ДОІСТОРИЧНЕ МИСТЕЦТВО

З ким бавиться ця жінка — з ящером чи з кайманом?

Передусім здобудьте факти, а потім, на дозвіллі, можете їх спотворювати.

Марк Твен

Життя — мить, мистецтво — вічність.

Східне прислів'я

1879 року житель невеликого іспанського міста Сантільяно-дель-Мар аматор- археолог Марселіне Саутуола шукав кістки викопних тварин і кам’яні знаряддя праці й мисливства доісторичних людей. Вже не перший день розкопував він зем­лю в печері Альтаміра неподалік свого будинку. Цю печеру випадково знайшли ми­сливці кілька років тому, шукаючи свого собаку, що, як потім з’ясувалося, впав у не­великий отвір-лаз до печери.

Саутуола старанно сортував знахідки. Ось частини скелета печерного ведмедя — заклятого ворога первісних людей. Ось кістка оленя, розколота вздовж (мабуть, давній мисливець видобував з неї смачний кістковий мозок), а ось і крем’яний нако­нечник списа, уламок обсидіанового ножа, якийсь гостроконечник...

Сьогодні з Саутуолою була його мала донька Марія. Дівчинка вже давно прохала татка взяти її з собою в печеру, звідки він приносить такі цікаві речі. Врешті він не витримав і дозволив-таки їй полізти з ним у цю сиру й темну нору. Дівчинка захопле­но оглядала сталактити й химерні нарости на стінах печери, що, здавалося, вору­шаться в мерехтливому світлі карбідного ліхтаря. Батько ж копирсався в ямі, розби­ваючи заступом тверду, ніби скам’янілу землю.

— Тату! Тату! Поглянь — там бики! ¹— раптом захоплено мовила донька, вка­зуючи пальчиком на стелю печери. Археолог підвів голову і, вражений, завмер. Ви­соко над ними, намальовані бурою й чорною фарбами, наче живі, паслися бізони, дикі коні, вепри...

«СІКСТИНСЬКА КАПЕЛА* КАМ’ЯНОГО ВІКУ

Відкриття палеолітичних печерних малюнків у Західній Європі свого часу стало сенсацією.

На той час, коли Саутуола відкрив перші печерні фрески людей кам’яного віку, ще не вщухли дискусії навколо дарвІнівської теорії походження людини. Відкриття в печері Альтаміра свідчило, що «примітивним» мисливцям на мамонтів і бізонів було притаманне почуття прекрасного, що вони займалися не лише задоволенням своїх повсякденних потреб у їжі, й одягу, захисту від диких звірів.

Більшість учених навіть чути не хотіли, що людина кам’яного віку здатна була створити такі шедеври. Отже, перше, що спало на думку фахівцям, коли вони про­читали статтю Саутуоли,— фрески з печери Альтаміра є звичайнісінькою підроб­кою. Саутуолу звинувачували коли не у свідомій фальсифікації, то, принаймні, в то­му, що він став жертвою жарту сучасного художника. Особливо активно виступав проти тверджень Саутуоли відомий французький археолог Картальяк. Даремно Са­утуола і його друг, геолог Вілланова, знаходили все нові й нові докази автентичнос­ті малюнків. Даремно доводили, що жоден із сучасних художників не зміг би так переконливо, детально зобразити тварин, котрі давно вимерли, даремно вони пока­зували морську мушлю із залишками скам’янілої фарби, яку знайшли в тій же пече­рі і яка, на їхню думку, правила давньому художникові за палітру... Науковий скеп­тицизм — часто жахлива річ. Ще видатний англійський геолог XIX століття Ч. Лайєль якось сказав: «Відкриття, що суперечить сукупності попередніх дослід­жень, зазвичай сприймається з великою недовірою...»

М. Саутуола помер у 1888 році, так і не переконавши вчений світ у своїй правоті.

Та минав час, і знахідки печерних малюнків у Європі множились. У 1895 році ві­домий вчений Рів'єр, що колись сам не вірив Саутуолі, відкрив на стінах печери JIa Мут у Франції малюнки, дуже схожі на альтамірські. І Рів’єра, як колись Саутуолу, також звинуватили в тому, що він прийняв на віру фальшивку...

Тим часом були відкриті фрески у таких печерах, де безсумнівно тисячі років не ступала людська нога (скажімо, із заваленими ще в доісторичні часи входами). Водночас знайдено чимало малюнків, гравюр, різних невеликих скульптур і предме­тів з орнаментами, що лежали прямо в культурному шарі палеолітичних часів по­руч із крем’яними шкребками, ножами й кістками давніх тварин. Ці гравюри й ма­люнки на древніх предметах, як і фрески на стінах, були виконані в однаковому сти­лі, на них були зображені одні й ті самі тварини, словом, були вони єдині за темати­кою і методою виконання. І скепсис вчених помалу відступив.

Треба віддати належне Картальяку. В 1902 році він опублікував статтю «Моя провина», в якій визнав свою помилку.

Невдовзі поїхав він до дочки Саутуоли — Марії просити вибачення за те, що поставив під сумнів добре ім’я її батька.

Марія розповіла ученому, що неподалік від печери Альтаміра місцеві жителі знайшли ще одну печеру з малюнками. «Чому ж ніхто не сповістив нас?!» — вигук­нув Картальяк.— «Люди вважали, що це марна справа, що ви й цього разу не повіри­те»,— відповіла молода жінка...

Нині фрески в печері Альтаміра називають «Сікстинською капелою кам’яного віку». Тут нараховується щонайменше 150 зображень, та ще й яких! Ось пасеться стадо бізонів. Могутній гривастий бізон-самець грізно опустив рогату голову, готовий будь-якої миті кинутися на невидимого ворога... Інший бізон зупинився і ви­соко підняв голову. Здається, його могутній рик залунає от-от під склепінням пече­ри... Мчить галопом кінь (такі коні вимерли десятки тисяч років тому), а поруч скаче мале лоша... Ось підкрадається до здобичі левиця...

Усі зображення поліхромні, тобто виконані кількома фарбами, і в мерехтливому світлі факела вони оживають, рухаються...

Один із французьких мистецтвознавців, побувавши в печері, писав: «Мова йде про одну з вершин мистецтва, про вершину, що зустрічається раз на багато сотень років, можливо,— раз на тисячоліття.

Печерні фрески й гравюри знайдено в Іспанії. У Франції понад 130 печер з ма­люнками. Є вони й у нашій країні (знаменита Капова печера на Уралі, Ігнатьєвська в Челябінській області).

Чим же вражають нас ці витвори кам'яного віку?

Передусім — своєю давністю. Вік фресок в Альтамірі, печері Ляско й інших — 15—20 тисяч років. Є й давніші зображення. Гравюри на валунах і уламках мамон­тової кістки з поселення Мала Сия в Сибіру нараховують 34 000 років! Та навіть ці, найдавніші з відомих нині зображень настільки технічно й художньо досконалі, що їх аж ніяк не можна розглядати як перші несміливі проби людини в образотворчому мистецтві. Отже, вік цього виду мистецтва визначити важко. Нелегко сказати, коли людина вперше почала зображати те, що бачила, передавати свої почуття в ма­люнках. Річ у тім, що переважна більшість давніх художніх творів не дійшла до на­ших днів через те, що були виконані на недовговічних матеріалах (деревині, шкірі тощо). Збереглись — та й то далеко не всі — лише ті твори, що їх вирізали чи зображували на камені, кістці, рогу.

Художники І скульптори кам’яного віку зображували переважно тварин. Та це й не дивно. Адже тварини були основним об’єктом їхніх спостережень. Давні мислив­ці чудово знали їхнє життя, звички, поведінку, анатомію. Нас вражає реалізм цих малюнків. Окремі зображення такі досконалі, що вчені-палеонтологи визначають по них вид і підвид давно вимерлих тварин. Давні художники вміло передавали не лише пропорції тіла тварини, її позу, але й її, так би мовити, характер.

Ось, приміром, невелика скульптура бізона з мамонтової кістки (печера JIa Мадлен, Франція). Могутній бик одвернув голову назад, щоб полизати свій бік. Та бідолаха ніяк не дотягнеться до місця, що, мабуть, свербить.

...Мчить галопом табун коней. Розвіялися густі гриви, сильні ноги, як з ката­пульти, кидають вперед їх пружні тіла. Здається, коні злітають у повітря. Ніби чуєш їх голосне іржання, стукіт копит, бачиш, як з-під ніг виприскують хмарки пилу і жмутки вирваної сухої трави...

Доісторичні художники використовували художні прийоми, яких не знали митці більш близьких до нас часів. Скажімо, їм були відомі закони перспективи, і вони створювали свої шедеври з їх урахуванням. А малюнки художників Давнього Єгип­ту, Вавілона, Греції були «плоскими», не знали про перспективу й європейські худож­ники аж до XIV — XV століття!

Творці шедеврів Альтаміри, Ляско, Пернон-Пере й інших доісторичних галерей користувались прийомами абстракції й стилізації. Як зобразити стадо оленів, що біжить? Художник старанно вимальовує першу й останню тварину, а проміжок між ними заповнює кількома десятками вертикальних рисок ніг, а над ними малює часто­кіл рогів. Той, кому доводилося бачити стадо оленів, які мчать тундрою, погодиться, що саме так його й сприймаєш. Очі встигають піймати контури першого оленя, потім повз вас проноситься суцільний ліс рогів і ніг, потім проводжаєш поглядом останню тварину, яку встигаєш роздивитись трохи докладніше...

Серед прийомів древніх художників є такі, що викликають асоціації з надбаннями другої половини XX століття! Наприклад... з мультиплікацією!

Ось фреска кабана з Альтаміри. Художник зобразив його з вісьмома ногами. Чому? Придивившись уважніше, помічаєш, що контури морди й тіла вепра також подвоєні! Виявляється, тварина показана у двох фазах бігу. Першої миті кабан на­пружено вперся ногами в землю, тіло — як стиснута сталева пружина. Ще мить — і задні ноги вже витягнуті в повітрі, морда й усе тіло рвучко перемістились вперед! В миготінні смолоскипів, багаття кабан справді «скаче» по стелі печери, як на сучас­них стереоскопічних зображеннях вітрильників, чайок, що ривком переміщаються з одного положення у інше, коли потихеньку погойдуєш в руках вкриту спеціаль­ним растром кольорову пластинку!

А люди? Невже наші давні предки не зображували їх? Малювали.

СЛІДАМИ

«КРУГЛОГОЛОВИХ*

Одна з найграндіозніших «картинних галерей» давніх художників знаходиться в Африці. На території Алжіру й Лівії в пустельних районах Сахари на стінах гротів, на стрімких бескидах, по берегах ваді — пересохлих русел річок — усюди древні мисливці й скотарі, що тисячі років тому кочували тут із своїми стадами, залишили безліч малюнків. Французький дослідник Ж. Лепеу вважав, що лише в гірському районі Сахари, що віддавна звався Тассілін-Аджер, таких розписів і малюнків сотні тисяч, як не мільйон. Вік найдавніших із них — понад 5 тисяч років (деякі вчені вва­жають, що навіть шість і вісім тисяч років).

Сахара не завжди була такою безводною пустелею, як нині. Тисячі років тому тут голубіли численні озера, текли повноводні ріки, а на місці сьогоднішніх піщаних і кам’янистих пустель були трав’янисті савани з гаями. Тоді в Сахарі жили не­зліченні стада тварин. По берегах древніх річок бродили бегемоти, лежали кроко­дили, в савані паслись слони, жирафи, бігали страуси, антилопи тощо. Та з потеп­лінням у північній півкулі розтанули льодовики, а клімат в північній Африці став по­сушливим. Висохли ріки й озера, зникли ліси й савани, численні групи тварин відкочували в вологіші зони Африки або вимерли. І колись благодатні землі стали найбільшою пустелею світу...

Багатий тваринний світ дивиться на нас з фресок давніх мешканців Сахари. І тут же — зображення мисливців; оголені чи в набедрених пов’язках, озброєні списами й луками, вони полюють, воюють з іншими племенами, жінки готують їжу, бавляться з дітьми, танцюють.

Минули тисячоліття. Люди одомашнили корів, кіз, собак. І на сахарських фрес­ках з’являються нові мотиви: пастухи охороняють, пасуть, переганяють на водопій великі стада корів, биків, буйволів. Малюнки відрізняються великою художньою виразністю, вони сповнені реалізму, життя, експресії. Ви не знайдете тут чогось надуманого, абстрактного, такого, що не відповідало б дійсності. Багато з цих малюн­ків зробило б честь будь-якій знаменитій картинній галереї світу, а про їхню вражаю­чу виразність і правдивість деталей годі й казати.

Французький етнограф і археолог Анрі Лот, котрий багато років вивчав фрески Сахари, дійшов висновку, що в створенні розписів Тассілін-Аджера брали участь племена як негроїдної раси, так і середземноморці. Більше того, деякі зачіски жінок, зображених на фресках, деталі їхнього одягу, вважає вчений, такі ж, як у сучасної народності фульбе, що живе на території Гвінейської Республіки, а зображення ма­сок Лот порівнює з масками народу сенуфо, який сьогодні живе в Республіці Буркіна Фасо (колишня Верхня Вольта).

Серед десятків і сотень тисяч фресок Лот відкрив цілу низку дивних зображень (він вважає, що вони — найстаріші з-поміж малюнків Тассілін-Аджера). На них поруч із цілком реальними антилопами, левами й страусами зображено людей (чи людиноподібних істот?) в дивних круглих головних уборах. Анрі Лот назвав ці малюнки «стилем круглоголових людей». Та надамо слово самому Анрі Лоту.

«Мовою туарегів Джаббарен (місцевість у Тассілін-Аджеру, де працювала екс­педиція А. Лота.— Лат.) означає «гіганти». Так її нарекли через справді гігантські зображення людських фігур, що зустрічаються тут в доісторичному наскельному живопису.

Фігура, виявлена нами в печері з нерівним склепінням, сягає шести метрів у ви­соту. Це безумовно один з найбільших доісторичних розписів, відомих нам сьогод­ні. Контури її стають зрозумілими лише з великої відстані — та й то далеко не з пер­шого погляду. Само по собі зображення це дуже примітивне. В центрі круглої голо­ви фігури — подвійний овал. Звичайно ми наділяємо такою зовнішністю марсіан. Марсіани! Яка назва для сенсаційного репортажу! Якщо марсіанин І побував колись у Сахарі, то це сталося дуже багато століть тому: «круглоголові» фігури в Тассілі — одні з найдавніших наскельних зображень».

Анрі Лот назвав фігуру «Великим Богом Марсіан». Свого часу вона викликала жваву дискусію на сторінках як зарубіжної, так і радянської преси. Відомий письмен- ник-фантаст О. Казанцев висловив припущення, що доісторичний художник нама­лював прибульця з космосу в скафандрі. Як вважає Казанцев (нагадаємо читачеві, що він не лише письменник, а й відомий вчений, доктор технічних наук), у зобра­женні цього «космонавта» можна розрізнити багато дивних технічних деталей, що ніяк не могли «просто так» примаритися доісторичному художнику, якби він ніколи нічого подібного не бачив.

Головний убор «космонавта» дуже нагадує шолом космічного скафандра або висотного костюма льотчика. На ньому первісний митець не дуже вправною рукою зобразив два ілюмінатори, а поверх «шолома» — щось схоже на ребра жорсткості, що збільшують міцність сферичної конструкції.

О. Казанцева вразив комір костюма «Великого Бога Марсіан». Ширший за «шолом», він дуже нагадує герметичні коміри водолазів та космонавтів. З його до­помогою «гермошолом» з’єднано з одягом, який досить вільно звисає, огортаючи все тіло незнаної істоти.

Багато таких зображень експедиція Лота знайшла і в іншому місці Тассілін- Аджера — Сафарі. Тут, як пише Лот, «...розписи трохи менші, проте їх розміщено настільки продумано і фігури зображено в таких дивних позах, що вони мимоволі справляють сильне враження. В першому гроті ми просто заклякли, побачивши одну з них, що була близько трьох метрів заввишки. У піднятій вгору руці вона три­має якийсь предмет яйцевидної форми. Ця фігура наче панує над сотнями інших зображень різних епох. Багато з них були частково розмиті водою, та все ж нам вдалося розрізнити зображення жінок, що простягають руки до гіганта, ніби бла­гають його про щось... У всьому вигляді фігури є щось страхітливе, і це спонукало нас охрестити нову знахідку «піщаним чудовиськом».

Під час дискусії навколо «Великого Бога Марсіан» опонент О. Казанцева істо­рик Д. Ольдерогге висунув гіпотезу, що у печері зображено жерця в ритуальному костюмі. На голові у нього — порожнє страусове яйце. О. Казанцев резонно відпо­вів, що найбільше страусове яйце має діаметр дванадцять сантиметрів і його навіть при найбільшому бажанні неможливо надіти на голову... Пізніше було висловлено припущення, що на голові у «круглоголових» — ритуальні маски з видовбаних гар­бузів...

Сьогодні суперечки вщухли. Та й досі ніхто достеменно не знає, кого ж зобра­зили сафарські художники 6—8 тисяч років тому, хто «позував» для портретів «круг­логолових»...

На початку 1837 року відомий англійський мандрівник і географ Г. Грей ви­рішив дослідити й описати західне узбережжя Австралії. Експедиція почалась дуже вдало: Грей відкрив ріку Гаскойн. А скінчилася трагічно. Якось уночі судно Грея наскочило на підводні рифи І було розтрощене вщент. Ті, кому пощастило врятува­тися, пройшли пішки понад 500 миль уздовж австралійського узбережжя, щоб дістатися Перту, одного з найдавніших міст Австралії.

Та немає лиха без добра: під час цієї вимушеної мандрівки Грей знайшов десятки печер, стіни яких були вкриті зображеннями дивовижних фігур, що не лише різни­лися своїм виглядом від знайомих Грею малюнків тубільців, але й були одягнуті у довгі звисаючі шати, яких ніколи не носили в Австралії.

Повернувшись до Англії, мандрівник описав побачене у книзі «Подорожі». Та знахідкою ніхто не зацікавився.

Минуло майже століття. У 1931 році австралійський археолог М. Teppi натра­пив — цього разу вже в Центральній Австралії — на схожі наскельні малюнки. Ось тоді вчені й згадали «Подорожі» Грея.

У відкритті М. Teppi їхню увагу привернули ті ж самі характерні особливості: усі відомі етнографам малюнки тубільців були вельми примітивними, а ці являли со­бою справжнє багатство форм. Австралійські аборигени зображали руки й ноги ви­ключно рисками, простими й прямими, або малювали, як то кажуть, «рентгенівські зображення». А у цих постатей були чітко окреслені литки, стегна, одяг їхній — вільно спадаючі шати, та найдавнішим було те, що усі ці зображення були непри­родних розмірів і вирізьблені на скелях на висоті... 10 метрів! Виходить, щоб зробити ці малюнки, незнані митці повинні були збудувати риштування у триповерховий будинок! Важко припустити, що австралійським аборигенам, які ще й досі практично живуть у кам’яному віці, це було під силу.

Через ЗО років експедиція історичного музею з Аделаїди відкрила поблизу Елайс-СпрІнгс нову галерею з чотирьох загадкових малюнків. І цього разу керівник антропологічного відділу Південноавстралійського музею Р. Едвардс категорично заявив: «Ці малюнки не можуть належати жодній з відомих нам форм місцевої культури!»

А ще 80 років тому Джозеф Бредшоу у печері, що знаходилася у верхів’ях ріки Прінс-Регенс на захід від Кімберлі (Австралія), побачив зображення людей, схожих не на аборигенів, а швидше на європейців. У жінок — тонкі руки й ноги, дивні зачіски. На голові в одного з чоловіків — щось подібне на корону чи мітру єпископа. Поруч дивна Істота з круглою головою, що нагадує шолом мотоцикліста чи навіть космонав­та, із смугою навколо шиї — герметичний комір? Знову «круглоголові»? З шолома виходить загадковий еліпс з двома відгалуженнями. До рук і ніг істоти прикріп­лено «прикраси» у вигляді щіточок.

Письменник і вчений Е. Томас, описуючи цей малюнок, запитує: «Хотілося б знати, чи не є овальне пристосування на «шоломі» антеною, а щіточки на рукавах і талії — електричними проводами? І чи не зображає спіраль в лівій частині рисунка орбіту космічного корабля, а підковоподібний об’єкт з променями — сам корабель у польоті?»

Не будемо робити таких надто сміливих висновків, та все ж присутність на Австралійському континенті європейців дивує. Можливо, малюнок свідчить про давні зв'язки між Австралією та Європою, про які ми нічого не знаємо? У кожному разі, про мистецтво аборигенів Австралії відомо, що воно, як і в Інших первісних племен, відображало — хоча інколи й у міфологічній формі — суто реальні об’єкти чи по­дії.

І що ж врешті-решт мали на увазі, яку натуру бачили перед собою давні худож­ники, малюючи «круглоголових» і в Сахарі, і в такій далекій від неї Австралії?

Або славнозвісні (з легкої руки О. Казанцева) догу — таємничі глиняні ста­туетки, які нерідко знаходять археологи в Японії. їх відносять до так званої «культу­ри дзьомон» (кінець неоліту — початок бронзового віку), вік якої — майже шість тисяч років.

Догу — невеличкі (близько тридцяти сантиметрів) фігурки з випаленої глини у дивних костюмах, шоломах і окулярах. О. Казанцев вважає, що це зображення прибульців з космосу, які тисячоліття тому побували на Землі. Він звертає увагу на такі деталі фігурок, як герметичний комір, щось на зразок заклепок на костюмах, своєрідних фільтрів для дихання чи респіраторів на шоломах і інші «технічні» де­талі, що їх дивно бачити на витворах людини кінця кам’яного віку. Археологи, зви­чайно ж, протестують проти такого тлумачення фігурок догу І наполягають на тому, що це — зображення міфологічних істот чи божеств.

А згодом схожі глиняні фігурки було знайдено і в Югославії, поблизу містечка ЯблонІце в Сербії, ще в 1913 році. Археолог М. Васіч вважав, що дійшли вони до нас із бронзового віку.

І на завершення ще один цікавий факт. У гроті Люссак-ле-Шато (Франція) серед Інших иаскельних малюнків особливу увагу привертає один. На ньому зображено жінку, одягнену цілком по-сучасному (а вік цих малюнків близько десяти тисяч ро­ків). її головний убір дуже нагадує матроську шапочку... На правій штанині, на ви­соті стегна, можна побачити — найвірогідніше —- кишеню. Взуття —...з підошвою! Що нам відомо про людей, які жили 10— 12 тисяч років тому і так одягались? І справ­ді — хто зображений на цьому малюнку? Представниця якої цивілізації?

♦ДІМ НА ДВА ПОВЕРХИ*

Навіть загадка гігантських статуй острова Пасхи дещо тьмяніє перед витворами незвичайної мегалітичної культури, сліди якої після довгих пошуків відкрив пе­руанський археолог Данієль Русо.

Щоправда, європейці вперше зіткнулися з нею понад триста років тому. Загін конкістадорів, що никав Західними Кордільєрами, приніс звістку, начебто натрапив на галерею гігантських кам’яних людей і тварин. Трохи згодом стали з’являтись по­відомлення про те, що в перуанських горах і справді є якісь чудернацькі казкові скульптури. Але вони не були золотими, тож нікого в ті часи не зацікавили.

І лише у ЗО'Х роках нашого століття на них звернув увагу Данієль Русо. Майже двадцять років він збирав і уважно вивчав легенди Південної Америки, студіював твори перших хроністів Конкісти І дійшов висновку, що у перуанських Андах і справді можуть бути залишки культури, набагато давнішої навіть від мало дослід­женої перуанської культури Чавін-де-Уантар. А вік культури Чавін, як вважають учені, 3,5—4 тисячі років,

Данієль Русо почав пошуки. Та за багато років йому вдалося знайти лише одну- однісіньку річ — вирізьблену в скелі гігантську постать собаки. Русо був перекона­ний, що це не що інше, як тотем вже не існуючого нині племені індіанців гуанко. Невблаганний час і вивітрювання так спотворили це зображення, що твердження про його штучне походження бралося під сумнів. Скептики й слухати не хотіли про гіпотезу Русо.

Саме тоді йому на допомогу прийшов Його Величність Випадок. Група туристів повідомила, що на плато Маркахуасі вони бачили дивовижні скелі, котрі нагадують постаті людей і тварин. Спираючись на це повідомлення, Данієль Русо в серпні 1952 року спорядив експедицію, яка вирушила з долини РІкардо-Пальма і діста- лася-таки плато Маркахуасі, розташованого у Західних Кордільєрах на висоті 3800 метрів над рівнем моря.

Те, що побачили члени експедиції, глибоко вразило їх. На площі близько трьох квадратних кілометрів лежали в руїнах мегалітичні споруди. їх захищали могутні кам’яні форти, і дістатися туди можна було лише одним-єдиним шляхом, пробитим у скелях.

Відправною точкою для шукачів стала знахідка дванадцяти великих збірників для дощової води. З допомогою розгалуженої сітки іригаційних каналів (частина з них проходила під землею) здійснювалося зрошення цілої околиці, де по півроку не буває опадів. Цей ізольований від зовнішнього світу район забезпечував прожиток досить численного населення.

Експедиція виявила тут сліди існування двох окремих культур. Після тих, хто створив цю фортецю,— гіпотетичних гуанко, що в них так вірив Русо,— тут жили інки. Вони й перетворили частину стародавніх будівель на двоповерхові «казарми» для своїх воїнів. Учені вважають, що ці «казарми» й дали назву усьому плато — адже на мові індіанців кечуа слово «маркахуасі» означає «дім на два поверхи».

Зрозуміло, що Русо насамперед зацікавився найстародавнішими реліктами плато. Найбільшим об’єктом, котрий одразу привертав увагу, був високий пагорб у північ­ній частині плато, найімовірніше мавзолей вельможної особи. Він був оздоблений величезною кількістю скульптур, що зображали кроликів, мишей, ропух, риб. Русо зробив чимало знімків пагорба і окремих його частин. А коли проявив плівку, то на свій превеликий подив побачив, що, крім вищезгаданих скульптур, на фотознімку з’явилося ще й... обличчя юнака з характерними, сповненими гідності рисами! Це зображення, мабуть, маскували безформні на перший погляд брили, і побачити його можна було лише на якусь мить при певному положенні Сонця.

Цей знімок став справжнім «золотим ключиком* до наступних сенсаційних знахідок Русо. Безперервно фотографуючи з різних місць і при різному сонячному та місячному освітленні, він відкрив гігантське зображення кондора, потім — чере­пахи й мавпи, згодом — корови й коня, а наприкінці — слонів, левів і навіть верб­люда. Більше того, за деякими свідченнями, Русо знайшов також і скульптури гі­гантських рептилій, доісторичних ящерів, які давно зникли з лиця землі. (Щодо ос­танніх, то нам вони здаються малоймовірними, але, з другого боку, повідомлення про цю знахідку ніхто не спростовував.) Постало питання: що це — релікти якоїсь дивовижної мегалітичної культури чи приклади... напрочуд химерної уяви дослід­ника?

Данієль Русо не вагався. Сам факт, що ці витвори мистецтва (а точніше — гео­логічні й природні утворення, котрі рука людини обтесала, «підправила* й «довела до кондиції*) можна побачити лише у чітко визначений час (одні — у момент сходу сонця, інші — при його заході, а треті — лише протягом кількох днів у році, на початку астрономічної весни або літа), на його думку, доводить існування тісного зв’язку цих зображень з мегалітичною культурою, яка значною мірою залежить від астрономічних явищ.

Слідом за тваринами були відкриті людські зображення — і знову сенсація! Дея­кі обличчя точнісінько такі, як ті, що їх можна побачити на острові Пасхи. Правда, статуї на острові позбавлені очей, а легендарні гуанко винайшли дотепний і дуже характерний спосіб «оживити» ці мертві обличчя. Ополудні дуги брів відкидають напівкруглі тіні на кам’яні обличчя, імітуючи таким чином обриси зіниць. Водночас крізь вузеньку щілину, прорізану в цих дугах, сонячний промінчик попадає в самі­сінький центр тіні, створюючи ІЛЮЗІЮ ЖИВОГО ока!

Та найдивовижніше, що ці людські обличчя репрезентують три головні раси, що населяють нашу планету,— європеоїдну, монголоїдну і негроїдну. Де їх одночасно могли побачити митці гуанко, якщо, звичайно, ці гуанко взагалі існували?

Цікаво, що й сам Д. Русо згодом відмовився від гіпотези про гуанко. Після від­криттів у Маркахуасі він багато подорожував у горах Колумбії, Мексіки та інших країн Південної та Центральної Америки. Згодом — у горах островів Тихого океану. Він побував у Індії, Єгипті, Греції і навіть Румунії... І в багатьох місцях натрапляв на скелі, оброблені рукою людини. А в 1970 році румунський кінорежисер Н. Отрокол разом із Д. Русо зняв фільм «Кам’яні загадки*, що мав величезний успіх і здобув загальне визнання.

Відкриття Русо знайшли підтвердження і в нашій країні. У 1969 році науковий співробітник Інституту етнографії AH CPCP Е. Фрадкін повідомив, що кам’яні улам­ки, знайдені у поселенні людей, які мешкали на Україні близько 20 тисяч років тому,— це не просто безформні уламки породи, як раніше вважалося, а скульптури, до того ж «зашифровані»! Коли дослідник почав розглядати ці камені не при зви­чайному розсіяному світлі, а в спрямованих, націлених променях, то виявилося, що перехрещення ліній, виступи, заглиблення у багатьох випадках утворюють заверше­ну пластичну форму! Повертаючи один і той самий камінь, можна побачити кілька різних зображень — тобто одні й ті самі лінії створюють обриси одразу кількох скульптурних портретів.

Досліджуючи світлий діоритовий порфірит, з якого зроблені знахідки Русо, дійшли висновку, що для утворення сірої кірочки вивітрювання, якою вкриті всі скульптури, потрібно щонайменше.,. 10 тисяч років] Виходить,— ось вона, загад­ка! — що десятки або й сотні віків тому могла існувати культура, яка створила такі, вже навіть не мегалітичні, а гігалітичні (від слова «гігос» — гігантський) зобра­ження у багатьох місцях планети? Чи не є ці зображення своєрідною «енциклопе­дією» наукових поглядів або практичних знань людей кам’яного віку? І ще: досить переконливим доказом давності скульптур є й те, що вони зображають тварин, тих- таки слонів (точніше, мастодонтів), коней, верблюдів тощо, які на Американському континенті давно зникли (десь 10—15 тисяч років тому). Крім того, виникає ще одне запитання; навіщо Й для кого люди кам’яного віку бралися за створення таких гігант­ських скульптур,— невже для власних потреб вони не могли обійтися меншими?

Що ж до ящерів, то ми все-таки схильні були б віднести це на рахунок уяви дослідника, якби... Якби не інші дивні знахідки, про які піде мова далі.

ЧОРНІ

КАМЕНІ IKH

Ox ці камені] Десять років не вщухають запеклі суперечки навколо цього... а, власне, чого саме? Відкриття? Знахідки? Підробки? Фальшивки? В дискусію всту­пають учені, фахівці-експерти, журналісти, дилетанти, а остаточної відповіді усе ще не знайдено. Останнім часом терези начебто схиляються на бік підробки, хоча з ін- ^{r t} шого боку... Втім, розповімо цю історію від початку.

' «Увійшовши в першу кімнату, я був приголомшений. Хоча доктор Кабрера по- ~ передив мене (та й сам я у своєму житті бачив чимало археологічних знахідок, що лишилися від незнаних стародавніх цивілізацій), але цього разу я зіткнувся з чи­мось таким, що просто-таки важко собі уявити. На підлозі, на дерев’яних стелажах, що тягнулися вгору до самої стелі,—■ усюди лежали камені. Сотні, тисячі чорних каменів різних розмірів. Чорні, овальні, видовжені, розмаїті. А на них — чітко вирізьблені малюнки доісторичних тварин, людей, які б’ються із страховись­ками, карти якихось невідомих континентів, хірургічні операції... Це, без сумніву, була історія незнаної цивілізації, на слід якої тепер пощастило натрапити. Невже ле­гендарні атланти? Три ночі підряд я не міг заснути під впливом побаче­ного...»

Так описав свої враження від чорних каменів Іки Робер IIIappy₁ французький письменник і мандрівник, у інтерв’ю газеті «Парі-матч» від 28 грудня 1974 року. Світ уперше дізнався про дивовижну колекцію, що належала доктору Кабрері з не­великого перуанського міста Іки, розташованого за 150 кілометрів від славетної пустелі Наска.

Хто ж такий доктор Хав'єр Кабрера Даркеа? Професійний лікар-хірург, на­щадок засновника міста Іки, власник великого старовинного будинку в самому центрі міста на Пласа-де-Армас — одне слово, шанована й поважна людина. У 1960 році він почав збирати і колекціонувати камені, про які йде мова, і до мо­менту зустрічі з P. Шарру їх у нього було понад 12 тисяч (за іншими даними — аж 16 тисячі). Камені — найрізноманітніші, вагою від кількох десятків грамів до півтонни...

...Робер Шарру вирішив написати чергову книіу про загадки пустелі Наска І в квітні 1972 року вирушив у Перу. І вже на місці, збираючи матеріали для книги, він випадково (підкреслюємо — цілком випадково!) зустрівся з місцевим чи то агрономом, чи професійним гідом. Новий знайомий розповів йому про дивну колек­цію доктора Кабрери. Робер Шарру, завзятий «шукач незнаного», автор кількох дуже популярних на Заході книжок про працивілізації та космітів, не міг обминути почуте своєю увагою.

Дивно, що доктор Кабрера, який протягом стількох років збирав свою колекцію, жодного разу навіть не спробував привернути до неї увагу відомої дослідниці, чудово­го знавця цієї справи доктора Марії Райхе, що вже років із двадцять живе... у тій же Іці! Чи, може, він чекав, що підвернеться хтось інший, емоційніший і менш критич­ний — ну, скажімо, як Шарру?..

Як би там не було, Шарру, незважаючи на «приголомшеність», постарався якнай- вагоміше документувати своє «відкриття». Ретельно оглянувши колекцію Кабрери і ще кілька тисяч подібних каменів у місцевому археологічному музеї, він повернувся до Франції. І лише через рік, у березні 1973 року знову приїхав до Іки, але вже з дво­ма супутниками: своїм видавцем Робертом Лафоном і відомим французьким етно­графом Френсісом Мазьєром. А вже в Іці запросив бути свідками ще й двох перуан­ців: Е. Боріта та директора перуанського Музею аеронавтики полковника К. Карран- зу. Усі п’ятеро, ще раз роздивившись камені, дійшли одностайного висновку: «Ве­личезна кількість каменів виключає можливість підробки. Немає сумнівів в їх ори­гінальному походженні і малюнків на них». І лише після цього у 1974 році вийшла нова книга Р. Шарру «Таємниця Анд», що відразу перетворилася на бестселлер. Коли вже бути точним, то перше повідомлення про камені Іки з’явилося у радянсь­кій пресі ще в березні 1971 року, тобто на три роки раніше за книжку Шарру! Але сенсації з цього чомусь не вийшло...

Заслуга Р. Шарру лише в тому, що він сповістив про колекцію Кабрери, а самого Кабрери — в тому, що він ці камені збирав. Саме ж відкриття по суті здійснили не­знані індіанці, мешканці Перу — Іки та її околиць. Коли саме почали вони збирати камені, невідомо. В усякому разі, коли Кабрера в I960 році зацікавився ними, індіан­ці вже давно продавали їх нечисленним туристам, які заглядали в Іку. Забігаючи вперед, скажемо: коли навколо каменів з Іки розвернулася дискусія, прихильники Кабрери звернулися до архівів. І встановили, що у 1926 році ієзуїт Педро Сімон у кни­зі «Нотісіас Історіалес» згадував камені Іки як річ, добре відому археологам його ча­сів, А згодом з’ясувалося, що перуанські археологи ще в XIX столітті знали про чорні камені, знайдені поблизу Іки. Інакше кажучи, вони були відомими здавна, але чомусь ніхто не звертав уваги на незвичайність знахідок. А може, тоді нічого незвичайного в них ще не було?..

Індіанці викопували ці валуни у невеличкій долинці за кілька кілометрів від Іки, з глибини 1—2 метрів (за Іншими даними, їх знаходили у старому руслі ріки Іки, що на початку століття змінила течію). Усі камені чорні, відполіровані. А коли старанно очистити поверхню від піску та глини, на них проглядають тонкі гравійовані ма­люнки.

У колекції Кабрери Шарру побачив «дві стокілограмові брили, на яких зображе­но безмежний океан, оточений високими горами. Можна розрізнити чотири конти­ненти з людьми, тваринами й горами. Обриси континентів не такі, як нині». Крім цих географічних малюнків, Шарру знайшов і такі, що свідчать про високий рівень астрономічних знань. На одному з них людина спостерігає за небом з допомогою приладу, схожого на телескоп. На іншому — «безсумнівно намальовано людину, яка розглядає якісь предмети через лупу».

Неймовірними здаються малюнки, де зображено «хірургічні» сцени, та ще й такі, що роблять честь сучасній медицині: кесарів розтин, переливання крові, трепанація черепа і навіть... пересадка серця! Схоже, що саме в галузі пересадки органів пред­ставники невідомої цивілізації досягли більших успіхів, ніж ми ще донедавна.

Але де певність, що ми вірно інтерпретуємо ці малюнки? Може бути, що зобра­жені на них речі — обрядові предмети?

Чому ж навколо колекції Кабрери спалахнули пристрасті, розгорілася дискусія в багатьох країнах світу?

Передусім «винні» в цьому зображення тварин. їх просто не можна не інтерпрету­вати однозначно. Саме вони піднесли знахідку в Іці до археологічної сенсації, викли­кали завзяті суперечки.

Річ у тім, що на каменях — тварини, які жили на Землі 70 мільйонів років тому: бронтозаври, брахіозаври, стегозаври. І раптом «стрибок» через мільйони років — на інших малюнках бачимо коней, верблюдів, слонів, що з’явилися набагато піз­ніше. Але й вони у Південній Америці вимерли 10— 15 тисяч років тому! Та це ще не все. Поруч з тваринами зображено людей. Мисливець полює на динозавра, чоловік сидить верхи на слоні, вершник осідлав коня...

Щодо слонів та коней палеонтологи сперечатися не стали: в Еквадорі, Бразілії, Аргентіні було знайдено кістки мастодонтів, що походили з верхнього плейстоцену; деякі вчені твердять, що їх знаходять навіть у так званих «кухонних відходах» голо­цену (10—12 тисяч років тому). А коли люди полювали на мастодонтів, то чому б і не могли їх намалювати?

Але ящери... Як могла людина (вважається, що вона з'явилася в Центральних Андах 20—ЗО тисяч років тому) полювати списом на бронтозавра? Адже він зник 70 мільйонів років тому.

Завідуючий сектором Андських країн Інституту Латинської Америки AH CPCP, кандидат історичних наук Ю. Зубрицький відвідав X. Кабреру і на власні очі поба­чив його колекцію. У статті, вміщеній в журналі «Латинская Америка» за 1976 рік, Ю. Зубрицький розповів про гіпотезу Кабрери. Той вважав, що малюнки ці залишила нам цивілізація, яка існувала... в той самий час, що й ящери!

Тут уже здивовано розвів руками навіть Р. Шарру, котрий вік «гіпотетичної» цивілізації визначив п’ятдесятьма тисячами років, хоча так і не зміг пояснити, чому саме п’ятдесятьма.

Та спробуймо погодитися з Шарру. «Невже люди тієї цивілізації запам’ятали такі віддалені часи? — безпорадно запитує себе й сам Шарру.— Але яким чином? По книгах? По каменях? Адже в такому разі ми повертаємось до вихідної точки: хто з людей, які, припустімо, існували поряд із ящерами, міг передати знання про них «неандертальцям»? Чи, можливо, палеонтологи все-таки помиляються і в Південній Америці ще до недавніх часів існували гігантські рептилії?» Додамо: за даними па­леонтологічної науки, гігантські лінивці й броненосці тут теж вимерли, але є свідчен­ня, що їх ще зустрічали у XIX столітті.

Вчені рішуче відкинули навіть несміливі припущення розгубленого Шарру. «Скам’янілі кістки зауроподів (групи найбільших рептилій, до яких належать і брон­тозаври) на території Бразілії, Аргентіни й Колумбії було знайдено тільки й виключ­но у шарах юрського І крейдяного періодів, тобто в діапазоні часу, віддаленому від нашого на 190—70 мільйонів років»,— авторитетно заявив співробітник Інституту палеонтології AH CPCP С, Курзанов. «Крім того, на території Американського кон­тиненту й досі не знайдено жодних слідів існування неандертальської людини, яка жила б там 50—100 тисяч років тому»,— поставив крапку доктор історичних наук Б. Алексеев.

Отже, вирішили дослідники, шановний лікар X. Кабрера став жертвою спритної підробки; дехто навіть назвав його ініціатором у цьому ділі. Відомий американський археолог Дж. Poy відверто заявив, що це фальсифікація. Його підтримала й профе­сор 3. K еля н-Я ворі всь к а, найвідоміший польський палеонтолог. Скептично постави­лися до колекції Кабрери й радянські вчені Б. Алексеев і С. Курзанов, етнограф Г. Босов, історики В. Башилов та В. Гуляев.

За свідченням В. Весенського, радянського журналіста, один відомий радянсь­кий вчений-латиноамериканіст забрав із собою в Москву кілька каменів І передав їх у Інститут археології AH CPCP. Тут камені досліджували за допомогою трасоло- гічного аналізу (це галузь криміналістики, що займається вивченням різноманіт­них слідів). «...Цього разу на аналіз було представлено чотири камені, привезені з перуанського міста Іки. Зображення на кожному з них виглядало як старовинний малюнок, В усіх чотирьох випадках йшлося про гравірування на камені. Навіть при незначному збільшенні під мікроскопом можна було побачити борозенки одна­кової ширини.,. Результати дослідження дають підстави вважати, що всі ці малюнки нанесено на камінь з допомогою технічних засобів. Такими засобами — звичайно, не обов’язково — можуть бути апарати на зразок бормашини...» Такий висновок зро­бив експерт С. Поташников.

Інші висловлювались дещо обережніше: мовляв, ті камені, де зображено Сонце, Місяць, звичайні тварини чи рослини — справжні, а ті з них, на яких ми бачимо допотопних ящерів та неймовірні сцени,— підробка. Було навіть знайдено якогось Базіліо Учуйю, який разом з родиною налагодив «масове виробництво» подібних каменів і збував їх туристам. Річ у тім, що перуанський уряд заборонив вивозити з країни які б то не було археологічні знахідки. Підробляючи малюнки, Учуйя сприт­но обходив цю заборону і водночас задовольняв на них попит. Бувало, що серед ка­менів траплялися й знайдені ним, але Учуйя мовчав про це, Інакше б його притягли до відповідальності.

На початку 1975 року в одній із газет Ліми було надруковано інтерв’ю з двома братами-граверами по каменю. Вони запевняли, що свого часу зробили для одного сеньйора з Іки «на його замовлення і за його ескізами» чимало каменів. Однак, як зауважив кандидат історичних наук Ю. Гавриков, свідчення граверів були досить туманні, часом суперечливі. Вони не відповіли на такі істотні запитання, як скільки конкретних замовлень виконали (не забуваймо, що в колекції Кабрери від 12 до 16 тисяч каменів) і яким знаряддям працювали (а воно, згідно з висновком С. Поташ­ника, мало бути досконалим). У зв'язку з цим Ю. Гавриков висловив дуже обережне, правда, припущення, що, можливо, хтось замовляв більшу частину каменів згаданим або ще й Іншим граверам, а потім постачав їх Кабрері як «справжні»...

Такої ж думки І В. Башилов: «...Звертає на себе увагу той факт, що всі малюнки зроблено в єдиному стилі. Якими б різними не були сюжети цих зображень, усі вони дуже схожі за деталями виконання. Якщо у тій же манері виконано й усі інші експо­нати колекції Кабрери (В. Башилов не бачив, звичайно, усієї колекції і робив ви­сновки лише по вищезгаданих чотирьох каменях та ще по кількох ілюстраціях з літературних джерел.— Авт.), то малюнки мусили бути зроблені за відносно корот­кий строк і, можливо, однією і тією ж рукою. Величезна їх кількість наштовхує на

думку про «промислове виробництво» знаменитої «каменотеки» з Іки. А доктор X. Кабрера став, найвірогідніше, жертвою фальсифікаторів. Цілком можливо, що у його колекції є й справжні речі, які правили за зразок для виготовлення усієї цієї серії підробок».

Здавалося, питання вичерпане. Та не поспішаймо.

На захист Кабрери стали перуанська громадськість і преса. Директор музею в Іці, професор Німіо Артезана, відомий перуанський археолог, написав на цю тему книгу «Іка і доколумбове Перу», де, зокрема, на детальних схемах вказав місця зна­хідок чорних каменів. Більше того: щоб піддати сумніву всі вчені висновки, не треба навіть звертатися до нових джерел — досить зіставити між собою оцінки окремих учених. Ні, захищати висунуту Кабрерою гіпотезу щодо гіпотетичної «неандер­тальської цивілізації», яка буцімто існувала 100—150 тисяч років тому, звичайно ж, безглуздо. І цілком справедливо вказав В. Башилов, що спотворення пропорцій людського тіла на малюнках, на яке посилався X. Кабрера, притаманне усім старо­давнім цивілізаціям І культурам Нового Світу. Але ж таку стилізацію доісторичні митці Нового Світу застосовували не виключно для людей! Отже, виникає цілком логічне запитання: якщо людина з непропорційно великою головою — це стилізоване зображення нормально збудованої людини, то чому бронтозавр з такою ж великою головою або стегозавр з неправильними пластинами на хребті не може бути стилізо­ваним зображенням нормального бронтозавра чи стегозавра?

Ретельну трасологічну експертизу С. Поташника, як то кажуть, важко заперечи­ти. Та погляньмо на малюнки Іки з іншого боку. Незвичайні знання в галузі географії та палеонтології, телескопи, лупи, складні хірургічні операції... Якщо все це Існувало насправді, то невже така гіпотетична цивілізація неспроможна була винайти щось на зразок бормашини?

Свого часу Кабрера надіслав деякі з каменів на експертизу в гірничорудну ком­панію «Маурісіо Гохшільд». Головний геолог компанії доктор Е. Вольф визначив, що камені являють собою андезит, і рекомендував провести додаткову експертизу в Технологічному Інституті. Кабрера так і вчинив. Інженер Національного техно­логічного інституту Фернандо Сотільо підтвердив висновок Вольфа щодо складу каменів і додав, що вони піддаються обробці кісткою, мушлею, обсидіаном тощо. Найголовнішим у висновку Е. Вольфа було ось що: «Можу підтвердити,— писав він,— що ці камені вкриті патиною, тонкою природною плівкою окислення, яку знаходимо й у борозенках гравюр. Ця обставина дозволяє говорити про їхню дав­ність».

Найважливіше значення має кількість каменів. Адже вони є не лише в колекції Кабрери. Як ми вже казали, декілька тисяч таких каменів зберігаються в музеї Іки. Досить великими колекціями володіють начальник Перуанської морської академії полковник Хліас і ректор Перуанського політехнічного інституту, архітектор Сант’я- го Агурто Кальво.

Невеличкі колекції є й у інших мешканців Іки та Ліми.

Іка — не величезна метрополія, де безслідно міг би загубитися, а потім займатися містифікацією незнаний геній. У переважної частини тутешніх мешканців дуже при­близна уява про астрономію; вони ніколи не бачили слонів і ніколи не чули, що на Землі колись жили ящери, а деякі з зображених хірургічних операцій приголомшили й самого хірурга Кабреру. Невже тут, де всі знають один одного, лишився непомі­ченим геніальний шахрай, який володіє найширшими знаннями і до того ж відмінно вміє гравірувати по каменю?

І ще одне: чи могла одна-однісінька людина протягом 12 років (бо саме стільки збирав Кабрера свою колекцію) зробити 15—18 тисяч малюнків на каменях (згадай­мо висновок В. Башилова про те, що, можливо, всі малюнки зроблено однією рукою)? Тоді б вона мусила робити по чотири малюнки щодня, працювати без вихідних та свят. Хто і в ім’я чого узявся б здійснити такий подвиг?

В усіх запеклих дискусіях йшлося лише про колекцію Кабрери (чи не тому, що тільки він наважився висунути гіпотезу про походження цих каменів?). Поза увагою лишилися оті тисячі каменів з музею та приватних колекцій. От якби зна­йшовся вчений, котрий зацікавився б ще й ними, то, можливо, це привело б до дуже цікавих досліджень. Та поки що такого сміливця немає...

Так чи Інакше — проблема існує. І досі не створено жодної спеціальної компе­тентної комісії, яка точно встановила б місце походження каменів і однозначно під­твердила або відкинула давнє походження малюнків. Свого часу фахівці зробили висновки про камені Іки як про підробку на основі всього лише декількох зразків чи друкованих джерел, де містяться свідчення, отримані з других або й третіх рук.

Таким чином, справжність чи несправжність каменів Іки поки що не можна вва­жати цілком доведеною.

ДИВОВИЖНА КОЛЕКЦІЯ З АКАМБАРО

1945 року Вольдемар Жульсруд, «ділова людина» з Лкамбаро (МексІка), пере­буваючи неподалік від міста, помітив, що на схилі гори сильні дощі розмили грунт і на поверхню виткнулися рештки глиняних виробів. Жульсрудові, палкому колек­ціонеру мексіканських старожитностей, аж дух перехопило від побаченого. Він узяв з собою одну із знайдених тут статуеток, а незабаром, коли дощі вщухли, найняв місцевого гончара Оділона Тінахеро і двох його синів, щоб вони розкопали пагорб. Так було відкрито величезну колекцію глиняних статуеток. За сім років Жульсруд зібрав їх понад ЗО тисяч.

Усі вони виліплені із звичайної глини, випаленої на повітрі. Деякі з них заввишки 98 сантиметрів, а окремі ще вищі — близько півтора метра. Здебільшого це зобра­ження тварин, людей, скульптурні композиції тощо. Цікаво, що в цій колекції немає дублікатів — жодна сцена, жодна тварина, жодна група не повторюються! Крім статуеток, було знайдено і звичайний глиняний посуд тарасканського типу. Колись, багато віків тому, в Акамбаро мешкали тараски — досить загадковий народ, мову якого не розуміли інші жителі Мексіки. Багато учених вважають, нібито прийшли вони сюди з Перу. А ця обставина може дещо привідкрити покривало таємниці знахідок.

Справжньою сенсацією виявилися зображення рептилій — динозаврів, плезіо­заврів, бронтозаврів, які зникли 70 мільйонів років тому. Нерідко фігурки цих тва­рин зображено поруч із людьми і у повній злагоді з ними. Але ж... це абсолютно неможливо!

Не менший подив викликає й те, що усіх тварин відтворено в русі. Мимоволі складається враження, що статуетки ЦІ зробив сучасний майстер, а не стародавні умільці. Тварини досить стилізовані, деталей мало, тому важко встановити, яких са­ме тварин узяли за взірець творці статуеток. Оюн, скажімо, дуже нагадує свого Індійського побратима, але не виключено, що митцеві «позував» мамонт. Що ж, або­риген Мексіки міг справді колись побачити мамонта на власні очі. Але де він міг зу­стрітися з американським конем, з викопним верблюдом, котрі зникли 10—15 ти­сяч років тому?

Оглянувши колекцію Жульсруда, будь-який мистецтвознавець скаже: жодна культура, аж до самого XIX століття, не могла б відтворити у глині подібних пред­ставників фауни майже усієї нашої планети. Адже поряд тут знаходяться динозав­ри і плезіозаври; маски, що нагадують стиль давньогрецьких майстрів; щось схоже на стародавні єгипетські мумії; статуетка, характерна для мистецтва Близького Сходу; жінка, яка осідлала крокодила, тощо. Звідки така суміш стилів, таке роз­маїття прийомів, така еклектика? Може, це лише досконала підробка? Професор А. Сандерсон навіть заявив: «Одне з двох: або старий джентльмен Жульсруд зро­бив найбільше археологічне відкриття усіх часів, або він протягом багатьох років був жертвою однієї чи кількох осіб, які шукали легкого заробітку...»

Тільки кому ж така підробка була вигідною? Жульсруд платив Тінахеро та його синам одне песо за кожну фігурку; отже, за сім років родина гончара заробила всього-на-всього 2—3 тисячі доларів. А збуваючи ЦІ статуетки вроздріб іноземним туристам, вона виручила б удесятеро більше! Тоді, може, це сам Жульсруд прагнув зробити велику сенсацію, уславитися або розбагатіти? Та навіть коли допустити таке, то для сенсації й слави йому вистачило б кілька десятків фігурок (а не тридцять тисяч!). До того ж він ніколи не продав жодної з них...

Навіть поверхові підрахунки показують, що для підробки такої кількості виробів трьом майстрам довелося б працювати... триста років! Не кажучи вже про те, що їм потрібно було б завезти звідкись тонни деревини для випалювання, бо ж в Акам- баро дерев практично немає. І ще одне. Члени родини Тінахеро мусили б володіти якнайширшим обсягом знань у галузі зоології та палеонтології або ж мати надзви­чайну фантазію та уяву, щоб створити цілий музей подібних підробок. А вони ж були майже неписьменні!

Навколо колекції Жульсруда (як згодом і навколо чорних каменів Кабрери) спа­лахнули гострі суперечки та дискусії. В зв’язку з цим було вирішено провести до­даткові розкопки. Цього разу вже з участю професорів Ч. Хепгуда та А. Сандерсона. На тому ж схилі гори, у подвір’ї будинку, що належав шефу міської поліції Акамбаро, було знайдено ще 44 статуетки, цілком ідентичні з колекцією Жульсруда. Цікаво, що всі фігурки Жульсруда знаходились на території не більшій півгектара, але поді­леній на кілька сотень окремих схованок. У кожній схованці їх було близько со­рока.

Невдовзі Хепгуд установив, що такі статуетки знайдені не лише в Акамбаро. їх продавали туристам також мешканці Сан-Мігель Альенде, що неподалік від Акамбаро. А брали вони ці незвичайні фігурки у стародавніх пірамідах, і саме в них були знайдені фігурки цього разу.

Професор Хепгуд узявся встановити вік знахідок з допомогою радіо вуглецевого методу. Для цього потрібні були залишки якихось органічних субстанцій. Після довгих і копітких пошуків Хепгуд у 1968 році знайшов їх у декількох фігурках. Аналіз, проведений в лабораторії університету штату Нью-Джерсі, показав, що вік незвичайних статуеток — 3600+100 років.

Але опоненти негайно звинуватили родину Тінахеро, Жульсруда і Хепгуда в тому, що вони, мовляв, навмисне вмурували у глину залишки стародавньої дере­вини. Та й сам радіовуглецевий метод, правду кажучи, надто часто дає помилкові результати, щоб на нього можна було Цілком покладатися.

Через чотири роки для дослідження знахідок вирішили застосувати більш доско­налий термолюмінесцентний метод у лабораторії Пенсільванського музею. За до­рученням Хепгуда й Жульсруда, фігурки відвіз туди вчений Артур Юнг. А неза­баром він одержав від керівника лабораторії доктора Рейні Фрьоліха такого листа: «Ми були настільки приголомшені несподіваним віком цих фігурок, що Марк Ган вирішив власноручно проробити по 18 дослідів з кожною з них — а це дуже й дуже серйозне випробування... Усі три фігурки дали одну й ту ж дату: 2500 р. до н. е., тоб­то загалом 4500 років... Лабораторія вирішила поширити це датування на всю ко­лекцію Жульсруда».

Хто ж зробив ці фігурки? Сам Жульсруд висловив припущення, що колекція належала ацтекському «музею» в Теночтітлані (нині Мехіко). Коли ж на землю Америки ступили конкістадори, ацтеки сховали її в Акамбаро. А до ацтеків вона по­трапила з... Атлантиди! Неймовірне, фантастичне припущення, але... Саме у той час, яким датуються фігурки, величезні природні катаклізми зруйнували Кріт і Санторін (тобто мінойську цивілізацію). А зовсім недавно вийшла у перекладі на російську мову наукова праця грецького археолога А. Галанопулоса, де він досить переконано й обгрунтовано ототожнює Кріт і Санторін з легендарною пла­тоновою Атлантидою...

Кілька сотень фотознімків знахідок Хепгуд надіслав професору Гарвардського університету, доктору зоології Ромеру. Вивчивши їх, вчений дійшов вельми неспо­діваного висновку: чудовиська нагадують рептилій, які й нині живуть у Мек- сіці (наприклад, ігуан). А радянський вчений, кандидат історичних наук Г. Бус- лаєв, спираючись на висновки Ромера, розробив цю гіпотезу детальніше. Він за­значає, що у багатьох народів кам’яного віку існував культ «тваринних предків» і виготовлялись тотемічні скульптури міфічних пращурів-тварин. «Враховуючи по­дібні умови створення скульптурних «портретів»,— пише Г. Буслаєв,— треба, ма­буть, розуміти фантастичність у зображенні дивних рептилій з колекції Жульсруда, що їх дослідники прийняли за зображення динозаврів мезозою. Може виявитися, що взірцем для цих «заврів» були звичайна ящірка, геккон, саламандра, ігуана або крокодил (в Америці — кайман). Адже у стародавніх мексіканців існував культ каймана!»

Що ж, цілком переконливе пояснення, якби не кілька «але». Справа в тому, що поміж викопаних в Акамбаро фігурок були зуби так званого «коня Овена», який вимер ще у ранньому плейстоцені. А деякі з фігурок зображують саме цього коня! Важко припустити, що уява митця підказала йому зовнішній вигляд тварини, що дав­но вимерла, на підставі лише кількох її зубів.

А ось кілька фактів, що, можливо, хоча б побічно ілюструють цю знахідку. В до­лині Пелаксі-рівер у Texaci збереглися чіткі скам’янілі сліди динозаврів (річкове дно в цьому місці існувало в крейдяному періоді). Зовсім поруч — сліди людини! Схоже на те, що вона цього динозавра переслідувала... Американський палеонто­лог К. Н. Дотерті встановив, що тут, у так званій «Долині Велетнів», цих слідів сотні.

Може, ми знову маємо справу з типовою для Заходу гонитвою за сенсацією? У вересні 1983 року директор Інституту геології AH Туркменської PCP К. Амманія- зов виступив у пресі з повідомленням про те, що на південному сході Туркменії виявлено понад дві тисячі відбитків слідів ящерів пізньоюрського періоду. А між ними — «...відбиток ноги, схожий на слід людини! Ми знайшли його поруч із слідами динозаврів, заміряли, сфотографували. Якщо при дальшому дослідженні виявиться, що це справді сліди людиноподібної Істоти, то Історія людства нараховуватиме не п’ять, а 150 мільйонів років. Наші дуже віддалені предки стануть сучасниками дино- завріві»

Усе, про що ми розповіли, викликає закономірне запитання: чи не сягає історія людства своїм корінням значно глибше, ніж припускають навіть найсміливіші фа­хівці?..