Українська держава й держави на українських теренах

Держава — це сукупність інституцій політичного, адміністративного, воєнно­го, судового, релігійного й культурного характеру, за допомогою яких здійснюється управління певною територією й населенням, яке проживає на ній.

Поняття держава в різних народів має різну етимологію, яка відображує їхній політичний досвід. У Стародавній Греції державу іменували політією. Це слово походило від слова поліс, тобто місто. Приблизно те саме спостерігаємо в ан­глосакських народів. І справді, на почат­кових етапах держави часто виникали як укріплені поселення [міста], що контролювали навколишню місцевість. Хоча не обов'язково. Треба мати на ува­зі, що існували різні типи держав. Державність полісного типу формувалася пере­важно в осілих, землеробських народів. Дещо по-іншому здійснювалося її форму­вання в народів кочових і морських. До того ж із часом державні організми зазна­ли значної еволюції.

Існували й існують різні форми держав, які залежать від низки чинників:

— розвитку технологій, зокрема інформаційних;

— географічного становища;

— економічної діяльності населення;

— його етнічного складу та ментальних і культурних особливостей;

— історичного й політичного досвіду народу.

В українській мові утвердився термін «держава». Саме це слово має давньо- слов'янське походження. У «Лексиконі словенороському» [1627] українського фі­лолога Памво Беринди держава визначається як сила, вельможність або зверхність, а відповідником їй у грецькій мові є слово «кратос», тобто влада. У цьому ж словни­ку слово «державствую» трактується як паную, справую^[II].

Термін же «держава» в сучасному розумінні прийшов до нас під впливом росій­ської культури. У середньовічні часи державою називали символ влади московських царів у вигляді кулі, яка увінчувалася хрестом.

Приблизно таке ж розуміння зустрічаємо в українців. Навіть зараз вони час­то пов'язують уявлення про свою державу з особою президента. Щоправда, росіяни в плані персоніфікації державної влади й верховного правителя, схоже, пішли далі наших краян. Вони зазвичай мало вживають слово «держава», а переважно корис­туючись терміном «государство» — від слова государ, правитель.

Також в українській мові були й інші терміни для означення держави. Напри­клад, у текстах ранньомодерних часів зустрічаємо термін «панство». Його широко вживає автор анонімного твору «Пересторога» (початок XVII cm.). У зазначеному творі читаємо, що «поляці руськії панства [держави, князівства — прим, автора] поосідали»^[III]. Тобто держава — це сукупність панів, людей, що мають власність, до­ступ до влади. Таке розуміння відповідало духу шляхетської демократії, яка існува­ла в тогочасній Речі Посполитій. Також у ранньомодерних українських текстах зу­стрічаємо означення державного організму як «речі посполитої», що є буквальним перекладом латинського терміну республіка (справа народна).

Можна говорити про наявність низки державних утворень на теренах України за період майже трьох тисяч років. Функціонували тут також ранні державні утво­рення, що не мали певних елементів державності. Зокрема, у ранніх державах не було сформованого адміністративного апарату й писаного права.

Не чіпатимемо питання про Трипільську цивілізацію. Чи мали трипільці ран­ню державу — це питання. Писемних джерел, які б давали уявлення про неї, не збереглося.

Одними з перших ранніх держав на теренах України, про які є свідчення у писем­них джерелах, можна вважати держави кіммерійців та скіфів. Про них, зокрема, писав Геродот у своїй «Історії». Те саме можемо сказати про ранню державу сарматів.

Також першими державами на українських зем­лях варто вважати грецькі міста-держави й еллініс­тичне Боспорське царство. Частина українських зе­мель входила до складу Римської імперії, а потім — імперії ромеїв, яку в нас звично іменують Візантією.

У період «великого переселення народів» на те­ренах України існувала низка ранніх держав. Це — держави готів, гунів, булгарів, слов'ян тощо. Згодом тут з’являються доволі розвинуті держави імпер­ського типу — Аварський та Хозарський каганати.

Зрештою, у часи раннього Середньовіччя (у X - на початку XI ст.) формується ще одна держава імпер­ського типу, в якій домінантним було слов’янське населення і яка отримала назву Русі (в літературі часто для її означення використовується кабінет­ний термін «Київська Русь»). Цій державі протистоя­ли кочові протодержави печенігів та половців.

Після Батиєвої навали 40-х років XIII ст. частина

Геродот, будинок Австрійського парламенту, Відень

земель Київської Русі опинилася під контролем кочової імперії Золотої Орди. Землі ж нинішньої Правобережної України входили до складу відносно незалежного дер­жавного утворення, яке варто було б називати Руським королівством, але яке в лі­тературі традиційно іменується Галицько-Волинським князівством. Остання назва є кабінетним терміном і не має серйозної документальної підстави. Руське королів­ство можна розглядати як наступника Русі Київської.

У середині XIV ст. відбулася дезінтеграція Руського королівства. Його землі були захоплені Польським, Угорським королівствами, а також Великим князівством Ли­товським. На землях південно-східної частини цього державного утворення сфор­мувалася Молдавська держава, де значну частину населення становили слов'яни, а державною мовою була руська мова на старослов’янській основі.

У XV ст. відбулася дезінтеграція Золотої Орди. Її спадкоємцем стало Кримське ханство, територія якого розташовувалася в межах сучасної України.

1569 р. за Люблінською унією відбулося об'єднання Польського королівства і Великого князівства Литовського. Наслідком цього стало виникнення держави федеративного типу, яку називають Річчю Посполитою, тобто Республікою. Саме тоді більшість земель, населених етнічними українцями, увійшли до складу цієї держави як підпорядковані Королівству Польському.

Тоді на теренах Наддніпрянщини та Поділля, що були околицями Речі Посполи­тої, йшло формування нової соціальної спільноти — українського козацтва. У пер­шій половині XVII ст. козаки заявили про себе в плані воєнно-політичному, під­нявши кілька повстань і вимагаючи для себе більших привілеїв. Вони витворили військово-політичну структуру — Запорізьку Січ, яку дехто ладний трактувати як державу. Ця структура виникла поза Річчю Посполитою фактично в опозиції до неї. Вона стала зосередженням анархічних елементів, які не сприймали чинні тоді дер­жавні порядки.

У середині XVII ст. відбулося масове повстання українських козаків під прово­дом Богдана Хмельницького. Унаслідок цього виникла Українська Гетьманська держава. Щоправда, вона так і не стала повністю самостійною. Підсумком змагань кількох держав (Речі Посполитої, Московії, а також Османської імперії з васальним їй Кримським ханством) було розчленування Гетьманської держави, творення на її основі кількох автономних державних структур. Це Гетьманат на Лівобережній Україні (друга половина XVII — перша половина й середина XVIII ст.) під протекці­єю Московії; Гетьманат на Правобережній Україні (друга половина XVII ст.) під за­хистом Речі Посполитої; Ханська Україна (Ганьщина), яка існувала наприкінці XVII- XVIII ст. під протекцією кримських ханів й Османської імперії.

У другій половині XVIII — на початку XIX ст. відбулося переформатування укра­їнських земель між імперськими державами.

Ця війна призвела до падіння Російської та Австро-Угорської імперій. 1917- 1921 рр. на українських землях спостерігалися бурхливі процеси, які в нашій лі­тературі мають назву «визвольні змагання» або «українська революція». Тоді на теренах України з’явилося кілька державних утворень, які могли б стати україн­ськими національними державами. Це — Українська Народна Республіка, Укра­їнська Держава під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського, Західноукра­їнська Народна Республіка. Також кримські татари намагалися створити своє ав­тономне державне утворення. Виникли тут і маріонеткові радянські республіки: Українська, Донецько-Криворізька, Таврійська та інші під керівництвом більшови­ків. Окрім того, були й тимчасові формації, які заявляли про свій державний ста­тус — різноманітні «республіки». Наприклад, відомою була Холодноярська респу­бліка. Насправді ці формації часто не мали низки елементів, притаманних тогочас­ним «класичним» державам.

«Визвольні змагання» не дали можливості створити українську національну державу. Українські землі були захоплені різними державами. Найбільша їх частка відійшла більшовицькій Росії, яка створила на цих землях підпорядковану їй Укра­їнську Соціалістичну Радянську Республіку, яка 1922 р. увійшла до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік (CPCP).

Друга світова війна призвела до нового переформатування українських тери­торій. Більшість із них опинилася в складі CPCP і адміністративно входила до скла­ду Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Щоправда, за межа­ми останньої опинилося чимало етнічних українських земель. Так, до складу Ро­сійської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки як основної складової частини CPCP увійшли заселені українцями східна частина Донбасу, Кубань, т. зв, Жовтий і Зелений Клини, Вороніжчина, Білгородщина, Стародубщина тощо. До складу Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки — Берестейщина, до Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки — Придністров'я, де фактично домінувало українське населення. Ці землі, що опинилися за межами УРСР, але вхо­дили до Радянського Союзу, зазнали тотальної русифікації.

Деякі українські етнічні території після Другої світової війни не ввійшли до складу CPCP, а дісталися країнам т. зв. «соціалістичного табору». Південне Підляш- шя, Холмщина, західна Галичина, значна частина Лемківщини відійшли до Поль­ської Народної Республіки; Пряшівщина й південна частина Лемківщини — до Че­хословацької Соціалістичної Республіки; Мармарощина й Південна Буковина — до Румунської Соціалістичної Республіки. Попри те, що в цих державах приділялася певна увага задоволенню культурних потреб українців, вони тут зазнали денаціо­налізації.

Однак 1954 р. до складу УРСР увійшла Кримська область, де українське насе­лення становило незначну частину. Також у складі УРСР були території, де компак­тно проживало російське, румунське, молдавське, гагаузьке, угорське населення, представники деяких інших національних меншин.

1991 р. Україна вийшла зі складу Радянського Союзу й стала незалежною дер­жавою. Ця подія поставила крапку на існуванні CPCP. Відбувся загалом мирний де­монтаж цієї держави.

Та все ж імперії мирним шляхом не зникають. Російське керівництво спровоку­вало низку регіональних конфліктів на теренах колишнього Радянського Союзу створивши свої проросійські анклави. Такими можна вважати Нагірний Карабах, Південну Осетію, Абхазію й Придністров'я. Із самого початку існування української незалежності були спроби відірвати в України Крим, де тоді вже переважало не­українське населення. Однак вони провалилися. І все ж це не означало, що Росія відмовилася від Криму й «російськомовних територій» Сходу й Півдня України.

Скориставшись ослабленням вла­ди в Україні після Революції гідності, 2014 р. Росія анексувала Крим, а також створила проросійські маріонеткові Донецьку й Луганську «народні респу­бліки». Терени Української держави де- факто зазнали переформатування, хоча й анексія Криму, і «народні республіки» не визнані більшістю країн світу.

Звичайно, змінність державних утво­рень протягом історії була притаманна й іншим землям. Однак для України ха­рактерний відносно високий динамізм цих процесів. Це зумовлювалося низкою чинників: відсутністю значних природ­них кордонів для цієї території, яке роби­ло її «відкритою» для міграцій населення та експансії завойовників; поєднання на ній кількох природних зон, що визначало творення тут різних культур (в широко­му розумінні), зокрема й культур політичних; детермінована згаданими вище чин­никами «змішаність» населення, його відносна генетична й етнічна «строкатість»; значні зовнішні «різнобічні» культурні впливи, які робили українські землі «пере­хрестям цивілізацій».

У певному сенсі Україна — «неспокійна земля». Це не острівець стабільності. Вона не для тих, хто любить спокій. Проте в цій неспокійності, плинності є й своя перевага. Тут життя не застоюється...