ВСТУПНЕ СЛОВО.
На землі' жиє богато людий поділених на всякі роди, мов би великі сім’ї, родини. Кождий нарід говорить своєю мовою, співає свої пісні, має свої окремі звичаї. Ні широкі ріки, ні високі гори не в силі розділити народу між собою.
Люди ділять землю на менші та більші краї, держави та царства, кладуть між ними свої границі, а всеж таки нарід остане народом, хоч би його розділив поміж дві або три державі чи царства.Поїде наш чоловік зі Львова до Черновець тай не стямить ся, що він з Галичини заїхав уже в инший край, на Буковину, бо й там найде він своїх людий, що говорять його рідною мовою. співають такі самі пісні, так само святкують чи то Різдво чи Великдень, так само справляють весїля, тай инші звичаї у них такі, як і в рідній його стороні. Лучить ся коли нашому чоловікови з далекої України, зза яких сто або й більше миль, чи з Київа чи з Одеси або з далекого Чернигова чи Харкова заїхати до Львова або Черновець, доведе ся йому зайти до нашої церкви, чи до читальні', або так між громаду наших людий, всюди витають його щиро як свого чоловіка і здає ся йому, що він серед своєї рівні, мов у себе дома.
Отже бачимо, що инші границі країв, держав чи царств, а инші границі народів. Нераз протягом сотки або й десятки літ зміняють ся границі держави, які собі поклали самі люди, або й ціла держава розпадає ся, зовсім щезає. Але не так діє ся з народами. Минають сотки і тисячки літ, а нарід жиє собі та сидить громадами по селах та містах і переживає неодну державу, хиба що сам нарід понехає свою рідну мову, свої пісні, відцурає ся своїх предківських звичаїв та пригорне ся і пристане до чуженини.
Так отже рідна, матерня мова та народні звичаї найміцнїй- ше єднають та лучать народи між собою. Тому всякий повинен дорожити тим словом, що ним мати співала,
“як малого сповивала,
з малим розмовляла”.
Рідна мова се дар Божий, а хто її забуває, зневажає сей дар Божий і свою матір, а
“хто матїр забуває, того Бог карає, чужі люди цурають ся, в хату не пускають”.
Тому то треба добре прислухувати ся до своєї рідної мови, чи то вона виходить з розумних уст, чи гомонить милозвучною піснею, чи читає ся в книжці. Хто не знає своєї рідної мови, тому чужа наша славна на весь світ українська пісня, тому не зрозумілі наші предківські звичаї, такого не привитають по братньому під братньою стріхою.
Така отже воля Божа, щоби люди жили на землі народами. Тимто кождий розумний чоловік повинен знати свій нарід, де він жиє, по яких краях та державах, повинен знати його минувшину, його бувальщину, яка була його доля в давнину,
“чия правда, чия кривда
і чиї ми діти”.
Знати, що діяло ся з нашим українським народом, як жили наші предки, чим вони вславили ся, або що може не робили розумно, се не тілько річ цікава, але й дуже потрібна і поучна. Пізнавши бувальщину українського народу, ми ще горячійше любимо свій нарід і ту землю на якій він жиє. Ми тоді будемо знати, як нам і нашим дітям треба жити, щоби не попадали в такі самі похибки, в те саме лихо, яке приходило ся переживати нашим батькам та дідам.
Для тих, що не мають спромоги і часу читати великих наукових книжок про минувшину, розкажемо коротенько най- важнїйші події з давної бувальщини — з історії українського народу.