На світанку цивілізації. Державні утворення на українських теренах у стародавні часи
Наявність державних утворень на землях України, як уже зазначалося, значною мірою зумовлювалося географічним положенням краю. Її терени можна розділити на кілька зон. На півночі маємо заліснені території, т.
зв. Полісся. Те саме стосується Карпат на заході. З лісовими регіонами межує лісостеп. Значну частину українських земель на півдні займають степові простори. Ще одну природно-ландшафтну зону становив гірський Крим. Кожен із цих регіонів мав свою господарську спеціалізацію. Та все ж між ними існували певні взаємозв'язки.Окремо можна говорити про узбережжя Чорного й Азовського морів. Тут велику роль відігравали морські акваторії, які були не лише годувальниками місцевих жителів. Море і в стародавні часи, і пізніше відігравало помітну роль у комунікації. На цьому узбережжі ще в часи античності з'явилося чимало факторій, з яких вивозили зернові, рибу, сіль, шкіру, хутро, мед, віск, будівельний ліс, продукцію тваринництва, а також рабів. Тут, власне, сходилися торговельні шляхи, що поєднували Європу й Азію. Натомість сюди завозили вино, оливкову олію, різноманітні ремісничі вироби, предмети розкоші й іншу продукцію, яка поширювалася на нинішніх українських землях.
Поряд з осілим населенням, яке, зокрема, займалося вирощуванням зернових, помітну роль в історії України відігравало населення кочове. Українські землі тривалий час були «місцем зустрічі» землеробської й кочової цивілізацій. Часто ці «зустрічі» не були мирними. І все ж між землеробами й кочівниками була не лише конфронтація, а й певна співпраця. Можна навіть говорити, що нинішнє населення України — це своєрідний результат синтезу землеробів і кочівників.
Українські терени заселялися ще з епохи палеоліту — давнього кам’яного віку. Найдавніші стоянки людей сягають тут часу майже 1 мільйона років тому. Одна з таких знайдена біля села Королево Закарпатської області на березі річки Тиси.
На ній археологами були виявлені скребки, рубила, наконечники з каменю, вік яких становить близько 800 тисяч років. Окрім Закарпатської області, палеолітичні стоянки були знайдені також на теренах Житомирської області, у середній течії Дністра, на Донбасі й у Криму[4].Протягом палеоліту відбувалися значні зміни в еволюції людських істот, а також змінювався й клімат. Нинішні природно-ландшафтні зони, про які йшлося вище, сформувалися порівняно недавно, у часи мезоліту (середнього кам'яного віку), близько 10-8 тис. років тому.
У часи неоліту (нового кам'яного віку), протягом VI-III тисячоліть до н. е. відбулася господарська революція в історії людства, яку називають неолітичною. Люди перейшли від збиральництва й полювання до обробітку землі та розведення свійських тварин. У них з'явилося значно більше харчових продуктів і навіть їх лишки. з одного боку, це призвело до значного зростання населення, з іншого — до структуризації суспільств: появи військових, своєрідних адміністраторів, служителів культу, які не займалися добуванням їжі. А внаслідок появи структурованих суспільств виникали ранні державні організми1.
Однією з відомих археологічних культур періоду неоліту й мідного віку на теренах України була Трипільська культура[5] [6]. Відома вона також під назвою культури Кукутені (від назви молдавського села, де чи не вперше були здійснені розкопки і знайдені предмети цієї культури). Ця культура існувала протягом тривалого часу: орієнтовно з 5500 по 2750 рр. до н. е. На початках її територія охоплювала переважно терени нинішнього Поділля, Буковини та історичної Молдови й частково Румунії. Пізніше вона поширилась також на терени Волині, Київщини, причорноморських земель Буджа- ку. Загалом її територія сягала 350 тис. км2, на якій, за різними оцінками, проживало від 400 тис. до 2 млн осіб. Для тих часів така кількість населення була великою. Поселення трипільців розташувалися переважно в низьких місцях біля річок. Трипільська кераміка Трипільці переважно займалися землеробством і скотарством. Сіяли різні сорти пшениці, ячмінь, просо, жито, горох. Розводили велику рогату худобу, свиней, кіз тощо. Знали вони й домашнього коня. Певне значення мало також полювання на оленя, дику свиню та сарну. На трипільських поселеннях знайдені залишки різноманітних знарядь праці, які, зокрема, використовувалися в землеробстві (мотики, серпи). Значного розвитку досягло гончарство. Вироби з глини (великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, бінокле- подібний посуд) ліпили руками. З глини вироблялися також жіночі статуетки, моделі житла, намисто, амулети. Поверхня посуду була багато й гарно орнаментована. На ній могли бути й піктографічні написи. Орнаменти зустрічаємо також на більшості стату- краси: браслети, кільця, гачки тощо. У поселенні біля села Корбуни в Молдові знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, які датовані першою половиною V тисячоліття до н. е. Такий скарб дає підстави твердити про існування в трипільців потреби накопичення цінних речей, а, отже, й майнового розшарування. еток. Статуетки, глиняні моделі житлових приміщень та амулети мали ритуальне призначення і були пов’язані з хліборобськими культами. На вивчених археологами трипільських поселеннях іноді зустрічаються вироби з міді. Це переважно при- У трипільців могли бути певні державні утворення. На користь цього свідчить ціація потребувала державного організму. низка чинників. По-перше, завдяки відносно розвинутому землеробству й тваринництву в представників цієї культури накопичувалися значні лишки продукції. Тпипільська кепаміка По-друге, наявність великих поселень у трипільців теж свідчить на користь існування в них держави. Адже, щоб такі поселення могли нормально функціонувати, потрібно, щоб вони мали своє управління, адміністрацію, певні закони співжиття (бажано фіксовані). По-третє, між окремими поселеннями трипільської культури мусила існувати комунікація. Враховуючи те, що ця культура поширювалася на велику територію, яка до того ж поступово збільшувалася, це наводить на думку, що мали б бути структури державного характеру, які цю комунікацію забезпечували. Однак сказати щось конкретне про історію трипільської культури та ймовірне існування у її носіїв державних структур ми не можемо. Як уже зазначалося, жодних писемних джерел про їхні діяння до нас не дійшло. Так само проблемно вести мову про спадок трипільців. Звичайно, культура, яка проіснувала на наших землях близько трьох тисячоліть (більше, аніж наша писемна історія), не могла зникнути безслідно. Окрім племен трипільської культури, на українських землях у період неоліту та мідного віку існувало й інше населення, яке не було настільки розвинутим з погляду господарства. Ймовірно, трипільці, досягши високої стадії розвитку, «вичерпали себе», ставши об'єктом для експансії більш примітивних, зате енергійних племен. Такі речі не раз траплялися в історії У період бронзового віку (III-II тис. до н. е.) українські землі стали тереном численних міжплемінних війн, про що свідчать дані археології (знахідки кам'яної та металевої зброї). Поширеною є думка, ніби то були давні індоєвропейські племена, які своєю прабатьківщиною мали степові терени між Дніпром та Уралом. У цих краях індоєвропейці приручили коня. Це робило їхнє пересування більш мобільним, а також давало можливість більш ефективно вести війни. Зі своєї прабатьківщини вони, здійснюючи експансію, освоїли значні простори від Західної Європи до Монголії та Індії[9]. Посуд племен шнурової кераміки. Берлінський музей. Виготовлений близько 2500 р. до н. е. Поліські райони України заселили племена шнурової кераміки (бойових сокир), які вважаються предками германців, слов'ян та балтів. У районах, прилеглих до Карпат, тривалий час проживали племена, що належали до прафракійців та праіллірійців[10]. У степах, де була представлена зрубна культура[11], жили кочові племена іранського походження — ймовірні предки кіммерійців, скіфів, сарматів, аланів. Виняток становили носії мар'янівської й бон- дарихівської культур північного сходу України. Схоже, вони були представниками фіно-угорських етносів. Є певні підстави говорити, що в індоєвропейських племен відбулася соціальна диференціація й формувалися державні організми. До того ж війни, які вели індоєвропейці, здійснюючи експансію, потребували державних інститутів. Ще в давні часи в індоєвропейських спільнотах склався тричленний поділ суспільства: жерці, воїни й виробники (скотарі, хлібороби). Такий поділ знайшов відбиття в давньому українському фольклорі, законах Ману в Індії, у державному устрої Спарти, зрештою, навіть у теоретичній конструкції Платона, яку він запропонував у трактаті «Держава»[12]. У XV-XII ст. IX-VII ст. до н. е. — ранньозалізний вік. У той час помітно вдосконалилися знаряддя праці, що робило господарювання більш ефективним. Також ставало більше залізної зброї. Закономірно, почастішали війни, які давали можливість енергійним завойовникам захопити багатства мирних (і зазвичай багатших) племен. Відтоді до нас дійшли певні письмові відомості про населення земель України. Зокрема, збереглися згадки про кіммерійців[13]. Схоже, вони були нащадками носіїв пізньозрубної та білозерської культур бронзового віку та володіли південною частиною України, ведучи кочовий спосіб життя. Поширеною є думка, що вони належали до іранських племен. Поряд із ними проживали інші етноси. У Прикарпатті та Буковині жили відносно розвинуті фра- ко-іллірійські племена гальштатської культури. На Західній Волині — племена споріднених лужицької та висоцької культур, які вважаються праслов’янськими. Також на Правобережній Україні (Східній Волині, Поділлі й Подніпров’ї) проживали осілі землероби чорноліської культури, яка, ймовірно, з етнічного погляду була мішаною — праслов'яно-фракійсько-іллірійською. Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів Наприкінці VIII ст. до н. е. чорнолісців підкорили кіммерійці. Останні створи ли доволі сильну кочову державу, яка Передньої Азії. Вони в середині VIII ст. до н. е. знищили Фригію, розгромили Урарту й Лівію. У зв'язку з цими походами їх згадували ассірійські писемні джерела, іменуючи державне утворення кіммерійців Ґіміра. Згадуються вони й у Біблії. здійснювала походи на розвинуті країни Походи кіммерійців у країни Передньої Азії, схоже, були викликані тим, що їх почали витісняти з Північного Причорномор'я племена скіфів. Про це говориться в грецьких джерелах, зокрема в «Історії» Геродота. Там наводиться така легендарна оповідь: «Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити. Тут їхні думки поділилися надвоє, і кожна сторона відстоювала свою. І найдостойнішою була думка ца рів, а думка більшості зводилась до того, що їм вигідніше віддалитися, ніж, залишившись, наражатися на небезпеку і чинити опір численним ворогам. Проте думка царів була воювати до останнього з ворогами, обороняючи свою країну. Хоч як там було, ні більшість не хотіла послухатись царів, ні царі — більшості. Отже, перші вирішили без бою залишити країну загарбникам і тікати від них, а царі вирішили краще бути вбитими і похованими на батьківщині, але не тікати з більшістю, згадавши, як їм було добре тут і які муки спіткають їх, якщо вони втечуть разом із більшістю. Скоро вони прийняли такі рішення, вони розділилися, обидві їхні частини стали рівними в числі і вони почали битися між собою. І всіх, кого в битві було вбито, кіммерійці поховали...»1. Важко сказати, наскільки ця легенда відповідає дійсності. Проте не могла вона виникнути на порожньому місці. І, ймовірно, зображує певні історичні реалії. З цієї легенди випливало, що в кіммерійців були царі, власне, військові ватажки. Однак останні не мали абсолютної влади. Важливі рішення приймалися колективно, коли люди (малися на увазі озброєні чоловіки) доходили до тієї чи іншої думки. Такий устрій можна назвати воєнною демократією, яка передбачала існування примітивних державних структур. Тобто можемо стверджувати: кіммерійці мали кочову воєнізовану державу. Подібні державні утворення були поширені на теренах України як у часи стародавні, так і в період Середньовіччя. Наприклад, такою державою можна вважати Кримське ханство, яке проіснувало близько половини тисячоліття. Щодо етнічної приналежності кіммерійців, то їх вважають іранським народом. На зміну їм у степах України прийшло інше іранське населення — скіфи, про яких маємо чимало писемних свідчень. Частина кіммерійців, як уже зазначалося, пішла походом на країни Передньої Азії, де, судячи з усього, з часом «розчинилася» серед місцевого люду. Інша ж частина лишилася в Північному Причорномор'ї, давши початок такому етносу, як таври. Історія кіммерійців — це діяння давно минулих днів, які майже забулися. Проте в XX ст. про них раптом згадали. Образ кіммерійців як жорстоких вояків потрапив до попкультури. Американський письменник Роберт Говард написав низку оповідань і повістей про кіммерійця Ko- нана-варвара. У цього автора з’явилися послідовники, які створили ще чимало творів про того вигаданого персонажа. За мотивами цих творів у США створювалися комікси, кінофільми, серіал, відеоігри. Одним з акторів, який втілив на екрані образ Конана-варвара, був знаменитий Арнольд Шварценеггер. Звичайно, ця продукція попкультури надто далека від історичних реалій, є грою фантазії. Та все ж виявляється, що діяння давно минулих днів не минають безслідно. Скіфи, заступивши кіммерійців, стали панівною людністю в степах України у VI-III ст. до н. е.1 Хоча почали проникати вони сюди ще з VIII ст. до н. е. Скіфи, створивши доволі потужне державне утворення, чимало «наслідили» в історії античних греків, народів Передньої Азії й навіть могутньої Персії. Геродот скіфам присвятив окрему, четверту, книгу своєї «Історії». Щоправда, у ній є легенди, які викликають сумніви. І все ж у цьому творі міститься чимало інформації, яка, схоже, правдиво зображувала життя й діяльність скіфів. Вояки скіфів. Перемальовка з торевтики Загалом із грецьких джерел випливало, що скіфи не були однорідним народом. Вони, за Геродотом, розподілялися на царських скіфів, кочових скіфів, скі- фів-землеробів і скіфів-орачів. Ядро Скіфії становили царські скіфи й скіфи-кочів- ники, які проживали у причорноморських і приазовських степах. Належали вони до іранських етносів. Царські скіфи панували над скіфськими племенами. Вони, за словами Геродота, «вважали інших скіфів своїми невільниками»1. Наддніпрянщину заселяли скіфи-землероби, а на захід від них жили скіфи-орачі. І ті і ті займалися землеробством, але різнилися за способом веденням господарства і, ймовірно, за етнічними ознаками. Зі слів Геродота можна зрозуміти, що скіфи-землероби сіють пшеницю (зернові) для споживання. А скіфи-орачі її не їдять, а вирощують для продажу. Можливо, ця інформація не зовсім точна. Сумнівно, що скіфи-орачі, сіючи зернові, не споживали їх. Радше можна говорити, що вони, проживаючи неподалік від грецьких міст-колоній, Ольвії зокрема, були, на відміну від скіфів-землеробів, більш зорієнтованими на товарно-грошові відносини, передусім на продаж зерна. Загалом складається враження, що Скіфія була конгломератом племен, між якими існували господарські й етнічні відмінності. Однак над цим населенням панувала одна елітарна верства — царські скіфи, які зуміли зосередити в своїх руках як владу, так і значні матеріальні цінності. У Геродота є свідчення про особливе шанування скіфських царів. Він розповідає, що коли хворіє скіфський цар, то кличе ворожбитів, які зазвичай говорять, що хтось зі скіфів порушив присягу біля царського вогнища. І, мовляв, це є причиною хвороби. Цього чоловіка і його синів, як ведеться, страчують, а їхнє майно забирають. Також Геродот описує пишне поховання скіфського царя. Спочатку померлого бальзамують. Після цього труп на возі везуть до підвладних цареві племен. І цей об'їзд супроводжується відповідними обрядами. Таким чином, на рівні символічному демонструвалася підвладність люду цареві. Під час поховання в могилу кладуть не лише речі, якими цар користувався, зокрема золоті чаші, а й спеціально вбитих його коней і слуг. А через рік влаштовувалися поминки по цареві. Тоді ж убивали п'ятдесят його слуг-воїнів. З опису такого поховання, а також інших свідчень Геродота видно, що царська влада мала великий «символічний капітал». На основі цих свідчень Михайло Грушевський дійшов висновку, що державний устрій скіфів мав «характер деспотичної монархії»[14] [15]. Геродот спеціально наголошує, що в могили скіфських царів клали лише золоті речі, а не срібні чи бронзові. Такі речі й предмети розкоші привозилися з Греції. Натомість Скіфія стала експортером зерна в цю країну, її житницею. Царські скіфи, наскільки можна судити, контролювали торгівлю з греками, маючи з цього чима- лий зиск. Також джерелами їхніх доходів були завойовницькі походи, данина з підвладних племен, работоргівля — власне, те, що можна називати «грабіжницькою економікою». В архаїчних суспільствах часто з військовими вождями конкурували служителі культу. Іноді вони навіть ставали провідною елітарною силою, як це, наприклад, бачимо в індійському ведичному суспільстві. Цього не скажеш про скіфів. Спеціальних служителів культу, які б здійснювали обряди, у них, вочевидь, не було. Проте були ворожбити, які так само служили царям, як й інші піддані. Коли ж ворожіння виявлялися «неправильними», ворожбитів страчували. Однак, попри високий авторитет царів, траплялися випадки, коли скіфи виступали проти своїх правителів. Наприклад, Геродот пише, що вони вбили царя Скіла, який почав переймати грецькі звичаї. Також є деякі свідчення про боротьбу за владу серед скіфської верхівки. Вести мову про структуру Скіфської держави дещо проблематично. Поширена думка, що вона складалася з трьох частин, кожна з яких поділялася на окремі племена, які мали певну автономію. Вочевидь, варто враховувати те, що засоби комунікації в скіфів були обмежені. Немає перевірених даних про існування в них писемності. Не було в них і хорошого шляхового сполучення. У таких умовах здійснювати централізоване управління великою територією, яку займали скіфи, було проблематично. Відповідно, населення й землі цієї держави мусило поділятися на окремі частини. Однак царські скіфи намагалися їх контролювати. І, наскільки можна судити, це їм вдавалося. У такій державі існувало своє право — переважно, звичаєве. Про деякі звичаї, які фактично ставали правовою нормою, і пише Геродот. Хоча не виключено, що скіфські правителі, які мали відносно широкі контакти з греками, могли робити кроки до створення фіксованого на письмі права. До звичаєвого права варто віднести правила шанування царів, про що йшлося вище. Чимало норм скіфського права були орієнтовані на те, щоб скіфські воїни досягали успіхів, воюючи зі своїми противниками. Геродот відзначає, що у них «встановлено таке: першого ворога, якого вб'є скіф, він п'є його кров, а скільки інших він вб'є в битві, то приносить до царя їхні відтяті голови. За кожну голову йому дозволяється отримати щось із трофеїв, а якщо не принесе голови, то йому це не дозволяється...»[16]. А ось як ще про один військовий звичай говорить цей автор: «Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою в кратері, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п'ють цього вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба»1. Завдяки війську, де культивувалися жорстокі звичаї, царські скіфи й утримували владу. Є в Геродота згадка про договори, що укладалися скіфами. Зазвичай вони скріплювалися присягою. Також говорить він і про суперечки між скіфами, що вирішувалися шляхом двобою «перед лицем царя». Геродот спеціально зазначає, що скіфи «уникають запозичати іноземні звичаї жодного народу і зокрема еллінські звичаї»[17] [18]. Історик наводить розповіді про царя Скіла та філософа Анахарсіса, який походив із царського роду. І той і той сприйняли звичаї й релігійні традиції греків, за що позбулися життя. Ймовірно, скіфська еліта розуміла: іноземні звичаї можуть розкласти їхнє суспільство. І все ж чужоземні, передусім грецькі, культурні впливи давали навзнаки, особливо серед скіфської верхівки, яка охоче використовувала предмети розкоші, зроблені грецькими ремісниками. Принаймні скіфи чимало контактували з грецькими містами-колоніями на північних берегах Чорного моря, а також з елліністичним Боспорським царством. Також грецькі держави почали брати до себе на службу скіфів. Так, у середині V ст. до н. е. афіняни найняли триста скіфів, які виконували поліційні функції. Прикладом еллініза- ції скіфів можна вважати діяльність згадуваного Анахарсіса. Він зумів інтегруватися у давньогрецьке суспільство. Античні греки навіть вважали його одним зі своїх «семи мудреців». І хоча за таку інтеграцію йому довелося заплатити життям, все ж із часом усе більше скіфів наслідували його приклад. «Вірус еллінізації» давав усе більше про себе знати в скіфському суспільстві, яке ставало менш войовничим і яке в III ст. до н. е. здало свої терени агресивним, «не зіпсованих цивілізацією» сарматам. Та все ж скіфська держава проіснувала близько половини тисячоліття, часто наводячи страх не лише на сусідів, але й на жителів віддалених територій. Навіть у Біблії є згадки про жорстоких скіфів[19]. Близько середини IV ст. до н. е. Скіфську державу очолив цар Атей. Він прагнув завоювати Фракію, проте зустрівся із протидією македонського правителя Філіп- па, зазнав від нього поразки й загинув 339 р. А 331 р. до н. е. македонці послали до Скіфії своє 30-тисячне військо під командуванням полководця Зопіріона. Однак воно було розбите. Завойовникам так і не вдалося підкорити скіфів, як це вони зробили з персами. У III-II ст. до н. е. скіфів із Північного Причорномор'я витіснили сармати, на що була низка причин. Це не лише «втрата войовничості» під впливом елліні- зації, про що йшлося вище. Були й інші чинники. Зміна кліматичних умов тоді створила проблеми для господарювання в степах України. До того ж після македонських завоювань головним постачальником зернових для античної Грації став Єгипет, заступивши Північне Причорномор'я. Усе це призвело до зменшення ресурсів скіфських правителів, які опинилися перед лицем грізного ворога — сарматів. Проте навіть після витіснення сарматами скіфів зі степів Північного Причорномор'я, скіфські державні утворення збереглися. Одне з них — т. зв. Тавроскіфія — була розташована переважно на теренах сучасного Криму. У середині II ст. до н. е. ця держава переживала піднесення за правління царя Скілура. Він зробив своєю столицею Неаполь Скіфський. Відібрав у грецького міста-держави Херсонеса Керкінітиду (сучасна Євпаторія) та Калос Лімен. Жителі Херсонеса попросили допомоги в царя Понту Мітридата VI. 110-109 рр. до н. е. понтійське військо завдало поразки скіфам. Фактично Тавроскіфія перестала існувати. Невдовзі після розгрому скіфів Мітридат VI посів престол Боспорського царства, яке мало володіння в Криму й на східному узбережжі Азовського моря. Цьому правителю підпорядкувалися грецькі міста-держави й варварські племена Криму. Скіфи ж продовжували проживати на кримських землях й, наскільки можна судити, мали свої автономні військово-політичні структури. Принаймні вони неодноразово заявляли про себе під час військових дій на півострові. Інша скіфська держава з'явилася на теренах Добруджі, яку називали Малою Скіфією. Своє існування вона припинила десь на початку І ст. до н. е. Однак, утративши державність, скіфи не зникли. їхні поселення в складі різних держав зберігалися ще тривалий час. Про скіфів знали й далі говорили. їх, наприклад, згадує апостол Павло в посланні до колосян. Там є такі слова: «...немає грека, ні юдея, ні обрізання, ні варвара, ні скіфа, ні невольника, ні вільного, а все й у всьому — Христос». Показово, що Павло згадує лише три народи: греків, юдеїв та скіфів. Про інші він не веде мову, хоча, зрозуміло, знав про їхнє існування. Із цього можна зробити висновок: скіфи залишалися помітним етносом у античному суспільстві у ран- На світанку цивілізації. Державні утворення на українських теренах у стародавні часи ньохристиянські часи. Тоді ж виникла й існувала навіть Скіфська єпархія з центром у місті Томи (нинішня Констанца). Як уже говорилося, у III-II ст. степи Північного Причорномор'я займають сармати[XX]. Вони ніби «перебирають естафету» у скіфів. Власне, назва сармати стосується групи іраномовних племен, близьких і за мовою, і за культурою до скіфів. Археологам навіть важко іноді розрізнити культури скіфських племен та сарматських. Саме ж слово сармат чи савромат у перекладі з давньоіранської означає «той, хто носить меч». І справді, сарматські племена відзначалися сильною войовничістю. Попередньо сармати проживали на степових теренах південного Подоння й По- волжжя, північного Передкавказзя та Прикаспію, ведучи кочовий спосіб життя. Уперше про сарматів згадує Геродот. Він пише, що сармати виникли внаслідок шлюбів між скіфськими юнаками й войовничими жінками-амазонками. Звичайно, це легенда, як і багато інших легенд у Геродота. І все ж, схоже, вона мала певні підстави. Роль жінки в сарматському суспільстві була більш значущою, аніж у скіфському соціумі. Жінки навіть опинялися на чолі сарматських державних утворень. Античний автор II ст. н. е. Поліси розповідає про сарматську царицю Амагу, яка жила на межі Ш-ІІ ст. до н. е. Її чоловік, цар Медосак, був схильним до вживання спиртного. І саме через те занедбав державні справи. Амага начебто сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали. Коли ж скіфське військо оточило Херсонес і херсонесити звернулися за допомогою до Амаги, вона разом зі 120 добірними воїнами за добу подолала велику відстань і раптово з'явилася в стані скіфів. Ця войовнича цариця вбила скіфського царя, а владу передала його синові, наказавши правити справедливо і не ображати сусідів. Ще один античний автор Помпоній Мела писав про сарматів, що вони є войовничими і жорстокими і що в них навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками. Власне, про войовничість сарматів свідчило чимало античних авторів. Наприклад, Амміан Марцеллін, говорячи про сарматське плем'я аланів, відзначав, що в них щасливим вважається той, хто помирає в бою. Ті ж чоловіки, які помирають природною смертю, вважаються боягузами і над ними насміхаються. Не дивно, що така войовничість і допомагала сарматам здобувати перемоги над противниками й завойовувати нові території. Бій римлян із сарматами, (фрагмент з колони Траяна) Загалом проблематично говорити про єдину державу в сарматів. Радше, можна вести мову про кілька їхніх ранньодержавних утворень, що виникали в окремих племен. Античний автор Страбон розміщував на теренах України племена язигів та роксоланів, які фактично мали тут свої держави. Римський історик Корнелій Тацит (бл. 56-117 рр. н. е.) на сторінках своїх творів неодноразово згадує сарматів. Зокрема, повідомляє про напад сарматів-роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію 68 р. н. е., де вони «порубали дві когорти». Також Тацит пише, що сармати наймалися на службу до германських правителів. Засланий до міста Томи 8 р. н. е. римський поет Овідій із жахом описував у своїх «Сумних піснях» діяння сарматських вояків під містом. Також сармати не гребували втручатися в міжусобну боротьбу, яка велася в Римській імперії. УI-II ст. н. е. спочатку язиги, а потім роксолани добилися того, що римляни виплачували їм данину за «охорону кордонів». 60-70-ми рр. II ст. сармати вели жорстоку війну з Римом, яка виснажила обидві сторони. Зрештою, 179 р. язиги уклали мирний договір із імператором Марком Аврелієм. Тоді ж кінний загін сарматів кількістю 8 тис. осіб був взятий на службу римлянами. їх відправили служити в Британію. Проте відносини сарматів із Римом не були стабільними — мир змінювався війною і навпаки. При цьому сармати розселялися на окультурених і відносно багатих землях Римської імперії. УIII ст. на землі України прийшли германські готські племена зі Скандинавії, які завдали поразки сарматам. УIV ст. сармати приєдналися до гунів і здійснили разом На світанку цивілізації. Державні утворення на українських теренах у стародавні часи із ними напади на Римську імперію. Після цього вони «розчинилися» серед інших етносів, зійшовши з історичної арени. Щоправда, у ранньомодерні часи в Україні та Польщі набув поширення сарматський міф[21]. Шляхтичі Речі Посполитої тоді розглядали себе як нащадків сарматів. Щодо сарматських державних утворень, їхнього права, то свідчень про них дійшло небагато. На чолі цих держав стояли вожді-царі, які, як і в скіфів, мали великий авторитет. Сарматські держави — це держави кочові, де доросле чоловіче населення було воєнізованим. Закономірно, у них домінували чоловіки. Та все ж жінки відігравали вагому роль і навіть опинялися біля керма влади. Щодо права, яке існувало в сарматів, то, ймовірно, воно не особливо різнилося від права скіфів. Адже ці два іранські етноси і з погляду культурного, і з погляду політичного були близькими. Це — звичаєве право, притаманне раннім кочовим державам, які були зорієнтовані на «грабіжницьку економіку». Для такого права характерним був авторитет вождів. Влада ж вождів, як правило зазвичай мала деспотичний характер, оскільки жорстке єдиноначалля необхідне було під час постійних воєнних походів. Також це право заохочувало військову доблесть. Ті чоловіки, які виявляли себе на ратному полі, вшановувалися і користувалися привілеями. Те саме стосувалося жінок, які в сарматському суспільстві долучалися до військової справи. Окрім кіммерійців, скіфів та сарматів, які «увійшли в історію», маючи свої кочові держави, на теренах України в стародавні часи проживали й інші племена. Зокрема, це фракійські етноси Прикарпаття та праслов’янські Полісся. Рівень їхнього Держава даків за часи правління Буребісти, 82 р. до н. е. матеріального добробуту, як порівняти з іранськими кочівниками й землеробами степової зони, був нижчим. Вони не створили сильних і довготривалих державних утворень. До того ж часто ставали об'єктом нападів з боку агресивних кочівників, які грабували їх, забирали в рабство. Щоправда, були винятки. Фракійські племена (гети й даки) створили сильну державу на чолі із царем Буребістою1, який правив 70-44 рр. до н. е. Про нього так писав римський історик Страбон: «Гет Буребіста, узявши в руки кермо влади над своїм народом, визволив його з великих знегод, породжених нескінченними війнами, і так далеко просунув в справі ремесел, що за короткий строк створив велику імперію, підпорядкував собі більшість сусідів. Навіть римляни його боялися, бо він безстрашно переправлявся через Істр і здійснював набіги на Фракію до самої Македонії й Іллірії. Щоб зміцнити свою владу, Буресбіста радився в справах з Деценеєм, знахарем, який перебував колись в Єгипті і знав багато прикмет, за якими він вгадував бажання богів. Вважалося, що Деценей, як свого часу і Замолксіс, був пройнятий божественним духом». Ядром цієї держави стали землі на півдні нинішньої Трансильванії в районі Орештійських гір. Вони були добре укріплені. Звідси влада Буребісти поширювалася на терени, де проживали племена даків та гетів. Буребіста здійснював завойовницькі походи. Територія його держави сягала Південного Бугу. Військо цього правителя захопило й знищило деякі грецькі міс- та-колонії на узбережжі Чорного моря. Вело також війни з кельтами й римлянами. Держава, створена Буребістою, базувалася на військовій силі. Її армія, за свідченням Страбона, налічувала 200 тис. воїнів. Саме тому вагомий вплив у цій державі мала військова знать. Помітну роль відігравали й служителі культу, зокрема, згадуваний Деценей. Як свідчив Страбон, Буребісту вбили під час заколоту. Ймовірно, це зробили знатні люди, незадоволені посиленням влади цього енергійного правителя. Хоча не виключено, що до цього приклалися і римляни, для яких існування потужної дако-гетської держави створювало чималі проблеми. Після насильницької смерті Буребісти його держава розпалася на чотири частини. У цій ситуації даки й гети не становили для Риму значної загрози. З часом їхні терени були завойовані римлянами. Уже в середині І тисячоліття до н. е. в Північному Причорномор’ї з'являються давньогрецькі поселення-колонії, які мали переважно торгово-ремісничий характер. Ці поселення мали державні утворення на зразок еллінських міст-держав (полісів)[22] [23]. Заселення грецькими колоністами українських земель відбувалося в три етапи. Перший припадає приблизно на середину VII ст. до н. е. Тоді засновуються поселення Борисфен (на сучасному острові Березань поблизу Очакова Миколаївської області) та Істрія в Подунав’ї. Другий етап — перша половина та середина VI ст. до н. е., коли Борисфен освоює територію по берегах Березанського та Бекшуйського лиманів. Тут виникають численні землеробські поселення. На березі Дніпро-Бузького лиману (поблизу сучасного селища Парутине Очаківського району Миколаївської області) борисфеніти заснували Ольвію. На Боспорі Кіммерійському (Керченський і Таманський півострови) виникають Пантікапей (зараз м. Керч), Гермонаса (нині м. Тамань), Феодосія тощо. Третій етап припадає на другу половину VI — початок V ст. до н. е. Тоді грецькими переселенцями в Північному Причорномор'ї були закладені колонії Ніконій (с. Роксолани Одеської області), можливо, Tipa, поселення на узбережжі Дністровського та Бузького лиманів. В останній чверті VI ст. до н. е. на західному узбережжі Криму засновується Керкінітіда (зараз м. Євпаторія) і, можливо, невелике поселення на місці майбутнього м. Херсонеса Таврійського (неподалік нинішнього м. Севастополя). На Боспорі Кіммерійському виникли міста Фанагорія (станиця Сінна на Таманському півострові), неподалік від Пантікапея — Тірітака, Німфей, Мірмекій, Пормфій та інші. Переважно засновниками названих міст-колоній були вихідці з Іонії — одного з найбільш розвинених регіонів стародавньої Греції. Не іонійським був лише Херсонес. Упродовж майже тисячолітнього існування заснованих у Північному Причорномор’ї грецьких міст тут періодично відбувалася внутрішня колонізація, спрямована на розширення сільських околиць. І лише як виняток засновувалися нові міс- та-держави. Головними районами античної цивілізації в Північному Причорномор'ї стали Ольвія з численними довкільними дрібними поселеннями, група міст на берегах Античні колонії Північного Причорномор'я Керченської протоки, які з часом об’єдналися у Боспорське царство, а також Херсонес із приналежними йому землями Південно-Західного та Західного Криму. Давньогрецькі міста цього регіону підтримували жваві економічні, політичні й культурні зв'язки з материнською Грецією. Античні діячі культури виявляли чималий інтерес до цих земель. Повідомлення про північнопричорноморські території знаходимо в давньогрецьких описах, складених під час морських подорожей. Одними із найдавніших таких повідомлень є оповідь мореплавця Скілака Каріандського (VI ст. до н. е.) і «Опис Землі» Гекатея Мілетського (бл. 546-480 рр. до н. е.). Завдяки їм відома точна дата заснування (647-646 рр. до н. е.) найпершої у Північному Причорномор’ї колонії — Борисфена. Велику увагу землям Північного Причорномор’я приділив Геродот у своїй «Історії». Цей автор міг побувати на цих землях, зокрема в Ольвії. Щоправда, достовірних відомостей про це не маємо. І все ж не викликає сумнівів те, що він був непогано поінформований про події в цьому регіоні. Згадки про Північне Причорномор’я зустрічаємо також у «Історії рослин» Фео- фраста (бл. 374-284 рр. до н. е.), роботах Аристотеля (384-322 рр. до н. е.), Діо- дора Сицилійського (бл. 90-21 рр. до н. е.), «Географії» Страбона (бл. 64/63 — бл. 24/23 рр. до н. е.), «Географічному пораднику» Клавдія Птолемея (бл. 90-160 рр. н. е.) та інших творах античних авторів. Північнопричорноморська проблематика знайшла висвітлення в промовах знаменитого давньогрецького оратора Демосфена (384-322 рр. до н. є.). Зокрема, він звертав увагу на зв'язки між Афінами та Боспорською державою. Руїни Ольвії Своєрідним джерелом, в якому розглядаються деякі аспекти культури північно- причорноморських міст, є «Борисфенська промова» філософа-кініка Діона Хризостома, написана наприкінці І ст. н. е.1 Однією з головних грецьких колоній у Північному Причорномор'ї стала Ольвія (ця назва в перекладі з грецької мови означає щаслива)[24] [25]. Також місто мало інші назви — Сабія, Борисфеніда, Ольвіополіс. Розташовувалася Ольвія у дельті Південного Бугу й Дніпра (на місці нинішнього села Парутиного Очаківського району Миколаївської області). Таке розташування робило місто важливим комунікаційним вузлом. Через Чорне море воно було пов'язане з античною Грецією, а через Південний Буг та Дніпро з багатьма теренами нинішньої Центральної й Правобережної України. Ольвія була заснована вихідцями з іонійського Мілета 647-646 рр. до н. е. На початковому етапі цей поліс був невеликим поселенням. Проте вже у другій половині VI ст. до н. е. тут з'являються, окрім жител (переважно землянок і напівземлянок), священна ділянка та головна площа (теменос і агора). У місті починають карбувати бронзову монету в формі дельфінчиків. Тоді ж навколо міста виникають невеликі поселення — близько сімдесяти. Тобто тоді Ольвія з довкільними землями формується як самостійне місто-держава. На початку V ст. до н. е. кількість сільських поселень навколо міста скорочується. Жителі цієї держави зосереджуються в самій Ольвії. Саме ж місто розбудовується. Зокрема, поширюється будівництво кам'яних будинків. Населення поліса, у якому проживали як греки, так і вихідці з місцевих племен, займалося рибальством, землеробством, скотарством, а також виноградарством. У самому ж місті розвивалися ремесла: металообробне, гончарне, деревообробне, каменярське, кісткоріз- не, прядильно-ткацьке тощо. Водночас Ольвія була важливим торговим центром. Зі Скіфії, а потім Сарматїї сюди постачалися продукти рослинництва й тваринництва. Важливим предметом торгівлі були раби. Ці товари частково залишалися в Ольвії, але значна частина вивозилася до «материнської» Греції. Якщо на початку головним торговим партнером Ольвії був Мілет, то після підкорення його та інших іонійських міст персами, ольвополіти налагодили торгівлю з Афінами, Коринфом, Родосом, Пергамом, а також елліністичним Єгиптом і грецькими державами Малої Азії. Звідти до Ольвії везли вино, маслинову олію, високоякісний посуд, тканини, прикраси, інші предмети розкоші. Грецькі товари купувалися як ольвополітами, так і вивозилися далі до скіфів, сар- матів та інших жителів тогочасної України. Також «варварам» ольвійські торгівці збували товари, що продукувалися в Ольвії. Про розвиток торгівлі у полісі свідчить випуск місцевої монети, про яку вже йшлося. Ольвійська держава провадила багатосторонню зовнішню політику. У V ст. вона уклала договір із «материнським» Мілетом про подвійне громадянство (іс- ополітію). У період піднесення Афін Ольвія входила до Афінського морського союзу. Будучи тісно пов’язаною зі скіфами, зокрема щодо торгівлі, Ольвійська держава опинилася під їхнім протекторатом. Сталося це 40-ми рр. V ст. до н. е. Місто приваблювало скіфів, особливо багатих. Дехто з них оселився тут. Геродот, як уже говорилося, згадував скіфського царя Скіла, який жив у Ольвії, одружився з еллінкою й перейняв навіть деякі грецькі звичаї. 331 р. Ольвію хотіли захопити македонські війська під керівництвом згадуваного уже Зопіріона. Однак їм не вдалося це зробити. Македонці, про що вже йшлося, були повністю розбиті скіфами, які були протекторами ольвополітів. Таким чином Ольвія зберегла свою незалежність. Жителі міста, щоб захиститися, змушені були будувати сильні оборонні мури. Так, у Ольвії був знайдений декрет на честь багатого торговця Протогена, який виділив значну суму на побудову оборонних укріплень. Зміна господаря степів і втрата протекторату скіфів не могла не відбитися на становищі Ольвії. У II-I ст. до н.е. вона постійно перебувала під загрозою варварських нападів. Ольвополіти з метою захисту пішли під протекторат понтійського царя Мітрідата VI Євпатора. 48 рік до н. е. став трагічним для жителів Ольвії. Фракійське плем’я гетів, очолюване вождем Буребістою, захопило й зруйнувало місто. Здавалося, цьому полісу прийшов кінець. Однак вдале розміщення на перехресті торгових шляхів сприяло його відродженню. У І ст. н. е. місто було відбудоване. Проте воно займало лише частину колишньої Ольвії. Та навіть тоді поліс своїми багатствами приваблював варварські племена. Водночас грецькі міста Причорномор’я цікавили римлян. Останні прагнули контролювати чорноморську торгівлю. УII ст. н. е. Ольвія опинилася під владою римлян, які розмістили тут військову залогу. Це сприяло відродженню міста. Однак у III ст. воно зазнало нападів і руйнувань із боку готів, а в наступному столітті його знищили гуни. Після цього Ольвія вже не відродилася. Місто Ольвія проіснувало тривалий час (близько тисячі років). Відігравало воно важливу роль у чорноморській торгівлі, ставши одним із «воріт» для давнього населення українських степів у античний світ. Однією з найбільших грецьких колоній у західній частині Північного Причорномор’я стала Tipa (початкова назва Офіуза)[26], заснована наприкінці VI — на початку V ст. до н. е. вихідцями з Мілету на правому березі Дністровського лиману. Зараз там розташований Білгород-Дністровський Одеської області — одне з найдавніших міст України та Європи. Попри руйнування, різні трансформації, воно проіснувало близько двох із половиною тисяч років. Відоме було також під назвами Альба, Білгород, Акерман. У V ст. до н. е. Tipa вела торгівлю з Іонією, Хіосом, Істрією, Аттикою, іншими грецькими землями, а також із грецькими містами-державами Північного Причорномор’я. Вона досягнула помітного рівня розвитку Зберігся запис від 425- 424 рр. до н. е. про сплату Тірою грошових внесків до каси Афінського морського союзу. Тоді ж у Tipi починають будуватися фортечні мури. З другої чверті IV ст. до н. е. місто карбувало власну монету. Можна говорити, що воно стало «повноцінним полісом» із відповідними державними структурами й атрибутами. Закономірно, Tipa контактувала з «варварським світом», передусім фракійськими (гетськими) та скіфськими племенами. На місці гетських поселень Нижнього Подністров’я й у скіфських курганах Дністро-Дунайського межиріччя знайдено чимало предметів грецького походження, які потрапляли сюди передусім із Тіри. У IV ст. до н. е. Нижнє Подністров’я входило до могутньої Скіфської держави на чолі з царем Атеєм. Ймовірно, саме тоді Tipa опинилася під її протекторатом. УIII ст. цей поліс опинився в стані занепаду. Зокрема, це було пов'язано з частими нападами «варварського» племені галатів. Ймовірно, з кінця II ст. до н. е. Tipa потрапила в залежність від Понтійської держави Мітрідата VI Євпатора. Залишки міста Tipa У середині І ст. до н. е. Tipa, як і Ольвія, зазнали руйнувань від гетських племен на чолі з Буребістою. На певний час місто припиняє своє існування. Проте вже в І ст. Tipa відбудовується й стає найзначнішим античним полісом у Нижньому Подністров'ї. З 47 р. в місті відновлюють карбування монети. Тоді ж місто потрапляє в залежність від Римської імперії, що загалом позитивно відбилося на його розвитку. У Tipi розміщувався римський гарнізон, на чолі якого стояв командир у чині центуріона. Окрім сухопутних підрозділів, у порту міста перебувала Мезійська ескадра римського флоту. Усе це давало можливість захистити місто від «варварських» нашесть. У 60-х чи 70-х рр. III ст. римський гарнізон покинув Tipy Саме ж місто було зруйноване готами. Проте наступного століття воно поступово відновлюється. І надалі залишається значним центром у Нижньому Подністров’ї. Значним політичним, торговим і культурним осередком Північного Причорномор'я став Херсонес Таврійський[27]. Він не належав до іонійських колоній. Засноване це місто було в 422-421 рр. до н. е. вихідцями з Гераклеї Понтійської, ймовірно, на місці уже існуючого грецького поселення. Розміщувався Херсонес біля Карантинної бухти в межах сучасного міста Севастополя. Саме ж слово «Херсонес» у перекладі з грецької означало півострів. Розквіт поліса припав на IV-II ст. до н. е. Тут розвивалася торгівля, ремесла, рибний промисел, виноградарство. Тоді місто-держава карбувало свою монету. До його Руїни Херсонеса. Крим На світанку цивілізації. Державні утворення на українських теренах у стародавні часи володінь входив не лише Херсонес, а й Керкінітида й значні терени на західному узбережжі Криму. Херсонес був рабовласницькою республікою з демократичною формою правління. Вищим органом влади у ньому, як і в багатьох інших грецьких полісах, були збори вільних громадян чоловічої статі, на яких приймали закони і розв’язували найважливіші питання. Повсякденним життям міста керували виборна рада та колегії, які спостерігали за всією діяльністю жителів міста. Для командування військом обиралася колегія стратегів, яких пізніше замінили архонти. Існували в Херсонесі також царі (базилевси), за якими, щоправда, зберігалися почесні релігійні функції. Охоронницею державного ладу була колегія деміургів. У Херсонесі існував народний суд і спеціальні посадові особи — дікасти (судді). Судові рішення приймалися таємним голосуванням, яке здійснювалося за допомогою камінців. Подібна практика існувала в багатьох інших грецьких містах-державах. Мітрідат VI Евпатор У Херсонесі велика увага приділялася фінансовим питанням. Державна скарбниця перебувала у віданні різних осіб, які обиралися народними зборами й зві- тувалися перед ними про здійснені витрати. Так, аго- раноми спостерігали за порядком на ринку, астіно- ми — за точністю мір ваги та об'єму. До найважливіших посадових осіб належали но- мофілаки, які мали право накладати покарання, призначати послів тощо. Як звичайно, такі посади існували в грецьких містах-державах, де були сильні впливи аристократії. Займали їх вихідці з аристократичних родин. Існувала в Херсонесі навіть посада гімнасіар- ха, який займався питаннями фізичного виховання. Власне, таким питанням в античних полісах приділялася велика увага. Збереглася низка пам'яток політичної думки, що виникли в Херсонесі й дають нам уявлення про його державний устрій. Це «Присяга херсонесців», «Договір Херсонеса з понтійським царем Фарнаком І», «Декрет херсонесців на честь Діофанта» та інші. Херсонесцям, як і жителям інших міст-держав північного узбережжя Чорного моря, доводилося вести численні війни. Так, у II ст. до н. е. поліс вів тривалу війну зі скіфами. Херсонес змушений був звернутися по допомогу до понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, який послав до Криму великий загін на чолі з полководцем Діофантом. Останній розгромив скіфів. Проте після цього поліс потрапив у залежність від держави Мітрідата. Після смерті цього правителя ситуація в басейні Чорного моря помітно змінилася. Херсонесці захотіли позбутися залежності від царів Боспорської держави, ставши під римський протекторат. Гай Юлій Цезар прийняв Херсонес під опіку Риму. Щоправда, пізніше римські імператори то підпорядковували поліс боспорським царям, які були їхніми союзниками, то надавали йому «свободу», якщо потрібно було стримати амбіції цих союзників. Столиця Босфорського царства Пантікапей З другої половини І ст. н. е. Херсонес став важливим осередком римських військ у Північному Причорномор'ї. Тут розташувалася значна військова залога, а в порту — велика флотилія римлян. Після розпаду Римської імперії на західну й східну Херсонес відійшов до східної, яку в літературі іменують Візантією. Саме в складі Візантії він пережив численні навали «варварських» племен, залишаючись одним із головних торгових і культурних центрів у Північному Причорномор'ї в період Середньовіччя. У XIV столітті, коли торгівлю на Чорному морі монополізували генуезці, створивши тут свої осередки, Херсонес почав занепадати. Саме тоді його кілька разів спустошили татарські й литовські війська. Остаточно він був знищений 1399 р. темником Золотої Орди Едигеєм. Окрім Херсонеса, на теренах Криму існували інші грецькі поліси, які з часом увійшли до Боспорського царства (Боспору Кіммерійського)[XXVIII]. Вважається, що ця держава виникла близько 480 року до н. е. внаслідок об'єднання грецьких міст, які тоді існували на західному побережжі Керчинської протоки (Пантікапей, Тірітака, Mip- мекій) та східному (Гермонасса, Фанагорія). Його столицею став Пантікапей, який розташовувався на місці сучасної Керчі. А наприкінці V ст. до н. е. до складу Боспору ввійшов Німфей, що належав Афінській державі. За часів правління царя Левкона І (389/388-349/348 рр. до н. е.) кордони Боспору помітно розширилися. Тоді було підкорено Феодосію. Держава охоплювала увесь Керченський, а також Таманський півострови, пониззя річки Кубані й Східного Приазов’я, які були населені місцевими «варварськими» племенами. У III ст. до нашої ери Боспор заснував у гирлі Дону місто Танаїс. Склад населення держави, де проживали греки й «варвари», уподібнювали Боспор до елліністичних держав, які виникли після завоювань Олександра Македонського. Саме в IV-III ст. до н. е. Боспорська держава досягає високого рівня економічного розвитку. Тут розвивалися різноманітні ремесла й сільське господарство. Особливу роль в економіці Боспору відігравала торгівля хлібом, яку вивозили до Греції. У другій половині II ст. до н. е. Боспорській державі почали загрожувати кримські скіфи. Не маючи змоги протистояти їм, боспорський цар Перісад V близько 107 р. до н. е. передав владу понтійському цареві Мітрідату VI Євпатору. Проти цього вибухнуло повстання під проводом Совмака, яке придушили. Боспор увійшов до Понтійського царства. Траянові вали на мапі з праці Олександра Вельтмана «Начертание древней истории Бессарабии» (1827) Цар Мітрідат, ведучи боротьбу з Римом, намагався перетворити боспорські володіння на свою опорну базу. Однак, зазнавши поразки, цей правитель 63 р. до н. е. покінчив життя самогубством у Пантікапеї. А Боспор опинився під римським протекторатом. У перші століття тут правили царі династії Тиберіїв, яких затверджували римські імператори. На межі II-III ст. н. е., коли Боспором правив цар Савромат II, держава стала більш незалежною від римлян. Проте навала готів у III ст. завдала їй тяжкого удару. У 70-х рр. IV ст. Боспор,. зазнавши нападу з боку гунів, реально припинив своє існування як державне утворення. Хоча на його руїнах продовжувалося життя. Адже географічно Боспор розташовувався у вигідному для торгівлі місці. Загалом, розглядаючи державні утворення на теренах сучасної України періоду Античності (І тис. до н. е. — V ст. н. е.), можна виділити декілька їх типів. На півночі та біля Карпат проживали праслов'янські й фракійські племена. Рівень їхнього розвитку був порівняно невисокий. У них спостерігалося соціальне розшарування. На користь цього свідчать хоча б скарби античних монет, цінних речей, що знаходять у цих регіонах. Закономірно, у цих племен виникали (нехай навіть примітивні) державні структури. Однак щось певне сказати про це ми не можемо. Практично писемних згадок про них не збереглося. Чи не єдиний виняток — згадки про дакійсько-гетську державу Буребісти. Певну інформацію маємо про «варварські» держави кіммерійців, скіфів і сар- матів. Це були воєнізовані держави кочового типу, для яких притаманною була «грабіжницька економіка», а в політичному плані сильна влада військових вождів (царів). Ці держави чинили напади як на сусідні «варварські» племена, так і на розвинуті регіони, де були кращі можливості поживитися. Однак існування цих держав не обмежувалося «грабіжницькою економікою». їх правителі намагалися здійснювати контроль за торгівлею на своїх територіях, що приносило їм чималі доходи. Поряд із цими «варварськими» державами на сучасних українських землях у античні часи існували й держави цивілізовані. Передусім це грецькі поліси, які виникли в Північному Причорномор'ї. Попри те, що їх населення займалося ремеслами й сільським господарством, ці міста-держави відігравали важливу роль у товарообміні між «варварами» й грецьким світом. У плані політичному в цих державах утвердилося демократичне правління, де велику роль відігравали народні збори. Хоча в деяких із них відчувалися помітні впливи аристократії. У часи еллінізму на теренах Північного Причорномор'я виникає держава нового типу, в якій поєднується грецьке й «варварське» населення. Мається на увазі Боспор. Це вже була монархічна держава з відносно сильною царською владою. Зосередженість влади в руках одного правителя давало можливість більш ефективно давати відсіч зовнішнім ворогам й здійснювати експансію. Однак Боспор- ська держава наприкінці І ст. до н. е. опинилася під римським протекторатом, втративши частину своєї самостійності. На початку нашої ери Північне Причорномор'я поступово прилучається до Римської імперії. Спочатку протекторат римлян був установлений над Херсонесом та Боспорським царством. Найбільших розмірів Римська імперія досягнула На світанку цивілізації. Державні утворення на українських теренах у стародавні часи за правління Траяна. У двох війнах, які він вів 101-102 та 105-106 рр., йому вдалося перемогти даків та перенести кордон до Карпат і Дністра. Були спорудженні т. зв. Траянові вали для захисту від «варварських» племен. Розташовувалися вони на території Поділля, Бессарабії та Добруджі, тобто частково на нинішніх українських землях. Дещо пізніше римський протекторат поширився на Tipy й Ольвію. Отже, українські землі мали стосунок до цієї найбільшої держави античних часів і знали римську державну традицію.
