Глава 2 ЧАС ТА ШЛЯХИ ПЕРВІСНОГО ЗАСЕЛЕННЯ ЛЮДИНОЮ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
З кінця 50-х років у радянській археологічній науці велися жваві дискусії про час та шляхи первісного заселення людиною Східної Європи. До того в палеолітознавстві побутувало уявлення про досить ранній, шельський, згідно з прийнятою тоді періодизацією, час появи людини на цій території.
Постулювалося навіть положення про належність південних районів її, зокрема України, до зони олюднення мавпи. Пізніше, з розширенням палеолітичних досліджень, цей первинний оптимізм змінився скепсисом. З’явилися розробки, в яких доводилось, що освоєння людьми південної половини Руської рівнини сталося не раніше мустьєр- ської епохи, тобто лише 100—150 тис. років тому.Втім, питання про час та напрямки первісного заселення цієї території не нове.
Ось основні моменти еволюції поглядів з цієї проблеми[5]. 1859 р. академік К. Е. Бер відмітив необхідність пошуків у Росії палеолітичних пам’яток, подібних до тих, які були виявлені до того часу Буше де Пертом на батьківщині науки про палеоліт — у Франції.
Десять років по тому у Москві на І Археологічному з’їзді побував консерватор Копенгагенського музею Ворсо. У виданій після цієї подорожі книзі він скептично висловлювався щодо ймовірності заселення палеолітичною людиною Північної і Середньої Європи, визнаючи таку можливість лише стосовно найбільш південних її районів.
1881 р. вийшов перший том “Археології Росії” графа О. С. Уварова. В цій роботі висловлювалася думка про те, що людина з’явилася у Східній Європі слідом за відступаючим льодовиком великого (ріського) зледеніння.
С. М. Зам’ятнін, який навів ці історіографічні дані, не виключаючи можливості того, що південні райони Східної Європи входи- ли до зони, відбувалося олюднення мавпи, висловився за дольодо- виковий час заселенйя цих областей.
На користь гіпотези щодо досить ранньої появи людини в Східній Європі схилявся й П.
Й. Борисковський, який наприкінці 1940-х років знайшов ангельські вироби поблизу с. Лука-Врубле- вецька на Дністрі. Базуючись на цьому відкритті, вчений вважав, що, починаючи з шельської епохи, південні області України були заселені найдавнішими людьми й, можливо, були зоною олюднення мавпи.Про відносно ранній, ангельський час заселення людьми півдня Руської рівнини писали М. Д. Праслов та О. О. Формозов.
У наведених даних привертає увагу те, що головним, що займало думки дослідників, було питання про час появи людини в Східній Європі. Що ж до питання про шляхи найдавнішого заселення цієї території, то воно, за винятком нічим не підкріпленого припущення О. С. Уварова, не відобразилося в тодішніх наукових розробках. Якщо стосовно перших дослідників проблеми первісного розселення людей це може бути пояснено відсутністю даних, то на уявленнях С. М. Зам’ятніна та П. Й. Борисковського відбилася думка, поширена наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років, про належність південних районів Східної Європи, насамперед України, до території, на якій відбувався процес виділення людини з тваринного світу.
Вперше питання про шляхи первісного заселення півдня Східної Європи було порушене 1953 р. В. П. Любіним. Говорячи про значення палеоліту Вірменії, Північної Осетії й Чорноморського узбережжя Кавказу для відтворення первісного освоєння цієї території, дослідник висловив припущення, що вони намічають шляхи розселення найдавніших людей на північ, у напрямку Кубані, Дону та Волги, де на той час були виявлені залишки культури ангельської людини. При цьому,на Кавказ люди потрапили з суміжного Передньоазіатського регіону.
Хоча ідея провідної ролі Кавказу в процесі освоєння людиною південних районів Східної Європи й не здобула в ранніх роботах В. П. Любіна розгорнутого обґрунтування, вона не залишилась непоміченою й багато в чому зумовила наступні наукові розробки проблеми первісного розселення палеолітичних людей.
Спробу обґрунтувати гіпотезу кавказького походження найдавнішого населення Східної Європи наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років зробив відомий український вчений С.
М. Бібіков. Розглядаючи слідом за В. П. Любіним Кавказ як найімовірніший центр розселення первісних людей у Східній Європі, він водночас запропонував інше розв’язання питання про час освоєння цієї території. На думку С. М. Бібікова, людина на Руській рівнині та в Криму з’являється не в ашельську епоху, як вважалося раніше, а в більш пізню, мустьєрську добу раннього палеоліту. На відміну від своїх попередників у розробці проблеми первісного розселення людей в Східній Європі, С. М. Бібіков розглядає цей процес на широкому палеогеографічному тлі, намагається не тільки обґрунтувати вихідну територію, напрямок та хронологічні рамки найдавніших міграцій, а й розкрити їхній механізм, показати властиву їм внутрішню динаміку та причинність. Докладно викладена ним концепція кавказького походження мустьєрських мешканців Східної Європи привернула увагу до проблеми походження найдавнішого населення цієї території й тим, безумовно, сприяла пошукам її вирішення.Згодом, однак, виявились і слабкі сторони концепції С. М. Бі- бікова. Критичний аналіз її в світлі нових даних й завдяки новій, досконалішій методиці обробки ранньопалеолітичних колекцій кам’яних виробів дав можливість повернутися до початкової точки зору про досить ранній, ангельський час появи людини в Південно- Східній Європі. Вималювався й інший, відмінний від кавказького, напрямок розселення первісних людей у цьому регіоні: з Близького Сходу й Передньої Азії, через Балкани й прилеглі із заходу до кордонів України райони Центральної Європи.
Між тим, тривалий час для повноцінного обґрунтування цієї гіпотези не вистачало необхідних даних. Порівняно нечисленні ангельські пам’ятки в Україні були репрезентовані невеликими зібраннями кам’яних виробів та поодинокими знахідками, позбавленими геологічного обґрунтування (Лука-Врублевецька на Дністрі, Житомирська стоянка на Поліссі, знахідки двох ручних рубил поблизу Ізюма на Сіверському Дінці й біля станції Амвросіївка на Донеччині) (карта 1). Засвідчуючи факт відносно ранньої появи первісних людей в Україні, ці пам’ятки, однак, мало що давали для розгорнутих і повноцінних наукових розробок з питань початкового етапу людської історії краю.
Лише відносно недавно, в 1970-х роках, завдяки новим відкриттям стало можливим конкретніше й на більш міцній фактичній основі підійти до відтворення процесу становлення людського суспільства на теренах України.
Найновіші дослідження свідчать про досить раннє освоєння первісними людьми південно-західних і південних районів держави. Початок цього процесу сягає щонайменше ранньоашельської доби, близько 1 млн років тому, й засвідчений найдавнішим комплексом знахідок на багатошаровому палеолітичному поселенні поблизу селища Королеве Виноградівського району в Закарпатті [6]. Тут у товщі суглинків та викопних ґрунтів потужністю до 12 м виділено 16 різночасових шарів залягання палеолітичних кам’яних виробів: 7 — ангельського часу, 7 — мустьєрської епохи і 2 — початкової пори пізнього палеоліту, що датуються різними природничими методами від гюнцського до ранньов’юрмського зледенінь включно (близько 1 млн — 65 тис. років тому). Аналогічні за ознаками вироби були знайдені у перевідкладеному стані поблизу від Королевського поселення: біля сіл Рокосове і Малий Раковець.
Вироби з найдавнішого культурного горизонту (комплекс VIII, згідно з прийнятою на пам’ятці нумерацією) виявлені у відкладах гюнцського часу. Колекція складається з понад 400 предметів: відходів виробництва — нуклеусів, відщепів — та знарядь праці — чоперів, примітивних ручних рубил, різаків, виготовлених із місцевої вулканічної породи — андезиту та кварцитової гальки. Вік найдавніших знахідок у Закарпатті визначається досить точно. Залягання їх у Королевому в відкладах, що мають зворотну порівняно з сучасними полярну намагніченість (так звана палеомагнітна зона Матуяма), й знайдені в них кістки гризунів таманського фауністичного комплексу дають можливість датувати найдавніші знахідки в Королевому часом гюнцського зледеніння, тобто близько 1 млн років тому.
Отже, за сучасними даними, Королеве — найдавніша палеолітична пам’ятка в Україні. З Королевого починається людська історія краю.
Кістяні рештки давньої людини, як і кістки тварин, на яких вона полювала, в найдавнішому культурно-хронологічному комплексі Королевого не знайдено: ці залишки в кислих ґрунтах Закарпаття не збереглися. Однак за аналогією з іншими, хронологічно близькими пам’ятками, на яких вони були виявлені, можна з певністю твердити, що найдавніші вироби в Королевому належать Homo erectus — архантропу, який з’явився на історичній арені близько 1,5 млн років тому в Африці.
Судячи з морфологічних ознак ранньоашельських знахідок у Закарпатті, близьких таким на палеолітичних місцезнаходженнях Близького Сходу (Убейдія) й сусідньої Чехії (Бечов), можна припустити, що саме через ці території й проміжні Балкани пролягали шляхи первісного заселення України найдавнішими людьми з їхньої далекої прабатьківщини в Африці.
Втім, освоєння людиною теренів України не слід уявляти як одноразовий короткочасний акт. Культурно-хронологічна неоднорідність місцевих ашельських кам’яних індустрій свідчить про
Карта 1. Пам’ятки раннього палеоліту України:
І — ашель; II — мустьє: 1 — Поболоття, Язви, Горохівський Ліг; 2 — Чулатів; 3 — Apano- вичі; 4 — Рихта; 5, 6 — Житомир; 7 — Замкова Гора, Горяне, Радванська Гора; 8, 9 — Рокосове; 10 — Королеве; 11 — Черна; 12 — Буківна; 13 — Касперівці; 14 — Більче Злоте; 15 — Кетроси; 16 — Стінка, Хотин; 17 — Сокіл, Лука-Врублевецька; 18 — Бабин І, ПІ, VΠ; 19, 20 — Молодове I, V, Ожеве, Кормань IV; 21 — Соботівка; 22 — Наславча; 23 — Романко- ве; 24 — Кодак; 25, 26 — Військове, Скубова Балка; 27 — Круглик; 28 — Орел; 29 — Василівна І; ЗО — Ізюм; 31 — Званівка, Мєлове; 32 — Червоний Яр; 33 — Деркул; 34 — Антонівка I, II; 35 — Олександрівна; 36 — Донецьк; 37—39 — Новоклинівка, Білоярівка, Успенка; 40 — Амвросіївка; 41 — Самсонове, Седове, Грекове, Єланчик, Холодне; 42 — Білгород-Дністровський; 43 — Ільїнка; 44, 45 — Бахчисарай, Старосілля; 46, 47 — Кабазі, Шайтан-Коба; 48 — Пролом; 49 — Чукурча; 50 — Холодна Балка; 51 — Вовчий Грот; 52— 54 — Кіїк-Коба, Кош-Коба; 55 — Аджі-Коба; 56, 57 — Заскельна V, VI, Ак-Кая, Сари-Кая; 58 — Шари. різний час і різні вихідні центри проникнення сюди людини. Це був тривалий процес, який мав хвилеподібний, переривчастий характер і різні вихідні території міграції. Свідоцтвом таких більш пізніх міграційних хвиль є Житомирська стоянка й нещодавно відкриті в Криму на р. Бодрак пам’ятки з архаїчним кам’яним інвентарем ангельського вигляду. Культурне й хронологічне тяжіння зібраних тут колекцій до пізньоашельських кам’яних зібрань ріського часу в Німеччині робить найімовірнішим проникнення в південну половину Руської рівнини і Крим частини давнього населення саме з цього Центральноєвропейського ранньопалеолітичного регіону.
Освоєння людиною території України, започатковане ще в ран- ньоашельський час, тривало і в наступну, мустьєрську, епоху. На відміну від ангельських, мустьєрські пам’ятки представлені тут кількома сотнями й відомі повсюди: в Закарпатті, Прикарпатті, Поліссі, в Північно-Західному Причорномор’ї, Подніпров’ї, Криму, Донбасі й Приазов’ї. Множинність проявів місцевих мустьєрських індустрій свідчить про їхнє різне походження й відмінні шляхи розвитку. Одні з них розвинулися з місцевої ангельської підоснови, яку заклали перші мешканці краю, інші походять від ще не виявлених тут ангельських комплексів або з’явилися у Східній Європі внаслідок чергових хвиль міграції вже в мустьєрський час.
Як би то не було, в мустьєрську епоху зберігається характерний для ангельського часу напрямок розселення давніх колективів на терені України — з заходу (з території Німеччини, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії). Запропонована наприкінці 50-х років гіпотеза про походження найдавнішого населення Східної Європи з Кавказу досі не має підтвердження в археологічних матеріалах і цілком базується на припущенні й опосередкованих міркуваннях.