Українізація: форма і зміст

Щоб визволення від денікінців не вигляда­ло в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у лис топаді 1919 р прийняло документ “Про радянську владу на Україні”, затверджений як ре­золюція VIII Всеросійської партконференцн У ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації “Члени РКП на території Ук­раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою”

Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба­жання торувати дорогу українізації Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово­лодінні українською мовою За даними 1923 р, тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають і"і

Д Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури 1 мови теоретично і заявив про неминучість “боротьби двох культур” Мовляв, російська культура і мова в Україні пов’язані з містом і “найпрогресивнішим” у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і “відсталим” селянством Звідси обов’язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння “природному процесу перемоги російської культури та мови

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви­словлювання нищівній критиці Однак, тишком- нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах парти гнула свою лінію Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури Пригнічувана століттями, вона занепада­ла без державної підтримки

Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським У 1923 р питома ва­га українців не перевищувала у ньому 35% Особ­ливо незначною вона виявилася у керівних структу­рах державного апарату Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців

У квітні 1923 р відбувся XIII з’їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання З’їзд проголосив політику коренізацп, український різновид якої дістав назву українізації Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей Та на першому плані у державної парти були інші завдання укоренитися в національ­них республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація) Щоб зміцнити свій вплив у рес­публіках, патрія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів Безсумнівно, що коренізація ма­ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур

З квітня 1925 по липень 1928 р генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ­ливо зловісну роль Якраз при ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею

Результати українізації 20-х рр були вагомі Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр зросла з 35 до 54% На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів Більша частина кни­жок, журналів і газет стала видаватися українською мовою 3 ініціативи M Скрипника, який видавлю­вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення

З 1924 P почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид­ко поповнюватися за рахунок місцевих національ­ностей, передусім українців За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р, в Україні налічува­лося 37958 членів парти, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2,6% ПО­ЛЯКІВ У 1927 р питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52% Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті Першими (у 1925 — 1934 рр — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраінці — німець E Квірінг, єврей Л Каганович, а після відкликання останньо­го у Москву — поляк C Kociop