ПЕРЕДМОВА

Вихід у світ дослідження Василя Вериги свідчить про позитивні зміни в українській історіографії останніх років. Період романтичного сприйняття нашого минулого, його популяризація науковцями, заповнення "білих плям", маємо надію, минає.

Сучасний стан науки в Україні, однак, ще не дає підстав говорити про новітній варіант "Історії України-Руси" Михайла Грушевського. Покищо дослідження рухаються в іншому напрямку — створення наукових версій окремих періодів в історії нашої держави. Праці Т.Гунчака¹, І.Нагаєвсько-го² та інших дослідників підтверджують правильність вибраного шляху. Він відкриває можливість поглибленого вивчення важливих ділянок суспіль­ного й економічного життя української нації та узагальнення досвіду його державотворення. Очевидно, цей напрямок у вітчизняній історіографії й надалі матиме перспективу.

Праця В.Вериги продовжує цю добру традицію. Автор поставив собі за мету створити концепцію історії українського національного відродження, яке він хронологічно датує кінцем XVIII- початком XX ст. Проблему вибору методології дослідження, а також добору фактологічного матеріалу автор ус­пішно розв'язав. Історія України XIX ст. подається як історія окремих регі­онів, що цілком себе виправдовує, оскільки протягом багатьох століть укра­їнські землі перебували у складі різних держав і, як наслідок, мали свої спе­цифічні шляхи розвитку. Від цієї схеми дослідник відступає тільки у кінці книжки, про що йтиметься далі. Разом з тим він науково обґрунтовує істо­ричну єдність українських земель, зумовлену спільним минулим і однорідні­стю національного складу населення. В.Верига дає порівняльний аналіз рів­ня національної свідомості у різних частинах українських земель, а також процесів культурно-національного відродження пригноблених націй Європи й українців, підкреслюючи, що історична доля українського населення не була винятком у світовій, історії.

Дослідження В. Вериги складається зі вступу і шести розділів: "Україна після зруйнування "Січі", "Україна під чужою окупацією", "Українські зем­лі під Австрією", "Під російською займанщиною", "На порозі XX ст."і

¹ Гунчак Т. Україна: перша половина XX ст.— Київ, 1993.

² Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття.— Київ, 1993.

З

'Українці поза межами України". Вже у вступі автор виявляє широку еру­дицію і глибоке знання світової історії. Події в Україні він розглядає на тлі подій в інших країнах (Польща, Росія, США).

Характерною особливістю подальших шести розділів є те, що дослід­ник розповідає про історію України очима українця. Це вигідно відрізняє його від більшості "вчених" т. зв. "радянського періоду". В.Верига роз­глядає ті чи інші явища під кутом зору їх впливу та значення для корін­ного населення, хоча в окремих випадках такий підхід і хибує на суб'єк­тивізм.

Синтетичний виклад багатого фактичного матеріалу подано у проблем-ио-хронологічній послідовності. Головна увага звертається на ті події, що були визначальними у формуванні українців як нації (українські збройні козацькі формування кінця XVIII— початку XIX ст., "Весна народів" 1848 р. у Галичині і т.д.). З іншого боку, "героїзація" нашого минулого створює труднощі у виробленні об'єктивних критеріїв в оцінці історичних подій і посилює позитивістські тенденції в українській історіографії.

Детально розглядається історія козацьких формувань (Чорноморське Козацьке військо, Азовське Козацьке військо, Бузьке Козацтво) та їх вій­ськовий і політичний вплив на розвиток подій в Україні. Автор не обме­жується сучасними кордонами держави, а розширює розповідь на укра­їнські етнографічні території (Кубань) і Дунай (Задунайська Січ).

Описуючи російсько-турецькі війни, В.Верига вказує на їх позитивне значення для України. Водночас наголошується, що посилення на Чор­ному морі Росії призвело до ліквідації Січі, у 1775 р. і в подальшому — автономії України. Новим словом у науці є звернення уваги на колоніза­ційну роль останнього гетьмана Петра Калнишевського у заселенні пів­денних степів. Автор твердить, що російський уряд не дбав про освоєння нових земель і перетворив Україну зі Запорізьких вольностей на звичайну російську провінцію.

Особливу увагу звернено на маловідомі факти руйнування Криму ро­сійськими військами у 1783 p., знищення Херсонеса, татарських культур­них цінностей, русифікації шкіл, закриття мечетей тощо. Детально роз­повідається про створення російського флоту на Чорному морі, що фор­мувався запорожцями з Дніпровської й Азовської флотилій.

Торкаючись питання початків українського національного відроджен­ня, В.Верига датує його серединою XVIII ст. і пов'язує зі збиранням ко­зацькою старшиною підписів за довічне гетьманство Розумовських. При описі українського громадського життя кінця XVIII — початку XIX ст. він твердить, що воно не було стихійним і не стояло осторонь Європи. Як приклад, наводить місію Василя Капніста до Берліна.

Дуже різнобарвно представлено українську літературу початку XIX ст. ("Енеїда" Котляревського). На нашу думку, більше уваги слід було б приділи­ти й іншим галузям культури. Бо якщо вони і розглядаються у праці, то пере­важно у ракурсі переслідувань російського царизму (Крим XIX ст., Хар­ківський університет 1805 p.), експансії польської шляхти на Правобережжі.

4

В. Верига не оминув увагою появу української історичної школи (Яків Мартович, Дмитро Бантиш-Каменський, Олексій Мартос). Він твердить, що їх творчість була вислідом зацікавлення українського дворянства ми­нулим України.

Дещо незвичним для сучасного читача є розділ "Відгук Французької революції в Україні", у якому з'ясовується вплив наполеонівських війн на Україну, зокрема, її історичні землі — Холмщину і Підляшшя.

Рішення Віденського конгресу 1815 p., аракчеєвщина, гоніння, яких за­знали українці у Росії,— теми наступних розділів. Аналізуючи декабристсь­кий рух в Україні, автор і тут залишається послідовним, розглядаючи його очима українця. Він простежує долю українських груп, що діяли у рамках та­ємних гуртків і висували ідею автономії України. На цьому прикладі вчений доводить, що ідея автономії українських земель на початку XIX ст. все ще була поширеною у колах української Інтелігенції. Водночас підкреслює, що повстання декабристів не мало нічого спільного з українським визвольним рухом, і для України мали значення не декабристи, а ідеї декабризму як від­гуку загальноєвропейських настроїв серед українства.

Цікавою є оцінка подій, відомих в історії як Київська козаччина 1855 р. Автор їх пов'язує з Кримською війною, незавидним становищем україн­ського незаможного селянства й ідеями козацької вольності.

Широко висвітлено діяльність церкви в Україні, заходи царизму щодо ліквідації унії на Правобережжі, гоніння т.зв. іновірців. Підтримано думку дослідників про те,що після ліквідації унії і залишків автономії правос­лавної церкви населення дивилося на церкву як на "чужородний елемент" і їй не довіряло.

Дослідження В.Вериги вирізняється детальним аналізом економічного становища українських земель (південь України XIX ст.). На основі бага­того фактологічного матеріалу автор доводить колоніальний статус укра­їнської економіки, звертає увагу на фінансову і торговельну політику дер-жав-завойовників, спрямовану на обмеженім участі українців в економіч­ному житті країни.

Цікаво подається діяльність Кирило-Мефодіївського Братства (1846 p.). З'ясовано його місце в українському національно-визвольному русі, про­граму, що мала федералістичне спрямування. Вчений вважає, що попри усі мінуси в ідеологічній платформі, програма кирило-мефодіївців була кро­ком уперед порівняно з декабризмом, оскільки проголошувала рівність усіх слов'янських народів.

Значне місце у роботі відведено Галичині, яка на переломі ХІХ-ХХ ст. відігравала провідну роль у політичному житті України, звернено увагу на швидкий поступ галицьких українців в усіх, ділянках суспільного життя. Виняткову заслугу у відродженні краю автор відводить греко-католицькій

5

церкві. Однак, на наш погляд, дискусійною є його теза про виразну кри­сталізацію серед галицького духовенства національного руху перед 1848 р.

"Руська трійця", події 1848 р. і початок легальної політичної діяльно­сті українців з'ясовані грунтовно і аргументовано. В окремих випадках дослідник відходить від загальноприйнятих критеріїв в оцінці тих чи ін­ших діячів галицького відродження. Наприклад, він захищає від звинува­чень у полонофільстві І.Вагилевича. На його думку, виступивши проти поділу Галичини на дві частини, І.Вагилевич виходив з українських позицій, побоюючись швидкої асиміляції українського населення у Захід­ній Галичині.

В аналізі політичних програм Василя Подолинського ("Голос пересто­роги") і кирило-мефодіївців наголошується на одночасності їх появи, що не було випадковістю. Разом з тим автор бачить їхню ідеологічну відмін­ність, що зумовлювалася несумісністю ідей незалежності і федералізму.

Описуючи події 1848—1867 pp., В.Верига критично сприймає здобутки українців. Він закидає громадським діячам нехтування справами україн­ського шкільництва у 1850-х pp., неготовність до розумних компромісів з поляками. Підсумовуючи події 1848 р. у Галичині, автор констатує, що за­ходи Головної Руської Ради щодо об'єднання усіх заселених українцями земель у межах Австрійської імперії не увінчалися успіхом.

Діяльність народовецького і москвофільського таборів подається у руслі тогочасної політичної й економічної ситуації в Галичині. Глибоко аналі­зується економічне становище краю, реформи виборчої системи, спроби українсько-польського порозуміння 1890 р.

Цікаві думки вчений висловлює при аналізі причин краху москвофіль­ства як політичної ідеї у Галичині. Так, поліпшення польсько-українських взаємин та зміна влади на "Святоюрській горі" подається як одна з го­ловних причин занепаду москвофільства.

Яскравий феномен галицького суспільного життя — появу культурно-освітніх, напіввійськових і економічних товариств — висвітлено коротко, але змістовно. В.Верига наголошує на вагомому внеску діячів Наддніпрян­щини у становленні НТШ та інших громадських організацій. Варто було б, однак, більше уваги звернути на місце українських громадських органі­зацій у тогочасному галицькому суспільстві і підкреслити, що в умовах від­сутності власної держави вони творили, по суті, альтернативні структури корінного населення.

На початку XX ст. В.Верига виділяє чотири основні теми: створення мережі українських політичних партій, парламентська боротьба за права українського населення, справа українського університету, поділ Галичини на дві частини. Оцінюючи діяльність "Народної Ради" (1885 p.), він за­значає, що вона була не партією народовців, а радше клубом інтелігентів.

6

Повертаючись до подій у підросійській Україні 1861 p., дослідник під­креслює позитивне значення звільнення селян з кріпацтва, одночасно ви­діляючи "українську специфіку" реформи. Вона, на його думку, полягала у тому, що українська інтелігенція здебільшого позбавилась впливів ро­сійських слов'янофілів і звернулася до культури свого народу.

Автор простежує появу української самостійницької ідеї і її генезу, де­тально з'ясовує її вплив на формування політичної організації українсь­кого суспільства. У цьому контексті робить порівняльний аналіз програм російських, польських та єврейських партій, що діяли на території Укра­їни, і доходить висновку, що вони були чужородним елементом в Україні, а їх ряди поповнювалися переважно неукраїнцями.

На думку В.Вериги, на порозі XX ст. Україна, незважаючи на пере­шкоди, спромоглася витворити власну ідеологію, мережу політичних і гро­мадських організацій та голосно заявити про свої політичні права.

Найяскравішою сторінкою історії підросійської України напередодні першої світової війни дослідник вважає оборону прав українського наро­ду у Державній думі.

Аналізуючи суспільно-політичний рух в Україні другої половини XIX ст., автор стримано оцінює діяльність Михайла Драгоманова, критикуючи його федералізм. Він також вважає, що М.Драгоманов своєю пропагандою підри­вав у Галичині авторитет греко-католицької церкви. Водночас В.Верига від­дає належне М.Драгоманову як талановитому публіцистові, котрий першим виніс українську проблему на міжнародну арену. Насторожене ставлення до соціалістичного руху призвело до недооцінки автором ролі галицьких ради­калів у політичному житті краю. Адже саме з їх середовища походили пер­ші речники ідеї незалежності України.

Підсумовуючи більш як столітній відрізок в історії України, дослідник відзначає, що, на жаль, роль міста в українському національному відрод­женні була незначною.

Позитивним моментом роботи є широке висвітлення культурних про­цесів на українських землях кінця XIX — початку XX ст. Причому, на від­міну від попередніх розділів, вони подаються у масштабі всієї України. Цим самим автор доводить, що українська наука, освіта, література, мистецтво поволі позбувалися провінційності і набували окреслених рис загальнона­ціональної української культури.

Багато місця у книзі відводиться історії Буковини і Закарпаття — спо­конвічних українських земель. Простежується економічне становище селян­ства, початки національного руху, засилля іноземців у культурному і духов­ному житті. В історії Буковини В.Верига виділяє селянські заворушення під проводом Лукіяна Кобилиці, сподвижницьку діяльність православного мит­рополита Євгена Гакмана (1834—1873), розвиток української літератури (О.Кобилянська, Ю.Федькович). Водночас зазначається, що Закарпаття та Буковина значно відставали в економічному розвитку від інших регіонів Ук­раїни. Описуючи ситуацію на Буковині у середині XIX ст., автор робить ви­сновок про низький рівень національної свідомості місцевого населення.

7

Водночас він вказує на поліпшення політичної ситуації на початку 80-х pp. і наводить факт, що більшість української інтелігенції тоді вже належала до народовецького табору.

Розповідаючи про Закарпаття, дослідник спростовує закиди про нібито "окремішність" місцевого населення від решти українців, підкреслюючи, що говори верховинців творили одну спільну мовну групу з галицько-бу­ковинськими гуцулами, бойками і лемками. У пробудженні краю виділяється роль місцевої української шляхти. Говорячи про культуру, В.Верига відзна­чає появу високохудожньої релігійної літератури, що за своїм характером була складовою частиною української барокової літератури.

Висвітлюючи роль церкви у житті українців Закарпаття, автор називає другу половину XVIII ст. "золотою добою" в її історії. Водночас неодноз­начно сприймається трактування вченим москвофільства на Закарпатті і в Галичині як спосіб самооборони перед національним знищенням.

Несподівано високо дослідник оцінює урядові заходи на Закарпатті на початку XX ст. (відомі як "Верховинська акція"), спрямовані на поліп­шення становища селянства, і виділяє сподвижницьку діяльність на куль­турно-освітній ниві мукачівського єпископа Юлія Фірцака (1836-1912).

Підсумовуючи історичний розвиток Закарпаття напередодні першої сві­тової війни, В.Верига пише про три основні тенденції у суспільному жит­ті краю: посилення угорського тиску, нову хвилю москвофільської пропа­ганди і виникнення народовецької течії.

Автор робить спробу подати історію України як історію не тільки ук­раїнського народу, але й інших національностей, які проживали на її те­риторії. В основному становище національних меншин розглядається при висвітленні таких проблем, як заселення півдня України (серби, болгари, німці, греки), переслідування татар у Криму, становище польської шлях­ти на Правобережній Україні. Натомість, життя польського і російського населення, за невеликими винятками, випало з поля зору дослідника.

Найкраще висвітлено історію єврейських поселень в Україні у різних її регіонах. Особливо вдало вона описана у розділі про Закарпаття. Кри­тично сприймаючи лихварський характер діяльності євреїв-багатіїв і не­щадну експлуатацію ними українського селянства, автор все ж схиляється до думки, що євреї загадом відіграли позитивну роль у підвищенні добро­буту корінного населення. Разом з тим В.Верига зазначає, що із введен­ням "смуги осілості" на Правобережжі у 1791 р. там був ліквідований ук­раїнський середній клас (міщанство), що призвело до остаточного пере­творення української нації на селянську.

Центральне місце в історії України автор відводить українській еліті, яка очолювала національне відродження і поповнювала кадри борців-са-мостійників. Він зачисляє до національної еліти навіть ту частину ополя­ченої шляхти і русифікованого дворянства, яка пішла на послуги до заво­йовників. Наприклад, свідомо виділяється той факт, що на Лівобережжі на початку XIX ст. при владі, від губернатора до останнього канцеляриста включно, перебувала колишня козацька старшина. Дослідник наполягає

8

на думці, що українське відродження було стихійним виявом волі провід­ної верстви.

Василь Верига, безперечно, є продовжувачем державницької школи в сучасній українській історіографії. Багато його висновків збігаються з по­глядами таких яскравих її представників, як Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич, В'ячеслав Липинський, Наталя Полонська-Василенко. Од­ночасно чимало подій і фактів автор трактує по-своєму, створюючи ори­гінальні концепції тих чи інших історичних процесів. Завдяки цьому йо­му вдалося створити цілісний і об'єктивний погляд на історію України XIX ст. — погляд Василя Вериги.

На закінчення додамо, що книга написана доступною мовою, адаптова­ною для читача в Україні, хоч стиль викладу автора збережено. Тому вона читається легко, із захопленням і розрахована не тільки для науковців та студентів, але й для широкого кола читачів.

* * *

Василь Верига належить до тієї когорти української інтелігенції, котра все своє свідоме життя присвятила служінню своєму народові. Його доля є типовою для галицького патріота, змушеного радянською окупацією Ук­раїни шукати притулку за океаном.

В.Верига народився 3 січня 1922 р. у селі Колодрібка тодішнього Залі-щицького повіту, у родині Івана і Ірини Слободян¹. Початкову освіту здо­був у місцевій народній школі. Подальше навчання продовжував у Залі-щицькій та Коломийській гімназіях (1936-1942 pp.). Друга світова війна за­тягнула молодого юнака у вир збройної боротьби. На заклик українських провідників він записався добровольцем у дивізію "Галичина".

Після закінчення війни потрапив до табору військовополонених в Італії, а згодом — в Англії. Після довгих поневірянь йому у 1951 р. вдалося виїхати до Канади, яка стала для нього другою батьківщиною. Довгих шість років, важко працюючи, мусив чекати на отримання канадського громадянства.

Незважаючи на труднощі, з перших років емігрантського життя вклю­чився в українське громадське життя Канади. На цьому поприщі зареко­мендував себе добрим організатором і активним учасником різноманітних публічних заходів. Як ветеран, активно співпрацював у "Братстві колиш­ніх вояків 1-ї дивізії УНА", був головою її краєвої Управи у 1976-1980 pp., протягом 1966-1973 pp. редагував журнал "Вісті Комбатанта"². Обирався головою філії Українського Національного Об'єднання Канади у Торон­то (1955 р.), а у 1979-1985 pp. був заступником президента Об'єднання на Канаду. Від 1975 р. до 1993 він був членом дирекції "Української Креди­тової Спілки".

^! Марунчак М. Біографічний довідник до історії українців Канади.—Вінніпег, 1986. — С. 108. ² Марунчак М. Історія українців Канади.— Вінніпег, 1974.— Т. И.— С.270, 336, 370.

9

Як громадський діяч і науковець, часто виступав у канадській англо- й україномовній пресі на захист України. За більш як 40 років опублікував багато статей, розвідок і досліджень на суспільно-політичні теми. Його ста­тті з'являлися у часописах "Новий шлях", "Наша Мета", "Український Голос", "Гомін України", "Вільне Слово", "Свобода", "Українське сло­во", журналах "Самостійна Україна", "Вісті Комбатанта", редактором якого був у 1965—1973 pp. Він добре зарекомендував себе як редактор і вида­вець¹. Був головою дирекції видавництва "Новий шлях", а у 1981-1987 pp. виконував обов'язки співредактора однойменного часопису. На даний час В.Верига є віце-президентом Світового Конгресу Українців.

В умовах вільного світу В.Верига отримав можливість продовжувати сту­дії у Торонтському університеті, де 1959 р. здобув ступінь бакалавра, а че­рез два роки — бакалавра бібліотекарства.

Не зупиняючись на досягнутому, він вступив до історичного Інституту Оттавського університету й у 1961 р. отримав ступінь магістра. Вже в Ук­раїнському Вільному Університеті у 1990 р. він захистив докторат з істо­рії. Ґрунтовна освіта дала йому змогу професійно займатися історичними дослідженнями і працювати у різних навчальних закладах. Педагогічну ді­яльність розпочав на курсах українознавства ім. Г.Сковороди. Перші відо­мі праці В.Вериги мали політичний ухил і торкалися проблем тогочасної радянської національної політики і, зокрема, використання національних мов у радянських засобах масової інформації². У 1974 р. з'явилося велике дослідження, присвячене історії українського шкільництва у Галичині в пе­ріод австрійського та польського панування³. Новим словом в українській науці стала поява монографії про Галицьку Радянську Соціалістичну Рес­публіку, у якій автор розвіяв радянський міф про "народність і законо­мірність" цього утворення⁴.

Цілу низку праць В.Верига присвятив національно-визвольним змаган­ням 20-40-х pp. Поряд з невеликими розвідками⁵ у його доробку нарис

¹3 редакторського доробку автора останніх років заслуговує уваги: Квітковський Д. Боротьба за українську ідею (Збірник публіцистичних творів упорядкував і зредагував Василь Верига). — Детройт—Нью-Йорк—Торонто, 1993. — 604 с

² Weryha W, Commucation media and soviet nationality policy: status of national languages in Soviet T.V. broadcasting.— New York, 1972,— 57 p.

³ Верига В. Там, де Дністер круто в'ється: історичний нарис виховно-освітньої політи­ ки в Галичині на прикладі учительської семінарії та гімназії в Заліщиках, 1899-1939.— Торонто, 1974; друге, виправлене видання, див.: Верига В. Там, де Дністер круто в'ється...— Львів, 1993.-— 278 с; у скороченому варіанті праця опубл.: Верига В. Нарис історії учительської семінарії в Заліщиках //Історично-мемуарний збірник Чортківської округи: повіти Чортків-Копичинці-Борщів-Заліщики.— Нью-Йорк-Па- риж-Сидней-Торонто, 1974.— С.723-739.

⁴ Верига В. Галицька Соціялістична Совєтська Республіка, 1920 р. //Записки НТШ.— Нью-Йорк-Торонто-Париж-Мельбурн, 1986.— Т.203. — 200 с

⁵ Згадаймо хоча б: Верига В. Буковинський курінь 1941 р. //На зов Києва.— Торонто, 1985.-С109-118.

про українські табори військовополонених в Італії¹, дослідження про втрати ОУН у роки другої світової війни², а також велика за обсягом робота "До­рогами другої світової війни"³. Останні дві праці викликали широкий сус­пільний резонанс, оскільки стосувалися болючих проблем новітньої укра­їнської історії. Нарешті, у 1995 р. вийшла у світ ґрунтовна робота автора про Листопадовий рейд армії УНР 1921 р., у якій розповідається про тра­гічні і водночас героїчні сторінки останніх місяців її боротьби з Червоною Армією⁴.

В.Верига у силу своїх можливостей по всьому світі пропагував історичну правду про Україну. Він брав активну участь у міжнародних наукових кон­гресах у Варшаві (1973 p.), Бенфі (1975 p.), Загребі (1978 p.), Мюнхені (1983 р.), Вашингтоні (1986 p.). Як визнаний науковець від 1976 р. обій­мав посаду голови Східнослов'янської секції Асоціації американських уні­верситетських бібліотек, у 1967-1973 pp. очолював Класифікаційну секцію Слов'янського відділу Канадської асоціації славістів. Для поширення ін­формації про Україну співпрацював з такими журналами, як "Ukrainian Quarterly", "Slavic Review", "Canadian Slavonic Papers", "Nationality Papers", "Library Resonrces and technical services"⁵ та ін.

Науковий доробок Василя Вериги, його активна дослідницька діяль­ність, дають всі підстави вважати його помітним представником сучасної української історичної науки в діаспорі. Вчений продовжує наукову та гро­мадську діяльність і вносить свій вклад у розбудову молодої Української держави.

¹ Верига В. Під сонцем Італії: вояки дивізії "Галичина" — Першої Української Дивізії Української Національної Армії в Бритійському таборі полонених "5Ц" у Беллярії. Італія, червень-жовтень 1945. — Торонто— Нью-Йорк-Париж-Сидней, 1984.— 252 с.

² Верига В. Втрати ОУН в часі другої світової війни, або "Здобудеш українську держа­ ву або згинеш у боротьбі за неї".— Торонто, 1991.— 206 с

³ Верига В. Дорогами другої світової війни: легенди про участь українців у Варшавському повстанні 1944 р. та про Українську Дивізію "Галичина".— Торонто, 1980; Верига В. Дорогами другої світової війни...— 2-е випр.вид.— Торонто, 1981.— 259 с

4 Верига В. Листопадовий рейд.— Київ, 1995.— 190 с

⁵ МарунчакМ. Біографічний довідник до історії українців Канади.— Вінніпег, 1986. — С109.

Ігор СКОЧИЛЯС

(Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України)

10

11