ВЕЛИКЕ НАРОДНЕ ПОВСТАННЯ

Протягом першої половини XVII ст. на українських землях спосте­рігалося неухильне посилення феодально-кріпосницького та національ­но-релігійного гніту. Утвердження фільварково-панщинної системи гос­подарства супроводжувалося зосередженням землі в руках панів, зро­станням визиску трудящих, обезземеленням та закріпаченням селян і міщан.

Портрет Б. Хмельницького (з гравюри Гондіуса)

У відповідь на це прокотилася хвиля виступів народних мас, які набули найбільшого розмаху і сили у 30-х роках. Козацько-селянські повстання показали, що, по-перше, ос­новній масі українських панів були чужи­ми інтереси визволення України з-під ко­лоніального ярма Польщі й створення на­ціональної держави; по-друге, частина за­можного козацтва й старшини проявила хитання, прагнула уникнути участі в бо­ротьбі, а інколи брала участь у придушенні повстань; по-третє, керівники повстань че­рез страх залишити свої території не про­водили наступальних операцій, внаслідок чого осторонь боротьби залишилося насе­лення центральних і північних районів Пра­вобережної України, Чернігівщини та за­хідноукраїнських земель.

Враховуючи уроки народних виступів, чигиринський сотник Богдан Хмельниць­кий за таких обставин розпочав підготов­ку до нового повстання. Сучасники відзна-

Картосхема розташування козацьких січей

чали його великий розум, мужність і досвідченість у військових справах. Відома його участь у повстанні 1630 і 1637-1638 років. З кінця 30-х років він користувався чи не найбільшим авторитетом серед козаків, які у 1638-1639 роках довіряли йому захист своїх інтересів у переговорах з польським урядом.

Є підстави вважати, що Б. Хмельницький у складі козацьких підроз­ділів брав участь восени 1645-го в облозі і захопленні Дюнкерка (Фран­ція).

Карта України з Польщею у першій половині XVII ст.

В кінці грудня Хмельницький з найближчими соратниками поспішив на Запорожжя і зупинився табором недалеко від Запорозької Січі, роз­ташованої на Микитиному Розі, на острові Буцький (Томаківка). Не гаю­чи часу, він почав скликати до себе усіх знедолених, що перебували на Запорожжі. Вони стали першими бійцями української армії, яка почала формуватися.

Порозумівшись з козаками Черкаського полку, що перебував у складі польської залоги на Січі, повстанці 25 січня 1648 року оволоділи нею. Фак­том великого історичного значення стало обрання на козацькій раді, вірогідно в кінці січня - на початку лютого, Б. Хмельницького гетьманом Війська Запорозького. Ці події і були початком української національно- визвольної революції.

Після блискучих перемог українського війська під Жовтими Водами і Корсунем (травень) козацьке повстання швидко переростало в загаль­нонаціональне. Вражені швидкістю його поширення на все нові і нові райони, сучасники порівнювали розвиток боротьби з пожежею. Як засв­ідчують дослідження М. Грушевського, М. Костомарова, І. Крип’якеви- ча, В. Липинського, С. Томашівського та інших авторів, протягом черв- ня-листопада національно-визвольна і соціальна боротьба, по-перше, охопила всі без винятку етнічноукраїнські землі, що перебували у складі Польщі і Литви, по-друге, вона мала винятково масовий характер.

Керівною і провідною рушійною силою революції було козацтво. Воно міцно тримало провід національно-визвольної боротьби і винесло на своїх плечах її основний тягар. Саме козацтво становило кістяк національної армії, соціальну основу формування нової політичної еліти, відігравало провідну роль у процесі державотворення, чинило наиорганізованішии, найефективніший опір феодалізації соціально-економічних відносин.

Надзвичайно активну участь у революційних подіях взяло се­лянство. В 1648 році на терені українських земель не знаходилось жодного куточка, де б не сталися виступи селянства. У різних джерелах постійно зустрічаються свідчення сучасників про масовий характер їхньої участі у боротьбі, наприклад: «У Литві і Білій Русі хлопство збунтувалося проти своїх панів», «хлопська повінь опанувала всю Україну».

Немає підстав ігнорувати важливу роль у революції міщан, участь яких у подіях 1648 р. була теж масовою. Оскільки останнім часом в історіографії було поставлено під сумнів визвольний характер дій за­гонів повстанців і наступу підрозділів української армії в центральні і західні регіони влітку і восени, зроблено спробу розглянути їх в одній площині з діями польського війська, а також висловлено міркування про байдужість міщан до революційних подій - посилаємося на деякі свідчення сучасників. Вже в кінці травня брацлавський воєвода А. Кисіль повідомив, що по-перше, Б. Хмельницький розіслав листи до міст, і, по-друге, що вони з радістю зустрічали гетьмана, відчиня­ли йому брами міст і приймали його підданство. В другій половині чер­вня шляхтич М. Волинський занотував новину про те, що «міста коза­кам добровільно піддавалися і до них приєднувалися».

Як з’ясував В. Липинський, ча­стина української шляхти відіграва­ла досить помітну роль у розвитку революції протягом 1648-1657 ро­ків, зокрема, у веденні національ­но-визвольної боротьби, розбудові державних структур, формуванні еліти, політичної програми уряду тощо. Потрапляючи до складу пол­кової та генеральної старшини, шляхтичі проявляли схильність, по- перше, до копіювання в процесі дер­жавотворення політичних структур польського суспільства; по-друге, до перетворення самих себе у ти­пових панів-власників, відновлення дореволюційних форм власності на землю; по-третє, у зовнішньополі­тичній діяльності вони прагнули до порозуміння з польським урядом. Цей політичний курс загострював

Гетьман Б.

Високий Замок у Львові, здобутий М. Кривоносом у 1648 р.

соціально-політичну бороть­бу, що негативно позначи­лося на розбудові держави.

Не слід також недооці­нювати участі в революцій­них подіях православного ду­ховенства, особливо його ни­зів, протягом 1648 року. Його ж верхівка займала переваж­но обережну позицію, інко­ли брала на себе посеред­ницькі функції у переговорах польського уряду з гетьма­ном, а у 1651 році сприяла захопленню Києва литовсь­кими військами.

Не може не вражати різноманітність форм боротьби в роки рево­люції, яка точилася в різних сферах - соціальній, політичній, ідео­логічній - від найпростіших до найскладніших форм. На жаль, домінува­ли насильницькі, збройні форми розв’язання існувавших суперечностей. Боротьба часто набирала надзвичайно жорстокого характеру і інколи виливалася, по суті, в етнічні чистки з усіх сторін, втягнутих у її вир.

Оскільки воєнні дії велися переважно в Україні, то саме українці зазнали найбільших втрат. Розправляючись з повсталим населенням Пра­вобережжя, київський воєвода С. Чарнецький вдавався до поголовного винищення українців. За його власним визначенням, зробленим у листі до одного з шляхтичів, «100 тисяч вже тут загинуло цього хлопства».

Щодо змісту, характеру й мети боротьби. Спираючись на доробок М. Костомарова, вітчизняна історіографія кінця XIX - першої половини XX ст. (праці В. Антоновича, М. Грушевського, І. Крип’якевича, І. Фран­ка та інші) встановила, що боротьба, яка розпочалася у 1648 році, спря­мовувалась на ліквідацію польського панування. Інша справа, що, за винятком В. Липинського та І. Франка, ніхто не займався висвітленням проблем рівня усвідомлення учасниками боротьби її мети, національної ідентичності, національних інтересів. В радянській історіографії вона або обходилась мовчанкою, або подавалася на догоду концепції «возз’єднан­ня України з Росією». І лише в 90-х роках XX ст.

Сутність боротьби українців, її характер і мету не можна зрозумі­ти, не враховуючи, що нестерпність національно-релігійного і соціаль­ного гноблення викликала небаченої сили вибух ненависті до поляків, євреїв, католиків і уніатів, що обернувся величезною трагедією для де­сятків тисяч осіб на терені всієї України, проявами етнічних чисток, яким не може бути виправдання.

Воєнні походи Богдана Хмельницького

Охоплений панікою львівський синдик С. Кушевич, оповідаючи про повстання в Кам’янці-Струмиловій (нині Кам’янка-Бузька), зазначав: «Вбито католиків, замучено ксьондзів, потоптано святощі. Вже стало небезпечно на селах і шляхах через бунти всієї Русі, яка з непримирен­ною ненавистю до католиків убиває і жахливо мордує всіх». Але вже сучасники розуміли, що головна причина струсів лежала не в сфері притаманної українцям етнопсихології чи ментальності, а в їхньому гноб­ленні з боку панства, орендарів, державних структур Речі Посполитої, католицького духовенства.

Українці, як і нідерландці під час своєї революції (1566-1609 рр.) намагалися знищити національно-релігійне гноблення і все, що було з ним зв’язане. Вони не приховували намірів ліквідації польського пану­вання. Серед українців, хоч ще й в розпорошеному стані, та все ж за­роджувалась ідея необхідності створення своєї національної держави. Народний рух надзвичайно скріпляв сили повстання. Всі осередки польського опору по містах і замках були винищені. Маси населення палали жадобою «кінчати ляхів». Ніколи ще повстання не мало такого всенародного характеру.

Але ці виступи одночасно приносили багато труднощів Запорозькому Війську. Недисципліновані загони вели війну на свій розсуд, незважаючи ні на який план. Амбіційні ватажки не визнавали будь-якого керівництва. І тут Хмельницький виявив свій незвичайний організаційний хист: з цього різнорідного військового матеріалу зумів створити регулярну армію.

Поляки теж не гаяли часу. Щоб затримати повстанців, вони всту­пили з Хмельницьким у тактичні переговори. Коли біля Львова збирало­ся їхнє військо, одягнене в сліпучі шати, які так полюбляла шляхта, очевидець зауважив, що поляки збираються воювати не «залізом», а «золотом та сріблом». 23 вересня воюючі армії зустрілись під Пилявцями. Козаки зі своїми союзниками татарами за кілька годин знищили ще до- недавно величне військо вщент.

Дальший похід відбувається без перешкод, бо польського війська вже не було. Волинь, Галичину, Холмщину охопив вогонь повстання. Західні землі, що переживали найгостріший гніт і здавна вели боротьбу проти польської влади, з особливим захопленням зустрічали козацьку армію, творили повстанські загони, винищували польську шляхту. Але мета дальшого походу Хмельницького була тільки політична - добити­ся миру з Польщею. Під Замостям він уклав перемир’я з новим польським королем Яном Казимиром, після чого повернув свої полки до Києва.

Епопею великих воєнних успіхів Хмельницький закінчив тріумфаль­ним в’їздом до старої столиці України. Переможця вітали всі верстви на­селення — міщани, духовенство, академія, - вітали гетьмана як «другого Мойсея, що визволив український народ з лядської неволі». Під час пере­бування в Києві Хмельницький із старшиною обговорює плани подальшої політики. Повстання, яке на початку було справою Війська Запорозького, охопило всі українські землі, розворушило народ, усунуло з України польську владу. Давній лад перестав існувати, на його місце треба було встановити новий. І Хмельницький у своїй політичній далекозорості вже тоді вказував один шлях — утворення Української держави.

Провідні лінії програми Богдана Хмельницького були такі: розбити Польщу, визволити всі українські землі і з’єднати їх у велике незалежне князівство. Для втілення своїх задумів він вважав за потрібне викори­стати сили народних мас, створити велику армію і утримувати союз з Кримом. Ці плани здавалися цілком реальними. Селянські маси в той час виявляли незвичайну енергію. Ненависть до Польщі була така велика, що здавалося неможливим, щоб польська влада повернулася. Бажання мати свою державу проявлялося сильно і вже поширювалися чутки, що Хмельницький творить «вільне князівство козацьке», «удільну і відок­ремлену державу», що має коронуватися «митрою руського князівства».

Та зовнішні і внутрішні обставини перешкодили здійсненню цих планів. Польща ще не була повністю розгромлена, магнати вжили всіх зусиль, щоб війну продовжити і повернути назад свої землі в Україні. До того ж внутрішні відносини України не були ще сконсолідовані. Наростали про­тиріччя між селянством, з одного боку, і козацькою старшиною - з іншого, визрівала боротьба за здобутки повстання, які кожна сторона бажала присвоїти собі. Ці різнорідні причини спонукали Хмельницького до’ обе-

режної і поміркованої політики і примусили максимальні задуми відкласти до слушного часу.

Влітку 1649 р. війна розгорілася заново. Хмельницький розу­мів, що це вирішальні події: «Стіна з стіною зудариться, одна впа­де, друга встоїться». Польське військо пе­рейшло річку Случ - демаркаційну лінію і по­чало громити прикор­донні українські залоги. Одночасно литовські магнати рушили в на­прямі на Київ. Щоб уберегти Наддніпрянщину, Хмельницький вислав на Полісся полковника Михайла Кричевського, який спинив похід литовсь­кого війська, загинувши сам. Гетьман же вирушив на Волинь і своїми передовими полками загнав поляків до Збаража, а з головним військом вирушив назустріч королю Янові Казимиру під Зборів. Він кинув кінноту на польські обози, що розтяглися на великому просторі, змішав їх і знищив, а з піхотою оточив короля, який змушений був запросити пе­ремир’я.

18 серпня 1649 р. був укладений Зборівський мир, згідно з яким число реєстрового війська визначено у 40 тис. Козаки мали право жити у трьох воєводствах: Київськім, Брацлавськім і Чернігівськім, від Случа і Дністра на заході і до московського кордону. На козацьку територію королівським військам входити заборонялось. Державні посади в трьох воєводствах могли обіймати лише шляхтичі православної віри. Київсь­кий митрополит мав увійти до сенату. За всі воєнні «провини» проголо­шено амністію шляхті, що брала участь у повстанні, їй поверталися конфісковані маєтності.

Зборівський договір був укладений під тиском хана, який намагався не допустити росту сил України і підтримав польські вимоги. Але Хмель­ницький не рахувався з цим паперовим актом, розуміючи, що справу вирішить фактична сила. Та Зборівська угода давала Україні широкі права, і гетьман використав їх для державної розбудови.

Зборівський мир висвітлив ті внутрішні і зовнішні проблеми, на які мав зважити Хмельницький. Те, що інтереси селянства практично про­ігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельниць­кий і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Адже це була їх соціально-економічна система, в якій вони посідали панівне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розви­неться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався в Україні.

Іншою великою проблемою були взаємини з кримськими татарами. Розуміючи їхнє значення в нещодавно здобутих перемогах і у наступних битвах з поляками, Хмельницький прагнув будь-якою ціною зберегти союз із татарами. Але політика татар полягала в тому, щоб не допусти­ти зміцнення жодної християнської організації. Використовуючи Хмель­ницького для ослаблення Польщі, кримський хан планував таким чином спрямувати українських козаків проти Москви. Та Хмельницький, по- кладаючи великі надії на підтримку Московії, не пішов на пропозицію татар, запропонувавши у 1650 р. похід на менш захищену й легше при­ступну Молдавію. Протягом кількох наступних років Хмельницький брав активну участь у молдавських справах і навіть сподівався посадити там господарем свого сина Тимоша. Проте загибель останнього у 1653 р. під час оборони Сучави поклала кінець невдалій кампанії.

Від початку гетьманства Хмельницький також зав’язав відносини з Портою і золотом здобув собі в Стамбулі такі впливи, що навіть мав свою партію в султанській раді, яка підтримувала його плани. Після обміну по­сольствами з обох сторін султан у 1651 р. окремою грамотою заявив го­товність прийняти протекторат над Запорозьким Військом. Але через поширену серед українців ненависть до «бусурманів» та внутрішні зміни в самій Оттоманській Порті ця угода так і лишилася нездійсненною.

План битви під Берестечком. 1651 р.

П — поляки, X — військо Хмельницького, T — татари

Тим часом у 1651 р. почався новий етап польсько-української війни. І знову обидві армії зі­йшлися на Волині, цьо­го разу під Берестечком, де козаки перемогли б, але татарський хан, що прийшов на поміч, в ос­танню хвилину зрадив українців. Він вивіз геть­мана з собою далеко в степи. Українські війська лишилися без керівни­ка. Настав переполох і замішання, при відступі багато козаків загинуло в болотах. Поляки при­мусили Хмельницького до нового миру в Білій Церкві, козакам лишилася тоді одна тільки Київщина, а інші землі за­брали поляки.

У 1652 р. козаки помстились за берестецьку невдачу у битві під Ба­тогом, де страшенно погромили поляків. Коли розлетілася звістка про перемогу, знову спалахнули повстання проти польської шляхти й ко­зацькі війська зайняли більшу частину території, яку вони контролюва­ли до поразки під Берестечком. Але тепер ставало очевидним, що роки страшного кровопролиття та руйнації починають даватися взнаки. Ні поляки, ні українці вже не мали такого бойового запалу, військові дії точилися мляво, обидві сторони були виснажені і не в змозі завдати одна одній вирішального удару.

Отже, національне повстання в Україні, що розпочалося під прово­дом козацтва на чолі з Б. Хмельницьким у 1648 р., підняло на боротьбу увесь народ. У ході повстання було ліквідовано панівний польсько-шля­хетський режим, створено політичний та соціально-економічний лад, в якому українці вбачали соціальний ідеал; забезпечено формування но­вої адміністрації та державних інституцій.