Резюме

Книжка «Ре-візія історії: російська історична пропаганда і Україна» містить ана­ліз ключових наративів російської історичної пропаганди щодо України та від­повідь українських істориків на ці наративи.

Дослідження провела ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».

Для аналізу російських наративів ми дібрали понад 850 тисяч постів з ВК та 16 тисяч постів з фейсбуку (період: з 1 січня 2016 до 1 квітня 2019 включно). З них «цільовими» (вони містять ключові слова, які нас цікавили) виявилися 248 тисяч постів у ВК та 2,5 тисячі постів у фейсбуку. З цього масиву інфор­мації ми вибрали найпопулярніші пости і теми, які проаналізували і завдяки цьому вийшли на ключові наративи. Роботу з великими даними провела ком­панія «Singularex»; проаналізували та скласифікували ці дані аналітики ГО «Ін­терньюз-Україна»: Оксана Ілюк, Олена Сороцинська та Артур Кадельник.

Відповідь істориків складається з двох частин. По-перше, це аналіз учасників проекту «ЬікБез. Історичний фронт» (Кирило Галушко, Яна Примаченко, Ген- надій Єфіменко, Сергій Громенко, Іван Гоменюк).

По-друге, це інтерв'ю з Ярославом Грицаком, одним з найвідоміших україн­ських істориків та публічних інтелектуалів, професором Українського католиць­кого університету.

Кожен із цих розділів структурований схожим чином: текст поділено на шість головних наративів, з відповідними меседжами та підмеседжами. Нижче - ко­ротко про них.

Наратив І. «Україна - це невдала тінь Росії». У цьому наративі російська історична пропаганда стверджує, що Україна - «окраїна» Росії, звідки, мовляв, походить назва країни; що саме Росія - наступниця Русі; і що українська церква не має підстав для незалежності.

Історики дають детальний аналіз топоніму «Україна», його зв'язку з поняттями «краю» та «країни»; стверджують, що топонім «Україна» вживається з ХІІ сто­ліття, ще до входження у вжиток серед східних слов'ян поняття «Росія».

Наратив ІІ. «Україна - це штучний проект Заходу». У цьому наративі росій­ська пропаганда стверджує, що Україна - це «вигадана» держава, що це «про­ект» західних країн, націлений на послаблення Росії. Стверджується, що «Укра­їну придумали поляки та австрійці», що «українську мову створили штучно», і що «Україна відібрала чужі землі».

Українські історики у відповідь вказують на те, що будь-яка держава - «проект», бо вона продукт колективної уяви та збігу різних чинників. Сама Росія - також «проект», і навіть пізніший: якщо політичний «проект» Україна формується в се­редині XVII столітті з повстанням Хмельницького, то політичний «проект» Росія формується наприкінці XVII - початку XVIII століття, у часи Петра І. Питання ж за­галом не в тому - країна - «проект» чи ні» - а в тому, які ці «проекти» життєздатні. Український політичний проект, який вижив попри війни, Голодомори, репресії та зовнішні агресії, довів своє право на життя. Що ж до тези, що Україна відібра­ли чужі землі, то українські історики звертають увагу на різні концепції держави в Україні (локальна спільнота, що формує свою державу) та Росії (імперія). Землі, «подаровані» Україні з боку Російської імперії чи СРСР, насправді були землями, де більшість населення вже становили етнічні українці, а отже постання України як держави цілком відповідає модерному принципові «самовизначення націй».

Наратив ІІІ. «Крим, Донбас і південний схід України - це Росія». У цьому наративі російська історична пропаганда розвиває свої улюблені тези: мовляв, Крим і Донбас завжди були російськими, а південний схід України - це на­справді «Новоросія».

У відповідь українські історики стверджують, що лише протягом 5,6 % своєї писемної історії Крим належав Росії (11,4 % - Кримському ханату); росіяни ста­новили відносну більшість у Криму лише 4 % його писемної історії, а абсолютну більшість - лише 2,5 %. Донбас же традиційно мав регіональну ідентичність, хоч, знову ж таки, більшість населення, принаймні на сільських територіях, ста­новили і становлять українці. Міт про «Новоросію» пов'язаний з історією коло­нізації Причорномор'я і Приазов'я Російською імперією у XVIII столітті; але го­ловною рушійною силою цієї колонізації були українські селяни, а не росіяни.

Наратив IV. «СРСР - потужна імперія, Сталін - герой». Ще один наратив російської пропаганди полягає у звеличенні радянського минулого і створенні нового культу Сталіна. Відповідно до російських тез, саме СРСР створив Украї­ну, перетворив її з відсталої на прогресивну і промислову.

На думку українських істориків, теза про радянський промисловий «прорив» нехтує ключовим нюансом: питанням величезної і трагічної ціни такої індустрі­алізації. Скрізь у Європі в ХХ столітті відбулася індустріалізація, і тільки в СРСР вона відбулася з такою кількістю жертв: близько 1 млн жертв голоду 1921 р.; близько 1 млн жертв російської громадянської війни 1917-1921 рр.; 3 млн 900 тис. загиблих від Голодомору 1932-1933 рр.; близько 1 млн жертв голоду 1946 р. - і цей список можна продовжувати. Теза ж про те, що СРСР по-справж­ньому створив Україну, ставить все з ніг на голову: саме реальність українсько­го національного руху змусила більшовиків іти на компроміс, створити СРСР як федерацію та запровадити в 1920-х роках політику «українізації».

Наратив V. «Усі українські націоналісти були фашистами». Це одна з най­важливіших тез російської історичної пропаганди.

За аргументами українських істориків, питання про близькість українського інтегрального націоналізму 1930-х років до тогочасного фашизму досі диску­сійне і стосується різновидів націоналізмів 1930-х - 1940-х років. Що ж до ко- лаборації українських націоналістів з нацизмом та участі в нацистських злочи­нах - то деякі епізоди, які розкручує російська пропаганда, давно спростовані, деякі спростовані нещодавно. Важливо, що, згідно з рішенням Нюрнберзького трибуналу, ані ОУН, ані УПА не були визнані злочинними організаціями. Укра­їнські історики наголошують, що нацисти не були зацікавлені в українському незалежницькому рухові, а тому лідери українських націоналістів швидко опи­нилися за ґратами. Але важливий висновок полягає також у тому, що відкриття українських архівів завдяки декомунізації може уможливити ретельніші дослі­дження про участь чи неучасть українських націоналістів у нацистських злочи­нах. Що ж до гасла «Слава Україні», то воно з'явилося ще в період незалежності 1917-1921 років, а коріння його сягає ХІХ століття, творів Шевченка.

Наратив VI. «Україна забула про перемогу над нацизмом». Важливий еле­мент російської історичної пропаганди - у спробі знецінити роль України в пе­ремозі над нацизмом. В одному з меседжів стверджується, що нова українська політика пам'яті нехтує «великою перемогою», в іншому - що саме росіяни звільнили Європу від нацистів.

Українські історики у відповідь наголошують: Україна справді відійшла від ра­дянського трактування перемоги 1945-го року, бо: 1) війна для України почала­ся не 1941, а 1939 року, 2) Україна наголошує не тільки на важливості перемоги, а й на величезній кількості жертв цієї війни, зокрема й невиправданих жертв, принесених самим радянським режимом. У лавах Червоної армії воювало близько 7 млн представників України, тобто приблизно 23 % від загальної чи­сельності Збройних сил СРСР. Загальні втрати Червоної армії становили 8,6 млн осіб, з них українців - близько 3,5-4 млн. Що ж до тези, що Росія звільнила Європу від нацизму, то українські історики наголошують: найбільше від війни з радянських республік постраждали Україна та Білорусь. Крім того, росіяни аж ніяк не єдині, хто воював проти нацизму: українці становили 22-23 % складу Червоної армії, і звершили безліч геройських вчинків; навіть за офіційними ра­дянськими даними, 2 тисячі українців здобули звання Героя Радянського Союзу.