. Кожне князівство мало велику кількість невели­ких князівств-васалів.

Поряд з роздробленням у ряді земель Русі визначились тенден­ції до єдності, виразником яких була сильна князівська влада. Осо­бливо чітко вони проявились у Володимиро-Суздальській Русі, де вже наприкінці XII ст. тимчасово визначилася перемога велико­князівської влади.

Ряд прогресивних явищ — утворення великих економічних об­ластей, подолання замкнутості феодального натурального господар­ства, встановлення тісних економічних зв’язків між містом і селом та інші, які простежувались у житті Русі того часу, не досягли ще такого ступеня розвитку, який зміг би зупинити процеси подальшо­го роздроблення давньоруських князівств.

Об’єднавчі тенденції, що виходили з Києва, Володимира, Черні­гова, Галича, були насильно перервані монголо-татарською навалою.

У подальшій боротьбі за національну незалежність ідеї єдності всіх давньоруських земель, викладені в знаменитому «Слові о пол­ку Ігоревім», відіграли вирішальну роль.