ТРИ НАЦІОНАЛЬНІ ТИПИ НАРОДИ

Здіймаємо річ про українсько-руську, польську і велико­руську національність, властиво про те, чим вони одна від одної відрізняються.

З’ясуємо спершу: що таке національність. За націо­нальність треба вважати суму таких прикмет, якими од­на група людности відрізняється від цілого ряду інших груп.

Прикмети бувають двох родів: одні прирожені людям, спад­кові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, до­слідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здо­буваються вихованням і залежать від вишини розвитку куль­тури та від минулого життя народу, себто від його істо­рії.

Сума таких прикмет виявляє нам етнографічну індивіду­альність, окрему національність. Сливе, що в усіх сучасних розправах про національність, як на найголовніші прикмети окремности, що можуть дати право на самостійний розвиток, указують на мову, на побут, на характер національний та інше. Нема що й казати, що, наприклад, мова є вельми знач­ною прикметою національности; а проте не можна її вважа­ти за найголовнішу: не вона перша річ, щоб розпізнати на­ціональність.

І давніше були, і тепер єсть нації з такою безталанною історією, що власну мову стратили і переняли чужу, а проте національність свою задержали та все почувають себе і вва­жають за нарід, цілком окремий від інших. От, наприклад, хоч би ірландці: у їх тільки де-не-де задержалася ще власна мо­ва, а взагалі не тільки за урядову, але й за родинну мову вживають вони мову англійську. Не вважаючи на це, ірланд­ці і на склад мислі, і на характер і на темперамент зовсім окремі від англійців. Або знов янки (в Америці); вони теж вживають англійську мову, але ні самі вони, ні хто інший не скаже, що то англійці. Те ж саме треба мовити і про інші прикмети національні: звичаї, життя родинне і громадське і інше все таке, що сталося добутком з глибших первісних корінних особливостей та одмін однієї групи людности від другої, себто про те, з чого складається річ антропології.

Нація — це група людей рідних і близьких між собою на­турою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпераментом. В оцій близькості і ріднині треба спостерігати дві речі: — од­ну— ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з якими чоловік починає життя своє, як з прироже- ним, з своїм власним; другу — се ті осібності, що з’явились і виросли на грунті перших не самі по собі, а вироблено їх історією нації, її культурою і історичним вихованням. Вони більш чи менш бувають оригінальні і залежать від того: чи щасливо, чи безталанно переходила історія нації.

Розглянемо найперше одміни та ознаки, якими сама при­рода наділила людей. Задля кращого досліду будемо трима­тися методу порівняння.

Вишукуючи і показуючи прикмети українсько-руської на- ціональности, нам доводиться розбирати матеріал доволі убогий і занедбаний. Матеріал антропологічний єсть невели­кий; дві-три книжки (праця Коперницького в «Киевских Университетских известиях», та в виданнях Краківської Академії Наук кілька статей того ж автора, та Meepa «Ант­ропологічне порівняння галицьких русинів та поляків»). Про русинів українських маємо тільки працю доктора Емме в ви­данні Полтавського земства: «Наблюдения в Кобелякском уезде»; як додамо ще книжечку доктора Дебельта в Дерпті, то і все.

Отже, хоч який ні є убогий матеріал, а проте антропо­логічні прикмети так важні, що покористуємося з того, що маємо.

Коли в звичайній розмові вживаємо ми слово нарід, так розуміємо зовнішні прикмети його: мову, віру, звичаї і т. ін. Отже ці прикмети завжди залежать від прикмет, чи причин глибших, внутрішніх.

Перед нами три споріднені нації, що історія поселила їх одну попліч одної, а інде і одну між одною: вони одна на одну мали вплив, що відбився на кожній з них більше чи менше: ведемо річ про русинів, великоросів, або моска­лів і поляків. Всі вони слов’яни; але ж від впливу і примусу всяких обставин — географічних, історичних і інших, вони так порізнились між собою, що тепер мають більше різного, сво­го власного, аніж схожого, однакового, спільного. Запевни­мось в цьому, рівняючи їх.

Русини опинилися в обставинах доволі оригінальних: з двох сусідів ні один, а найпаче той, що на півночі, не хоче признати їх за окремого індивідуума етнографічного; в Ав­стрії поляки кажуть, хоч тепер вже не всі, що русини ніщо більш, як різновидність поляків; в Росії москалі правлять, що русини тільки вітка великоросів. Тим-то нам зручніше буде збирати прикмети нашої українсько-руської або прос­то руської національності, рівняючи їх до прикмет наших сусід — братів.

Почнемо з прикмет анатомічних: твердою засновок) тіла людського єсть кістки: найголовніша частина їх зветься черепом. Коли поглянемо на череп русина зверху, так фор­мою своєю він походить на яйце, повернене носком наперед; у поляків череп значно довший за українського, а в моска­лів, навпаки, формою він наближається ближче до кругло­го.

Коперницький подає такі цифрові дані: череп москаля має заввишки 75 1/2 мм, череп русина 76 мм, череп поля­ка 77 1/2 мм. Завширшки руський череп має як і польсь­кий 80 мм, а череп москаля 78 мм, себто на два міліметри вужче за українського й польського. Щодо вишини, так український і великоруський черепи трохи не рівні, а поль­ський на 1 1/2 мм вище за українського, а.великоруський на 2 мм нижче за польського.

Склад лиця ще характерніший і більш цікавий. Наука, щоб поміряти лице, чи твар, бере три діаметри: перший так званий подовжний діаметр, що іде вподовж тварі, починаю­чись з долинки поміж брів зразу над переніссям, аж до краю підборіддя; другий — впоперек тварі — діаметр верхній по­перечний від precessus Zigomaticus і третій діаметр — низовий поперечний від внутрішнього краю мускула овального ≪mus- culus mastoideus».

В черепі польському продовжній діаметр сливе що на 1 1/2 рази довший за діаметр і в поперечних, а поперечні рів­ні між собою, через що форма тварі вузька, овальна, профіль видається.

Другі дві народності мають тут дещо похожого: продов­жний діаметр однаковий в обох з діаметром верхнім попе­речним. У русина поперечний низовий діаметр трохи не вдвоє менший ніж верхній, через що і лице русина має фор­му трикутника; у москалів через те, що всі три діаметри од­накові, вид тварі — чотирикутник.

Коли порівняємо довжину ніг з довжиною всього тулуба, то матимемо вельми цікавий добуток: у поляків ноги довші ніж тулуб, у москалів коротші за нього; а в русинів рівні з тулубом. Різниця є і в околишніх (зверхніх) покровах тіла: як візьмемо типічну шкіру, то в поляка вона буде окрашена найменше і тоньша, через що дає ясні та живі рум’янці, шкіра русина видається найбільшою пігментацією, через що і тип русина чорнявий, тільки без рум’янця; у москаля шкіра пухка нееластична з помірною пігментацією: типічний колір її бурий і в суб’єктів молодих, повнокровних — просвічуєть­ся не там тільки, де найбільш зібрано кров’яних судин, а грає рум’янець на все лице.

Гладшання чоловіка залежить від підкожної клітчатки: тут збираються жирові частки. Не в тих самих місцях тіла з’являється гладшання в усіх трьох типів: у поляків най­частіше і найбільше гладким буває черево; у москалів — потилиця; а в українців — бюст, себто та частина підкож­ної клітчатки, яка лежить поверх грудяної клітки.

Щодо коліру очей та волосся, то для москалів ми не має­мо цифрових дат; над своєю антропологією вони не турбу­ються ще досі. Про русинів та поляків є дати в краківсь­ких виданнях, а про українців, властиво про Кобеляцький повіт маємо працю доктора Емме. Коли ми колір очей по­ділим на три групи: на сірих, голубих та карих, то поба­чимо, що буде:

поляків русинів

Так само і з волоссям поляків русинів

сірих:

50%

20% білявих:

голубих:

25%

40%

русявих:

36 1/2 % 34%

карих:

25%

40%

чернявих:

18 1/2% 34%

З того, що бачив доктор Емме в Кобеляцькому повіті, знати, що там українців білявих 1 1/2%, русявих 66%, чорнявих 32 1/2%. Отже виходить, що поляків найбільш білявих, а русинів найбільш русявих та чорнявих. Шкода, що про москалів нема таких дат, але здається мені, що пере­важного, типічного коліру між ними нема: по губерніях, на­приклад, Рязанській або Тамбовській переважує пігментація чорна, а далі — на північ вона світліше і вже по Московській губернії, або ще більше по Олонецькій, волосся коліром своїм нагадує жменю вичесаного льону.

Геть більшої ваги та частина етнології, що працює, аби вияснити функціонування системи нервової якого-будь наро­ду, себто працює над інервацією народньою. Від міри чу­лості, від того, як нарід переймається враженнями околиш­німи, залежить характер народу, його суспільність і стан по­літичний, наостанку вдатність його до розвитку. Обмежив­шися спочатку речами найзагальнішими, спостерігаємо, що нервова система москалів не вельми чула, а через те і реак­ція до вражень околишніх невелика і безсила.

На малій чулості москаля засновані його прямота і гру­біянство: він не вважає на те, щоб там когось не зачепити, не образити; він, міряючи усе на власну мірку, гадає, що і всі інші люди, так само як і він, повинні бути необразливими. А щоб образити кого-небудь, москалеві треба більше вра­ження надати; оце і є джерело непоштивості і грубіянських відносин москаля. В суспільності польській через велику нер­вову чулість виробляється характер відносин такий: кожен поляк без жодного лихого заміру силкується вдавати з себе найкращого, і тим самим вказує на те, чого в інших людях бракує: кожен поляк силкується показатись ліпшим, ніж він є справді і звернути на себе найбільшу увагу у всіх. Оце сил­кування малюватися, оця пиха цілком залежить від потреби нерви свої задовольнити враженням безпосереднім. Русин не вміє зразу відповісти на роздразнення; він відповідатиме на нього за день, за тиждень, або що за те ж увесь той час по­чуватиме враження. Тим-то в характері русина з’являється сумирність, гумор і нещирість. Гумор виробляє у нього пори­вання спинити і відіпхнути від себе яку-будь прикрість; тим- то чоловік пильнує в прикрості знайти що-будь смішне, глум­ливе і тим чином хоч трохи зменшити недобре враження. Навіть у люб’язностях та в лайках з’являється народній ха­рактер.

Москалі виплекали собі вдачу великої практичності. Той час, що дві другі народності віддають на любязності та на щиросердні розмови, москалеві лишається вільним. Він мало вважає на контрагента свого, або взагалі на того, з ким веде справу, а пильнує лишень про інтереси власні. І тут причина мала нервова чулість: уся люб’язність у москаля далі хвален­ия сили, практичності, авторитету не йде; бо тільки щось ду­же здорове робить на його відповідний вплив, а на мале, не гучне, нерви його не обзиваються.

Поляк в люб’язностях іноді доходить до утрировки — «pa- dam do nog», ≪caiuj⅛ r¾czkb — стали звичайним привітан­ням у поляків. Русин мало коли промовляє люб’язності, та й то найбільше до власної родини, та до людей близьких і то все помірно. На любязностях русина відбивається ліризм.

Щодо лайок, то тут абсолютна перевага за москалем. Лайка його вельми плодюча, грубіянська і занадто цинічна. Поляк, коли і лається, так не забуває повеличатися: лайка у його кучерява, театральна, не натуральна. Русини лаючись часом теж не цураються цинізму, але звичайно переважною лайкою буває лайка мітольогічна: чорт, трясця, яропуд, та бажання чогось-будь лихого.

Щодо відносин родинних, так і тут спостерігаємо різни­цю. В родині москаля найперше помічаємо, що і всякому ки­дається в вічі, велику численність родини і абсолютну без­контрольну власть голови (большака), яко ініціатора в сім’ї. Ініціатива його все одно, що закон для останніх членів роди­ни, через що всі інші члени родини доволі таки обезличують- ся, найпаче жіноцтво. Здається, через свою малу чулість нервову жіноцтво легко піддається, переносить утиски і не помічає браку власної самостійності. В родині польській, де і чоловік і жінка бажають пишатися та величатися, з самого початку прокидається люта усобиця. Річ звичайна — що хтось, або чоловік, або жінка бере гору, запевнивши другого своєю перевагою, а через неї і правом на верховодство. Від дітей вимагають, щоб вони були абсолютно слухняними і ча­сто жінки одна перед одною пишаються та хваляться своїми дітьми. В родині русина вражає нас невелика численність її: при великій нервовій чулості і вразливості життя щоденне надає багато матеріалу до суперечок, клопоту і сварок. Ру­син пильнує стояти дальше від гріха, а через те, як тільки трапляються перші сприяючі обставини, сім’я русина ділить­ся і розходиться. Звичайна річ, що батько, міркуючи одру­жити сина, вже заздалегідь збирається йому на хату. У відносинах батьків до дітей бачимо багацько всяких ком­бінацій, відповідних характеру народньому: батько і мати іноді все добре бачать і відають, але вдають з себе, буцім во­ни нічого не тямлять і не помічають. Дівчата й хлопці, на­приклад, беруть крадькома у матерок і несуть на вечорниці або на досвітки всяку всячину, а батько й мати немов би то нічого не помічають.

Коли звернемо увагу на особисті відносини дружби і во­рогування, так помітимо, що у москалів найчастіше дружба ламається через обставини практичних інтересів; а ворогу­вання доходить до лютості необмежованої: «Скрутить в ба- раній рог». Дружба у поляків більше стала і твердіша; а вже коли приятелі зробляться антагоністами, ворогування їх тягнеться дуже довгий час, але лютим не буває і зводиться воно на раз-у-разний глум та напосідання на свого супро­тивника усякими дрібницями. Русини не скоро і трудно бра­таються і ніколи дружба їх не заходить до зайвої інтимності. Ворогування їх не буває лютим, зате тягнеться довгий час без устанку.

Б’ються люди отсих трьох типів теж кожен по-свойому: москаль поперед усього пильнує свойому противникові яко­мога більше заподіяти болю фізичного «заехать в ухо», «размозжить». Бійка у них буває лютою, нелюдською. Основою бійки у поляків зручність: увесь інтерес в тому, щоб супротивника ударити, а самому випорснути. Бійка ве­деться у них з відпочинком. Русин стереже не стільки того, щоб супротивникові наробити болю фізичного, скільки того, щоб зменшити його: супротивники, схопивши один одного «за груди», доволі довго отак водяться і це вже вважається за велику образу: «Взяв мене за груди».

Щодо асоціацій, то вони є, як в українців, так і у велико­росів. Вся різниця тільки в значенні товаришів. Українська асоціація (чумацтво, рибальство, чабанство) видається своєю малочисленною і рівноправністю товаришів. В тих же асоціаціях, де треба голови або отамана (чумацтво), то­вариші вибирають його і слухаються остільки, оскільки йому звірились. За більшу знаємість в ділі, обметаність його і привід — нагородою буває шана й повага і ніколи не більший пайок з заробітку.

У поляків асоціацій зовсім не водиться — не в характері народу.

Великоруський «большак» єднається сам за всіх і сам по­рядкує, скільки куди треба робітників. Од роботи сам ухи­ляється, зіставляючи собі тільки право указчика, право про­водиря й доглядчика за роботами. За комісію, за привід і до­гляд йому відділяється найбільший пайок з заробітку.

Ще ясніше об’являється характер народу в тих політич­них ідеалах, які він при відповідних обставинах намагається реалізувати, виконати.

Великоруси охочі слухати тільки авторитету і слухати аб­солютно, безперечно. Вони проти авторитету не тільки не ма­ють нічого незгідного, суперечного, а навпаки, ще знаходять таку підлеглість дуже потрібною, пожиточною і корисною.

Русини мають інший ідеал — це правда, правдивість, громадська рівноправність. Такий ідеал вбачається в старо­давнім вічі, в козацькій раді, в Запоріжжі, де члени мали по­вну волю і рівноправність — всі були однакові й рівні.

Поляки об’явились прихильниками ідеї аристократизму: вироблена ними суспільність була аристократичною.

Звернемо увагу на відносини до віри.

У русина віра живе чуттям інтимним. Він мало звертає уваги на обрядовість. Релігійне чуття його видається вели­ким теплом і щирістю. До сього ще характерним з’являєть­ся поважання віри другого: не чіпай мого і я не займу тво­го. В польській релігії трудно впізнати, що з’явилось вип­ливом з народного характеру, а що придбане, як готове, від католицької церкви. Як там не було, а можн^ сказати, що поляки видавались релігійною нетерпимістю. Вони справ­довуються не аналізом та мислуванням, а здаючись на гото­ві, давно вже вироблені афоризми, у їх гноблення всього, з ним незгідного. Поляр думає, що його віра абсолютно прав­дива. У великорусів головне місце займає обрядовість; во­ни щиро стоять за всякий, навіть дрібний обряд, букву (рос- кольничі спірки про те, чи казати «Господи, помилуй», чи «О Господи, помилуй», про сугубе і трегубе алилуя, чи «рож­денна не сотворенна», чи «рождена а не сотворенна»)

і інше. Дякуючи великому поважанню авторитету, великорус видається великою нетерпимістю в вірі, як і поляк. Різниця в тім, що великорус не терпить іншої віри через те, що ця інша віра не придається йому і не вважає на готовий уже авторитет великоруса.

В штуці у кожного народу є свої осібності і виявляються вони у всяких сферах штуки різно.

Оглядаючи архітектуру, чи будівництво, порівняймо ті пам’ятники, які маємо. Своєї власної архітектури в жодного з цих трьох народів нема: всі архітектурні форми перейнйті, а згодом перероблені відповідно народному характерові. Найменше об’явились в архітектурі поляки. В польській цер­ковній архітектурі два типи: 1) готичний та 2) пізніший на лад renaissance, псевдокласичний (єзуїтське рококо). Оби­два ці архітектурні типи цілком перейняті і не відрізняються нічим від типів германських і інших західноєвропейських. Засновою українсько-руської та великоруської архітектури стала візантійська архітектура за часів занепаду. Одначе обидва народи таки доволі переробили її на свій лад. На ве­ликоруську церковну архітектуру в XVI та XVII вв. зробила свій вплив буддійська архітектура. Найвидатніша призна­ка — се баня, що мов цибуля ширшає од заснови. Добавки архітектурні — фронтон прикрашується бочками. Ще осібний архітектурний тип шатро, що був у великій моді за Олександра II. Тип сей нагадує юрту, шатро — восьмиребра піраміда, стовпи (колони) — глечиками.

Українсько-руська церковна архітектура виробилась теж із середньовізантійського типу, тільки додали своїх власних осібностей. Візантійська церква має фундамент хрестом і 5 бань; згодом на Україні почали будувати і з трьома баня­ми. Фігура української бані відрізняється від візантійської тим, що ся має форму півкулі, а в українсько-руській ар­хітектурі сі півкулі складаються немов з трьох перерізаних сегментів півкуль, злучених між собою перпендикулярними стінами. Тип церковної дзвіниці трьохповерховий і що повер­хом вище, то вікна меншають. Найвищий поверх має вікна малі, середній — доволі таки більші за найвищого, а най­нижчий іноді стоїть на арках. Ще одна українська осібність, що й тепер залишилась по деяких старовинних церквах,— це пристроєні кругом церкви галерії, напр., як в Межигірській церкві, що поставив Кальнишевський.

Переходячи до живописі, зупинимось на живописі цер­ковній і світській. Я не казатиму про поляків, бо в їх живо­пись нічим не відрізняється від західноєвропейської. Iko-

¹ Опасання.

нопись зайшла до нас з Візантії. У візантійській живописі форми були заведені і притверджені канонічними правилами і через це для самостійного витвору було мало волі. Для ве­ликорусів це прийшлось якраз до смаку, бо було відповід­ним народному характерові, поводитися за авторитетами й здаватись на них; у русинів же помічаються спроби реаліз­му, Як ортодоксія забороняла варіації, то, звичайно, що до святого, намальованого по схемі, підходять за благословен­ням миряне і отут-то український маляр давав широку волю своїй фантазії. Особливий простір для вигадливості маляра був ще при малюванню страшного суду: драконова паща, куди спроваджуються грішники; біля неї малюється коміч­ний, а не грізний чорт; тут же нерідко знаходила місце й власна сатира, а іноді підписувались й імення грішників, напр., малювався ткач Іван з основою, що її вкрав. Є й такі образи, де архангелів Михайла й Гавриїла намальовано в запорожському убранню, або грішників у пекло спрова­джують запоріжці і самі ж таки стережуть двері в рай. Так в українсько-руській церковній живописі, хоч обмежованій і здавленій канонічними формами, все-таки іноді пробиваєть­ся прямування до реалізму.

Світська живопись національна великоруська має сюже­ти не свої, а перейняті у західної Європи, наприклад, «миші ховають кота», або «котята граються з раками». Що ж до роботи, то нечепурна робота — це вже їх власне. Українсь­ка народня живопись має сюжети свої власні. Найчастіше можна побачити картини з таким сюжетом: зброєний «Ма­май»— козак верхи на коні; дід Джур і баба Кваша — двоє стареньких і веселих, мов би молоді; козак Мамай під дубом сидить, біля його стоїть кінь, на дубі висить шаблюка, рушниця, зброя вся, а збоку на дубі намальовано запорозь­кий герб. Козак сидить, п’є горілку. Під картиною вірші.

Між російськими малярами дуже багацько українців-ру- синів і це дуже відбивається на характері живописі. Українсько-руські живописці кохаються найбільше в пейза­жах або сценах, заснованих на ліричних мотивах, тоді як у великорусів панує жанр, а в поляків живопись історична.

В більшості до штуки належить і орнаментика. Як ми звернемо увагу на орнаментику і порівняємо її в цих трьох племен, то примітимо тут велику різницю в підбіранню кра­сок, їх кількості й мотивах орнаментики. Поляки кохаються в палких колірах, та ще щоб самих кольорів було мало, а краски багацько. Зразком національного смаку поляків мо­же станути краківське народне убрання, де єднаються синє з червоним; в убранні помічається особлива й велика хіть до металічних бляшок; черес з металевими каблучками, закаб­луки вицяцьковані мосяжними бляшками і цвяшками — все намагається на ефект. У великорусів так само великий смак до палких кольорів, тільки до цього помічається ще велика хіть до пестроти, щоб аж ряботіло та горіло 7—8 кольорів. Зразок цього можна побачити де завгодно, на виліплених або вирізаних прикрасах будівель як, напр., на церкві св. Василя Блаженного, що в Москві: на неї без того, щоб не зарізало в очах, і глянути не можна. Українсько-русь­ка орнаментика має невелику кількість прикрас і все з помірністю, кількість кольористого на фоні невелика. В ук­раїнсько-руській орнаментиці два грунтовні типи: 1) Гео­метричне перехрещування простих та ламаних ліній — це можна часто зустрінути, а кривих дуже рідко. 2) Форми рос­лини, тільки не всієї, а фрагменти її (ламанці): лист, квітка, гілочка. У великоруській орнаментиці беруть гору звірячі форми: голівки, лапки, а перенято це мабуть від фінів. Як же прикрашають що-небудь рослиною, то вже цілою; вазон з деревом, ціла церква, трійка коней з саньми і людьми, тут же з боку й хата.

Про польську орнаментику знаємо небагацько.

Вже ж не можна минути й танців.

Кожен танець вийшов з якогось воєнного або релігійного чи любовного, чи іншого якогось мотиву.

Польський народній танець — мазурка — має воєнний мотив, кавалерійська атака; краков’як — партизанська війна; польонез представляє релігійну церемонію. Велико­руські народні танці — «бичок» та «Комариньской». Справді це не танці, а всякі викрутаси, зовсім вільні і які завгодно («нраву моему не препятствуй»). Українсько-руські танці: козак, коломийка, метелиця, горлиця — трохи не всі любов­ного виходу.

Наука й література у всіх трьох народностів відрізняєть­ся й змістом і заходами. Великоруси найбільше об’явилися прихильниками до натуральних і технічних наук — це спе­ціальність великорусів. Поляки в науці до недавнього часу вживали метод доктрінерський, скрізь велике пристрастя до абстрактної філософії та історії, яка й займає три четверти­ни всієї польської науки й літератури. У русинів велика хіть і пристрастя до наук гуманітарних — право, історія культу­ри, література, політична економія й інші.

Наостанку кілька слів про метод і заходи в науці й публі­цистиці.

Поляки найбільш хітні до милування афоризмами. В біль­шості польських літератів можна помітити ряд покладів зов­сім мало зв’язаних і з’єднаних між собою, зате таких, що не терплять суперечок. Характер великоруса найбільш ре­льєфно видається й малюється в його заходах публіцистич­них. У великоруських публіцистів водяться дві манери:

1) манера авторитету, видатним представником якої був Катков: він становить ряд покладів і, не зробивши ще ні жод­ного виводу, наперед уже лає всіх, хто з ним не згодиться,

2) друга манера з’являється в простованню зруйнувати всі логічні методи мислування — це великоруський нігілізм. Перші змагаються за заскорузлі поклади і підтверджують лайкою, а останні, знизивши всякі мотиви мислування, все плюндрують та руйнують, нічого не даючи на місце поруйно­ваного і, як і перші, кінчають лайкою.

Українець має велику прихильність до аналізу й скепти­цизму. «Се діло треба розжувати». Обережність до всяких теорій та поклядів a priori національна українсько-руська осібність, осібність українця-русина.

Народній характер складається з якостей природжених і вжитих культурою. Звісна річ, що в характері кожного наро­ду єсть якості, як бажані, так і не бажані, як позитивні, так і негативні. Ніяка культура не в силі знищити природжених якостей, але ж мета всякої культури повинна бути в тім, що культура матиме вплив на характер народу, що дасть спро­можність розвинутись бажаним, позитивним якостям і одве­де відповідне місце для якостей небажаних, негативних. З тих психічних якостей русина, які здаються авторові іде­альними, позитивного характеру — це етичний критерій. Етика — річ вселюдська, тільки етика у різних народів скла­дається неоднаково, різно. В заснові етики в усіх народів по­кладено невиводне шукання того, як то по правді, як не по правді, що таке правда, а що кривда. Українець-русин вва­жає за етичне все те, що справедливо. У великоруса виступ- ний етичний пункт сила; він поперед усього звертає увагу на те, чи факт дужий, чи не дужий. У поляків виступний пункт — приємність, любість: коли який-небудь факт приємний — він повинен бути, а прикрий — не повинен. Ети­ка в суспільнім життю — це одна з найголовніших заснов людського життя, поводження і на останку добробуту.