Західний похід армії. Укладення українсько- польського перемир’я
Хмельницький вирушає на захід, узявши спочатку в облогу Львів (8—26 жовтня), а згодом
Замостя (6—21 листопада). Для організації боротьби населення Белзького, Волинського і Руського воєводств розіслав у різні райони свої полки.
До середини листопада вони разом із загонами місцевих повстанців звільнили увесь західноукраїнський регіон. Тут розпочалося формування державних інституцій, зокрема полково-сотенного територіально-адміністративного устрою. Вперше з часів княжої Русі реальною стала можливість об’єднання українських земель у межах національної держави.Чи усвідомлювало важливість цього історичного моменту українське керівництво? У гетьманській програмі вперше з'являються думки про необхідність звільнення західноукраїнських земель. Б.Хмельницький вважав підвладною собі Галичину, заявляв про готовність у разі потреби продовжити наступ у центральні райони Польщі (“нас Вісла з Божою поміччю ласкаво через себе перенесе”). Однак національна державна ідея ще не сформувалася і не стала наріжним каменем політичної програми молодої еліти, що залишалася в полоні автономізму. Осіння кампанія проводилася не стільки з метою включення Західного регіону до складу держави, скільки для реформування державного устрою Речі Посполитої: запровадження абсолютизму й визнання за Україною (щонайменше в складі Київського, Брацлавського, Чернігівського, Подільського і Волинського воєводств, де козаків багато”) таких же прав, які мала Литва (схоже, саме у зв’язку з цим в оточенні гетьмана точилися розмови про утворення Руського князівства). Ці сподівання пов’язувалися з обранням на трон короля (Владислав IV помер у травні) спочатку московського царя, пізніше — трансільванського князя, а коли ці надії стали примарними — королевича Яна Казиміра, котрий начебто обіцяв бути “руським королем”.
Саме тому Б.Хмельницький та його прибічники припустилися великої політичної помилки, якої згодом так і не вдалося виправити: замість того, щоб укріпитися на західних кордонах (як це радили М.Кривоніс і П.Головацький), вони пішли 21 листопада на укладення перемир’я з Яном Казиміром, за яким передбачалося повернення армії “на Україну”. Перемир’я справді потрібно було укладати, бо армія втрачала боєздатність й була неспроможною проводити взимку наступальні операції на терені Польщі, але в жодному разі не можна було відводити полки від західних рубежів.
Адже український уряд втрачав велику територію з високорозвинутим виробництвом, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання за рахунок українського населення своєї армії, готової у сприятливий момент розпочати наступ. Окрім всього іншого, в разі поновлення воєнних дій вони велися б виключно на українських землях, що прирікало останні на спустошення й руйнацію продуктивних сил.Уже під час відходу гетьмана від Замостя почали виявлятися серйозні розходження між його планами та можливими поступками з боку новообраного короля. Б.Хмельницький наполягав, щоб польське військо не просувалося далі Старокостянтинова й заборонив магнатам з’являтися до маєтків розташованих південніше Білої Церкви та у Лівобережній Україні. В універсалі від 22 грудня до шляхти повідомив її про своє право виступати в разі необхідності у захист населення Західного регіону. Розпорядився також залишати залоги в містах на схід від лінії р. Горинь — м. Кам’янець-Подільський. Зі свого боку Ян Казимір домагався від нього розпуску по домівках селян і міщан, а також направив у залишені українським військом райони підрозділи коронної армії.
Наступ жовнірів, повернення до маєтків панів із загонами озброєних слуг наштовхнулися на сильний спротив з боку селян і міщан. Все ж, зломивши його, до лютого 1649 р. полякам вдалося окупувати територію по лінії м. Бар — м. Меджибіж — межиріччя Горині і Случі.
Ix спроби проникнути далі від неї на схід і південь зазнали невдачі.