Хронологічна й етнічна атрибуція чорногорівських та новочеркаських поховань.

Сумарно О. О. Ієссен датував такі поховання VlII-VII ст. до н. е., при цьому давнішими він уважав новочеркаські. Питання ж їхньої етнічної належності — є вони кіммерійськими чи ранньоскіфськими — він лишив відкритим.

О. М. Лесков дещо “омолодив” ці пам’ятки. Вказавши на певну їхню синх­ронність, він підтримав О. І. Тереножкіна щодо зворотної їх послідовності. Давніші чорногорівські (або чорногорівсько-камишуватські) поховання він да­тував серединою VIII — початком VII ст., а новочеркаські — кінцем VIII — початком останньої чверті VII ст. до н. е. Пов’язуючи чорногорівські пам’ят­ки із західним, причорноморським, ареалом степів, дослідник ототожнив їх із кіммерійцями, новочеркаські ж, що локалізувалися начебто у східному ареалі (Нижнє Подоння та Передкавказзя), — із найдавнішими скіфами. Генетичним підгрунтям обох етносів він уважав різні гілки зрубної культури. Це логічно ув’язувалося з версією Геродота про появу скіфів зі сходу й витіснення ними кіммерійців із Північного Причорномор’я.

Іншу концепцію висунув О. І. Тереножкін. Учений чітко розвів у часі чор­ногорівські і новочеркаські пам’ятки (перші він датував IX — серединою VIlI ст., а другі — серединою VlIl — серединою VII ст. до н. е.), розглядаючи їх як послідовні етапи розвитку культури кіммерійців. Таким чином, кімме­рійська культура існувала з IX до середини VII ст. до н. е. й безпосередньо змикалася із ранньоскіфською. Власне вказаним періодом О. І. Тереножкін не обмежував історію кіммерійців. То був, на його думку, заключний період їхньої історії, оскільки з кіммерійцями він ототожнював усю зрубну культуру, формування якої, своєю чергою, пов’язував із полтавкинською. Відтак кімме­рійців він виводив із Нижнього Поволжя.

Тоді ж відомий радянський археолог, професор Ленінградського універси­тету М. І. Артамонов ототожнив зрубну культуру зі скіфами, а катакомбну, що передувала їй, — із кіммерійцями.

Puc. 3. Кіммерійська стела

(за В. М. Корпусовою і В. П. Білозором)

у Прикубанні, звідки здійснювала по­ходи до Передньої Азії. Проте думка про існування катакомбного населен­ня у Передкавказзі аж до доби заліза була хибною. Такий підхід щодо істо­рії розвитку вказаних культур поділяв також професор Московського універ­ситету, знавець скіфо-сарматських та античних старожитностей Б. М. Гра­ков, однак поширення зрубної (скіф­ської) культури на територію ката- комбників-кіммерійців він розглядав як поступове просування кількома хви­лями. Наслідком цього була асиміля­ція скіфами кіммерійців. Тож не див­но, що культури обох народів мало чим відрізнялися й стали, так би мо­вити, археологічно невловимими. По­відомлення ж Геродота про завоюван­ня скіфами країни кіммерійців Граков уважав останньою хвилею пересуван­ня зрубників на захід.

Нині встановлено, що обидві гру­пи поховань є синхронними, хоча чор- ногорівська, можливо, є трохи давнішою, а новочеркаська — пізнішою. їхню синхронність засвідчують, зокрема, поховання, в яких трапляються речі обох культур. Відтак, усупереч О. І. Тереножкіну, виходить, що у степовій смузі в передскіфський час мешкало дві групи кочовиків, кожна зі своїми культурни­ми традиціями. Це утруднює їхню етнічну атрибуцію, оскільки давні автори попередниками скіфів називають лише кіммерійців.

Орієнтуючись на певну схожість чорногорівського речового комплексу з ранньоскіфським, зокрема предметів вуздечки та озброєння, В. Ю. Мурзін, Н. Л. Членова, В. П. Білозір та інші дослідники схильні вважати такі похован­ня протоскіфськими чи скіфськими, натомість новочеркаські пам’ятки — кіммерійськими, оскільки їхнє продовження у скіфській культурі виражено менш помітно.

Археологічна ситуація та непевні догеродотівські (Гомер, Арістей) писемні свідчення про кіммерійців у Північному Причорномор’ї викликали сумніви щодо реальності мешкання тут цього народу. Дана тенденція останнім часом чітко простежується y∙ працях 1. В. Кукліної, P. С. Тохтасьєва та ін. Проте логічнішими видаються міркування тих учених, котрі на перший план висува­ють такі моменти: 1) ніхто із античних авторів не локалізує батьківщину кіммерійців у Передній Азії — там вони були прийшлими вояками, а деякі трофеї звідти потрапили до Північного Причорномор’я; 2) хоч якими б міфічними видавалися свідчення Гомера та Арістея, усе ж ідеться про північні народи, і якби кіммерійці мешкали в Передній Азії, то навряд чи вони були б задіяними в русі народів, спровокованому арімаспами; 3) реальність кімме­рійців засвідчують і топоніми (назви місцевостей); 4) зрештою, це підтверджує і послідовність появи кіммерійців і скіфів у Передній Азії, продубльована дво­ма незалежними джерелами — античними і клинописними. Тому традиційна думка зберігає силу, і більшість дослідників усе ж обстоюють реальність цього народу як попередника скіфів.

З урахуванням сучасної систематики археологічних джерел доби бронзи інакше має вирішуватися і проблема походження кіммерійців. Адже тепер катакомбні та зрубні пам’ятки розділяє культура багатоваликової кераміки (чи бабинська). До того ж ареал поширення зрубної культури на території України обмежується, головним чином, Лівобережжям Дніпра, далі на захід поширені пам’ятки синхронної їй сабатинівської культури.

Відтак принципового значення набуває білозерська культура як поперед­ниця старожитностей раннього залізного віку. О. І. Тереножкін звертав увагу на певну схожість білозерського і чорногорівського комплексів, хоча такі виз­начальні риси другого з них як предмети озброєння й кінської вуздечки, а та­кож стели (рис. 3) виводив із глибин Азії, а виникнення вуздечки новочеркась­кого типу пов’язував, слідом за О. О. Ієссеном, із Кавказом. Подальші дослідження В. Ю. Мурзіна, В. В. Отрощенка, О. Р. Дубовської та ін. засвідчу­ють, що чорногорівський речовий комплекс являє собою сплав місцевих тра­дицій і новацій. Серед речей, що мають витоки у білозерській культурі, — гли­няний і дерев’яний посуд, деякі різновиди прикрас (браслети, сережки з дро­ту в 1—1,5 оберти, намисто, спіральні пронизки), знаряддя (точильні бруски, ножі), наконечники стріл та вуздечні бляхи (трилопатеві лунниці, круглі бляш­ки). Новаційними є типові для цього комплексу наконечники стріл (з валиком на коротенькій втулці та шипом), згадані вже вудила та псалії, а також деякі різновиди бляшок для вуздечки, ножі з кільцем на руків’ї, сережки з шишеч­кою на кінці й так звані цвяхоподібні сережки з трьома радіальними проме­нями на головці та ін. Витоки цих новацій пов’язують головним чином із Центральною Азією. Це ж стосується і кам’яних стел, походження яких ведуть від так званих оленних каменів — стел з вигравіруваними на них зображення­ми оленів. Хоча більшість кіммерійських стел відомі за музейними збірками, причетність їх до певних поховань та зображення на них свідчать, що вони супроводжували як чорногорівські, так і новочеркаські поховання.

Таким чином, новації у чорногорівській культурі, що стосуються насампе­ред озброєння та кінської вуздечки, а також стел, є наслідком першої хвилі кочовиків на нашу територію (на думку В. Ю. Мурзіна, — протоскіфів), які розчинилися згодом у місцевому середовищі. Додамо, що те місцеве середови­ще було представлене нащадками носіїв білозерської культури, яка завершує у степовій смузі історію спільнот із комплексною скотарсько-землеробською економікою і водночас демонструє формування кочівницького способу життя. Його найхарактернішим проявом є відсутність поселень. Складається вражен­ня, що кочовий світ сформувався одночасно на величезних просторах Євразійських степів, чим зумовлювалося також стрімке поширення доскона­лих видів кінського спорядження та зброї.