Чорноліська культура

Впровадження залізної індустрії у народів, що мешкали в різних смугах, мало різні наслідки. У Степу поява нових технологій стимулювала виникнен­ня кочівництва, а в Лісостепу — піднесення хліборобства.

Наприкінці доби бронзи та на початку раннього заліза у північних регіонах України існувало кілька спільнот, які різнилися матеріальною культурою, рівнем розвитку, напрямами зв’язків, етнічною належністю. Наймасштабні- шою з них була Чорноліська культура.

Назва походить від городища у Чорному лісі, у верхів’ях р. Інгулець, до­слідженого у повоєнні роки О. І. Тереножкіним. Охоплювала центральну час­тину України, насамперед Правобережжя Дніпра, сягаючи на заході Середньої Наддністрянщини (р. Збруч). На заключному етапі (жаботинському) чор- ноліське населення поширилося і на Лівобережжя, опанувавши басейн Ворс­кли й потіснивши звідти носіїв бондарихінської культури.

Чорноліську культуру О. І. Тереножкін датував X — серединою VHI ст. до н. е. Відтак ранній її період — X ст. — синхронізовано з пізнім періодом біло­зерської культури у Степу, а пізній — IX — перша половина VIII ст. до н. е. — з чорногорівськими пам’ятками. Проте нижня дата вимагає уточнення. Пере­хідною ланкою між чорноліськими пам’ятками і скіфським часом є старожит­ності жаботинського типу, виділені Є. Ф. Покровською і досліджені В. А. Іллін- ською. У системі О. І. Тереножкіна вони є синхронними новочеркаським (пізньокіммерійським) старожитностям (середина VIII — середина VII ст.).

Уже на етапі першого опрацювання археологічного матеріалу чітко просте­жувалися локальні особливості цієї культури, що дало підстави виділити два локальних варіанти: середньодніпровський і середньодністровський (або південно-західноподільський). Завдяки активним і плідним дослідженням Л. І. Крушельницької стала особливо помітною своєрідність останнього. Ета­лонним для подністровського регіону вона вважає комплекс пам’яток поблизу с. Непоротове Чернівецької області (поселення, городища, могильники). Концент­руючись переважно на Лівобережжі Дністра, чорноліські пам’ятки заходять і на правий берег, де вже були поширені старожитності фракійського Гальштату.

Побутові пам’ятки представлено двома різновидами — селищами і городи­щами. Селища відомі на всій території культури, й існували вони протягом усього часу. Городища зводили з IX ст. до н. е. Сконцентровані вони у двох регіонах: у верхів’ях р. Інгулець і в басейні р. Тясмин (північ Кіровоградщини — південь Черкащини), де відома низка городищ (Чорноліське, Залевкинське, Лубенецьке, Калантаївське та ін.), та в Середньому Подністров’ї (Григорів- ське, Рудковецьке, Непоротівські та ін.).

Вибір місця для городища підпорядковувався оборонним цілям. їх влаш­товували на високих мисах, що стрімко здіймалися над ярами чи заплавами. З напільного боку, де мис плавно переходить у плато, зводили вал із дерев’яною стіною, а перед ним — рів. На городищах Подністров’я схили валу та рову об­кладали камінням. Застосування каменю при зведенні захисних споруд, улаш­туванні могил та курганів є однією з локальних особливостей цього регіону.

Зазвичай чорноліські городища невеличкі (діаметром 40—50 м), з бідним культурним шаром. Вони слугували дозорами та схованками у випадку загро­зи. Життя вирувало поруч — біля підніжжя фортець та в селищах. Проте є го­родища більші й складнішої структури, захищені кількома лініями укріплень, у системі яких вирізняється своєрідний акрополь на краю мису (цитадель чи кремль — прообраз верхнього міста).

Виникнення городищ, безперечно, пояснювалося сусідством кочовиків. Відображенням напруженої ситуації тих часів є сліди згарищ та руйнації на го­родищах (Тясминське, Чорноліське, Суботівське) і селищах, а також, мабуть, скарби, зариті неподалік осель (Суботівське городище, Залевкинське). В одно­му із скарбів у Суботові знайдено чудовий залізний меч довжиною 108 см з бронзовими руків’ям та бутероллю (закінчення піхов) (рис. 4).

Деякі поселення влаштовувалися у важкодоступних місцях, як, скажімо, на Тарасовій Горі поблизу с. Жаботин на Черкащині (за яким названо цілу групу пам’яток). Окрім житлово-господарчих споруд, тут виявлено вівтарі. Один із них являв собою круглу глиняну вимостку, орнаментовану в північній частині смугою мікенського орнаменту (набігання хвилі), псевдомеандром і лініями. Садиби на поселенні Хрещатик, що датується тим же часом, локалізувалися навколо майданчика діаметром 40 ? 35 м, обнесеного ровом. Функція таких поселень була тотожна городищам.

На поселеннях виявлено зольники — пагорби, що утворилися внаслідок зсипання попелу, кухонних покидьків і, можливо, якихось ритуалів. Вони з’явилися ще за попередніх часів і були поширені у хліборобських суспіль­ствах. їх розглядають як прояв культу домашнього вогнища, Сонця, родючості.

Рис. 4. Чорноліська культура і пам’ятки жаботинського типу:

1 — план Чорноліського городища, меч із городища; 2 — вівтар із Жаботинського поселення;

3—11 — знахідки із різних пам’яток; 12 — поховання із с. Костянтинівка, курган 9 (за О. І. Тереножкіним, В. А. !пінською і Г. Т. Ковпаненко)

Поховальні пам’ятки чорноліської культури вивчені ще недостатньо.

Серед курганних поховань привертають увагу досліджені Г. Т. Ковпаненко могили воїнів у супроводі зброї, вуздечок та інших речей, зокрема новочер­каського типу. Найбагатшим є поховання в кургані поблизу с. Квітки на Чер­кащині, здійснене у так званій шатровій гробниці (конструкція над могилою із радіально укладених колод). До супроводу входили й золоті речі, а серед предметів оснащення коня — бронзові бубонці передньоазійського зразка. Дещо поступається йому поховання підлітка в кургані поблизу с. Вільшана (одне з найпізніших), що супроводжувалося, зокрема, золотими гривною й оригінальною шпилькою з голубими вставками. С. А. Скорий розглядає їх як свідчення встановлення гегемонії кіммерійців над лісостеповим населенням. Ця думка є цілком слушною. Проте не слід забувати, що у хліборобському середовищі, зокрема на грунті протистояння кочовикам (зведення городищ, організація захисту), сформувалася власна знать. І місцеві “князьки” могли брати участь у далеких походах разом із кіммерійцями, перейнявши від них пе­редові зразки військового спорядження. Зауважимо, що одне з таких поховань — поблизу с. Бутенки на Полтавщині — було грунтовим і являло собою спален­ня, а це аж ніяк не вписується в поховальний обряд кіммерійців.

Матеріальна культура. Чорноліська культура репрезентована оригінальним речовим комплексом. Посуд — кухонний і столовий — різнився асортиментом і якістю. Кухонний — це горщики тюльпаноподібної форми, оздоблені на плічках наліпним валиком із защипами або рядочком защипів і наскрізними проколами під краєм вінець.

Глину широко застосовували у будівельній справі (обмазка стін, вогнищ), а також для виготовлення дрібних речей — ливарних форм, ллячок, пряселець, “котушок”, ритуальних “хлібчиків” тощо.

Чорноліська культура є перехідним періодом від бронзової доби до залізної. Залізних речей тут ще небагато. Це, головним чином, зброя (мечі, кинджали, списи), а також тесла, ножі. Зате бронзоливарна справа сягнула високого рівня. Лише на Суботівському городищі знайдено близько 800 уламків ливар­них форм. Серед металевих речей прикметними для цієї культури є бронзові сокири-кельти з одним вушком, орнаментовані ялинкою, та масивні орнамен­товані браслети. Інші браслети — з товстого дроту, скрученого у спіраль, а та­кож спіральні і цвяхоподібні сережки, шпильки із цвяхоподібною, конічною або загнутою в кільце голівкою трапляються і в інших культурах хліборобсько­го кола.

У визначенні етнічної належності носіїв чорноліської культури дослідники виходять із її походження та подальшої долі. Принципове значення тут має ке­рамічний комплекс. А він, зокрема столовий посуд, тяжіє до кола культур так званого фракійського Гальштату Дунайсько-Карпатського регіону. Проміжною ланкою між ним і чорноліським світом є пам’ятки типу Сахарна-Солончени у лісостеповій Молдові (М. Кашуба ці пам’ятки, а також типу Козія у Запрут- ській Молдові (Румунія) об’єднує сьогодні в культуру Козія-Сахарна). їх змінюють старожитності типу Шолданешти, синхронні жаботинським пам’ят­кам в Україні.

Зауважимо, що О. І. Тереножкін і В. А. Іллінська виводили чорноліську культуру з попередньої білогрудівської, розглядаючи обидві як ланки етноге­незу слов’ян. Певну схожість чорноліського посуду та керамічних виробів із пам’яток типу Сахарна-Солончени вони пов’язували з впливами, що йшли від чорнолісців. їх підтримала Л. І. Крушельницька. Натомість А. І. Мелюкова, яка виділила пам’ятки типу Сахарна-Солончени і Шолданешти, румунський дослідник С. Моріц та деякі інші дослідники вважають, що впливи йшли у зворотному напрямі — від Прутсько-Дністровського населення на північний схід — до чорнолісців. Проте А. L Мелюкова, обстоюючи свою позицію й не виключаючи навіть можливість переселення якихось груп фракійців у чор- ноліське середовище, визнає місцеве походження чорноліської культури, а відтак не вважає її фракійською. Про це свідчить також вибірковість запози­чених форм кераміки, на що звертає увагу Г. І. Смирнова. Дана концепція підриває позиції С. С. Березанської, яка заперечує генетичний зв’язок чор­ноліської та білогрудівської культур і вважає першу фракійською.

Одним із вагомих аргументів на користь появи фракійців на території нашої країни є поширення жертовників жаботинського типу, безперечно, по­в’язаних зі світом дунайських культур. Однак масштаби переселення встано­вити важко, хоча згасання традиції зводити такі жертовники у культурі скіф­ського часу може свідчити про “обмежені контингенти” прибульців.