ВСТУП
Знання, котрими не володіли древні, були дуже обширними.
Марк Твен
Ми не випадково втяли епіграфом до книжки слова Омара Хайяма. Завіса пітьми ще досить щільно вкриває джерела знань зниклих цивілізацій.
І навряд чи нашому поколінню судилося зірвати цю завісу. Але на зміну нам приходите ви, юні друзі. Вам адресовано цю книгу, і хотілося б сподіватися, що вона заохотить багатьох до пильнішого вивчення нашої з вами історії — історії цивілізації, історії людства та його Знань, а для декого, можливо, стане справою всього життя...Була думка назвати книжку «Книжкою гіпотез»-, та Ті зміст не дозволив цього зробити. Ні, це скоріше книга фактів та запитань. А щодо гіпотез, то є, звичайно, й вони, але наприкінці, як підсумок нашої розповіді, як підсумок того, що ми збирали протягом років. Це саме гіпотези, а не що інше, бо віддати перевагу будь-якій із них, перетворивши її на остаточну істину, за сучасного стану науки навряд чи хто наважиться. Ми ж вважаємо за потрібне представити як зібрані факти, так і гіпотези на ваш розсуд, щановні читачі. Читайте, міркуйте, але не поспішайте з висновками, пам’ятаючи мудру діалектичну пересторогу великого Ф, Енгельса:
«...Пізнання речей по самій своїй природі повинно лишатися відносним для довгого ряду поколінь і лише поступово досягати завершення або навіть повинно назавжди лишитися неповним і незакін- ченим уже внаслідок недостатності історичного матеріалу, подібно до космогонії, геології та історії людства. Хто ж захоче застосувати критерій справжньої, незмінної істини в останній інстанції до знань цього роду, той доведе тільки власне неуцтво і нерозуміння...» (Анти-Дюрінг, K., Держполітвидав, 1949, с. 82).
Ще не так давно, якихось кілька десятиліть тому, панував погляд, що наші давні предки були мало не троглодитами, одягненими у шкури і озброєними довбнями — годі й казати про якісь там їхні знання! Але час нестримно йде вперед.
У 1654 році Джеймс Ашер, єпископ Армахський, «незаперечно довів», що бог створив Землю й людину у 4004 р. до н. е. Минуло два століття. Вік людини обчислювали вже десятками тисяч років. Здається, тільки вчора вважали, що людина з’явилася 4—4,5 мільйона років тому. А сьогодні вона «постарішала» на «якихось» півмільйона років! І саме це «постаріння» людини примусило вчених по-іншому глянути на досягнення наших давніх предків.Про що ж йдеться? В міру того, як розширюються і вдосконалюються історичні, етнографічні, археологічні та інші дослідження, ми все частіше зустрічаємося з фактами, що вказують на існування ще в сиву давнину якоїсь системи таємних (езотеричних) знань. Ці знання поширювались тільки серед «втаємничених» осіб і стосувались як законів природи, так І багатьох галузей діяльності людини.
Чим більше у нас даних про походження сучасних знань, тим зрозумілій! им стає, що вони (або, принаймні, значна їх частина) своїм корінням сягають глибини тисячоліть. Вражені сучасники раптом бачать людство «старішим та мудрішим», ніж здавалося не так давно.
Давньоіндійські мудреці ще за тисячу років до нашої ери твердили, що вік Землі становить 4,32 мільярда років (згідно з сучасними науковими даними, вік Землі — 4,5 мільярда років).
Виявляється, що стародавні єгиптяни знали, чому дорівнює квадрат гіпотенузи (майбутню «теорему Піфагора»), ще за дві тисячі років до нього — і не лише вони, а й протоіндійці та древні китайці. Що одне з досягнень математики XVIIl століття — ряди Грегорі—Лейбніца — несподівано знаходять у найстаро- давніших індійських манускриптах, що сучасний «трикутник Паскаля» згадується у древніх китайських рукописах. Що коли Європа ледве вміла рахувати на пальцях, жерці Месопотамії розв’язували біквадратні й кубічні рівняння і знали про криві третього й четвертого порядків.
Значне досягнення людства — помісцеву й позиційну систему нумерації, яка дозволяє оперувати нескінченно великими величинами,— звичайно приписують арабам. Сьогодні ж достеменно відомо, що шумери, єгиптяни, вавілоняни користувалися нею ще десятки сталіть тому.
Середньовічні міста Франції, Німеччини, Англії та інших країн будувалися стихійно, вулички в них були вузькими й покрученими, мешканці цих міст не мали ані найменшої уяви про каналізацію та водопровід. Через жахливу антисанїтарію і перенаселеність нерідко спалахували епідемії. А ще за 4500 років до наших днів міста хараппської цивілізації (про яку ми розповімо детальніше в одному з наступних розділів) були сплановані так ретельно, як найсучасніші наші міста: з каналізацією, водопроводом, централізованим збором сміття. Крім загальноміських лазень, у будинках заможніших людей були окремі кімнати з ваннами (в Європі та Америці це було розкішшю ще наприкінці минулого століття).
І Мохенджо-Даро та Xapannia не становили винятку. 4000 років тому у крітських містах, зокрема в Кноссі, у палаці царя M і носа, існувала центральна каналізаційна система з кам’яних та керамічних труб, а кімнати було обладнано вентиляцією. У 20-х роках нашого століття італійці підняли з дна озера Немі два кораблі давньоримських вельмож. Кожен з них був розрахований на 120 осіб і мав по ЗО чотиримісних кают. Не розповідатимемо про розкіш і пишноту цих кораблів, згадаємо лише мідні нагрівальні прилади, що забезпечували ванні кімнати гарячою й холодною водою І мали цілком сучасний вигляд, особливо бронзові труби й крани. Через тисячу років Колумб і Магеллан могли хіба що мріяти про такі кораблі!
Труби для холодної і гарячої води були знайдені в оздоблених керамічною плиткою ванних кімнатах палаців Чан-Чану, столиці держави Чиму, що існувала у XI XV століттях н. е. в Південній Америці.
Нехай працівники ДАІ не тішать себе надією, що саме їхня служба винайшла правила дорожнього руху. Більш як 4500 років тому дорожні правила вже існували у Вавілоні. В столиці АссірІЇ, Ніневії, на центральній вулиці висіла табіличка: «Царська дорога — не захаращувати!» І діяла вона напрочуд ефективно, бо но рушника-коліс ни чо [-о карали смертю. Стародавні римляни у «часи пік» переводили вулиці на однобічний рух, а в Помпеях на перехрестях стояли регулювальники.
Ацтеки наносили на бруківку суцільну кольорову смугу — «осьову лінію». Зараз ми робимо це з допомогою фарби, а «осьова» ацтеків — навічно вмуровані камені.З епохи пізньої бронзи дійшли до нас зроблені стародавніми кельтами круглі золоті коробочки, що нині зберігаються в Ірландському національному музеї в Дубліні. Експерти виявили на них сліди холодного зварювання. Але ж цей метод вдруге було відкрито лише у 1948 році, тобто через 2 тисячі років, на основі теорії про особливості атомної структури металів!
V церкві Санта-Барбара в Мадріщ є скляна труна, в якій лежить тіло жінки, котра вмерла понад 350 років тому, і924 року тіло цієї монахині вперше було піддано медичній експертизі. Лікарі були. вражені: одяг зотлів, але тіло не висохло, як у мумії. Вже понад 60 років медики намагаються пояснити це унікальне явище. Член - ко респондент AMH CPCP, біохімік І. Збрасков вважає, що велику роль відіграло сухе іспанське повітря, яке створило стерильні умови. Крім того — і це, мабуть, головне — було застосовано ще невідомі нам методи консервації антисептичними речовинами.
Діоген Аполлонський (V ст. до н. е.) стверджував, що «метеорити рухаються в повітрі і зрідка падають на Землю». А у XVΓIl столітті Французька Академія наук прийняла ухвалу, яку підписали Лавуазье, Лаплас І Інші відомі вчені: «Падіння каменів з неба фізично неможливе, оскільки відомо, що каменів там немас і бути не може»!
Можна було б навести ще чимало фактів, які свідчать про несподівано (для нас!) високі знання, які Існували у прадавні часи. Складається враження, що наша наука нерідко повторно відкриває багато такого, що колись вже було досягнуто людством. Як давні цивілізації здобули ці знання і чому потім вони були забуті?
До нас, звичайно, дійшла невелика частина цих знань, адже між ними й нами пролягла пітьма тисячоліть. Та ще й яких — геологічні та екологічні катастрофи, соціальні конфлікти, релігійні та політичні чвари, набіги варварів!.. А середньовічний морок і вплив католицької церкви! А знищення бібліотек, у яких були справді безцінні скарби людських знань!
Ось кілька сумних прикладів.
У VI столітті до н. е. в Афінах існувала знаменита бібліотека Пізі- страта, мецената й любителя книг, що зібрав близько 4000 давніх рукописів. Та вся вона загинула у вогні війни. Чудом збереглось лише два пергаментні тексти: поеми Гомера «!діада» й «Одіссея»! Вогонь поглинув славнозвісні зібрання папірусів храму Птаха в Мемфісі (Єгипет), бібліотеку в Пергамі (Мала Азія), де, за переказами, зберігалося двісті тисяч рукописів. В Карфагені, який римляни зрівняли з землею у 146 р. до н. е., була бібліотека, в якій нараховувалось майже півмільйона рукописів.Римські завойовники спалили найбільшу бібліотеку давнини — Александрійську з її 700 тисячами рукописів. Те, чого не знищили легіонери Каракалли і Юлія Цезаря, трохи згодом допалили воїни арабського халіфа Омара. Частина стародавніх книг загинула під час катастроф —- землетрусів, вивержень вулканів, повеней. Можна з певністю сказати, що до нашої епохи дійшла жалюгідна дещиця тих знань, що їх здобули люди в сиву давнину.
Але ось що вражає: навіть вони вказують на деякий феномен — знания високого рівня існують завжди, як то кажуть в «завершеному вигляді». Де їхні джерела? Де свідчення про їхній поступовий розвиток? Схоже, що усі ці «готові* знання народилися у якісь інші часи, за Інших умов.
За халдейськими джерелами (2,5 тисяч років тому), радіус Землі дорівнює 6310,5 км. Сучасні вчені точно визначили його: 6371,03 кілометра. Невелику різницю можна легко пояснити існуючою і досить вірогідною гіпотезою про розширення Землі. Як змогли халдеї з такою точністю встановити цю величину?
У IlI ст. до н. е. Арістарх Самоський першим висловив Ідею геліоцентризму, на 18 століть випередивши Коперника, ідею, що суперечила усім тодішнім поглядам, особливо коли зважити, що наукова астрономія ще знаходилась, так би мовити, в пелюшках. ВІН також вважав, що земна орбіта має вигляд «викривленого кола», тобто еліпса, що цілком відповідає дійсності. Зовсім незрозуміло, як на ті часи Арістарх спромігся це встановити.
За свідченням античних джерел, ще у V столітті до н.
е. Демокріт говорив про незліченну кількість населених світів у космосі. А ще за століття до нього те ж саме стверджував АнаксІмандр з Мілету (610—547 рр. до н. е.). Ідея ця була передчасною і незрозумілою для стародавніх греків. Більш того, учені, сучасники Демократа (зокрема Платон), зустріли її просто-таки вороже, настільки вона суперечила усталеним поглядам. Є припущення, що Демокріт і Анаксімандр могли запозичити цю ідею у мудреців Близького Сходу. Але звідки про це було відомо близькосхідним мудрецям?Наприкінці XIX століття відомий дослідник вавілонської культури Г. Роулінсон довів, що вавілонські жерці знали фази Венерн; крім того, їм були відомі чотири супутники Юпітера. Астрономи впевнено стверджують: помітити ці (нехай і найбільші) супутники майже неможливо неозброєним оком, бо їх не можна відрізнити на занадто яскравому тлі Юпітера, І вперше їх відкрив взимку 1610 року Галілео Галілей з допомогою телескопа!
Той же Демокріт і Левкіпп у надзвичайно глибокій формі подають основи сучасної атомістики. Проте в античному світі вважали, що це вчення сягає своїм корінням ще в дотроянські часи.
Подібних фактів безліч. Доктор економічних наук Ю. М. Канигін дуже вдало сформулював цю загадку: «Неможливо припустити, щоб, скажімо, квадратні корені, неозначені рівняння третього ступеня, теорема Піфагора, величина радіуса земної кулі і т. п. самі собою зненацька «вийшли» з голови жерця, наче Афіна з голови Зевса. Із повсякденного досвіду не можна не лише вивести величину радіуса Землі, але й навіть побачити, що вона — куля. Роздивляючись небо над галовою «просто так», можна було, скажімо, у часи Арістотеля (не кажучи вже про доди мастичний Єгипет), уздріти серед хмар скуйовдженого Зевса або ангелів, що запалюють зірки. Але «побачити» орбіти планет в принципі неможливо. Не такі «очі» для цього потрібні».
Або візьмемо ближчі до нас часи. Що надихало у XIII столітті англійського монаха й філософа Роджера Бекона, коли він передрікав появу літака, автомашини, телефона? Невже історично неправомірні для своєї епохи ідеї Леонардо да Вінчі щодо вертольота, підводного човна, шарикопідшипників слід вважати лише блискучими здогадами? Чи, може, це спадок якихось езотеричних знань?
Як Джонатан Свіфт наштовхнувся на ідею методу будівництва споруд, починаючи з дахів (винахід суто наших часів!)? Чому Сірано де Бержерак описав «металеву розмовляючу книгу», яка дуже нагадує сучасний транзисторний радіоприймач? Як спромігся френсіс Бекон ще у 1627 році детально викласти основи науки, що нині зветься біонікою? Де запозичив Данте Аліг’єрі відомості про сузір’я Південного Хреста, описане ним на початку XIV століття у «БожественІй комедії»? Адже європейці дізналися про це сузір’я лише через 200 років.
Про езотеричний характер давніх знань згадував свого часу видатний російський поет і вчений Валерій Брюсов, Розглядаючи питання про Атлантиду (він був палким прихильником гіпотези про її існування), Брюсову 1917 році писав: «Треба шукати за межами «Ранньої древності» якийсь «ікс», ще не відомий науці культурний світ, що дав перший поштовх розвиткові всіх відомих нам цивілізацій. Єгиптяни, вавілоняни, егейці, елліни, римляни були нашими вчителями, вчителями нашої сучасної цивілізації. Хто ж був їхніми вчителями? Кого ми можемо назвати відповідальним іменем «учителі учителів»?»
Отже, книгу, яку ми пропонуємо вашій увазі, можна розглядати, як роздуми про джерела езотеричних знань людства. Автори поставили собі за мету зробити наголос на таких питаннях:
показати, що у віддалені історичні і доісторичні епохи люди вже володіти багатьма науковими знаннями, що донедавна вважались надбанням сучасної епохи;
продемонструвати, що технічні здібності стародавньої людини дуже недооцінюються;
порівняти деякі прогресивні ідеї й досягнення давнини з досягненнями, якими пишається сучасна цивілізація.
Головну тезу книги можна було б сформулювати так: «Цивілізація набагато старша за віком, ніж вважається, а джерела її поки що невідомі». Це книга про щеплення до Дженнінгса, про пеніцилін до Флемінга, про електричні батареї до Вольти, про комп’ютери до Вінера, про літаки до Можайського, про відкриття Америки до Колумба — словом, про науку до Ери Науки.
Книга аж ніяк не відповідає на всі запитання, навпаки, ставить нові. Проте ми сподіваємось, що вона заохотить молодого читача до самостійного пошуку в одній з найцікавіших галузей історії — в історії науки.
Геніальний російський художник М. K. Pepix ще у 1915 році писав:
Ми не знаєм. Та вони знають.
Камені знають. Навіть знають дерева.
І пам’ятають.
Пам’ятають, хто назвав гори
й ріки. Хто склав минулі міста. Хто ім’я дав незапам'ятним країнам.
Літали повітряні кораблі,
Лився рідкий вогонь. Сяяла іскра життя й смерті.
Силою духу здіймалися вгору кам'яні брили. Кувався чудесний клинок. Берегли письмена мудрі тайни...
Автори висловлюють щиру вдячність тим, хто надихнув нас на створення цієї книги,— 0. І. Мики- тенку та О. І. Ситнику, а також дослідникам, чиїми матеріалами й розробками ми скористались,— О. П. Казанцеву, В. І. Авінському, І. С. Лісевичу, В. ТІ. Невгоду, В. В. Рубцову та іншим.