ВСТУП

В останній чверті XVIII ст., саме тоді, коли 13 британських ко­лоній в Америці піднесли прапор боротьби проти колоніяльного визиску Британії, Росія ліквідувала в Україні останні залишки ав­тономії козацької держави.

За підписаним 1772 р. союзним договором між двома незалеж­ними державами, Кримським ханством і Росією, Росія зобов'яза­лася уділити Кримові фінансову допомогу¹. Остаточно Російсько-турецька війна закінчилася Кучук-Кайнарджівським договором 1774 p., внаслідок якого Кримське ханство, яке досі було під зверх­ністю турецького султана, стало "самостійною" державою під про­текторатом Росії.

Росія заздрісно дивилася на Чорне морс, як на вікно в півден­ну Європу, й намагалася декілька разів опанувати його північні бе­реги. У війні між Росією і Туреччиною за доступ до Чорного моря важливу роль відігравали й запорозькі козаки, які заслужили най­кращої похвали від командувачів російських військ, графа Петра Рум'янцева, а особливо князя Василія Долгорукова, командувача другої Армії, до складу якої входили також й українські козацькі полки. Росія, підпорядкувавши собі Кримське ханство, пересунула свої кордони на південь і здобула доступ до Чорного моря між гир­лом Дніпра і Бузьким лиманом.

¹ Podhomdecki L. Chanat Krymski і jego stosunki z Polskq w XV-XVTIT w.- Warszawa, 19S7. - S. 255-256.

¹²

ступ до Чорного моря, відігравало неабияку роль у подальшому со­ціальному, політичному й релігійному розвитку України.

Російські війська 15-16 червня 1775 р. під командою ген. П.Те-келія, вертаючи з Російсько-турецької війни, зруйнували Запорозьку Січ, що була охоронцем прав українського селянства. Запорозьке військо, за порадою свого священика, щоб "не проливати правос­лавної крови", не ставило опору й розбіглося. Кошового Петра Кал-нишевського, якого Катерина II обіцяла винагородити за козацькі заслуги в часі війни з турками, арештували й вивезли до Соловець-кого монастиря у Північному Морі, де він перебував ув'язненим аж до 1801 р. Частина запорожців подалася на південь до Туреч­чини під охорону турецького султана, якого нещодавно вони до­помагали Росії звоювати.

Скасування Гетьманства й ліквідація останків автономії Укра­їни в 1782 р. погано відбилися на подальшому розвитку національ­ного й політичного життя не тільки на Лівобережжі, але й усій Ук­раїні. Хоч на Лівобережжі з державної самостійності після програ­ної битви під Полтавою не багато залишилося, то все ж таки вона була зв'язана з українством, і нею українське громадянство доро­жило. Російську державу воно вважало за чужу, а москалів-росіян ніхто в Україні не любив, про що стверджували й чужинці, які в тих часах побували в Україні. У другій половині XVIII ст. відбули­ся величезні зміни у суспільному й політичному житті українсько­го народу, зокрема після скасування Гетьманщини в 1764 p., а рік пізніше Катерина II ліквідувала козацькі полки та козацький устрій всюди, де вони ще збереглися на українських землях.

* * *

У 1772-1795 роках "добрі" сусіди Австрія, Прусія і Росія, поді­лилися землями Польської Речі Посполитої і Польща зникла з по­літичної карти Європи.

Намагання Катерини II та її наслідників зліквідувати будь-які залишки Гетьманщини й Козаччини взагалі виявилися також і в адміністративному поділі українських земель. Змін тих було декілька, але під кінець XVIII ст. Україну поділено на чотири великі райо­ни: Правобережжя, до якого входили Київська, Подільська та Во-

13

линська губернії, створені указом царя Павла І у 1797 р., та Ліво­бережжя, тобто колишня Гетьманщина, з якої в 1796 р. створено Малоросійську губернію, а в 1802 р. переорганізовано на Черні­гівську та Полтавську губернії.

Далі за "Малоросією" простягалися землі Слобідської України, до якої входили Ізюмська, Охтирська, Острогозька, Сумська та Хар­ківська провінції. У 1796 р. Слобідську Україну перейменовано на Харківську губернію.

З південно-українських земель, тобто з Степової України, аж до Чорного й Азовського морів на півдні, включно з колишніми Запорізькими землями — Великим Лугом, та до ріки Дністер на заході, і Кримом на півдні, в 1797 р. створено Новоросійську гу­бернію, або коротко Новоросію, із центром у новозбудованому мі­сті над Дніпром — Катеринославі. В 1803 р. Новоросію поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську та Таврійську. В 1812 р. Росія відірвала від Туреччини Басарабію і включила її до Новоросії. На початку XIX ст. для загального поняття України впро­ваджено офіційну назву Малоросія, яка поділялася на Правобереж­жя і Лівобережжя. Далі на південь простяглася Новоросія, тобто колишні запорізькі землі.

ужитку.

У 1785 р. Катерина II поширила на Україну права російського дворянства і запровадила, як і в Росії, становий поділ населення, а колишня козацька старшина перетворилася у привілейований стан українського суспільства — дворянство-шляхту.

Найчисленнішим станом і найбільш упослідженим було селян­ство, становище якого під пануванням Росії різко змінилося. У трав­ні 1783 р. окремим указом Катерина II юридично оформила крі­пацтво в Лівобережній та Слобідській Україні. Відповіддю на той указ стали бунти — на Лівобережній Україні прокотилася хвиля се­лянських повстань проти поміщиків, які намагалися втілити його в життя і закріпачити не тільки селян, але також і вільних козаків. У цій боротьбі брали участь поміщицькі селяни, закріпачені коза­ки, державні селяни та вільні козаки, над якими нависла загроза поневолення. Протягом 80-90 років XVIII ст. відбулося 50 значних селянських виступів, з яких майже половина супроводжувалася су­тичками повсталих з військовими командами¹. Своєю відносною організованістю і розмахом відзначається повстання в селі Моро-зівці Остерського повіту на Чернігівщині у 1783 р. проти незакон­ного закріпачення селян. Протягом 1792-93 pp. тривало селянське повстання у с. Рождественському Коропського повіту в Новгород-

¹ Гуржій І. О. Боротьба селян і робітників України проти феодально-кріпосницького гніту (з 80-х років XVIII ст. до 1861).- Київ, 1958.- С 83.

14

Сіверщині, де поміщиця не тільки змушувала селян до щоденної панщини, але й забирала у них посіви та знущалася над ними. У червні 1789 р. спалахнуло одне з найбільших повстань на Лівобе­режній Україні, в селі Турбаях на Полтавщині, де поміщики Бази-левські силою перетворили козаків у селян-кріпаків. Чотири роки уряд не міг дати собі раду з тим повстанням і довелося ліквідувати його з допомогою війська. Активних учасників повстання заслали в Сибір на каторжні роботи, а решту вигнали з села на поселення в Таврію і в пониззя Дністра¹.

Указ царя Павла І від 5 квітня 1797 р. про триденну панщину також викликав заворушення серед селян Новоросійської губернії і спричинив багато селянських виступів в травні-червні 1797 р. Важ­ливо зазначити, що "переважна більшість селянських виступів по­чиналася з подання скарг в урядові установи, царським сановни­кам тощо. Сподіваючись на справедливе задоволення їх, селяни припиняли відроблювання панщини, не виконували розпоряджень поміщика. Нерідко селяни в боротьбі проти поміщицького гніту по­кликалися на царські укази, трактуючи їх зміст по-своєму"². Але користі з тих виступів були невеликі, бо влада завжди була на боці поміщиків. Вільні посполиті селяни ставали залежними від панів землевласників, їм заборонялося покидати свою садибу й осідати на новому місці за власним вибором. Селянин прикріплявся до міс­ця свого осідку (звідси пішла назва "кріпак").

З роками поневолення селянства під російською займанщиною зайшло так далеко, що пан-землевласник міг свого кріпака прода­ти, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою, з родиною або й без неї, батьків з дітьми, не питаючи його згоди. Селяни були зобов'язані працювати безплатно на ріллі пана-діди-ча та ще й давати йому датки грошима або продуктами. Селянин став рабом свого пана.

У 1795 р. Росія відірвала від Польщі Правобережну Україну й "російський уряд не тільки, що підтвердив права польських панів, він навіть поширив їх. Ніколи за польського панування не мали вони такої влади над селянами, яку дістали від російського уряду"³.

На Правобережній Україні, що була під Польщею, відносини були інші як на Лівобережній, оскільки нічого не залишалося з ук­раїнської козацької державності. її було знищено ще в 1676 p., усу­ненням гетьмана Петра Дорошенка. Тут не було козацької стар-шини-аристократії, ні рядового козацтва, яке знесено ухвалою польського сойму ще в 1699 p., хоч були ще живі спогади про гай­дамаччину, які "викликали тільки ворожнечу до польських магна-

¹ Історія Української РСР: у двох томах.- Київ, 1967.

2 Там же.

3ІІолонська-Васлленко Н. Історія України.- Мюнхен, 1976. - Т. 2.- С 270.

15

тів, але не могли витворити української державницької думки ¹. Зем-левласники були поляки, або спольщені колишні українські бояри, і через тс на Правобережжі великий вплив мала польська культура. Все шкільництво (за винятком духовних шкіл) було польське, уря­довцями були поляки, які, хоча й чисельно становили тільки не­значну меншість, все ще мріяли про відбудову польської держави і на території Правобережжя, так як це було до 1772 р.

Селяни України в кінці XVIII ст.— в першій половині ХІХ ст. роз­поділялися на різні групи, підгрупи і розряди, які різнилися між со­бою ступенем особистої залежності, розміром і характером повинно­стей, величиною наділу тощо. Основними групами були поміщиць­кі та державні селяни. З кінця XVIII ст. до 1861 р. переважала група поміщицьких селян, які майже всі відробляли панщину.

Другу за кількістю групу становили державні селяни, що була досить різноманітна за своїм складом. До неї входили державні се­ляни, поселені на державних і власних землях, козаки Полтавської і Чернігівської губерній, селяни-однодворці, вояки, що відслужи­ли військову службу, та їхні родини. Переважна більшість держав­них селян припадала на Лівобережну Україну.

Державні селяни поділялися щодо своїх повинностей на дві гру­пи: ті, що платили т.зв. оброк, тобто податок грошима чи натурою замість відробляти панщину, і ті, що залишилися на "господарсько­му становищі". Ця група становила основну частину державних се­лян Правобережної України. За панування Олександра І багато дер­жавних селян було переведено на положення військових поселен­ців².

Посилення кріпацтва, а в парі з тим жорстокої поведінки по­міщиків з кріпаками спричинило не тільки бунти селян, але також численні втечі на південь України і в Басарабську область. Не ба­жаючи відбувати панщину і бути жертвою сваволі поміщика, селя­ни залишили свої місця і шукали кращих умовин на півдні Укра­їни. За далеко неповними даними, лише з 13 повітів Київського та Чернігівського намісництв протягом 1782-1791 років число се­лян, що втекли, досягло 20 683 особи. Серед утікачів налічувалося близько 7000 жінок, що свідчило про те, що багато селян утікало цілими родинами. З однієї Волинської губернії за дуже короткий час, з листопада 1796 р. до липня 1797 p., кількість утікачів зросла до 16 000 осіб. Були такі поміщицькі села, де внаслідок утеч число селян зменшилося на половину й більше. На Поділлі, як і в інших частинах України, залишилося багато опустілих хат, власники яких втекли разом з родинами в пошуках кращих місць³.

¹ Тєрлецький О. Історія України від 1782 до 1917 р. з 50 образками та 3 мапами.- Львів, 1936.- С 12.

² Гуржій І.О. Вказ. праця. - С 9-Ю.

³ Там же.- С 70-74.

16

У 1820-х роках піднялася нова хвиля селянських утеч. Особли­во швидко зростала кількість утікачів після видання указу від 9 ли­стопада 1827 p., за яким дозволялося приписувати всіх утікачів, що зайшли в "Новоросійський" край до видання указу. В 1830-х ро­ках масові втечі селян відбувалися на Кавказ, щоб записатися в козаки. Були випадки, що втікачі, не знайшовши бажаної волі, не­рідко поверталися назад і намагалися приписатися у стан міщан, або державних селян.

Поміщики як самі, так і при допомозі державних чинників, роз­шукували втікачів і, знайшовши їх, — жорстоко карали. Схопле­них відправляли на заслання в Сибір і протягом 1822-1833 років з окремих губерній України було заслано 12 428 осіб, серед яких 1701 жінок. "Бродяги", так називали тих, які не могли ніде приписати­ся, що походили з України, становили понад 35% засланців від за­гального числа з усієї Росії¹.

Тоді як козацька старшина добивалася дворянських прав, го­ловна маса козацтва тих прав не дістала, але незалежно від того вона творила окремий стан, який зайняв місце між дворянством і селянством. У Полтавській і Чернігівській губерніях вони творили селянську людяність, але мали свої окремі права як вільні люди. Ці права були введені до Російського Кодексу Законів, і в такому у привілейованому становищі вони залишилися аж до революції 1917 р. Але не всі козаки зберегли свої права. Проживаючи на се­лах поруч із закріпаченими селянами, вони мало чим відрізнялися від селян. А ще до того зубожілі козаки, які, не маючи власних засобів прожитку, також наймалися в панів на роботу як вільні по­сполиті. Вони могли покинути пана, коли бажали, й тому козаки дуже дорожили цим правом. Але в той же сам час пани-дідичі вва­жали їх нарівні з іншими посполитими селянами й намагалися пе­ретворити у своїх підданих. Це доводило до зударів, ба навіть до повстань козаків проти панів. Козацькі апеляції до судів не давали добрих вислідів, бо в тих судах сиділи такі ж самі пани, як і ті, що їх намагалися закріпачити.

Там же.- С 78-79.

о В. Верига