Від створення Руху до формування парламентської опозиції

В умовах лібералізації в Україні почали виникати різні групи „зелених", політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р у Львові — „Товариство Лева", 1988 р у Києві — клуб „Спадщина" та студентське об’єднання „Громада") Ix діяльність одразу ж ви­ходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру Восени 1987 р у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК) За спробу провести у 1988 р демонстрацію до дру­гої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було за­арештовано Наприкінці 1987 р виходить з ув’яз­нення й повертається в Україну ряд відомих право­захисників, зокрема В Чорновіл і M Горинь, у січні 1989 р — Л Лук’яненко, який мав 26-річний „стаж" політв’язня У 1988 р офіціозне святкуван­ня РПЦ в Москві (а не в Києві) 1000-ліття вве­дення християнства на Русі було використано диси­дентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ

Великий вплив на ситуацію в Україні мало ви­никнення в CPCP народних рухів, насамперед у республіках Балтп (перший народний фронт виник в Естонії у квітні 1988 р ) 7 липня 1988 р Ук­раїнська Гельсинська спілка (УГС), створена на ос­нові відновленої УГГ, оприлюднила „Декларацію

принципів*¹, що за цілим рядом положень була близькою до програмних принципів народних рухів республік Балтії: перетворення CPCP на конфеде­рацію незалежних держав; влада — демократично обраним радам; державність української мови; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв’язнів; легалізація УКЦ та УАПЦ.

В червні 1988 р. у Львові відбувся несанкціоно­ваний мітинг, на якому пролунав заклик до створен­ня Демократичного фронту. Влітку у львівських мітингах брали участь політичні сили широкого спектра: від міськкому комсомолу до УГС.

Такі сили виявилися в Спілці письменників Ук­раїни, де й було висунуто восени 1988 р. ідею ство­рення „Народного руху України за перебудову“. На її підтримку висловилися на початку 1989 р. й уста­новчі конференції українського історико- просвітницького товариства „Меморіал** та Това­риства української мови ім. Т.Шевченка.

До проекту програми Руху, який вдалося надру­кувати лише в „Літературній Україні** 16 лютого 1989 р., було внесено положення про визнання керівної ролі партії, чого, зрозуміло, не було в про­грамах народних рухів Балтії, але чого вимагали в ЦК КПУ (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). Незважаючи на _кце, проти ініціаторів Руху та ще не надрукованого (!) проек­ту було розпочато кампанію цькування з перекру­ченням змісту документа. Через півтора року після цих подій тодішній секретар ЦК КПУ (під час об­говорення програми Руху він займав посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ і брав участь у теледебатах із одним з ініціаторів Руху філософом М.Поповичем) Л.Кравчук визнав це як помилку і ЦК, і власну. Погрози, що членство в Русі стане несумісним з членством у КПРС, обме­жували можливості для співробітництва комуністів з Рухом, посилювали в Русі його радикальне крило (проти чого в своїх промовах якраз і виступало керівництво КПУ).

І все ж, оскільки Рух виступав за економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі його діяльності об’єднатися в ньо­му представникам різних поглядів: від коммуністів- реформаторів до членів УГС та інших орагнізацій, що виступали з позицій антикомунізму.

—Бойовим хрещенням для активістів нових ор­ганізацій стали вибори народних депутатів CPCP навесні 1989 р., коли вперше за багато десятиріч у рядянській виборчій системі на одне місце претен­дувало кілька кандидатів, та ще й висунутих „зни­зу “. Незважаючи на антидемократизм Закону про вибори, вдалося провести ряд депутатів від опозиції і „провалити** деяких кандидатів від партапарату (наприклад, першого секретаря Київського міськ­кому партії К.Масика). У Львові під час мітингів вже майоріли синьо-жовті прапори, лунали заклики до страйку. Розпочинався справжній бум „нефор­мальної** преси.

Влітку 1989 р. страйк шахтарів охопив найваж­ливіші вугільнодобувні райони CPCP, у тому числі Донбас та Львівсько-Волинський басейн. І хоча вони висували тоді здебільшого економічні вимоги, КПРС уже не могла виставляти себе захисником інтересів робітничого класу.

8-10 вересня у Києві відбувся установчий з’їзд Руху, який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій програмі зазначалося, що Рух підтримує „принци­пи радикального оновлення суспільства, проголо­шені XVII з’їздом КПРС, XIX Всесоюзною партконференціею**. „Ленінська національна політика** ще протиставлялася „сталінській моделі тоталітарного псевдосоціалізму**, висувалася ідея нового союзного договору, що було співзвучно з ви­могами прибалтів, але проти чого тоді ще виступав Горбачов, при цьому вже не згадувалося про за­гальносоюзну конституцію; інакше кажучи, тепер Рух обстоював перетворення CPCP на конфеде­рацію. У той же час лідери УГС вже агітували за вихід із складу CPCP І хоча головою Руху був об­раний комуніст !.Драч, секретаріат Руху, який ре­ально здійснював політику цієї організації, очолив один із лідерів УГС М.Горинь, що свідчило про тенденцію до радикалізації Руху.

У вересні 1989 р., на пленумі ЦК КПУ в при­сутності Горбачова, Щербицький нарешті пішов у відставку і першим секретарем ЦК КПУ було об­рано В.Івашка.

Дуже важливою масовою акцією Руху став „живий ланцюг** між Києвом та Львовом у січні 1990 р., присвячений проголошенню 1919 р. об’єнання УНР та ЗУНР в єдину державу. Він де­монстрував силу Руху, єдність України (на проти­вагу словам Горбачова, що пролунали незадовго до того у Литві, про Харків як „російське місто'*), ак­центував увагу на тому, що саме цю подію, а не події осені 1939 р. слід вважати юридичним аргу­ментом на користь соборності України. Другою ма­совою політико-просвітницькою акцією Руху стало святкування у серпні 1990 р. 500-річчя запорозь­кого козацтва.

Таким чином, демократичний рух значною мірою відбувався під прапором національного відродження. Це давало змогу досить швидко здійснити політизацію україномовного населення (серед делегатів установчого з’їзду Руху було 85% українців, 95% з них назвали рідною мовою ук­раїнську, половина делегатів була із західних облас­тей. Водночас на сході й півдні України спроби за­лучити широкі маси населення до участі у демокра­тичному русі шляхом використання гасел національного відродження наштовхнулися на значні труднощі, більше того, відвернули частину населення від Руху. Тому важливим було прийнят­тя установчим з’їздом Руху низки звернень до не­українського населення, серед яких — резолюція „Проти антисемітизму**, „Заява з’їзду на підтрим­ку прагнень кримськотатарського народу".

У зв’язку з процесом відновлення історичної справедливості виникло питання про повернення власності УАПЦ та УКЦ, що відійшла до РПЦ. Це призвело до конфліктів між віруючими різних конфесій, у тому числі прихильниками УАПЦ та УКЦ, захоплення храмів, що відбивало боротьбу за сфери впливу. До розпалювання конфліктів доклав руку партапарат, який прагнув таким чином посла­бити і дискредитувати опозицію. Усе ж, в результаті боротьби за легалізацію УАПЦ та УКЦ, в жовтні 1990 р. переїжджає до України патріарх УАПЦ Мстислав, у березні 1991 р. — кардинал Лю- бачівський.

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. показали, що позиції Руху (який до виборів не був зареєстрований, що ускладнювало висуван­ня кандидатів) на сході і півдні республіки слабкі. В цілому по Україні Демократичний блок, в якому ос­новною силою був Рух, завоював 1/4 мандатів, на основі чого було створено парламентську опозицію — Народну раду. При цьому у трьох західних об­ластях: Львівській, Івано-Франківській і Тер­нопільській Рух одержав повну перемогу, а ком­партія в радах перейшла в опозицію.