Як і змого жили Сло­ване.

Словяне, а між ними й наші прабатьки, споконвік були хлібороби.. Сіяли пшеницю, овес, жито, ячмінь, просо, горох, мак, льон. Уживали до роботи: рало, плуга, борону, заступ (рискаль), ціпа.

Любили Словяне й коло дерева та городини ходити. В літописях часто згадуються „огородники". Коло Київа наприклад навкруги були городи та садки. Багато викохували худоби, держали: волів, корів, овець, кіз, свиней, коней, навіть ослів. Уживали молоко, сир і масло; багато мясної страви» їли мясо найчастіш волове та овече, але спо-

живали й коняче. З птиці держали: голубів, курей, качки, гуси, жу­равлів, лебедів.

Про бжільництво нема чого й говорити, що в ньому кохались дуже, особливо в лісовій стороні: бжоли водилися в видовбаних в дереві дуплах, як в уліях; там і зімували. „Мед і скора“ (шкура), „скора, віск, мед і челядь“ — се головне багацтво Словян: головне, що вони продавали та чим платили дань. Крім того, меду багато ужи­вали й дома — пили його й прості люде й пани.

В багатих лісом та звіром краях своїх Словяне ловили чимало звіря й вивозили на продаж велику силу звірячих футер: з бобрів, со­болів, лисів, білок (вивірок) та инше. Ловили багато риби (лосось, лин, щука, осетер, угорь, пструг, окунь).

Дуже розвинуте було у Словян кушнірство та ткацтво. Полотно ткали товще й тонше, з узорами; обувя виробляли всяких фасонів. Гончарство теж було сильно розвинене — ще з часів новокамінної доби. Але поруч уживали й деревляний посуд: бочки, бодні, діжи, відра, збани, корита. Були вже цілі спілки, товариства „древоділів“, що будовали стіни, мости, а пізніш - як перейняли христіянство — церкви.

Обробляли залізо, бронзу, мідь, срібло, золото —робили усячину, що треба в господарстві та зброю для войни.

Що їли тоді Словяне? Звичайна страва бідніщих людей була така: хліб (найбільш житній), сочиво (варений горох, квасоля та инша горо­дина — певно якийсь борщ), або каша, та варена й помащена олією городина; в скоромний день сир, у пісний — риба (це вже пізніш, як зайшло христіянство); бувало мясо. їли ще кисіль: муку розбовтували водою, варили і підливали „сити“ — розведеного водою меду. Пили найбільш мед, пиво та сирівець. Вино зате гуло річ дуже дорога — тільки дуже заможні та значні люде могли уживати його.

Одежа була проста й немудра. Тільки багатирі робили собі убрання з оксамиту. Убрання було таке: сорочка, свита, поверх того, мабуть тільки у заможнійших, керея, на ногах якісь панчохи, чоботи — „сапоги“ або постоли, часом черевики; на голові „клобук“ — шапка, плетена' або шкуратяна.

Жили в „домах“, з вікнами й дверима. Дім був на два поверхи: на горі були „сіни“ (холодна хата), у низу — комори („ кліті “) та тепла хата, „истобка“. На князівських дворах були ще осібні „мовниці“ — бані (лазні).

Зброя була така: для того щоб нападати — спис, ніж, меч (пі­зніш ще шабля), сокира (топір), лук з стрілами та сагайдаком; для оборони — щит, броня та шолом. Прості люде звичайно мали тільки списи, ножі, стріли та сокири.

Нарешті музичні інструменти були: сопілка, труба, гуслі та бубен. Для забави були ще кості для гри (з баранячих кісток).

Торговля. Торговлю вели Словяне з иншими народами з непамятних часів. Такі речі, як залізо, бронза, шкляні вироби (намиста усякі) — все се мусіли Словяне добувати у чужих людей. Добували вони з трьох боків: на полудні, од Греків, на заході і на сході. Головною дорогою на по­лудень був Дніпро. їздили човнами цілі ватаги Словян аж у столицю грецьку Константинополь, або Царгород. Ті ватаги були такі великі і так часто показувалися на Чорному морі, що в IXта X в. чужі письменники не звуть Чорного моря иначе як „Руське" море. З Руси возили туди футра, віск, мед і невільників, а звідти привозили: паволоки (делікатні шовкові матерії), усякі тканини, вироби з золота, з шкла, вино, овочі та ко­ріння.

На захід був торговельний шлях до Балтицького (Варязького) моря (водою) та суходолом через теперішню Галичину в Чехію і в по­лудневу Німеччину. В сій торговлі Русь була тільки посередником для товарів візантійських та арабських (зі сходу). З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники та деякі фабрикати (італьянські та іспансько-арабські).

На сході Русь вела торговлю найбільш з арабськими купцями, що приїздили до Ітілю (столиця Хозарів на низу Волги) або до Бол­гару (на верхній Волзі). Деякі руські купці сами їздили на Каспійське (Хвалинське) море й далі верблюдами до Арабів. З свого боку й араб­ські купці їздили через Київ та Галичину аж у Краків (у Польщі) та в Прагу (у Чехів). Од арабських купців Русь мала шовкові матерії, вироби з металю та золота, полудневі овочі й коріння.

Через чималу заграничну торговлю розвивалася й торговля в са­мій Руси. Купці їздили по всіх закутках, скуповували те, що їм треба на продаж, а за те продавали товари загранишні. Певно, найбільш з того куповали люде багаті та вельможні, але чимало доходило вся­чини й до простого люду: деякі шкляні прикраси, намисто, срібло, а найбільш — сіль та металі. Сіль привозили тоді з Криму, з Бал­тицького моря (пізніш), але найбільш з Галичини та Семигороду.

Найбільшим осередком і для своєї й для загранишної торговлі був Київ. Тут сходилося безліч шляхів: водяний шлях з півночи на полудень і сухі дороги — шлях з Волині й „з Ляхів", шлях з Чехів і Угор через Галичину, шлях північний — на Курськ, на полудневий схід — на Переяслав і инші. -Київ був осередком, де обмінювались товарами усі ті шляхи, де вічно кипіла торговельна робота.

Вдача Сло- Словяне були люде русові, румяні, великі на зріст. Про їхню ВЯН. вдачу чужі письменники говорять так: „вони ласкаві з гостями, прий­мають їх у себе й одпроважують з одного місця на друге, куди тому треба. Своїх рабів вони не держать у неволі назавжди, як се роблять инші народи, але визначають час, доки їм служити, а потім дають на вибір: чи схочуть вернутися на батьківщину з надгородою, чи зоста­тися у них як вільні люде.

і в ночи, так що инодї їм трапляється й умерти з кухлем в руках“. Але се вже переборщив чужинець: пили тоді не так, щоб упитися, а більш, щоб підохотитись..

Що Словяне були люде мягкого серця, знати хоч би з того, що

в їхньому праві не було кари на смерть. Але на войні вони вміли по­

казати себе.

Словяне вірили, що усім світом править багато богів; усякі сили Віра

природні почитували вони, як якогось бога. Бог грому й блискавки був й звичаї,

у них найстарший бог і звався Перун — його велика деревяна постать із срібною головою й золотими вусами стояла на горі у Київі; бог сонця й світла звався Даждьбог — Хоре; бог вогню — Сварожич;

ВЕСНЯНКА У СЛОВЯН.

бог, що обороняє худобу од усякого лиха, звався Волос; бог вітру й негоди Стрибог. Окрім сих вищих богів були менші істоти, що їх поважали. Так Словяне вірили, що у воді живуть водянки й русалки (топлениці-мавки), у полі — польовики, у лісі — лісовики, або полі- суни, у хатах — домовики, у болотах — дідьки.

Словяне вірили у життя на тім світі, — говирили, що домовик, се душа покійника, котрий приходить з того світа. Але вони вірили, що душа на тім світі живе так як і на сім жив чоловік, то ховаючи, клали йому в могилу усячину, що потрібно для прожитку.

Як сонце повертало на весну, коло теперішнього Різдва, святку­вали Словяне прихід нового року; се й досі ще є у нас на Різдво та на Новий Рік, як вечеряють серед снопів, бажають собі доброго уро­жаю, посипають зерном на щастє. Все се зосталося з тих часів, як ще наші люде не були христіанами.

Як приходила весна, співали веснянок, а як сонце повертало з літа на осінь, то було свято Купайла, що й досі справляють наші люде.

Храмів або церков та жерців, себ-то служителів тим богам, у Сло- вян не було, — у ті часи люде становили жертовники сим богам по лісах під дубом; коло тих жертовників збіралися й молилися, а хто хо­тів, приносив тим богам жертви, а за-для того різали на жертовниках.

ПОХОРОН словянського князя.

те згодилася (Словяне, особливо багаті, мали по кілька жінок одразу), коней, ставили страву й усячину для потреби умерлих на тім світі; по­кійника вбірали у найкраще убрання. Після того як поховають покій­ника, на могилі його справляли тризну —· се те, що тепер зветься по­минки, або „проводи": пили, їли, співали пісень, потіла танцювали й бо­ролись. Через рік приходили на могилу, знов справляли „тризну", а могилу досипали землею.

Шлюб у давніх Словян робився так: парубок, або й жонатий чоловік, коли хотів узяти собі жінку, сплачував родичам дівчини віно — себто Обдаровував їх подарунками; часом він сплачував родові моло­дої викуп, а часом, умовившись із своєю любкою, „умикав" її, себ-то силомиць, або крадькома, завозив до себе.