УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ

Вже після підписання Зборівського миру фактично влада в Україні перейшла в руки Запорозького Війська. Набрала більшої сили розбудо­ва держави, що спиралась на глибокі традиції. Як свідчать історичні джерела, формування козацької державності пов’язане з давніми часа­ми, особливо з початком функціонування Січі.

Якщо вже на початковому етапі революції, про що вже йшла мова, Б. Хмельницький та його прибічники висунули і в подальшому фактич­но реалізували ідею автономії для козацького регіону, то наступний перебіг подій, особливо українсько-польські переговори в лютому 1649 р. у Переяславі, показав, що гетьман переосмислив уроки минулорічної боротьби. Вперше в історії української суспільно-політичної думки були сформульовані основоположні принципи національної державної ідеї, що надалі розвивались у квітневих переговорах з московським посольством. Відтепер в основу всієї внутрішньої і зовнішньої політики покладено здійснення права українського народу на створення своєї незалежної, соборної держави в етнічних межах проживання. Вона розглядалась як спадкоємиця Київської Русі.

Програма державного будівництва, що створена після Зборівського миру, вже не сходила зі столу Хмельницького. Він неухильно добивався

Українська козацька держава. XVII ст.

здійснення її основних положень. У відповідності до програми військовий штаб гетьмана, генеральна старшина почали виконувати функції кабіне­ту міністрів і зайнялись організацією держави. Цілу територію поділено було на полки і сотні, військові старшини виконували також функції цивільної влади.

Козацька старшина в цей час ще здебільшого щиро орієнтувалась на зв’язки з Польщею, вона уявляла собі, що козаччина зможе одержати свій повний розвиток у Речі Посполитій, якщо тільки король скріпить свою владу, буде «самодержцем» і не допускатиме впливу магнатів - козаки все ще вірили в добру волю короля. Тому Хмельницький утри­мував доброзичливі відносини з Польщею і лояльно виконував постано­ви Зборівського договору.

Але Польща не відповідала лояльністю на дії гетьмана і не поспіша­ла виконувати зобов’язання Зборівського миру. Православний митропо­лит не дістав обіцяного місця в сенаті, бо цьому противилось католиць­ке духовенство, не повернено православним спірних церковних маетно­стей. Польський уряд не провів навіть амністії учасникам повстання, багато повстанців було покарано смертю. Це викликало в Україні над­звичайне обурення. Селянство знов підняло грізний бунт.

Б. Хмельницький все більше усвідомлював, що безперестанна бо­ротьба з поляками дуже змучила український народ. У війнах знищено багато міст і сіл - залишилися від них самі руїни. До продовження війни народ не мав уже сил. Хмельницький роздумував, що далі робити. Со­юзника достойного не було. Татарський хан дбав тільки про здобич і за гроші готовий зрадити українців і стати на бік Польщі. Порозуміння, що відбулось між Польщею і Кримом при пасивності Туреччини, ставили Україну в дуже небезпечний стан. Тому гетьман почав переговори з мос­ковським царем.

Ще задовго до Хмельницького українські політичні діячі Сагайдач­ний, митрополит Борецький намагалися здобути протекторат Росії. Такі ж кроки робив і Хмельницький, прагнучи до прихильності царя Олексія. На початку 1654 року до Переяслава прибуло московське посольство для переговорів про союз.

Остаточний договір представники обох сторін уклали в Москві в бе­резні 1654 р. (так звані «Березневі статті»). Цар забезпечував Україні її права: геть­мана і старшину обирає рада; українська адміністрація і судочинство не підлягає Московщині; податки збирає український скарб; козацьке військо нараховує 60 ти­сяч; залишається давній поділ на стани - козацький, шляхетський, міщанський і духовний, кожний стан зберігає свої пра­ва; Україна має право вести переговори з іншими державами.

Союз з Москвою був оснований на твер­дих, реальних міркуваннях української по­літики. Це не було ніяке не приєднання «відрізаної вітки до материнського пня», як це пізніше трактувалося російськими політиками. Не йшлося також про визво­лення православної церкви: між українсь­кою і московською церквами існували такі побутові розбіжності, що найбільш воро-

Цар московський Олексій Михайлович

Переяславська Рада

же до зв’язків з Москвою по­ставилось українське духо­венство. І сам Хмельницький неохоче погодився на стано­вище царського васала і не думав піддатися на керівниц­тво Москви. Як і раніше при різних політичних комбінац­іях, так і тепер він не дуже рахувався з накинутими на нього зобов’язаннями, а йшов своїм власним шляхом до скріплення своєї влади і держави.

Союз з Москвою означав повний розрив з Польщею. Українська полі­тика остаточно звільнилася з-під впливу польських традицій і могла йти до власної мети. Хмельницький мав намір використати нового союзника передусім для боротьби з поляками. Військова допомога - це було найцін­ніше, що міг дати московський союз. Ситуація на фронті погіршала че­рез те, що виступили татари. Хан, який бачив в союзі України з Моск­вою смертельну загрозу для себе, перейшов на бік Польщі. 1654 і поча­ток 1655 року були наповнені польськими і татарськими наскоками на Поділля і Брацлавщину, іноді вони проникали аж на Київщину, двічі оборонялася від них Умань, що була сильно укріплена.

Нарешті Московія весною 1654 р. оголосила війну Польщі. Головні московські сили здобули Смоленськ, а трохи пізніше - Білу Русь і Лит­ву по Вільно і Ковно. Хмельницький із своїм військом і московською допомогою рушив в 1655 р. на Галичину. Під Городком поблизу Львова розбив польське військо, кероване Потоцьким. Поляки відступили за Віслу. Знову актуальною стала справа приєднання західних земель під гетьманську булаву.

Занепад Польщі використав шведський король Карл Ґустав. Розпо­чавши війну, він окупував велику територію разом з Варшавою і Крако­вом. Ян Казимир змушений був шукати захисту за кордоном. Саме в цей час виникають плани поділу Польщі: корінні польські провінції мала за­брати Швеція, Велике князівство Литовське - Московія, а українські землі відходили до козацької держави.

З другого боку, дедалі напружинішими ставали шведсько-російські відносини, бо Швеція вважала Балтійське море своїм і вороже стави­лась до окупації Литви. Швеція зрозуміла роль України і намагалася прихилити Україну до своєї політики; шведські посли, що приїхали до гетьманської столиці, підготували проект договору про дружбу між двома державами. Активнішою стала також Туреччина, яка повела переговори про союз, що планувався раніше. Амбіційний семигородський воєвода Ракоці увійшов в тісні зв’язки з Чигирином, бажаючи взяти участь у поділі Польщі.

Хмельницький підтримував добрі відносини з Москвою, але одно­часно докладав зусиль, щоб визволитися з-під її гніту. Адже зразу після Переяславської ради московський уряд почав притягати Україну під своє керівництво. Українське населення було приведено до присяги цареві. Все більше втручалися у фінансові справи,.бажаючи прибрати до своїх рук українські доходи. Всі здобуті у війні території Москва намагалася взяти під свою владу і усувала з них українські залоги.

Нарешті, коли у Вільні 1656 року почалися переговори з Польщею, московська місія не допустила до участі українських делегатів, що ви­кликало незвичайне обурення Хмельницького. І тому він приступив до реалізації давніх планів. Українській державі - повну самостійність.

У переговорах з Польщею він чекав, щоб Річ Посполита зреклася прав на все руське князівство - аж по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль. Територія Української держави поширилася далеко на захід і північ. Українська політика прагнула до того, щоб здобути спільний кордон з Пруссією. Це забезпечило б Україні власний шлях до Балтійсь­кого моря та комунікаційну лінію незалежно від Москви і Польщі.

Разом з цими територіальними планами Хмельницький закінчував внутрішню будову держави. Повстання фактично здійснило революцій­ний соціально-політичний переворот в Україні. Давня панівна шляхетсь­ко-магнатська верства, що під своїм гнітом тримала все населення, була усунена, частина полягла в перших боях, багато шляхти втекло на захід, а ті, що залишилися, не мали вже впливу на життя. Провідне місце здобув тепер козацький стан. До нього ввійшли давні запорожці та реєстрові козаки, селяни, міщани, дрібна шляхта. Це була верства, що репрезентувала активну більшість населення.

Козаки несли на собі обов’язки військової служби, а за це мали окремі привілеї: право на землю, звільнення від податків, право на військові становища. Спочатку доступ до Запорозького війська був вільний для всіх, але пізніше заможні козаки намагалися створити при­вілейований клас на зразок шляхти і взяти керівництво у свої руки.

Другий клас становило міщанство, незвичайно численне, бо на Над­дніпрянщині здавна існувала маса укріплених містечок і до міщанського стану приставав кожний, хто не хотів належати до війська, а бажав бути вільним громадянином. Міста намагалися захопити в свої руки всю промисловість і торгівлю, але зустрічали сильну конкуренцію з боку козаччини. Селянство внаслідок повстання здобуло собі полегшення, бо мало обов’язок тільки платити податки, а панщинних робіт не викону­вало. Але козацька старшина проявляла вже устремління повернути знову давнє кріпацтво.

Максим Кривоніс

В нових соціальних відносинах і госпо­дарство набрало нового характеру. Зникли магнатські латифундії, а головне місце мало дрібне козацьке, по суті фермерське, зем­леволодіння. Хліборобство опанувало нові простори у степовій смузі по обох боках Дніпра. Мир з татарами сприяв поступу ко­лонізації в напрямі Чорного моря. Зростан­ня хліборобства, скотарства і дрібної про­мисловості значно поліпшило добробут на­селення і пожвавило торгівлю.

Устрій держави мав в основі старий за­порозький лад. Але організаційні форми, які

Генеральний писар за часів Б. Хмельницького Іван Виговський

діяли успішно серед нечисленного населення Січі, виявилися невідповід­ними на широких просторах країни, що потребувало змін. Це стосува­лося передусім головного органу січового народоправства - Ради. На початку повстання Хмельницький доволі часто скликав чорну або Гене­ральну раду, до якої мали доступ всі козаки. Але така рада, на яку збиралися тисячі козаків, не вирішувала жодних справ, щонайбільше могла прийняти внесення, які подавав їй гетьман, і не раз перетворюва­лась на анархічне бунтарське зібрання. Тому пізніше Хмельницький зби­рав повну раду тільки у виняткових випадках, коли треба було всена­родною ухвалою санкціонувати якесь особливе рішення. Таке значення мала, наприклад, Переяславська рада 1654 р. Функції генеральної ради перейшли до ради старшини, що збиралась кілька разів на рік для вирі­шування найважливіших справ.

Авторитет влади гетьмана утвердився не відразу. Хоч Хмельницький своїми пер­шими перемогами здобув собі велике дові­р’я маси, проте амбіційні старшини неохо­че піддавалися його владі. Але Хмельниць­кий вмінням керувати масами і політичними успіхами здобув собі таке тверде і непохит­не становище, що міг себе звати «єдинов- ладцем і самодержцем України». Авторитет його був такий великий, що козацькі стар­шини до його імені почали додавати титул «Божою милістю», церква у своїх молит­вах поминала його «гетьманом і государем Великої Русі», а чужі посланники звали його князем Русі. Хмельницький довів геть­манську владу до верхів могутності: сам вирішував законодавчі справи, очолював військові сили, призначав старшин і суддів,

Тема 5. Державне відродження України розпоряджався скарбом - тобто всі державні функції зосередив у своїх руках.

Козацька система управління виявилася більш доцільною і діючою, ніж давня польська, бо округи були менші за розміром, а призначені для них управителі, полковники та сотники, розпоряджаючись військо­вою силою, мали більшу виконавчу владу. Судова влада також була з’єдна­на з адміністраційною. Міщанство в містах мало самоврядування, але козацька адміністрація виявила тенденцію усувати міську владу і на її місце вводити військову. Церкві залишено давні церковні суди.

Успішно були організовані державні фінанси. Доходи найбільше йшли з прямих податків, які платили міщани і селяни, бо козаки як військові люди, підлягали невеликому оподаткуванню. Значні прибутки давали пла­ти з млинів і горілчаних оренд, з прикордонного мита тощо. До держав­ного скарбу належали також державні землі, які слугували для утри­мання старшини. Прибутки українського скарбу складали мільйон золо­тих щорічно.

Військо в козацькій державі було завжди багаточисленне. Під час перших воєнних походів сам гетьман нараховував 200-300 тисяч. Таких армій не бачила навіть Західна Європа під час Тридцятилітньої війни. Але дійсно бойове значення мало тільки реєстрове військо, численні­стю 40-60 тисяч. Реєстрові козаки були зобов’язані в кожну мить бути готовими до виступу в похід з власною зброєю, амуніцією і запасами.

Завершуючи державне будівництво, Хмельницький вирішив ще раз активно втрутитися в боротьбу з ослабленою Польщею, щоб забезпечити українській державі західні кордони. Він порозумівся з семигородським князем Юрієм Ракоці, щоб допомогти йому здобути польський престол і одночасно закріпити українську владу на західних землях. Київський полковник Антон Жданович з 30-тисячним військом пішов на допомогу князеві і разом з ним пройшов усю Польщу. Але через політичну непо­вороткість Ракоці цей похід не приніс сподіваної користі, князь капіту­лював перед поляками. Ця невдача, а також бунт у війську прискорили смерть Богдана Хмельницького - він помер 6 серпня 1657 року.

Історичну роль Хмельницького розуміли всі сучасники. Адже дер­жаву, яка занепала в княжі часи, Хмельницький створив на нових заса­дах. Упродовж сторіч йшла боротьба з Польщею, але для українців вона завжди мала тільки оборонний характер — Хмельницький повернув усю силу народу до могутнього наступу. Козацькі повстання повторювались кілька років, але ніколи не мали успіху - Хмельницький здобував пе­ремогу за перемогою. Він зосереджував у собі надії і задуми свого часу.

Хмельницький власними зусиллями збудував державу з новим уст­роєм і соціальними відносинами, з упорядкованими фінансами, з вели­кою армією, налагодив зв’язки з багатьма державами, і вмів приєднати їх до своїх планів. Він підняв свій народ із занепаду і забезпечив йому волю і самостійність, спрямував його на подальший розвиток України. У соціальних низах, що визволилися з-під польського гніту, виросло почуття людської гідності, особистої честі. Пробивалася горда свідомість «простих людей», що почували себе піднятими до стану лицарства.

Визвольна боротьба висунула цілий ряд визначних індивідуально­стей, які визначалися як полководці, державні діячі, дипломати. Це Кри- чевський і Богун, Джалалій і Зарудний, Тетеря і Виговський - таланти незвичайні, яскраві, які спільно з Богданом Хмельницьким успішно ке­рували революційною боротьбою народних мас, будували Українську Козацьку республіку.

ЛІТЕРАТУРА

1. Брайчевський М. Конспект історії України. - К, 1993.

2. Грушевський М. С. Історія України-Русі. - K., 1995. - Т. 6.

3. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII~XVIΠ ст.. кордони, населення, право. — K., 1996.

4. Документи Богдана Хмельницького (1648-1657). - K., 1961.

5. Костомаров М. І. Богдан Хмельницький. - 4-е вид. випр. і доп. - СПб., 1884.

6. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990.

7. Мельник Л. Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.) - K., 1995.

8. Михайлина П. В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 pp.)∙ - К, 1995.

9. Мицик Ю. А. Невідомі листи керівників Національно-визвольної війни українського народу (1648-1658 рр.)//Укр. іст. журн. - 2000. - № 1.

10. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська національна революція 1648- 1676 рр. крізь призму століть//Укр. іст. журн. — 1998. - № 1, 2.

11. Смолій В. А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному кон­тексті //Укр. іст. журн. - 1991. - № 5.

12. Степанков В. С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648-1654). - Львів, 1991.

13. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і форму­вання його політичної програми (1648 - серпень 1649 р.) - Львів, 1993.