Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорської імперії Адміністративно політичний статус. Демократична ситуація

Кількаразове перекраювання великими держа- ї вами карти Східної Європи наприкінці XVII ' ст внесло історичні зміни в державну прина­лежність західноукраїнських земель Внаслідок першого (1772) поділу Польщі Галичина, а згідно з Константинопольською австро-турецькою конвенцією (1775) Буковина увійшіи до складу багатонаціональ­ної Австрійської імперії, під владою якої у складі Угорського королівства ще з XVII ст перебувало Закарпаття Таким чином Габсбурги стали володаря­ми великої частини України площею понад 70 тис кв км з населенням понад 2,5 млн чоловік, більшість якого — близько 2 млн — станови хи українці

Галичина разом з частиною польських земель бу­ла виділена в окремий коронний край — “королівство Галіцп і Лодомери (Володимири)” з центром у Львові Східний кордон нового австрійського краю проліг по р Збруч, яка стала більш як на півтора століття символом розчленованості українського народу дво­ма імперіями

В адміністративному відношенні “королівство” було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів (1777 р їх кількість зменше­но до 19) 1780-1786 рр запроваджено новий адміністративний поділ, згідно з яким налічувалось уже 18 округів, з них 12 становили українську час­тину краю — Східну Галичину Таке становище тривало до середини XIX ст, коли адміністративний поділ краю зазнав кількаразових змін Нарешті з 1867 р закріпився поділ Галичини на 74 повіти, який майже не мінявся до 1918 р 50 повітів (на початку XX ст — 52) становили Східну Галичину

Буковина з центром у Чернівцях спочатку була підпорядкована вищим військовим інстанціям (Прид­ворній військовій раді й Генеральному військовому командуванню Галичини), з 1787 по 1849 р на пра­вах окремого (19-го) округу входила до складу Галичини, а з 1849 по 1918 р мала статус окремого коронного краю

Закарпаття, на території якого проживала ком­пактним масивом більшість українців Угорщини, як і раніше, входило до складу Пожонського (Брати­славського) намісництва, становлячи його чотири комітати (жупи) Березький, Мармороський, Уго- чанський та Ужанський Лише на короткий час після “Весни народів” воно було виведене в окремий авто­номний Ужгородський округ Отож навіть у межах однієї держави західноукраїнські землі все ж залиша­лись адміністративно розмежованими

На новоприєднаних до Австрії землях було запро­ваджено загальноприйняту в державі централізовану систему управління В Галичині адміністративний апарат краю до 1849 р очолював губернатор, а пізніше — намісник, на Буковині після 1849 р — президент крайового управління Окружну, а потім повітову ланки державної влади очолювали старос­ти На місцях адміністративні й судово-поліцейські функції виконували дідичі або спеціально утриму­вані ними, але призначувані старостами мандатори (до 1866_p ), а опісля — громадські уряди Містами управляли мапстрати, склад яких призначали урядові органи (до 1870 р ), а пізніше — новозапроваджені міські ради як органи самоуправління Органами крайового самоуправління були Становий сейм (1775­1845) у Галичині й крайові сейми в Галичині та Буковині (1861-1914) На Закарпатті адміністрацію в комітетах очолювали жупани (наджупани), періо­дично скликались комітетські збори дворянства

Етнічний склад населення західноукраїнських зе­мель був доволі строкатим Основну його масу становили українці (у Східній Галичині 1773 р — 71%, 1910 р — 62,8, у Північній Буковині 1857 р — 58,5, 1910 р — 38,4, у Закарпатті 1857 — 69,7%) Поряд з ними жили чималими етнічними групами поляки (у Східній Галичині 1900 р — 22,7%), румуни (в Буковині 1900 р — 31,4%, а 1910 р — 34,4), угорці (наприкінці XIX ст — 26%), а також інші етнічні меншини євреї (у Східній Галичині та Буковині 1900 р — 13%, у Закарпатті наприкінці XIX ст — 15%), німці, чехи, словаки, вірмени та ін Проте внаслідок ряду причин, насам­перед асиміляторських зусиль правлячих кіл і панівної верхівки, відносна кількість українців у загальній масі населення поступово зменшувалася, натомість зростала питома вага поляків у Східній Галичині, ру­мунів у Північній Буковині, угорців у Закарпатті

Промовистим свідченням відсталої соціально- демографічної структури краю було співвідношення між сільським і міським населенням У середині XIX ст у Східній Галичині на 3,5 тис сіл припадало 56 міст і 138 містечок, у Буковині на 276 сіл 3 міста і 4 містечка, в Закарпатті на 1294 села — 9 міст і 18 містечок Відповідно абсолютна більшість населення (в Галичині на початку XX ст — 88,45%, у Закар­патті наприкінці XX ст — 85%) мешкала в селах і лише незначна частина в нечисленних містах (у За­карпатті наприкінці XIX ст —7%)

Таку ж саму картину являла собою професійна структура населення Більшість самодіяльного на­селення була зайнята в сільському господарстві (в Галичині у 1900 р — понад 80%, у Буковині — 71,3, у Закарпатті — 85%) Питома вага самодіяльного населення, зайнятого в промисловому виробництві, бу­ла мізерною В Галичині у 1900 р вона становила 5,8% У Буковині в промисловості й ремеслі ТОДІ було зайнято близько 11% населення, в Закарпатті у промисловості й на транспорті — 10%

Стосовно українського населення понад 90% його мешкало в селах і було зайнято в сільському господарстві В містах українці за кількістю перебу­вали здебільшого на третьому місці (після євреїв та поляків у Східній Галичині, євреїв і німців у Буковині, євреїв і угорців у Закарпатті)

Адміністративне поєднання етнічно змішаних те­риторій згодом породило чимало складних проблем у сфері міжетнічних взаємин