Теорії походження слов'ян. Розселення стародавніх східних слов'ян.

Слов’яни - назва споріднених народів, які проживали на те­ренах Європи. Писемні відомості про їхній спосіб життя містяться у творах римських вчених Плінія Старшого, Тацита, Птолемея.

Згідно з писемними джерелами, слов’яни як самостійна спільно­та з’являються на історичній арені на початку І тис. н.е. У цей час во­ни задіяні у міграційних процесах, що призводить до поділу їх на три гілки - венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я), склавини (Поду- нав’я).

В історичні науці найбільш дискусійною проблемою є етногенез (походження) слов’ян. Першим звернувся до цієї проблеми Нестор у “Повісті временних літ” (ХІ ст.). Він сформулював дунайську теорію походження слов’ян. Прихильниками цієї теорії стали С. Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з’явилася так звана азіатська або скіфо- сарматська теорія. Вона була викладена у “Баварській хроніці” (ХІІІ ст.). Ця теорія визнає предками слов’ян скіфів і сарматів, які залиши­вши Передню Азію, пройшли узбережжям Чорного моря і осіли на півдні Східної Європи. Згодом вони розселилися на північ і захід.

На початку ХІХ ст. на базі лінгвістичних, археологічних, антро­пологічних, етнографічних джерел оформлюється вісло-дніпровська теорія (Л. Нідерле). Згідно з нею, прабатьківщиною слов’ян був ши­рокий ареал між Віслою і Дніпром, а центром одвічних земель - Во­линь. Прихильниками цієї теорії Були Н. Шахматов, В. Петров.

У 30-40-х рр. вже ХХ ст. була розроблена вісло-одерська теорія (Я. Чекановський), згідно з якою слов’янська прабатьківщина локалі­зувалася природними кордонами - річками Віслою та Одером.

У 50-60-х рр. ХХ ст. виникає дніпро-одерська теорія (П. Третя- ков, Б. Рибаков). Вона органічно поєднала попередні, зокрема вісло- одерську і визнала прабатьківщиною слов’ян територію між Дніпром та Одером.

Сучасні українські археологи В. Баран, Д. Козак збагатили і роз­винули дніпро-одерську теорію, чітко визначивши етнографічну ос­нову східного слов’янства та ареал його формування. На їхню думку, етногенез - тривалий процес. До рубежу ІІ-І ст. до н.е. етногенез роз­гортається у міжріччі між Віслою та Одером, поширюючись частково на Волинь, а з появою зарубинецької культури ІІ-І ст. до н.е. перемі­щується на територію між Віслою і Дніпром.

Показово, що прабатьківщина слов’ян територіально співпадає з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).

Щодо території розселення східних слов’ян на землях сучасної України, то відповідь на це запитання на дає “Повість временних літ” Нестора-літописця. Згідно з літописом, у середній течії Дніпра меш­кали поляни, на захід і північний захід від них лежали землі древлян, у басейні Західного Бугу - дулібів, бужан і волинян. У передгір’ях Карпат жили білі хорвати, у басейні Південного Бугу і Дністра - ули­чі і тиверці. На дніпровському Лівобережжі по річках Десна, Сейм, Сула і Ворскла розмістилися сіверяни.

Описані в літописі союзи вже остаточно поривали з родоплемін­ним ладом і ставали на шлях ранньофеодальної державності.

Таким чином, дослідження українських археологів та істориків дають нам уявлення про неперервність етнокультурних процесів на землях України, починаючи з IV тис. до н.е. і закінчуючи останніми століттями І тис. до н.е. Тільки визнання безперервного розвитку на­родів на землі України з успадкуванням наступними народами куль­тури попередників дає можливість зрозуміти, чому в середині І тис. н.е. ми бачимо на українських землях народ з давніми традиціями, ві­руванням, досить високим розвитком матеріальної культури.