Український націоналізм. Сучасний погляд.

Зникнення Радянської імперії, яка жорстоко, як з національ­ної так і з культурної сторони гнобила український народ і від­новлення української держави та створення нової української еліти змушує по-новому поглянути на джерела, сутність, типо­логію, функціональне призначення в українському суспільстві, українського націоналізму, та на його здатність впливати на по­літичні та культурні процеси в українському суспільстві та дер­жаві.

Як засвідчено джерелами, висновками ідеологів, вченими, в історії України XX століття націоналізм як ідеологія відстоював інтереси пригнобленого українського народу і відтворював полі­тичну практику твердження значущості української нації, її ста­родавньої української мови, історії, культури, літератури. Украї­нський націоналізм в своїй сутності завжди функціонував в єв­ропейському контексті розвитку українського народу, займав

Ί92

особливе місце і мав різноманітні теоретичні та практичні об­ґрунтування.

Як засвідчують джерела, український націоналізм ніколи не конфліктував з націоналізмом інших, зокрема сусідніх країн, не вступав в етнічні конфлікти на суто українській території. Він тільки постійно боровся за звільнення свого народу і відновлен­ня української національної держави, що свідчить на користь того, що український націоналізм - це не віджилий забобон, а політична реальність українського сьогодення і майбутнього.

Сучасна українська суспільна свідомість, що ще недавно сприймала історичний процес як боротьбу класів, тепер усе бі­льше схиляється сприймати його як ідеологічну боротьбу етно­сів, де націоналізм відіграє в цій боротьбі ключове значення...

Якщо розглянути весь історичний процес в якому розвивала­ся історія української нації, національна свідомість і націоналіз­му, то можемо наголосити, що ідеологічне наповнення українсь­кого націоналізму сформувалося на початку XIX століття під визначальним впливом ідеологічних європейських факторів: ку­льтура романтизму, німецька класична філософія, історична школа права, що висунула ідею духу українського народу і фак­торів політичних, французька революція, наполеонівські війни, національно-визвольні рухи, розвиток капіталістичних відносин які не оминули і українське суспільстві його тогочасну еліту.

Однак слід наголосити, що український націоналізм прогля­дається в Запорізькій Січі і Українській державі XVII-XVIII сто­літь, де він носить релігійний характер, який направляється для боротьби українського народу з іновірцями: католицизмом, му­сульманством. Власне в цей час український християнський на­ціоналізм є домінуючим в суспільстві і в такій формі доходить до ХІХ століття, що відображено в діяльності “Кирило- Мефодіївського братства”.

В історичному вимірі виникнення українських націоналісти­чних концепцій та організацій, які вже проаналізовані вченими і не потребують додаткового висвітлення, у XIX столітті, поста­вило перед українським суспільством, закономірні етапом етно­генезу більшості українських цінностей, які обумовлювали аксі­оми розвитку, що відбилися у продовж століть в національній самосвідомості українців.

У вимірі історичному, виникнення націоналізму в його укра­їнській національній формі, означало остаточне відмирання се­редньовічного і давньоримського універсалізму і переродження і зародження в українців ідеї національної української держави та культури на глибоких історичних коріннях Київської Русі.

Основне завдання концептуального націоналізму, це вироб­лення теоретичної основи в його науковому вивченні. Саме тео­ретичною основою визначається розуміння української нації, принаймні, як засвідчують фахівці з цієї проблеми - нація, це також і цивільне суспільство. Саме ця дилема історично визна­чила тип генезису і розвитку української національної держави в 1991 році...

Таким чином, модель “держава - нація” мислить націю як політичну спільність і припускає розвиток однакових в етнічно­му відношенні племен і народностей у рамках суверенної украї­нської держави, що в ідеалі повинне утвердити єдиній українські культурні цінності і стерти розходження між ними.

За такою схемою розвивається більшість західноєвропейсь­ких “держав-націй” - Німеччина, Польща, Угорщина, Франція, Італія, Великобританія, Іспанія, Швейцарія.

Українці рухаючись в Європейський союз теж повинні аку­мулювати свою модель “нація — держава”, яка повинна розви­нути концепцію, згідно якої, українська нація, це в першу чергу як культурна спільність, яка розвивається в Європі принаймі з епохи Київської Русі.

Як засвідчено сукупністю джерел після відновлення незале­жності української державності в 1991 році пройшов ріст націо­нальної свідомості, розвиток національної культури. Поява наці­ональної інтелігенції, закріпилась концептуально і в правовому відношенні в Європі, яка затвердила необхідність створення не­залежної української національної держави.

Такі ж процеси пройшли і в сусідів України більшість яких теж розвивалася по принципу “народів-держав” Центральної і Східної Європи - Чехія, Словаччина, Румунія, Сербія, Хорватія.

Однак найбільший приклад, на нашу думку, для України складає Німеччина, яка у своєму русі до національної єдності, в силу тривалої державної роздробленості й інших історичних особливостей створила такий тип німецького націоналізму, який зумів об’єднати навколо націоналістичних устремлінь націона­льної держави всіх німців, які усвідомили, що старий лозунг “нація-держава” є довершено доконаним.

Однак повернімося до українського націоналізму, типологія розвитку якого теж збігається з відновленням української націо­нальної держави з історично сформованим розумінням нації. Так, наприклад, і в українській “державі-нації” до тепер домінує прагнення, що українська національна культура повинна бути покладена в основу політичної ідентичності. Українська нація розуміється саме як стародавній корінний етнос України, який водночас є як монолітне цивільне суспільство.

Відповідно до дилеми в сучасному українському суспільстві відбудовується як типологія так і регіоналізація націоналізму, який потребує ретельного вивчення. Сучасні дослідники виді­ляють три основні його типи: Київський, Харківський, Львівсь­кий, кожний із яких має свою специфіку розвитку.

Як відомо український націоналізм зародився, як етнічний, тобто націоналізм пригнобленої української нації поневоленого віками українського народу, що боровся за своє національне зві­льнення, та відновлення власної української державності.

З 1991 року внаслідок відновлення української держави, український націоналізм, внаслідок приходу до влади, легалізо- вується, однак не стає агресивним відносно сусідів: росіян, по­ляків, а виражає своє європейську толерантність.

За таких умов в незалежній Україні утверджуються ідеологи сучасного українського націоналізму — це вже сучасні високоп- рофесійні політологи європейського типу, які не агресивними чи репресивними методами відстоюють всі постулати національної ідентичності, а на основі європейського права та міжнародних цінностей всіх націй і народностей, які проживаю в незалежній Україні.

Як бачимо із сукупності джерел, націоналісти, намагаються відстоювати інтереси, всіх скривджених радянським комуністи­чним режимом українців, питання української історії, мови, ку­льтури.

Такі сучасні ідеологи українського націоналізму своє вище призначення бачать у тім, щоб на основі об'єктивних націоналіс­тичних, мовних і інших ідей сформувати і затвердити нову су­часну українську національну самосвідомість, яка повинна увій­ти в кожного українця і вдихнути в нього сучасний український національний дух.

Так внаслідок такої своє безкомпромісної боротьби, націона­лісти в 1991 році, очолюючи українську націоналістичну ідею, перетворюють її в політичну і державну реальність.

Як бачимо сучасний український націоналізм, який привів український народ до незалежності - це мобілізована політична сила європейського цивілізованого типу, з своєю програмою, яка акумулювала основні цінності українського народу і підчинила їх колективному служінню нації.

В 1991 році український народ та його складова, український націоналізм, зумів науково розвинути проблему про українську національну державу від питання надії, віри, до української на­ціональної ідеології. В цілком конкретних історичних, умовах ідеологи українського націоналізму перетворилися в проповід­ників політики незалежної української держави.

За таких обставин питання українського націоналізму з од­ного боку, пробудило національне почуття, самосвідомість, на­ціоналістичні інтенції, які виникли не на порожнім місці, а на зрілій націоналістичній основі, яка свідомо побудувала свою пе­ремогу навколо повноцінної і всеосяжної ідеології, яку очолили високопрофесійні професіонали, типу Вячеслава Чорновола та Леоніда Кравчука, які і привели її до перемоги, до повної неза­лежності та утворення української національної держави.

Література

13. А.И.Миллер. "Украинофильство". Славяноведение. М.1998, №5,с.28.

14. История Русов или Малой России. Сочинение Георгия Конисского архиепископа Белорусского.ЧОНДР.№1-4, М.1846.

15. А.И.Миллер. "Украинофильство". Славяноведение. М.1998, №5,с.28.

16. М.Грушевський. Очерк истории украинского народа. Спб.1904.

17. М.Максимович. Ответные письма М.П.Погодину. Русская беседа. 1857.Кн.2.

18. І.Лисак-Рудницький. Історичні есе. Київ 1994, т.1, с.221-227.

19. Основа. 1861,№1,3,10.1862.

20. Р.Шпорлюк. Украина от периферии империи к суверенному госу­дарству. Украина и Россия: общества и государства.М.1997, с.56­60.

21. М.Грушевский. Очерк истории украинского народа. Спб.1904.

22. Sbornik Ved Pravnich a Statnich.1909.№9, s. 298.

23. А.И.Миллер. "Украинофильство". Славяноведение. М.1998. №5, с.35-36.

24. М.Грушевский. Движение политической и общественной украин­ской мысли в ХІХ столетии.Спб.1907, с.14-15.