УКРАЇНА МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ

ЯРОСЛАВ ГРИЦАК,

Львівський державний університет ім. !Франка

Завдання, що його ставить собі дана доповідь, — це спроба схарактеризувати Україну з типологічного погляду та здефініюва- ти ті риси, що визначають Ті як історичну одиницю.

Ще заки пірну в тему, хотів би коротко з'ясувати мої теоретич­ні засновки. Я вірю в існування чогось такого, що згрубша можна назвати “національним характером". Однак це не треба фальшиво розуміти в натуралістичному сенсі. Бо це явище належить до сус­пільно-культурної, а не до біологічної сфери. Національний харак­тер тотожний із своєрідним способом життя, комплексом культур­них вартостей, правилами поведінки та системою інституцій, які притаманні даному народові Національний характер формується історично, й можна визначити ті фактори, що спричинилися до його постання. Після того, як національний характер встиг скристалізу­ватися, він звичайно виявляє чималу стабільність і уміння відкида­ти або асимілювати підривні впливи. Дуже важлива наступна об­ставина: національний характер, або культурний тип, не являє со­бою чогось абсолютного, унікального й оригінального, але радше ін­дивідуальну комбінацію прикмет, які широко поширені у світі й спільні багатьом народам. Це спостереження важливе з методоло­гічного погляду. Оцінюючи подібності та різниці, що існують між на­ціями, та застосовуючи порівняльну методу, ми спроможні здефіні- ювати відносну оригінальність даного національного типу й ступінь його споріднености з іншими народами.

Заголовок цієї доповіді говорить про to, що Україна перебуває “між Сходом і Заходом". Але яке значення даємо цим поняттям, “Схід " і “Захід", у застосуванні до української історії?

Оскар Галєцький стверджує¹, що поняття “Захід" часто вжи­вають як синонім “Европи”.

У формулі “Україна між Сходом і Заходом" поняття “Захід” стосується Европи в цілому. Україна “західня" остільки, поскільки вона становить органічну складову частину європейської спільноти народів, І тут не йдеться про простий факт фізичної географії. Для історика Европа — це щось більше, ніж великий півострів євразій­ського суходолу; вона — сім’я народів, які, не зважаючи на політич­ну роз’єднаність та часті жорстокі антагонізми в минулому, поді­ляють спільну культурну і суспільну спадщину. Не все, що геогра­фічно розташоване в Европі, належить до неї історично. Наприклад, колишня Оттоманська імперія, що впродовж кількох століть обій­мала велику частину європейського континенту, напевне не входи­ла до складу європейської спільноти. Це саме стосується мусулман- ських держав середньовічної Еспанії. Більшість істориків згідна з тим, що Московщину-Росію 14-17 століть не слід уважати за євро­пейську по своїй суті країну. Загальновідомо, що "європеїзація”, чи пак "окциденталізація", Росії наступила щойно внаслідок реформ Петра І Але навіть багато російських мислителів вважали цю євро­пеїзацію проблематичною.

Україна ніколи не пережила доби насильного й раптового “узахіднення”, аналогічної з царюванням Петра в російській історії. І в цьому аж ніяк нема нічого дивного. Країна, що від своїх початків була суттєво європейською, — і в цьому значені "західньою”, — не потребувала асимілюватися до Европи шляхом наглого, революцій­ного перевороту. Проте європейський характер України скріплю­вався завдяки впливам і контактам з іншими європейськими краї­нами.

У цьому місці дозволимо собі перервати обговорення західніх первнів у ^,φopMauH українського національного типу; до нього повернемося трохи згодом. А тепер візьмемо під розгляд не західні, а східні елементи.

Нехай мені вільно буде зробити тут одне зауваження на марґінесі основних висновків. Серед народів східньої половини єв­ропейського континенту спостерігаємо одну дивну, майже настир­ливу звичку: намагання робити вигляд, що вони цілком західні, та заперечувати наявність будь-яких незахідніх (точніше, незахід- ньоевропейських) рис у їхньому національному обличчі. “Польща — забороно західньої, католицької культури”; “чехи — єдина слов'ян­ська нація з західнім життєвим стандартом”; ‘‘Угорщина — що її Золота Булла одночасна з англійською Великою Хартією”; "румуни —■ горді нащадки римських легіонерів” Такі твердження доводить- ся зустрічати часто.

Але вернімося до нашого українського конкретного випадку. Я стверджував суттєво західній, себто європейський, характер Украї­ни. Але це не значить, що я заперечую існування сильних незахідніх елементів в українському національному типі Підо впливом сил, що променювали зі Сходу, загальноєвропейські прикмети зазнали змін,— хоч вони не були знищені й заступлені іншими.

Але яке значення має в контексті української історії поняття "Схід”, “Орієнт”? Цей термін застосовують до двох зовсім різних іс­торичних об'єктів: з одного боку, до світу східнього християнства й візантійської культурної традиції та, з другого боку, до світу євра­зійських кочовиків. Ясно, що ці два значення поняття “Схід” між со­бою цілком не пов'язані. Крім цього, хоч обидва “Сходи” відіграли першорядну ролю в розвитку України, вплив кожного з них здійню- вався в зовсім інший спосіб.

Почнемо від Сходу євразійських номадів. Предки українського народу були від непам'ятних часів землеробами. Вони заселювали смуіу лісостепу, що простягається від карпатського підгір’я до схід- ніх допливів Дніпра. На південь від тієї території прадавньої ріль­ничої культури лежали відкриті степи, що по них мандрували кочо­вики. До перших століть християнської ери номади південноукраїн­ських степів були іранського походження Здається, що між скит­ськими й сарматськими чабанами й войовниками та протоукраїнськими хліборобськими племенами існували своєрідні симбіотичні взаємини. Якщо вірити етнологам, сліди іранського впливу можна досі знайти в українському й російському фолкльорі. Становище змінилося ґрунтовно, коли, внаслідок Великого пе­реселення народів, на зміну іранській окупації степів прийшла тюр­кська. Починаючи гунською навалою в 4 стол. по Xp. і кінчаючи зруйнуванням Києва монголами в половині 13 століття, кілька вели­ких хвиль євразійських кочових орд, переважно тюркського поход­ження, кидалися одна по одній прибоєм на українській землі.

Наведені факти самі собою добре відомі, але наше завдання витягнути з них деякі загальні висновки. Знаходимо аналогію між Україною й такими орієнтальними країнами, як Єгипет, Месопота­мія й Іран, що теж були виставлені на періодичні номадські наїзди. Проте різниці тут більше вагомі, ніж подібності По-перше, україн­ське хліборобство, на відміну від згаданих країн Близького Сходу, завжди належало до європейського, індивідуального типу, а не до типу “гідравлічної аґрикультури”, — щоб ужити терміна Карла Віттфоґеля, — що характеристична для сухої зони, де збереження осілої цивілізації в річкових долинах і оазах залежало від існуван­ня централістично керованих споруд для наводнення². По-друге, в Україні не було чіткого, визначеного самою природою, розмежуван­ня між землями хлібороба й кочовика. Підсоння понтійських степів континентальне, але не в більшій мірі, ніж підсоння американського Середнього Заходу. Ця урожайна рівнина була дуже сприятлива для рільництва, але рівночасно вона творила вимріяне пасовище для отар номада. Це спричинювало відсутність виразної граничної лінії між заселеною країною й так званим “Диким полем”. Ця лінія була дуже мінливою і динамічною. Щоб бути точним, тут узагалі не доводиться говорити про лінію, але радше про граничну смугу, ши­рокий пояс рубіжних земель. Тут надибуємо сугестивну паралелю між українським і американським історичними процесами. Фреде- рік Джексон Тернер пропонував, щоб американську історію дослід­жувати з погляду великого колонізаційного процесу, що в його ході Дикий Захід, — цей відповідник українського Дикого поля, — заз­нав ступневого освоєння та пристосування до осілого, цивілізовано­го побутуВважаю, що Тернерова “теза пограниччя” (Frontier Thesis) могла б творити дуже плідний методологічний засіб й у вив­ченні української історії Але й тут знов не можна перенапружува­ти паралелю.

Який вплив на формування українського національного типу можна приписати цим зв’язкам з євразійськими кочовиками? Це був передусім могутній гальмівний чинник. Велетенські втрати в людях, матеріальних добрах і культурних цінностях, що їх потерпі­ла Україна, очевидні Тут треба особливо підкреслити знищення міст. Київська Русь уже посідала розвинене міське життя. Але під час великої монгольської навали в 13 стол. ці городські центри сис­тематично зрівнювано з землею. Мусимо теж згадати про перерізан­ня торговельних шляхів, що відігравало велику ролю в занепаді кві­тучої культури середньовічної Руси. Цей занепад почався вже на­віть до появи татарів, як наслідок грабіжницьких дій їхніх попе­редників, печенігів і половців.

Але це тільки частина цілої картини. Другий бік — це внутріш­нє перетворення українського суспільства підо впливом того викли­ку, що його ставило Дике поле. Тут можна ще раз звернутися до американської аналогії. Згідно з Тернером, “пограниччя”, що під ним слід розуміти переходову смугу між заселеними землями й Ди­ким Заходом, було вйзначальним фактором у формуванні амери­канського національного характеру. Людина пограниччя — піонер і ковбой — стала в багатьох відношеннях репрезентативним амери­канцем. Звичаї й установи, що виникли в умовах пограниччя, забар­вили собою весь американський побут, не виключаючи землі давньо­го поселення вздовж східнього побережжя. Ці твердження можна, з відповідними змінами, прикласти й до української історії, може, на­віть з більшим правом, ніж до американської. Українською людиною пограниччя був козак, що в 16-17 століттях став репрезентативним типом свого народу. Треба зауважити, що навіть у тих областях Ук­раїни, наприклад, Галичині, що фактично не були охоплені козаць­ким рухом, знаходимо незчисленні народні пісні, що прославляють козаків. У своїй суті козацтво було організацією військової самоо­борони населення загрожених пограничник земель. Воно становило авангард української селянської колонізації, але при цьому воно теж запозичило багате тактичних засобів і звичаїв від своїх воро- гів-татарів. (Подібно американські піонери багато дечого навчили­ся від індіян). Однак згодом військова організація, що спонтанно виросла на пограниччі, почала ступнево відігравати щораз важли­вішу ролю теж у житті осілого запілля. Україна, що раніше входила до складу великого князівства Литовського (т.зв. Литовсько-Руська держава), після Люблінської унії (1569) опинилася під пануванням Польщі. Польська Річ Посполита була неспроможна забезпечити своїм українським провінціям ефективну охорону проти постійної татарської загрози. У той же час Польща накинула Україні сус­пільний устрій, чужий і ненависний більшості українського народу. У конституційних рамках Речі Посполитої, де монополія влади на­лежала шляхті, а селянство було цілком закріпачене, не було місця на верству вільних і озброєних “фермерів”. Польські намагання зни­щити козацьку військову організацію приводили до напруження, що постійно зростало й нарешті в 1648 році вибухло великою рево­люцією. Після перших боїв між козацькими й польськими силами населення “волости” (запілля) майже поголовно піднялося проти польського режиму. Тепер “покозачилося” багато людей, що зовсім не були козаками в первісному значенні пограничных войовників, але радше належали до селянства, міщанства чи навіть дрібної православної шляхти. Військова організація пограниччя поширила­ся на розлогі простори, звільнені від польського панування, та пос­лужила як основа нового суспільного й адміністративного ладу. Наприклад, козацькі військові з'єднання, полки й сотні, тепер пе­ретворилися на територіяльні адміністративні одиниці. Офіційною назвою нового політичного організму, української Козацької дер­жави, було “Військо запорозьке". Революція 1648 року теж спричи­нилася до прийняття нової національної назви. Слово “Україна" оз­начає, на думку багатьох, “погранична земля" й спершу стосувалося справді пограничної смуги, що в ній коренилася козаччина. Перене­сення козацької системи з пограниччя на волость сприяло поширен­ню й популяризації назви “Україна”, що її тепер стали уживати — зразу тільки в розмовній мові, — як назви всієї території, яка опини­лася під козацькою юрисдикцією. Нове ім'я ступнево замінило тра­диційне, "Русь” що виводилося від середньовічної Київської держа­ви.

ПІдв оригінальний спосіб сполучив ві­зантійські й західні первні.

Приходимо до наступного висновку. Україна, — розташована між світами грецько-візантійської й західньої культур і законний член їх обох, — намагалася на протязі своєї історії поєднати ці дві традиції в живу синтезу. Це було велике завдання й не можна за­перечити, що Україна не зуміла його повністю виконати. Україна наближалася до цієї синтези в великі епохи своєї історії, за Київської Руси й за козаччини 17 століття. Проте, хоч ці епохи були багаті на потенціяльні можливості та часткові досягнення, в обох випадках остаточна синтеза зазнала невдачі, й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від розривних внутрішніх сил. У цьому сенсі можна сказати, що велике завдання, яке творить історичне покликання українського народу, залишає­ться досі не виконаним і ще належить до майбутнього.

ПРИМІТКИ

1. Див. Oscar Halecki, The Limits and Divisions of ISuropean History (Notre Dame, Indiana: University of Notre Dame Press, 1962λ

2. Див. Karf A∙Wittfogel, Oriental Despotism. A Comparative Study of Total Power (New Haven and London: Yale University Press, 1957).

3. Див. Frederick Jackson Turner, The Frontier in American History (New York: Heniy Holt, 1920).