Вступ
Володимир Ермоленко
Оксана Ілюк
Не вірте, що історія - це те, що відбулося давно. Що історія - це про дати, бронзових геніїв, забутих героїв і антигероїв. Що вона тільки про те, що ми вивчаємо в шкільних підручниках.
Історія - це те, що продовжує відбуватися з нами. Минуле вплітається в нас як особиста пам'ять, бо зрештою ми ті, яку історію про себе знаємо, і які історії про себе розповідаємо.
Український історик Ярослав Грицак любить повторювати[1]: історія - це інша країна. У ній все не так, як ми звикли. Вона говорить іншою мовою, іншими словами та іншими сенсами.
Тим більше спокусливим стає прагнення змусити історію говорити так, як тобі треба. Зчинити над нею тортури - бо більшу частину людської історії саме вони були «королевою доказів». Що беззахисніший той, хто має захищатися, то легше їх застосувати.
Історія і справді беззахисна, вона не здатна себе захистити. Вона захищається хіба що хитрістю, повторенням того, що сталося в минулому, контрабандою того, що хотіли вичавити і стерти. Але цей захист слабкий і неочевидний. Захищати історію можуть тільки люди. Бажано ті, хто знають історію ліпше від інших.
Так сталося, що історія опинилася в центрі найновішої агресії Росії проти України. Щоб надати цій агресії сенс, щоб зробити її «зрозумілою» для певного кола людей, Кремль розповідає цим людям історії про історію. Так мертві стали керувати живими, а минуле - майбутнім. Бо для кожного акту агресії «підганявся» той чи інший історичний наратив: мовляв, ось вони, наші «права».
Незаконну анексію Криму обґрунтовували тем, що Крим «завжди був російським», і що він «святиня російського християнства». Російську агресію на Донбасі обґрунтовували тим, що Донбас опинився в межах України «випадково», і що там живуть винятково «російськомовні», яких от-от прийдуть знищувати українські «нацисти», бо всі українці - «нацисти».
Спроби принести «русский мир» в Одесу чи Харків обґрунтовували тим, що від XVIII століття існує якась мі- тична «Новоросія», і що ці території не були б українськими, якби не російські царі. «Бойовий дух» донецьких чи луганських «ополченців» підживлювали тезою про те, що Україна забула перемогу над нацизмом, бо сама стала «фашистською», а отже до неї слід застосовувати ту саму ненависть, яку застосовували до «німецько-фашистських загарбників» майже 80 років тому.Ці всі наративи утворюють мозаїку того, що в цій книжці ми називаємо «російською історичною пропагандою». Вона не завжди суто «дезінформація», не завжди «фейкові новини», це значно більше і значно складніше. Вона використовує суміш фактів і вигадок, знань і маніпуляцій. У новому її вигляді це спроба утвердити свій наратив і знецінити наратив опонента, за допомогою спрощених і однозначних тез, часто підкріплених сильними емоціями. Так Росія проводить «ре-візію історії», тобто насаджує свою візію, яка ґрунтується на повному запереченні українських і, ширше, європейських спроб показати складність історичних процесів.
Що головне для нас - у цій ре-візії немає напівтонів. Немає сумніву. Немає двозначностей. Немає відчуття, що історія множинна, що вона часто нелогічна, що в ній переплітаються пласти з різних часів і географій.
Водночас російська пропаганда, як завжди, б'є на випередження. Вона звинувачує всіх інших у фальсифікації історії. Мовляв, саме інші - українці, європейці, американці - роблять з історії фарс, і тільки росіяни, переставляючи все з голови на ноги, розповідають правду. Анексії територій передує анексія історії.
Деякі російські користувачі вважають, що «страшний і руйнівний міт» про Радянський союз - це брехня про режим Сталіна, а знищення ним десятків мільйонів невинних людей - міт гітлерівської Німеччини, який пізніше використали США в інформаційній війні проти СРСР[2]. І навіть історія України - це, мовляв, міт, фальшивка, бо фальшивка - і сама Україна: теза про Україну як «проєкт» інших держав, про те, що Україна - «вигадана», як ми побачимо, одна з найпоширеніших тез російської історичної пропаганди.
А тому, мовляв, сама й фальсифікує історію, вигадуючи те, чого немає. Наприклад, спільнота ВК з характерною назвою «Украины больше нет» веде рубрику, де пояснюють причини та умови, які спонукали українську владу до «переписування історії»[3]. Бо, стверджують деякі користувачі ВК, «украинские власти продолжают уничтожать память о русском происхождении всего»[4].
У цій книжці ми не прагнемо відповісти однією мітологією на іншу. Ми не прагнемо дати український «контрнаратив» і українську «контрпропаганду» у відповідь на російську пропаганду. Ми прагнемо показати, що все складно. Бо істина - складна. І вона часто складається з багатьох чинників, в нею вливаються багато різних річок.
Ми дослідили головні наративи російської історичної пропаганди, поширені в російському та українському сегментах інтернету. Для цього ми використали аналіз даних: дібрали понад 850 тисяч постів з ВК та 16 тисяч постів із фейсбуку (період: з 1 січня 2016 до 1 квітня 2019 включно). З них «цільовими» (вони містять ключові слова, які нас цікавили) виявилися 248 тисяч постів у ВК та 2,5 тисяч постів у фейсбуку. З цього масиву інформації ми вибрали найпопулярніші пости і теми, які проаналізували і завдяки цьому вийшли на ключові наративи. Для відповіді на ці наративи ми звернулися до українських істориків, яким довіряємо. Це Ярослав Грицак, один із найвідоміших українських істориків і най- впливовіших українських інтелектуалів. І це дослідницький проєкт «ЬікБез. Історичний фронт» (Кирило Галушко, Яна Примаченко, Геннадій Єфіменко, Сергій Громенко, Іван Гоменюк), що давно і ретельно займається проясненням різних сторінок української історії.
Скорочену версію головних тем цієї книжки ви можете прочитати в розділі «Резюме». Але, звісно, «диявол криється в деталях», тому повну версію книжки ми дуже заохочуємо вас прочитати.