Глава 1 БОСПОР У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ І ст. до н. е.— СЕРЕДИНІ III ст.

У 63 р. до н. е., після успішйого повстання Фана- горії проти Мітридата VI Євпатора, його син Фарнак скинув батька з престолу [Pat. Veil., II, 40, 1]. Мітридат VI загинув, а його тіло з багатими подарунками було надіслано Помпею у Синопу.

Захопивши боспорський престол (63—47 рр. до н. е.), Фарнак здійснив низку заходів щодо зміцнення своєї влади. При цьому сепаратизм деяких варварських племен, які намагалися вийти з-під влади царя, жорстоко придушувався [Strabo., XI, 2, 11]. Однак еко­номічне становище Боспору за часів Фарнака було досить склад­ним, про що свідчить брак монетного карбування у початковий пе­ріод його правління^[911].

Покірність Риму, яку Фарнак всіляко підкреслював, була удава-

ною, він розглядав її як необхідну передумову боротьби за спад­щину Мітридата VI. Скориставшись розривом між Цезарем і Пом- пеєм, він висадився у Малій Азії і зробив спробу повернути під свою владу ті території, які входили раніше до складу Понтійського цар­ства [Cass. Dio., XI, 11, 45]. Фарнак дуже добре використав зовніш­ньополітичну обстановку, що склалася, і деякі невдачі Риму у 50-х роках І ст. до н. е.^[912]. Однак перш ніж розпочати безпосередню бо­ротьбу з Римом, Фарнак захопив Фанагорію і примусив її жителів видати йому заручників [Арр. Mith., 120].

Вирушаючи у Малу Азію воювати з Римом, він замість себе залишив на Bocnopi Асандра, який у 49/48 рр. до н. е. одержав титул архонта^[913].

престолі й обіцяв царство своєму другові Мітридату Пергамському [Арр. Mith., 121]. Однак спроба Мітридата Пергамського захопити владу на Боспорі не вдалася, а сам претендент загинув [Cass. Dio., XLII, 48, 4; Strabo., XIII, 4, 3]. Після цих подій на четвертому році свого архонтату у 45—44 рр. до н. е. Асандр став іменуватися ца­рем, але офіційно його права були затверджені лише Августом [Ps. Luc. Mucr., 17]^[914].

Оволодівши боспорським престолом остаточно, Асандр спряму­вав свої дії на стабілізацію обстановки та укріплення кордонів цар­ства. Під його керівництвом було збудовано вал для захисту кордо­нів держави від нападу войовничих кочовиків [Strabo., VII, 4, 6]. Усі його дії сприяли зміцненню економічної бази. На це, зокрема, вказує зростання кількості золотого карбування в останній період правління Асандра. Серед зовнішньополітичних дій Асандра при­вертає увагу його спроба захопити Херсонес, який близько 46 р. до н. е. одержав від Риму елевтерію. Однак ця спроба скінчилася не­вдачею, і місто відстояло свою незалежність.

Після передачі Асандром влади Динамїї, дочці Фарнака, і її ко­роткого самостійного правління, до влади на Боспорі прийшов Скрибоній. Одружившись з Динамією, він заявив про свої права на боспорський престол. Однак Скрибоній захопив владу без дозволу Риму, і зять Августа Arpinna відрядив на Боспор понтійського царя Полемона І, який мав вигнати Скрибонія і зайняти боспор- ський престол^[915].

Захопивши боспорський престол, Полемон І почав провадити експансіоністську зовнішню політику. Він підкорив колхів, зруйну­вав повсталий Танаїс [Strabo., XI, 2, 3]. Внаслідок активної політи­ки Полемона його держава об'єднала у своєму складі землі від Тра­пезунда на сході до гирла Танаїсу на півночі [Strabo., XI, 2, 18]. Посівши боспорський престол за згодою Риму, Полемон провадив проримську політику, про що, зокрема, свідчить перейменування Пантикапею на Кесарію, а Фанагорії на Агріппію. Це відбилося й на боспорських монетах.

Після загибелі Полемона І і другого правління Динамії (9/8 р. до н. е.— 7/8 р.) боспорський престол зайняв Аспург, який, судячи з епіграфічних пам'яток (КБН, 40), був сином Асандра. З цього часу на Боспорі утвердилася династія Асандра-Аспурга, представники якої правили до римсько-боспорської війни 45—49 рр. Виходячи з офіційної титулатури Acnypra, в період його правління до складу Боспорської держави входили не тільки Пантикапей і Феодосія, а й значні території, де жили варварські племена (сінди, меоти, торети, псеси, танаїти та ін.). Кордони Боспорського царства, мабуть, в цілому збігалися з територією Боспору періоду правління Спарто- кідів, коли царство переживало розквіт. Причому слід підкреслити, що Acnypr здійснив декілька воєнних акцій проти скіфів і таврів, яких, очевидно, було переможено.

Acnypry, як і іншим боспорським царям, було конче необхідно рахуватися з інтересами Риму, який у І ст. мав у Причорномор'ї значні військові сили. Фактично римська адміністрація розглядала Боспор як союзне царство, яке одночасно було важливим форпостом на північно-східних кордонах імперії. Вона надавала боспорським правителям економічну й дипломатичну допомогу, а в разі потреби прямо втручалась у боспорські справи, прикладом чого були події, пов'язані з римсько-боспорською війною.

Так, отримавши 38 р. від Калігули права на боспорський прес­тол, Полемон II^[917] з допомогою легата Мезії і херсонеського загону зробив спробу захопити владу в Пантикапеї, але це йому не вдалося або вдалося ненадовго^[918]. Після смерті Калігули новий імператор, зважаючи на непопулярність Полемона II, вирішив не загострювати обстановку й затвердив на боспорському престолі Мітридата VIII (39/40—41/42 рр.)^[919]. Після утвердження на Боспорському престолі Мітридат VIII послав у Рим свого брата Котіса, щоб він передав дружні почуття нового боспорського царя римській адміністрації [Тас. Ann., XII, 15—19]. Але Котіс зрадив брата, звинувативши його в підступності й бажанні звільнитися від римської залежності. Подібна поведінка Котіса знайшла підтримку. В Римі його було проголошено царем, а для утвердження на престолі Боспору на­діслано римські війська.

Для виправдання цих дій Діон Кассій звинуватив Мітрида­та VIII у підготовці до війни з Римом [Cass. Dio., LX, 28, 7]. Однак це малоймовірно. Скоріше справжня його провина була в тому, що кількома роками раніше, ще до затвердження Клавдієм, він без санкції Риму зайняв престол і не пустив на Боспор римського став­леника Полемона II, чим були зірвані плани створення Понтійсько- Боспорської унії під римським контролем. Калігула, а пізніше Клав- дій, не мали змоги покарати непокірного царя, бо на східному кор­доні імперії склалася напружена ситуація. Але 45 р., після анексії Фракії, позиції Риму в Причорномор'ї зміцнилися. Все це дало змо­гу Риму втрутитися у боспорські справи.

Рис. 72. Зображення катафрактарія з роспису боспорського склепу (1873 р.). Перша половина II ст. до н. е.

Завдяки втручанню римських військ близько 45/46 рр. Мітри- дата VIII було скинуто з престолу, на який за велінням Клавдія було посаджено Котіса І. Мітридат, який утік до дандаріїв, однак, не примирився з втратою влади і, після відплиття основної частини римських військ з Боспору, знов почав боротьбу з Котісом.

Воєнні дії на території Боспору поділяються на два етапи. У бойових діях першого брав участь увесь римський експедиційний корпус під командуванням легата Мезії А. Дідія Галла. Після втечі Мітридата з Пантикапею, мезійські війська було виведено з тери­торії Боспору, а контроль за царством здійснювала адміністрація провінції Віфінія-Понт. На цей час в її статусі сталися принципові зміни. У перші роки війни вона була сенатською і не мала значних військових сил^[920]. З 48 р. Віфінія-Понт перейшла під безпосередній імператорський контроль. Причому замість намісника Кадія Руфа у провінцію було призначено імператорського прокуратора Юнія Ци- лона й надіслано додаткові римські війська [Ios. Fl. Bell. Jud., XIX, 9, 2]. Отже, після виводу військ під командуванням А. Дідія Галла Bocnop перейшов під контроль прокуратора Віфінії-Понта Юнія Цилона, а мезійські війська змінили загін під командуванням Юлія Аквіли. Саме цей загін разом з військами, що залишилися вірними Котісу І, на другому етапі війни не дозволили Мітридату VIII повернути собі престол.

Юній Цилон, який здійснював загальне керівництво бойовими діями і забезпечував дипломатичне прикриття, а також відіграв важливу роль у переговорах стосовно видачі повсталого боспорсько- го царя, був нагороджений консульськими відзнаками, а Г. Юлій Аквіла отримав преторські [Тас. Ann., XII, 17]^[921].

Таким чином, успішне для Риму закінчення війни з Боспором мало важливі наслідки для всього Північного Причорномор'я. З утвердженням на боспорському престолі Котіса І (45/46—62/63 рр.) усе Чорноморське узбережжя, за винятком невеликої частини Кол­хіди, перебувало під прямим або посереднім римським контролем.

Після смерті Нерона на Боспорі було відновлено карбування мо­нет від імені Рескупорида І, сина Котіса (68/69—91/92 рр.), причо­му на цих монетах містилася монограма боспорського правителя, а також портрети імператора Веспасіана і його сина Тіта. Показово те, що у написі під статуєю Веспасіана, яку було встановлено Реску- поридом у Фанагорії, імператор іменувався «володарем усього Бос­пору» [КБН, 1047]. Однак трохи пізніше на золотих статерах Рес­купорида І з'являється його повне ім'я, що може розглядатися як вияв певної самостійності царя. Це якоюсь мірою, мабуть, відбиває тимчасові невдачі Риму за часів правління Доміціана у боротьбі з даками на Дунаї, але все ж немає ніяких підстав стверджувати, що боспорські царі прагнули розірвати свої відносини з імперією.

Незважаючи на зближення з Римом, життя населення Боспору у перших століттях нової ери було дуже тривожне і багате на вій­ськові сутички. З рубежу І—II ст. на Боспорі провідну роль почина­ють відігравати збройні сили, причому у військовій організації дер­жави значне місце посідали воєнно-релігійні братства-фіаси^[922]. У II — на початку III ст. Боспорське царство переживало етап свого нового розквіту^[923].

За часів правління Савромата І (93/94—123/124 рр.) і Котіса II (123/124—132/133 рр.) було здобуто перемоги над скіфами, на що вказують не тільки епіграфічні джерела [КБН, 32, 33], а й монети. На боспорських монетах Савромата І є зображення, що свідчать про успіхи боспорських військ у взятті укріплень ворога^[924]. Але найці­кавішою епіграфічною пам'яткою, що розповідає про воєнні успіхи боспорських царів, є напис 193 р., знайдений у Танаїсі.

Напис належить до часів правління Савромата II (174/175— 210/211 рр.). Крім усього іншого, він свідчить про підкорення скі­фів [КБН, 1237]^[925]. Особливий інтерес становить інформація про те, що Савромат II приєднав Таврику саме «за договором». Є підстави вважати, що мається на увазі договір між римською військовою адміністрацією і Савроматом II, бо одночасна згадка про завоюван­ня скіфів робить малоймовірним припущення щодо укладення яко­гось договору між правителями скіфів і царями Боспору про пере­хід їх під владу останнього.

До Боспору, вірогідно, відійшов Східний, а, можливо, й Цен- тральниий Крим^[926]. У всякому разі західний кордон Боспорської держави після війни Савромата II проходив на захід від Феодосії і Старого Криму [КБН, 1008].

На початку III ст. взаємини Боспору і Риму залишалися стабіль­ними. На це вказує, зокрема, те, що Савромат II спорудив у Панти- капеї статую римського імператора, його син, Тіберій Юлій Реску- порид III (211/212—228/229 рр.), мав титул довічного жерця Ав­густа [КБН, 52, 53], а боспорський цар Котіс III (227/228— 233/234 рр.) іменувався «другом і союзником» Риму [КБН, 1247]. Династична історія Боспору цього часу вивчена недостатньо. Є дані про те, що одночасно з Котісом III на престолі перебував й інший цар — Савромат III, який карбував власну монету^[927].

У ЗО—40-х роках III ст. Боспорське царство переживало смугу варварських навал. У цей час гинуть у пожежах Горгіппія, Танаїс та низка сільських поселень на азіатському боці Боспору. Цікаво,

Рис. 73. Боспорські монети. Перше сторіччя н. е.

що у цих подіях провідну роль відіграли варвари, які просувалися зі сходу й південного сходу^[928]. На користь цього висновку свідчить хронологія монет з двох скарбів, знайдених на Таманському півост­рові^[929]. З середини III ст. на Bocnopi починається новий етап роз­витку, пов'язаний із вторгненням на його територію войовничих варварських дружин, що призвело до посилення їхнього впливу на соціально-економічне й культурне життя населення держави.

Одним з найважливіших питань боспорської історії є характер взаємовідносин боспорських царів з імперією. Ще Фарнак за свої заслуги перед Римом одержав від Помпея титул «друга і союзника римлян». Згодом цей титул носили майже всі боспорські правителі династії Тіберіїв Юліїв. Цей титул був не тільки відзнакою союзних відносин, а й умовою проримської політики Боспору. Свідченням васальної залежності боспорських царів від імперії були портретні зображення правлячих римських імператорів на золотих монетах, які карбувалися на Боспорі. Цікаво, що золоті монети Acnypra дуже нагадують ауреуси, що карбувалися на монетних дворах Малої Азії^[930].

Культ римських імператорів на Боспорі фіксується за часів правління Котіса І, хоча перші ознаки обожнювання видатних лю­дей імперії з'явилися ще в І ст. до н. е.^[931]. Від початку правління Котіса І до першої чверті III ст. в офіційному титулі боспорських царів згадувалася посада архірея — верховного жерця імператор­ського культу. Тобто, цей культ мав державний характер і був не стільки релігійним, скільки політичним явищем. Його відправлен­ня на Боспорі повинно було демонструвати римській адміністрації лояльність боспорських правителів до імператора і до імперії в цілому.

За правління Нерона на Боспорі почалося карбування монет з монограмою Котіса І і зображенням правлячого імператора. Це дало змогу дослідникам припустити, що Рим планував об'єднання Бос- пору з колишнім Понтійським царством і створення нової провін­ції, куди мали увійти Колхіда, а також землі геніох-ів^[932]. Однак з цим погодитися важко, бо таке об'єднання потребувало великих коштів і численних військових сил, яких на той час імперія не мала^[933]. Очевидно, Нерон, який задумав похід у Кавказьку Албанію, проводив активну зовнішню політику в Північному Причорномор’ї, бо намагався укріпити тили римської армії, що готувалася до цієї акції. Саме у зв'язку з цим він посилив контроль за Боспором, спо­діваючись використати його збройні сили у бойових діях на Кав­казі. Але ці плани не здійснились. Після смерті Нерона римська адміністрація продовжувала свою традиційну політику і викорис­товувала Боспор як васальне царство, якому періодично надавалася економічна допомога.

Вже зазначалося, що після закінчення римсько-боспорської вій­ни контроль за Боспором здійснювався адміністрацією провінції Bi- фінія-Понт. У зв'язку з цим привертає увагу знахідка у Синопі над­гробка солдата IV Кіпрської когорти, який датується І ст. Видавці цієї пам'ятки, порівнявши її з надгробком римських військово­службовців з Пантикапею, дійшли висновку, що на Боспорі вони належали померлим солдатам допоміжних підрозділів, які дисло­кувалися на території провінції Віфінія-Понт^[934]. Про те, що римські військовослужбовці епізодично перебували в Пантикапеї у II ст., свідчить назва центурії Елії Секунди у боспорському надгробку сол­дата Кіпрської когорти, яка була похідною від імені Адріана.

Отже, є всі підстави погодитися з Д. Б. Шеловим, який сумні­вався в належності боспорських надгробків солдатам Мезійської ар­мії і вказував на тісний зв'язок Боспору з провінцією Віфінія-Понт не тільки за часів римсько-боспорської війни, а й значно пізніше^[935]. На користь того, що надгробки римських солдатів з Пантикапею належали військовослужбовцям з підрозділів, що дислокувалися у Малій Азії, свідчить і той факт, що два з них написані по-грецьки, а третій білінгвістичний. Добре відомо, що для пам'яток, які належа­ли солдатам Мезійської армії, в основному була характерна латин­ська мова, в той час як епіграфічні пам'ятки римських військово­службовців в Малій Азії здебільшого писалися по-грецьки.

Зближення з Римом, особливо після римсько-боспорської війни, і статус союзника накладали на Боспор певні обов'язки. Він брав участь у комплектуванні підрозділів допоміжних військ, які вхо­дили до складу римської регулярної армії, а також у війнах імперії з даками за часів правління Траяна^[936]. Відомі боспорські війська у складі римської армії у II ст. Боспорські лучники й солдати, озбро­єні списами, 136 р. брали участь у бойових діях проти аланів [Агг. Ocies. с. Alanos, 3, 18]. Боспорська ала відома у Дакії, а Боспорські когорти дислокувалися у Вірменії та Паннонії^[937].

Проте, незважаючи на стійкі політичні контакти з імперією, процес романізації майже не торкнувся основної маси боспорян. Романізація найбільше позначилася на політичному житті Боспо­ру, на військовій справі й дуже мало вплинула на спосіб життя і традиційну культуру широких верств боспорського населення. По­казово, що в боспорській просопографії лише 5% імен були рим­ськими^[938]. Певно, як і в інших містах Північного Причорномор'я та Сходу, найсприятливішою до римських традицій була соціальна верхівка населення і боспорські царі.

Глибока соціально-економічна криза охопила життя на Боспорі наприкінці II — на початку І ст. до н. е. Але з середини І ст. до н. е. почалася поступова стабілізація економіки. За даними археологіч­них знахідок, у І ст. простежується відродження економіки, що відбилося насамперед на зростанні будівництва не тільки у великих містах, а й на периферії, де активно будувалися фортеці^[939].

Основою економіки Боспорської держави у перших століттях нової ери, як і раніше, залишалося сільське господарство, зокрема вирощування зерна і бобових. Вивчення типології сільських посе­лень Боспору показало, що за плануванням вони досить різнома­нітні. Це дає змогу припускати, що землекористування і землеволо­діння було неоднаковим^[940]. На жаль, характер землеволодіння на Боспорі вивчено ще недостатньо, але можна говорити про те, що тут існували різні категорії земель, які оброблялися як вільним, так і залежним населенням держави.

Верховним власником землі на Боспорі був цар. Він розпоря­джався усіма землями, захопленими внаслідок приєднання до цар­ства територій ту земних варварських племен [Pol. St., XX, 25; VI, 9, З]^[941]. З царського фонду надавалися землі не тільки боспорській знаті, а й новим переселенцям, як це мало місце у випадку з калла- тійцями [Diod., XX, 25]^[942]. Частиною землі володіла знать, причому на території великих землеволодінь, у першу чергу, очевидно, буду­валися садиби або вілли. Це особливо помітно у II ст. до н. е.— І ст.^[943]. Крім цього, у перші століття частина сільськогосподарських угідь перебувала у володінні звичайних громадян і являла собою дрібне землеволодіння античного типу. Залишки таких наділів про- стежені на плато між Чокракським озером і с. Золоте, а також на мисі Казантип^[944]. Поряд із землею громадян існували й землі хра­мів, яким протегували боспорські царі. Таким чином, характер зем­леволодіння на Боспорі був близьким до того, що склався на тери­торії елліністичних монархій у попередній історичний період^[945].

Різні форми землеволодіння, зафіксовані на Боспорі, уможлив­люють висновок, що тут у сільському господарстві використовува­лася праця населення найширшого правового спектра. Слід під­креслити, що рабська праця у перших століттях нашої ери була в умовах Боспору нерентабельна. Про це, зокрема, свідчать манумісії про відпуск рабів на волю, найраніша з яких датується 16 р.^[946]. Bi- рогідно, в сільському господарстві переважала праця залежних верств населення, серед яких певну частину складали вихідці з вар­варського середовища. Мабуть, питома вага праці вільного насе­лення повинна була збільшитися у пізньоантичний період, коли почався процес русифікації міст і натуралізації господарства^[947]. Храмові землі обробляли пелати, які за своїм статусом були близькі до римських колонів. У перших століттях нової ери частина земель, що належала боспорським царям, була надана військовим пересе­ленцям, які за її використання мали нести військову службу й від­давати певну частину врожаю цареві — верховному власнику землі. Саме з військовими поселенцями пов'язуються такі фортеці, як Кіммерік та Ілурат^[948].

Крім вирощування зернових, помітне місце у господарствах бос- порян займало виноградарство й пов'язане з ним виноробство. У І—II ст. деякі малі міста, наприклад, Тіритака, стали виноробними центрами. Певне місце у сільськогосподарському виробництві зай­мало тваринництво, яке, на відміну від попереднього періоду, спе­ціалізувалося на вирощуванні великої рогатої худоби. Важливу роль у господарстві населення боспорських міст відігравали про­мисли, зокрема рибальство й соління риби. Цікаво, що в еллініс­тичний час рибозасолювальні цистерни на Bocnopi невідомі. Потре­ба в них виникла на межі нової ери. Вірогідно, це слід пов'язувати із скороченням експорту товарного хліба з території Bocnopy і ба­жанням за рахунок виробництва солоної риби, що мала попит, уникнути дефіциту в торгівлі з іншими районами античного світу.

Значного розвитку протягом І—III ст. досягло ремісниче вироб­ництво, яке в основному орієнтувалося на внутрішній ринок і тор­гівлю з варварським населенням Північного Причорномор'я. Особ­ливо поширилися металообробка, керамічне виробництво, будівель­на справа, ткацтво, косторізне ремесло та ін. Одним з найбільших ремісничих центрів на Bocnopi був Пантикапей, майстерні якого постачали свою продукцію не тільки мешканцям міст європейської частини держави, а й більш віддалених міст і територій, населених варварами. В малих містах Bocnopy ремесло було розвинуто менше. Археологічні дослідження Мірмекію й Тіритаки дають підстави стверджувати, що мешканці цих міст в основному спеціалізувалися на виробництві вина і солоної риби.

Стабілізація політичної обстановки навколо Bocnopy у І—II ст. сприяла поліпшенню товарно-грошового обігу та розвитку зовніш­ньої торгівлі. Аж до III ст. боспорські міста підтримували жваві економічні стосунки з античними містами Південного берега Пон­ту, Малою Азією і центрами Егейського моря^[949]. Крім цього, Bocnop вів значну посередницьку торгівлю. Важливе місце у ній посідав Танаїс, через який у торговельні відносини з античним світом було залучено сарматське населення Дону й Лісостепу [Strabo., XI, 2, 3]. Однак слід відзначити, що ця торгівля здебільшого була міновою.

Боспорське царство являло собою монархічне державне утворен­ня, в якому верховна влада належала цареві. Якщо у попередній період ще зберігалися такі елементи полісного управління, як кар­бування монет від імені міст, періодичне скликання в Пантикапеї Народних зборів, автономія деяких міст, то в перших століттях на­шої ери царська влада їх повністю усунула. Виняток становила ли­ше Фанагорія, яка отримала від Риму автономію. Так, у написах II ст. згадуються «Рада і Народ агріпійців», що свідчить про існу­вання у Фанагорії певних демократичних інститутів, але навряд чи їх роль була значною [КБН, 982, 983]. Водночас слід підкреслити, що в перших століттях нашої ери великі міста Боспору все ж таки мали певну самостійність у вигляді міського самоврядування^[950].

Починаючи з Котіса І, на боспорському престолі утвердилася династія Тіберіїв Юліїв боспорсько-фракійського походження [КБН, 69, 1047]. Вона змінила напівахеменідську династію, що бу­ло одним з наслідків поразки Мітридата VIII у римсько-боспорській війні 45—49 рр.^[951]. Династія Тіберіїв Юліїв царювала на Боспорі до середини III ст.

За своїм походженням і політичною орієнтацією верховна влада Боспору була монархією із східноелліністичними, а згодом і рома­нізованими рисами. Є підстави вважати, що за часів Асандра-Ас- пурга деякий час між собою боролися греко-іранська «партія», зорі­єнтована на союз з сарматськими племенами, і боспорсько-фракій- ське «угруповання», підтримуване масою боспорського населення і Римом. Якщо для першої були характерні підкреслювання ахеме- нідської спорідненості й антиримські тенденції, то для другого — еллінофільські традиції і союз з Римом. З утвердженням на боспор­ському престолі Котіса І проіранська «партія» практично зійшла з історичної арени. З середини І до середини III ст. на Боспорі влада перейшла до боспорсько-фракійського «угруповання», яке орієнту­валося на тісний союз із Римом^[952]. Саме правителі цієї династії ви­ступали як «друзі Риму», і за часів їх правління Боспорська дер­жава була союзним імперії царством.

Як і в інших державах елліністичного типу, на Боспорі існував значний бюрократичний апарат, за допомогою якого цар провадив свою внутрішню та зовнішню політику. З середовища придворних, які належали до заможних верств боспорського суспільства, цар вибирав кандидатів і призначав на важливі державні посади.

Окремими районами царства правили спеціальні намісники царя. Територіями на Таманському півострові керував «начальник острова». Ще одна область перебувала під управлінням начальника аспургіан. Були також намісники Феодосії і Горгіппії. Очевидно, від імені царя у Танаїсі архонт танаїдів керував варварським насе­ленням, а еллінарх управляв греками [КБН, 1242, 1243]. Цікаві дані про бюрократичний апарат Боспорської держави містяться у написі 70-х років III ст., де, крім вже названих намісників, зга­дуються й інші царські урядовці. Ймовірно, певна частина цих уря­довців існувала на Боспорі й раніше. Це головний державний сек­ретар, лохаг (воєначальник), керівник міста, колишній начальник звітів, начальник звітів, колишній царський секретар, державний секретар [КБН, 36]. У написах II—III ст. згадуються й нижчі уря­довці, зокрема, керівник гімнасію, наставник юнаків, принкіп (ма­буть, принсипс, що стояв на чолі військового загону)^[953], наварх (ке­рував стягненням штрафів), завідувач священних справ, аланський перекладач [КБН, ЗО, 33, 35, 90, 103, 744, 811, 976, 1005 та ін.].

Крім урядовців, що складали бюрократичний апарат, боспор- ські царі мали багато обслуги для царської сім'ї і виконання всіляких функцій при дворі. Епіграфічні пам'ятки свідчать, що на Боспорі, зокрема в Пантикапеї, були управитель царського двору, охоронець двірцевої скарбниці, постільничий, головний постільни- чий, начальник конюшні і начальник євнухів [КБН, 45, 78, ЗОЇ, 709, 897, 942 та ін.].

Таким чином, характерною рисою державного устрою Боспору у перші століття нашої ери був розгалужений бюрократичний апарат. За приблизними підрахунками, у III ст. кількість царських магіс­тратів складала не менше 150, а разом з їхніми сім'ями та слугами ця цифра сягала 1000. Таким чином, серед населення столиці ко­жен десятий або кожен сьомий житель був зайнятий у державній службі або при дворі^[954]. Для утримання такої кількості урядовців і членів їхніх сімей потрібні були значні кошти. Цар, мабуть, одер­жував їх не лише шляхом збирання податків і фороса із залежного населення, що обробляло царські землі, й підкорених варварських племен, а й з вільного населення держави. Все це наклало своєрід­ний відбиток на життя боспорян і було характерною особливістю со­ціально-політичної структури Боспору.

Етнічний склад населення Боспорського царства у перші століт­тя нової ери не був чимось сталим і однорідним. Поряд з терито­ріальною етнографічною групою греків-боспорян, яка утворилася внаслідок повної асиміляції греками прийшлого варварського насе­лення, на території Боспору мешкали вихідці з Малої Азії, Фракії та інших провінцій Римської імперії. Грецьке населення — боспо- ряни, які були локальним варіантом загальногрецької народності, у І ст. до н. е.— II ст. складало переважну більшість як у боспорських містах, так і в сільських поселеннях. У цей час не простежується значного притоку на Боспор сарматського населення. Він став істот­ним лише у II—III ст. і пов'язаний передусім з появою на кордонах Боспорської держави аланів. Процес інфільтрації сарматського на­селення добре ілюструється не тільки поховальним обрядом, а й просопографією Боспору, де при значній кількості грецьких з часом зростає відсоток варварських імен. Однак в цілому слід відзначити, що боспоряни, зазнавши протягом І ст. до н. е.— І ст. іранського впливу, все-таки зберегли еллінське ядро своєї культури та ідеоло­гії. Не став вирішальним і вплив варварського населення. Боспор- ська культура у цей час являла собою варіант античної, елліністич­но-римської провінційної культури, і немає жодних підстав нази­вати її греко-варварською^[955].