Київська культура.

Київські старожитності були відкриті на­прикінці 50-х років В. М. Даниленком. Слід зазначити, що виді-

Ліпний посуд київської (1) та черняхівської (2) культур

лення пам’яток київського типу в окрему історико-культурну групу спочатку не дістало підтримки з боку спеціалістів.

З відкриттям київських старожитностей було знайдено пере­хідну ланку в історико-культурному розвитку, начебто «перер­ваному» на черняхівському етапі. Дійсно, черняхівська культу­ра, яка змінила в Південно-Східній Європі цілий ряд культур попереднього періоду, відрізнялася від них усіх. Це було прин­ципово нове явище.

Однак за межами черняхівської інтеграції залишилось багато культур, які продовжували еволюційну лінію розвитку — куль­тури місцевого населення, які підтримували з носіями черняхів­ської культури певні соціальні та економічні стосунки, не зли­ваючись з ними повністю.

Київська культура об'єднує пам'ятки другої чверті І тис. н. е. на великій території: від Середнього до Верхнього Подніпров'я і Курського Посейм'я. Окремі пам'ятки відомі в басейні Сули, Псла і Ворскли.

У наш час джерелознавча база київської культури все ще не­достатня. Тому виникає багато проблем з синхронізацією комп­лексів на різних територіях, загальною хронологією і.навіть ви­діленням основних ознак. Звичайно, є розходження і в оцінці цих матеріалів, існують різні підходи і до проблем походження та етнічної інтерпретації. Більшість дослідників (зокрема, Р. В. Терпиловський) вважали, що київська культура генетично пов'язана з зарубинецькою культурою (В. М. Даниленко взагалі вважав київські старожитності етапом зарубинецької культури, подібно до етапів пшеворської). На думку Е. О. Симоновича, існував прямий генетичний зв'язок між зарубинецько-черняхівсь- кою, київською та черняхівською культурами.

Більшість дослідників поділяють точку зору, вперше вислов­лену В. М. Даниленком, про їхнє слов’янське (а вірніше — схід­нослов’янське) походження, вважаючи, що київські старожит­ності засвідчували перше об'єднання усіх східних слов'ян за межами черняхівського союзу племен.

Що собою являють пам’ятки матеріальної культури київсь­кого типу? Поселення — неукріплені, невеликі за площею, розта­шовані переважно на борових надзаплавнйх терасах, а також схилах балок, що перетинають річкові долини, іноді досить від­далені від берегової лінії. Розташовані групами, по 7—8 у «гніз­ді», що займає територію до 80—100 кв. км. У кожному такому «гнізді» є ще одне,чи кілька черняхівських поселень, які «під­стилають» київські, або ж, навпаки, заступають черняхівські.

Житла — однокамерні, невеликих розмірів (до 20 кв. м). Більшість — із заглибленою долівкою. Стіни складені з дерев’я­них плах іноді зрубної конструкції. Характерною рисою таких будівель є конструкція з центральним стовпом і відкритим вог­нищем. Даний тип переважає у Подесенні, в Середньому Подні­пров’ї — вони більш різноманітні: є каркасно-глинобитні, крім вогнищ, зустрічаються й печі. Ці види жител мають прототипи в зарубинецькій культурі. В окремих випадках зустрічаються печі, врізані в материковий грунт.

Поряд з житлами розташовані господарчі ями, в деяких із них є залишки великих посудин-зерновиків. Незмінно зустріча­ються великі черені вогнищ, або ж печі на відкритому повітрі. В плануванні поселень спостерігається досить близьке розташу­вання жител. Господарчі об’єкти, ями і вогнища, як правило, роз­ташовані серед них. Серед господарських споруд є наземні гли­нобитні. В одному такому наземному будинку на поселенні Обу­хів II знайдені запаси залізної руди. В Ульянівці в такій же спо­руді виявлено залишки продуктів та різні знаряддя.

Виробничі комплекси київської культури досліджені недос­татньо. Поблизу Василькова були відкриті залишки залізопла­вильного горна з домницею і ямою. У лютізькому залізоробно­му центрі частина горнів відносилась до київського етапу. На поселеннях у звичайних житлах були знайдені також залиш­ки ливарного виробництва, зокрема тиглі.

Могильники київської культури грунтові, розташовані побли­зу поселень. Поховання — за обрядом трупоспалення, в негли­боких ямах, де рештки кремації перекривались фрагментами по­суду зі слідами перебування у вогні. В похованнях, крім того, зустрічаються кістки тварин і деякі речі особистого вжитку, вбрання, пряслиця. Дуже близьким за типом поховання е обряд мілоградської культури. У київському обряді начебто відро­джуються його основні особливості. Однак ті ж особливості обряду ми зустрічаємо і в окремих похованнях черняхівської та пшеворської культур. Це свідчить про певні етнічні взаємо­зв’язки, наявність споріднених компонентів у різних етносоці- альних спільностях.

Кераміка київської культури представлена переважно ліпним посудом червоної глини з домішками шамоту чи піску. В оброб­ці поверхні проглядаються деякі характерні риси: сліди верти­кальних чи косих загладжувань, іноді «штриховка». На окремих посудинах, особливо великих розмірів, прикрашався край вінчи­ка «защипом». Столовий посуд, як і кухонний, представлено ліп­ними, середнього розміру біконічними чи циліндроконічними по­судинами з загладженою поверхнею. Зустрічаються ребристі мис­ки чорного або темно-сірого кольору з лискованою поверхнею. За стилем вони нагадують зарубинецькі. Для керамічного посуду характерними є посудини з слабопрофільованим бочком, біко- нічні, ребристі. Але в основному переважає посуд з випуклим, овальним бочком, слабо відігнутими вінцями; багато форм на­гадують простий столовий кухонний посуд зарубинецької куль­тури. На всіх київських поселеннях зрідка зустрічаються гончар­ні черняхівські посудини.

Для комплексу матеріальної культури київського типу харак­терні знахідки різноманітних прикрас з емалями. Частина з них походить із скарбів (Межигірський, Борзнянський), інші — з по­ховань із трупоспаленнями. Вони датуються II — IV ст. Деякі прикраси можуть бути віднесені до соціально престижних речей, очевидно, вони належали знаті, як, наприклад, емалевий ланцюг з Хлепчі.

Виїмчасті емалі (прикраси київ­ської культури)

На основі цих знахідок дослідники виділяють три етапи в розвитку київської культури: ранній (кінець II—III ст.), серед­ній— IV ст. і пізній — кінець IV—V ст. Для кожного з них ха­рактерні певні особливості в матеріальній культурі. Змінюється і керамічний комплекс. Зокрема, для пізнього етапу характерні поява біконічних форм, горщиків з високим плечем і зникнення черняхівського гончарного посуду.

Характер господарства носіїв київської культури визначався ландшафтними умовами їхніх поселень. Більшість із них розта­шовані на краях надзаплавних терас чи на підвищеннях запла­ви, а також схилах балок. Це свідчить про зв’язок з підсікою і перелогом (останній більш ха­рактерний для середнього По­дніпров’я).

Екстенсивне ведення земле­робства вимагало періодичного освоєння нових ділянок під поля і зміни місць поселень. Однак земельна територія кожного пле­мені та общини мала певні межі, в яких і відбувалося розселення. Відбитки злаків на кераміч­них виробах дозволили встанови­ти приблизний склад зернових: серед них на першому місці про­со і жито, є пшениця і пленчатий ячмінь. У тваринництві перева­жає велика рогата худоба, але розводили й кіз, овець, свиней. За складом стада і зернових київська культура найближче стоїть до зарубикецької і ранньо- слов’янської.

Київське населення мало досить розвинуте залізоробне вироб­ництво, використовувало сиродутні горни, знало ювелірну спра­ву. Різноманітні технологічні засоби застосовувалися при виго­товленні кераміки. Але основні види виробництва не виходили за рамки домашньої общини.

Обмін і торгівля займали незначне місце: ввозилися в основ­ному деякі види посуду, предмети особистого вжитку, прикраси, а також, в окремих випадках, жорна.

Про соціальну організацію київських племен відомо ще дуже мало.

Серед носіїв київської культури соціальне і майнове розша­рування було незначним. Про наявність соціальної верхівки свід­чать особливі типи поховань у спеціальних глинобитних спору­дах (Нові Безрадичі). їхнім прототипом були такі ж поховання пізньозарубинецького населення Подніпров’я (могильник-святи­лище на Дівич-горі, поблизу Трипілля), а також деякі знахідки коштовних прикрас, таких, як емалевий ланцюг з Хлебчі.

За своїм походженням київська культура пов’язана з пізньо- зарубинецькою, але певну роль відіграли й північні групи (верх­ньодніпровське населення, що залишило пам’ятки типу Абідня). У свою чергу, київська культура стала основою для формування ряду середньовічних слов'янських культур: пеньківської, празь­кої, полонинсько}. І тому саме київська культура дає нам уявлен­ня про безперервний розвиток слов'янського населення в тих ре­гіонах сучасної України, де були розповсюджені київські старо­житності.

В літературі ще не одержав тлумачення і такий факт, як по­селення зі «змішаною культурою». Вперше у зв’язку з черняхів- ською проблемою на них звернув увагу П. М. Третьяков. Подаль­ші дослідження здійснив В. Д. Баран, який склав карту «зміша­них» черняхівських поселень з вельбарським, пшеворським та київським комплексом. Під Обуховом досліджено угруповання київських та черняхівських поселень, розташованих на близькій відстані одне від одного, які складають єдину територіальну групу. На Обухові-1 (черняхівському поселенні) розкопано гос­подарську садибу з розвинутими службами. В комплексі ліп­ної кераміки з цієї «садиби» є чимало елементів київської куль­тури.

Про тісний зв’язок київської та черняхівської общин свідчить їх розташування в межах однієї території. Під Обуховом поряд з черняхівським поселенням знайдено святилище з двома відкри­тими вогнищами-жертовниками та священним каменем, на яко­му вибиті петрогліфи, за типом подібні до «сарматських знаків», широко відомих у Північному Причорномор’ї (зображення тва­рин, зооморфні «маски», знаки власності у вигляді тризубця то­що). Це жертовний камінь, що разом із тим виконував функції межового знака і засвідчував власність певної патріархальної родини на землю. Хто ж міг виступати її власником у даному випадку?

Жертовники і камінь розташовані поблизу поселень київсь­кої і черняхівської культур. Водночас жертовники викладені уламками київського посуду. Однак система знаків і зображень на камені свідчить про південні зв’язки з сарматсько-причорно­морським світом (алано-скіфським у першу чергу). Тому є всі

Жертовний камінь (Обухів) із петро- гліфами

підстави вважати, що власність на землю стверджував у цій обстановці власник садиби (черняхівської з «київськими елемен­тами») — місцевий можновладець.

Якщо київська культура була певним етапом у розвитку етніч­но спорідненого населення, то в рамках черняхівської відбува­лась інтеграція різкоетнічного. Все це дає певні підстави для припущення про наявність у середовищі місцевого населення ранніх форм власності і експлуатації. З цих позицій слід оціню­вати співвідношення черняхівської та київської культур.

Київська культура у своєму розвитку пройшла три етапи, які можна виділити за деякими ознаками — особливостями кераміч­ного комплексу і окремих знахідок: ранній (період формування комплексу київського типу) — кінець II—III ст., коли сфор­мувалися основні риси кера­мічного комплексу. Період найбільшого розквіту культури (III—IV ст.), коли такий комп­лекс склався вже на широкій території; до цього періоду відносяться імпорти: черкяхів- ська кераміка, підв’язні фібу­ли тощо; нарешті, пізній — кі­нець IV—V ст., коли в кера­мічному комплексі з’являються нові риси, пов’язані з полонин­ською культурою і елементами празько-пекьківської культури, зникненням черняхівського ім­порту та інших привозних ре­чей. Локальні варіанти поки що не можуть бути вирізнені досить чітко. Але характерні особливості матеріальної культури спостерігаються в чотирьох основних регіонах: середньодніпровському, верхньодніпровсько­му, деснянському і сейминському. Ці особливості, вірогідно, відповідали племінному устрою київського населення.