Із виступу Андрія Малишка на зборах письменників Києва 1956 року

Ми колись знали чорні дні і чорні ночі, коли на Україні гос­подарював Молотов. І були банди, і він мізинцем не ворухнув, щоб боронити наш народ.

А як він ставився до письменників? Ненавидячи українсь­кий народ, знаючи його благородну історію, він жодного добро­го слова не казав.

Нас, письменників, називають літописцями народу, ми забу­ли, як в 1947 році Каганович кинув на тортури не тільки наш народ, а і всю націю. Україна має 42 млн населення, вона зветь­ся соціалістичною нацією. Революцією, трудами Україна пока­зала перед всім світом, яка вона героїня і трудівниця, а приїхав цей чоловік і хотів стерти її ногами. Не знаючи нашого наро­ду, звичаїв, культури і ролі в революційній історії світу, ця на­півграмотна істота хотіла кращі сили українського народу по­слати в тюрми, на Соловки і стерти ім’я нашого народу на по­рошок. У нього в розпорядженні не знайшлось стільки вагонів, щоб народ вислати в тюрми, а йому самому треба було сісти в вагон і прокотитися на Соловки (оплески).

Ця нікчемна групочка, як добре говорив мій великий друг Олександр Євдокимович, знайшла ідеологічну базу серед дея­ких письменницьких елементів, вони їх підтримали, а назавтра на Україні Каганович почав розправу з письменниками, знаю­чи, що письменники — це українська пісня, українське слово, українська культура і мова, що убити письменників — це зна­чить убити душу народу.

Хай вони самі згадають, що вони робили в 1947 році: вони посадили більшу частину письменників, композиторів, пісня­рів, знищили їх, знаючи, що народ без своєї мови, без своєї культури, без своєї пісні, без своїх літописців письменників стане глухий.

З перших днів прибуття на Україну почав шукати серед тру­дящих, серед робітничого класу, серед колгоспників, особливо серед інтелігенції націоналістів. Йому так хотілось знайти, що він готовий був сам сфабрикувати документи, щоб з найчесні- ших, найталановитіших людей, патріотів Радянської Вітчизни зробити поганих, чорних людей.

Я чув сьогодні виступ Максима Тадейовича, одного з най­світліших митців нашої літератури. Він не розказав усе, як той самий Каганович, не розібравшись у могутній поезії видатного українського поета Рильського, назвав його петлюрівцем...як він спеціально перекрутив вірш, який написав Максим Таде- йович. Він тоді сказав, що Ви написали про Петлюрівську Цен­тральну Раду.

Хай сьогодні згадає мій добрий друг Олександр Євдокимович Корнійчук, як його і мене о другій і третій годині ночі кликав Каганович і, стукаючи кулаком по столу, загрожував, що він нас посадить в тюрму, якщо ми не розкриємо націоналістичну групу. Він тоді ходив по кімнаті...

Тоді ми заявили, що серед українських письменників націо­налістів немає, а він назвав прізвища Рильського, Яновського і Сенченка. Тоді ж він погрожував молодим письменникам Гон­чару, Козаченку, Новиченку та ін.

Обурений поведінкою Кагановича, я, як комуніст і член ЦК комсомолу України, звернувся в ЦК комсомолу і ми з секрета­рями написали листа товаришу Сталіну про неправильну пове­дінку Кагановича на Україні. Не знаю, чи той лист побував у тов. Сталіна, але я добре знаю, що через 3 дні вночі нас покли­кав Каганович і той лист був уже у нього в руках.

Знаєте, після цього нагород не дають, а дають догани. Мене зняли з редактора журналу і вдома я приготував невеликий че­моданчик, на всякий випадок, в “кагановицьку командировку”. На моє щастя він не встиг посадити нас в тюрму...

На Курсько-Білгородській дузі, коли ми захопили Охтирку, я бачив список комуністів і активу, які підлягали розстрілу, підписаний Гебельсом.

За 6 місяців свого не секретарювання, а панування і царю­вання, він знищив і посадив в тюрми 8 тисяч радянських лю­дей, уподоблюючись тому сатрапу Ніколаю Палкіну. Він під­німав на Україні гангстерів, пройдисвітів, щоб вони робили розгул на нашій Україні.

Можна сьогодні згадати імена зацькованих ним людей — Олександра Довженка, Остапа Вишні, Юрія Яновського й ін­ших діячів української культури. Та й не тільки української культури. Мабуть, він не бачив їх сліз, мабуть, він не чує пла­чу їх рідних сімей.

Із виступу Андрія Малишка на зборах письменників Києва 1957 року

...Я пам’ятаю нашу рідну землю, яка лежала в бомбах і руї­нах після війни. Ми знали, що вона підійметься з руїн і самі своїми руками брали посилочки і підіймали Україну з попелу.

І тоді, коли Україна підіймалась із ран, коли фашизм був повергнутий, у наше життя непрохано вдерся авантюрист і пройдисвіт, який оголосив себе вождем українського народу. Це був 1947 рік...

З приходом на Україну хабенського баришника Каганович, стало дуже тяжко. А як же могло бути легко, коли прийшов хабенський баришник і торгаш, син скотопромишленика, лю­дина малописьменна, нахабна, яка почала підбирати в свою свиту людців ідеологічно нестійких, авантюристів, непманів, які проти Гітлера не воювали. Не трудових людей, а інтриганів, які протягом років сиділи в темних норах і ненавиділи україн­ський народ. Серед таких людей цей торгаш, син скотопромиш­леника, і став вождем.

Це не дивно. Історію його кар’єри ми добре знаємо. Він їх (цих людей) заквасив ще будучи в 29, 28 році секретарем ЦК на Україні. Ці викормиші і гадьониші, це плем’я виросло з от­руйного дерева Кагановича, виросло, щоб жалити синів украї­нського народу. Із тих могил, які виросли по волі Каганович, волають Микола Куліш і Влас Якович Чубар і десятки, і сотні синів української інтелігенції, розстріляної тоді.

І ось цей кат знову виринув на Україні в 1947 році. Та як виринув. Всі недобитки, вся ота сволота потягнулася до нього. Обсіли його і почали йому готувати новий етап розправи з ук­раїнським народом.

Я це вперше побачив в 47 році, коли мене, фронтовика, ще в воєнній гімнастерці покликали о третій годині ночі разом з Корнійчуком до Кагановича. Ми зайшли у той кабінет, де він сидів на місці товариша Хрущова, а одесную сиділи, як зброє­носці, три його викормиші. Вони мають звання письменників і зараз знаходяться у цьому залі. Я сподіваюся, що сьогодні вони виступлять і скажуть, що вони рішали тоді з Кагановичем. Очевидно вони накрили тоді чорну пелену над Україною.

Каганович запитав тоді мене:

- Як ви гадаєте, в українській культурі є націоналісти?

На честь товариша Корнійчука я повинен сказати, що він тоді твердо відповів, що націоналізму у нас немає.

На це Каганович сказав:

— Саша, какой вы стали обтекаемый.

Пам’ятаю тоді зайшли товариші Литвин і Козаченко. Та, на жаль, через два дні, коли я прийшов чергувати в Спілку, в ка­бінеті Олександра Євдокимовича сиділо десятків зо два письмен­ників, які, до речі, й сьогодні здраствують. Один з них сказав:

- Товариш Малишко, ідіть звідси, бо вам тут нема що ро­бити!

Я подивився на те, з ким проводив нараду товариш Корній­чук і зрозумів, що мені там справді нема чого робити. Я вірив йому, як своєму другові і не думав, що за 48 годин його прин­ципи так різко поміняються. Я пішов додому, але переживав за вас, товариш Корнійчук. За кого ви далі будете і проти кого?

А через тиждень відбулась нарада молодих письменників, де Каганович руками молодих письменників вибивав із сідел ста­ріших письменників. Ви, тов. Корнійчук, тоді казали: “Я впер­ше в житті почув правду з цієї трибуни. Сказав її Л. М. Кага­нович. З цієї трибуни я не чув раніше цієї правди”.

Невже ви сьогодні вірите в те, що ви тоді сказали?

Тут на зборах, повинен бути присутній тодішній заступник голови Ради Міністрів товариш Бажан.

В опері на “Аїді” товариш Бажан сказав приблизно щось таке: “Коли я рухну, то рухне українська культура”. Але ви, товаришу Бажан, вирішили не рухнути, а обрушитися на ук­раїнську літературу. Ви написали статтю в “Радянську Украї­ну”, де опаскудили видатних митців світового значення, напи­савши два підвали під заголовком: “Добити націоналістичне охвістя”.

На цьому розгромному пленумі за три дні виступило більше ста чоловік письменників. Дісталося тоді Яновському за “Живу воду” і Сенченкові за роман “Його покоління”, і поетові Мак­симу Рильському.

Мало того, коли проходив київський міський партійний ак­тив, ви мали честь бути в комісії, яка складала резолюцію по справі фракціонерів антипартійної групи, і ви тоді один висту­пили проти виключення Кагановича з партії.

В 1956 р., зразу після розвінчання культу Сталіна, я мав честь виступити з трибуни і різко критикував дії Кагановича. Я сказав, що Каганович сам себе оголосив вождем українсько­го народу, що Сталін не вірно критикував Довженка. Ви вима­гали виключити мене за те з партії.

Тов. Новиченко працював тоді в ЦК партії. Він готував до­повідь Кагановичу, яка звалася “Про націоналістичний ухил в комуністичній партії України”. Він займався тоді тим, що ви­кликав до себе молодих літераторів і намовляв їх виступати проти видатних митців України: тов. Довженка, Рильського, Яновського. Дехто, на жаль, попався на цю вудочку. Після того, як доповідь була підготовлена, Каганович вигнав Нови- ченка з працівників ЦК, використавши його. Але товаришу Новиченку не звикати, бо він занадто часто міняв свої позиції й оцінки. Наприклад, у 1942 році восени в Уфі в доповіді про українську прозу він підносив Довженка до небес, а в 1944 ро­ці, коли культ особи опаскудив Довженка, виступав в Радян­ській Україні” і говорив, що Довженко на 100 км відстоїть від марксизму. Більше того, тов. Новиченко підбивав і мене вис­тупити проти Довженка, але я відмовився... В макеті “Історії української літератури” Новиченко писав “Реакційний анти- партійний...

Я сказав тут тільки якусь частину правди. Хотілося б, щоб в розвиток цієї правди товариші виступили і сказали, чи це вони робили по добрій волі, чи їх примушував це робити Кага­нович. Нарешті треба відкрити дужки, бо людська правда — вона не стирається і, якщо ви думаєте, товариші, що це забу­ли, то ви жорстоко помиляєтеся...

Із архіву Ігоря Забашти, сина поетеси Любові Забашти, дружини А. Ма­лишка.