ЦІКАВІ ФАКТИ

Перший льодовик (600 — 500 тис. років тому) не дійшов до території України, бо лід зупинив свій рух десь на півдні сучасної Естонії.

Другий льодовиковий період (470 — 430 тис.

Третій льодовик (230 — 180 тис. років тому) простягся до лінії: Львів, Ковель, Житомир, Миргород, Суми, але не зачепив Закар­паття. Подекуди лід досягав 2 кілометрів завтовшки, що примуси­ло жителів відходити на Балкани, Кавказ та інші регіони. Після цього знову настало потепління (180 — 110 тис. років тому).

Четвертий льодовиковий період (110 — 12 тис. років тому) лише торкнувся північних кордонів України.

***

40 — 12 тис. років тому територію України вкривали степи й лісотундра. У цей час з ’явився кроманьйонець, що належав до типу Homo sapiens — «людина розумна».

Кроманьйонці вже об’єднувалися в племена, які успішніше могли полювати на великих звірів. Максимального розвитку досягають по­лювання й рибальство, люди навчилися робити до 80 видів знарядь праці. Зимові житла будувалися з кісток і бивнів мамонтів, оленячих рогів, дерев’яних брусків, покривалися шкурами. У поселеннях про­живало від 25 до 70 чоловік. Середня тривалість життя кроманьйонців, найімовірніше, не перевищувала 23 — 26 років. На всій території Ук­раїни (в сучасних її межах) тоді проживало не більше 25 тис. людей.

***

В Степах Північного Причорномор’я — це західна частина величез­ної території Євразійських степів, що простягнулися від Китаю до Дунаю на протязі 1 тис. до н. е. — VΠ ст. н. е. жили кіммерійці.

Згадки про них є в «Одіссеї» Гомера («Закотилося сонце, і по­крилися темнотою всі шляхи, а судно досягло меж глибокого Оке­ану. Там народ і місто людей кіммерійських обкутані млою та хма­рами...»); у одній з найбільш давніх частин Біблії — «Книзі Бут­тя», де плем’я «гімірра» — «це слуги Господні»; в четвертій книзі своєї «Історії» про них повідомляє Геродот.

Кіммерійці вели кочовий спосіб життя, займалися скотарством, а також землеробством. Вони були прекрасними металургами: свої знаряддя праці та зброю виготовляли з бронзи. Одними з перших серед степовиків вони навчилися плавити залізо, кувати мечі зав­довжки понад метр, залізні наконечники для стріл.

Вони можуть також претендувати на роль винахідників гри в більярд, гольф та городки. За час розкопок на території Бере- зенського району Миколаївської області поряд з залишками бу­динків кіммерійців був знайдений утрамбований майданчик, який був огороджений кістками тварин. В середині частоколу — невеликий отвір, який нагадував лузу. Поряд гравці залиши­ли дві шліфованих кам’яних кулі і велику кістку, виконуючу роль кия або ключки для гольфу. Залишки ще одного грального майданчика знайдені біля села Червоноукраїнка на схилі Тили- гульського лиману. В центрі майданчику — коло з пісковику. Поряд — кістки тварин, із яких на колі викладали фігури риб та тварин. Недалеко звідси знайдено відшліфовану кам’яну кулю. По обидва боки від кола збереглись невеликі заглиблення, а в них — невелике морське каміння. їх було стільки ж, скільки й кісток для викладання фігур — 21. Гравець кидав кам’яну кулю у ціль. Скільки кісток йому вдавалось вибити за межі кола, стільки камінців він відкладав у свою ямку.

Ранні християни не носили натільних хрестиків. У них на шиї висіли маленькі рибки з металу або скла, на яких була абревіатура IXQUS. Грецьке слово «риба» читалось як ак­ровірш, у якому «І» стояло замість слова Icyc, «С» — Христос, «Q» — Teoy (Божий), «U2 — Уіос (Син), «S» — Сотер (Рятівник). Іноді рибки могли нести на спині корзину з хлібом та вином, що було символом христового причастя, або корабель, як символ християнської церкви.

Раніше всіх вогнепальну зброю використали китайці. За дея­кими китайськими хроніками, гармати були відомі в 618 р. до н. е. В літописах X ст. є свідчення про виготовлення та використання ракет. Від китайців таємниця вогнепальної зброї пе­рейшла до арабів.

Назву «Русь» ми зустрічаємо в різних частинах Європи. В джерелах «Русь» іменується по-різному: Руссія, Рутенія, Ругія, а також менш відоме — Руйяна. Тільки в Прибалтиці можна вказати чотири райони, що називалися «Руссіями». Так на­зивався острів Рюген і якісь прилеглі до нього території. Ця назва застосовується по відношенню до області Нижнього Німану, до уз­бережжя Ризької затоки у гирлі Західної Двіни, і, нарешті, така на­зва вживається стосовно Роталії — області західної Естонії. Датсь­кий історик кінця XII — початку XIII століття Саксон Граматик вва­жав навіть цю територію з містом Ротала основною Руссю на Бал­тиці. І пізніше, в XIII — XIV століттях, тут зберігалися «руські села».

Чотири «Русі» відомі з джерел і на території Східної Європи. Крім основної, Придніпровської, джерела виділяють Русь Прикарпатсь­ку, Русь Азово-Тмутараканську і Русь Прикаспійську. Крім того, Русь — Руссію, Рутенію знали і в Центральній Європі. Це саме тери­торія Норіка, а також більшої частини майбутньої Австрії. Тут бага­то поселень з коренем «ріс», «русявий», а сама назва «Руссія» збер­ігається аж до XVI століття. Саме цих «русів» мають на увазі захід­нослов’янські хроніки, говорячи про трьох братів — Чеха, Леха і Руса — і включаючи «Русь» до складу Великої Моравії в IX столітті.

Саме цих «русів» мало на увазі католицьке духівництво, коли воно боролося проти богослужіння «руських священиків» і розповсюд­ження «руської абетки» — глаголиці.

√r⅛^λ'

З давніх-давен люди створювали механізми для вимірювання часу. Найдавнішими є сонячний, водяний та піщаний го­динники. Основною частиною сонячних годинників є пред­мет, який відкидає тінь. За її довжиною та напрямком можна дізна­тися про положення Сонця і визначити час. Наприклад, в Старо­давній Греції люди дізнавались про час за довжиною своєї власної тіні, вимірюючи її ступнями. Перші сонячні годинники з’явились у Стародавньому Сході, їх зображення є навіть у гробницях фара­онів. А римляни винайшли переносні сонячні годинники.

Водяні годинники були двох видів: наповнюючі і витікаючі. Ці годинники давали можливість дізнатися, скільки часу пройшло з визначеного моменту, але з їх допомогою не можна було визначити скільки часу взагалі в якийсь момент. Вони використовувались в суді, для обмеження часу промови ораторів.

Піщані годинники, як і водяні, використовувалися для вимі­рювання відведених проміжків часу. Відомі вони були ще в Старо­давній Греції. Складність в їх виготовленні полягала в тому, що для них використовувався дуже дрібний, спеціально просіяний пісок. Вони складалися з двох сполучних посудин.

Механічні годинники стали використовувати лише з кінця XIII — початку XIV століть. Спочатку вони не мали циферблату і пода­вали звукові сигнали через визначені проміжки часу.

Вкінці XI ст. в італійському місті Салерно (за іншими дани­ми в 1162 р. в місті Болонья) відбулась зовні непомітна подія. Місцеві школярі (сьогодні ми б назвали їх студентами) об’єд­нались для захисту власних інтересів. Трохи пізніше в Парижі та англійському Оксфорді викладачі декількох шкіл зробили так само. Ці об’єднання студентів та викладачів отримали назву університетів. До початку XIII ст. в Європі діяли університети в містах: Болонья, Падуя, Рим, Неаполь, Салерно, Ареццо, Реджіо, Віченція (Італія); Саламанна, Валенсія (Іспанія); Париж, Орлеан, Монпельє, Тулуза (Франція), Оксфорд і Кембридж (Англія).

Університети стали об’єднаннями студентів та викладачів, по­в’язаних спільними інтересами, які вони разом відстоювали. їх, наприклад, не задовольняли високі ціни на квартири і великі по­датки. Звичайно при допомозі міських рад ці питання вдавалось вирішити на користь університетів.

Учбове життя середньовічного університету мало багато спільного з сучасним. Такий же поділ на факультети (в Паризько­му їх було чотири — підготовчий, де вивчали «сім вільних мис­тецтв», юридичний, медичний та богословський), які очолювали декани. Лекції, на яких викладачам наказувалось не диктувати матеріал, а вільно розмірковувати. Семінари, які тоді називали репетиціями (якщо відпрацьовували лекцію викладача) та диспу­тами (на яких розмірковували над важливими питаннями). Існу­вала навіть подоба сучасного гуртожитку. В Парижі її називали колегією. Саме з такої колегії, яка була побудована на гроші Робе­ра де Сорбонна, утворився в Парижі один із найбільших навіть і сьогодні університетів — Сорбонна.

Українці навчалися в європейських університетах: Краківсь­кому (протягом XV — XVI ст. його закінчили 800 вихідців з Украї­ни), Празькому, Болонському, Падуанському (Італія), Гейдель­берзькому, Лейденському (Німеччина) та ін. Деякі з них згодом стали видатними вченими. До них належать: Юрій Дрогобич (Ko- термак) — професор медицини, філософії й астрономії при Кракі­вському і Болонському університетах (у 1481 р. був обраний ректо­ром останнього). Одним з учнів Ю. Дрогобича був польський астро­ном Микола Коперник.

Історики довго ламали голову над тим, чому всі переселення на­родів та набіги кочовиків завжди йшли зі сходу на захід, а не навпаки. Відповідь на це питання, як не дивно, виявилась про­стою, тільки пов’язана вона не з історією, а з географією.

Територія від Угорщини до Китаю являє собою єдиний геогра­фічний регіон — Великий Степ, який поділяється гірським хреб­том на дві частини: східну та західну.

Циклони в Євразії рухаються із заходу на схід від Атлан­тичного океану і доносять вологу тільки до гірського хребта. Тому західна частина Степу завжди більш волога, ніж її східна частина, над якою постійно знаходиться великий антициклон. Взимку тут випадає мало снігу, розгрібаючи який травоїдні тва­рини добувають собі їжу — суху траву. Навесні нижні шари повітря від розігрітої землі підіймаються вгору, а на їх місце приходить вологе повітря з Тихого океану. Цієї вологи достат­ньо, щоб степ покрився травою та забезпечив кормом копитних тварин на весь рік.

Але іноді вітри змінюють свій напрямок і волога з Тихого океа­ну не доходить до східної частини Степу, і тут починається посуха. Шукаючи їжу, кочовики разом з тваринами переходять на західну частину Степу, на якій в достатку росте трава, та починають тисну­ти на сусідів.

Переселення народів Степу відбувалися на початку столітніх посух. А ось набіги кочовиків проходили під час «зелених» пері­одів — коли Степ давав їжу для великої кількості тварин та людей.

Походи Чингізхана і Батия відбувалися у XIII столітті — в най- вологіші часи Степу та найвищого рівня Каспійського моря.

У XIII — XIV ст. монголо-татари мали на озброєнні та викорис­товували найсучасніші засоби ведення війни. В 1206 році монгола­ми за допомогою глиняних (керамічних) «гармат» з нафтою або порохом та «вогняних стріл» був спалений флот одного з китайсь­ких полководців. В 1225 році, під час облоги Хорезма, вони об­стрілювали місто ракетами з пороховими розривними снарядами. В 1232 році під час облоги столиці чжурчженей Кайфена мон­гольські артилеристи зруйнували запальними снарядами захисні споруди міста.

В 1347 році під час невдалої спроби захопити в Криму генуезь­ку фортецю Кафу (Феодосію) ординські війська застосували «біо­логічну» зброю. Під час облоги в таборі монголо-татар почалась епідемія чуми. За наказом хана Джанібека вони стали перекидати тіла померлих від цієї хвороби за фортечні стіни — й епідемія роз­повсюдилась всередині міста.

Вперше лицарі-хрестоносці отримали поразку від слов’ян у 1238 р., коли Данило Романович (Галицький) разом з братом Васильком виступив проти німецького Добжинського ордена хрестоносців. Орден був створений у 1228 р. мазовецьким князем Конрадом для допомоги в боротьбі з пруськими племенами — пост­ійними нападниками на його землі.

В 1226 — 1228 рр. з ініціативи мазовецького князя Конрада та полоцького єпископа Гюнтера розробляється план створення спе­ціального ордену для протистояння прусам. Наприкінці 1228 чи на початку 1229 р. до Мазовії прибув з Риги загін лицарів-мечо- носців (14 осіб, кожний — з великим почтом зі слуг та зброєносців) на чолі з Бруно. Цими лицарями було створено орден пруських лицарів Христових, магістром якого і став означений Бруно. Хроніст Петро з Дусбурга повідомляє, що князь Конрад побудував для цих хрестоносців замок Добжинь, «від якого вони потім стали називатись братами з Добжиня, а також надав їм володіння в землі Куявії». Добжинський орден не був дуже потужною військовою силою, а тому під впливом легата Папи Римського Григорія IX, до­мініканського монаха Вільгельма Мод енського, у квітні 1235 р. відбулося його об’єднання з Тевтонським орденом. Однак на це по­годилась лише частина Добжинських братів, решті з них взимку 1237 р. Конрад запропонував оселитися в місті Дорогичині.

У 1237 р. Конрад дав лицарям у посілість місто Дорогичин і землі між Бугом та Нуром, захоплені ним у Романовичів. Доро­гичин був ключовим пунктом у торгівельних зв’язках Півден­но-Західної Русі з Північно-Західною Європою. Крім того, ця те­риторія могла стати плацдармом для подальшого захоплення сло­в’янських земель. Данило Романович Галицький одразу зрозумів усю небезпеку обставин, що склалися на той момент. «І сказав Данило: «Не личить крижевникам (хрестоносцям) тримати нашу отчину. І пішов на них з великою силою», — писав галицький літописець.

Звістки іноземних та руських джерел свідчать, що Данило у березні 1238 р. штурмом захопив Дорогичин. «Вони (волиняни) оволоділи містом у місяці березні, — писав літописець, — старій­шину їх (лицарів) Бруно схопили і військо полонили і повернулись до Володимира».

⅛⅛⅛

З курсу історії середніх віків ми знаємо, що в Англії з 1455 по 1485 роки йшла війна між прихильниками двох могутніх родів Ланкастерів та Йорків. Ця війна отримала назву Чер­воної та Білої троянди. Але не всі знають, що хоча війна Червоної та Білої троянди була, не було війни між Трояндами.

Червона троянда була на гербі Ланкастерів, а на гербі Йорків ніякої троянди не було, а було зображення Сонця. Тому спочатку йшла війна між Червоною трояндою та Сонцем, а після того як ос­танні Ланкастери (Червона троянда) загинули у 1471 році в битві при Таутоні, — війна продовжувалась між Сонцем та Білою Троян­дою — гербом Тюдорів родичів Ланкастерів. Біла троянда перемог­ла в битві при Босворті в 1485 році. Там загинув Ричард III (останній Йорк), а королем Англії став Генріх VII (перший Тюдор), зведений племінник останнього Ланкастера — Генріха VI. Таким чином, війна йшла спочатку між Червоною трояндою та Сонцем, а пізніше — між Сонцем та Білою трояндою.

На протязі століть одягу надавали велику цінність. Його не губили, не викидали, дуже берегли, передавали у спадок, перешивали і доношували до тих пір, доки він повністю не перетвориться на лахміття. В середні віки дорогий одяг навіть не прали, вважаючи, що від прання він псується.

Одяг знаті відрізнявся від одягу простих людей. В кожній дер­жаві це робилося по-різному. У Вавилоні довжина одягу залежала від достатку жителів. Шотландський король носив семикольоро- вий одяг, його придворні могли вдягати одяг тільки п’яти коль­орів, а бідні жителі носили одяг одного кольору.

В XVI ст. іспанці ввели в моду чорний костюм. Він слугував сим­волом «всесвітньої імперії» католицького короля (довгий час при іспанському дворі існувала заборона на кольоровий одяг).

В Ірландії, яку називають зеленим острівцем, зелений — один з улюблених кольорів в одязі. В Данії улюблений колір — чорний.

В різних державах мода регламентувалась особливими закона­ми. В Польщі в XVI ст. був прийнятий спеціальний закон, в якому говорилось: «Щоб ніякий міщанин або плебей не наважився одяга­ти шовковий одяг, щоб ніхто з них не ходив у сап’яні і не носив ніякого хутра, крім лисячого. За порушення цього великий штраф». А в Німеччині був закон, за яким комір повинен був бути такої ширини, щоб шия була не дуже видна. Крім того, чоловікам заборонялось носити пір’я на капелюхах.

Пір’я дозволяли носити у Франції. У князів на капелюхах було по сім пір’їн, у графів — п’ять, у баронів — три, у інших — одне.

В Європі головний убір вказував на заняття людини. Наприк­лад, богослови та вчені носили чорний капелюшок, лікар — берет, нотаріус — бобровий капелюх. А в Англії простим людям заборо­няли носити піляпи.

***

Статуя Свободи в Нью-Йорку зроблена з металу, виплавлено­го у російському місті Нижній Тагіл, що знаходиться на Уралі. В середині XIX століття статую зробили з листів чер­воної міді, привезеної з уральського міста. Нижнєтагільську мідь обрали, очевидно, тому, що в 1867 році на Паризькій всесвітній ви­ставці вона посіла перше місце і була нагороджена золотою медал­лю. Франція, як відомо, подарувала цю статую США на 100 річни­цю незалежності Сполучених Штатів Америки.